Дискурсивний аналіз повідомлень засобів масової комунікації

Сьогодні винятково важливою підмогою для розробки методологічних питань соціолінгвістичного аналізу документації МОЯ4 бути сучасна лінгвістика (теорія) тексту. Оскільки лінгвістика п і і ту виникла тільки у другій половині XX ст. на перетині різних фіни логічних та філософських дисциплін, то цілком зрозумілими є ті палкі суперечки, що точаться з приводу та навколо поняття текст (від лат. — тканина, сплетення, поєднання). У цьому разі засадовим для обговорення проблематики, яка нас цікавить, можна зро­бити визначення тексту, наведене І. Р. Гальперіним у його книзі "Текст як об'єкт лінгвістичного дослідження" (Москва, 1981): "Текст — це витвір мовленнєво-творчого процесу, який має завер­шеність і який об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьованого відповідно до типу цього документа, витвір, складений з назви (заголовка) та низки особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, що має певну спря­мованість та прагматичну установку".

З цього визначення випливає, що під текстом, згідно з Галь­періним, необхідно розуміти не будь-яке усне мовлення, зафіксова­не на певному матеріальному носії, а особливий різновид мов­леннєвої творчості, яка має властивості, відмінні від властивостей довільного усного мовлення. До речі, на ці властивості свого часу звертав увагу Л. С. Виготський, порівнюючи письмове мовлення з "алгеброю мовлення", маючи на увазі, що це — найважча та най­складніша форма свідомої мовленнєвої діяльності. Письмове мов­лення, підкреслював Виготський, вимагає для свого розвитку висо­кого рівня абстрактності. Справа в тому, що будь-яка літературно-писемна мова — це мова значною мірою штучна, яка відрізняється від довільного усного мовлення так само, як абстрактне мислення — від наочного. Відомо, яку революціонізуючу роль відіграла алгебраїзація мови математичних міркувань, тобто зовсім інша система кодування логіко-математичного знання. Аналогічну роль набагато раніше відігравала писемна мова. Це й підкреслює Гальперін у своєму визначенні тексту.

Згідно з Гальперіним, текст має подвійну природу — стан спо­кою (статика) та руху (динаміка). Поданий як продукт мовленнєвої творчості, в якому немовби застигла авторська діяльність, він перебуває у стані спокою або, говорячи аксіологічною мовою, у стані ціннісної предметності. Під ціннісною предметністю тут розуміють не предмет, а соціально-культурну функцію предмета. Стосовно ціннісної предметності цінність є спосіб, в який ціннісна предмет­ність задовольняє певну потребу людини. Розпредметнюючи, привласнюючи світ ціннісної предметності, людина перетворює можливістьцінності на її дійсність. Стосовно поняття "текст" можна Вказати, що, розпредметнюючи (читаючи, сприймаючи) текст, людина переводить текст із стану спокою (статики) у стан руху (дина­міки), тобто перетворює абстрактну ціннісну предметність тексту на значущу для себе цінність у вигляді дискурсу (від фр. — про­мова, виступ), тобто у вигляді того, що привласнюють та відтворю­ють (переживають) споживачі тексту. Образно кажучи, книжка, яка стоїть на бібліотечній полиці без руху, не знаходячи читача, є книж­кою лише у можливості. Якщо її не читатимуть, вона мало чим від­різнятиметься від інших речей у бібліотеці, які не мають нічого спільного з книжками.

Дискурс так само подвійний, як і текст, оскільки одним своїм боком він звернений до статики, а іншим — до динаміки, але до ди­наміки не розпредметнення тексту, а до динаміки живого, ситуацій­ного усного мовлення (до породжуваного мовлення), яке є виражен­ням мови як засобу спілкування.

Пропонований тут взаємозв'язок тексту та дискурсу аж ніяк не є незаперечним. Зазвичай під дискурсом розуміють зв'язний текст (мінімальний текст — речення) у сукупності з екстралінгвістичними чинниками, тобто з чинниками, які виходять за межі компетенції лінгвістики. Ці чинники заведено називати прагматичними. Що сто­сується тексту, співвідносного з дискурсом, то його тлумачать як абстрактну, формальну конструкцію, яка реалізує себе у дискурсі. Дискурс може стати предметом соціологічного аналізу (наприклад, інтерв'ювання).

З урахуванням сказаного приймемо цю пропозицію (яка, до речі, не надто суперечить загальновизнаній характеристиці дискурсу) як конвенцію й подивимося, як вона працюватиме.

Для початку звернемося до статті "Аналіз новин як дискурс" відомого європейського лінгвіста Т. А. ван Дейка (нар. 1943). У цій статті відзначено, що впродовж тривалого часу у традиційних та недавніх дослідженнях засобів масової інформації ігнорували той очевидний факт, що газетні та телевізійні новини являють собою особливий різновид дискурсу. Звичайний підхід до вивчення засобів масової комунікації обмежували концентрацією уваги переважно на економічних, політичних, соціальних або психологічних аспектах опрацювання текстів новин. Така орієнтація була корисна тим, що давала змогу виявляти головні чинники, задіяні у процесі виробництва новин та у процесах використання або впливу цих повідомлені, на їх споживача. Різні форми контент-аналізу було спрямовано на адекватне описання окремих властивостей текстів масової інформації з головною метою — виявити особливості відповідних контекстів (наприклад, позитивна чи негативна реакція публіки). Адекватність подібного підходу визначали радше обґрунтованістю використовуваного концептуального апарату, а також витонченістю ста­тистичної обробки отриманих результатів, ніж глибиною наукового розуміння текстів повідомлень саме як текстів, використовуваних у засобах масової комунікації.

Ван Дейк пропонує інакше підійти до вивчення зазначених текстів, націлившись на вивчення самої суті процесу масової комунікації, а саме — на власне самі мовленнєві повідомлення. За такого підходу мовленнєві повідомлення не лише аналізують у тер­мінах, піддатних спостереженню та статистичній обробці, а й вивча­ють як особливого типу тексти в їх мовленнєвому використанні, що належить до специфічної соціокультурної діяльності.

Що це означає? Це означає, що тексти, використовувані в засо­бах масової комунікації, треба аналізувати з точки зору їхньої влас­ної структурної організації. Такий структурний аналіз не обмежуєть­ся лінгвістичним описанням семантичних структур ізольованих слів, словосполучень або речень, як це заведено робити у структурній лінгвістиці. На думку ван Дейка, тексти характеризують складніші властивості (скажімо, такі, як відношення зв'язності між реченнями, загальна тематична структура, схематична організація, а також низ­ка стилістичних та риторичних параметрів).

Тексти, використовувані в засобах масової комунікації, подані у письмовому чи усному вигляді у формі монологу чи діалогу, отри­мують за такого підходу комплексне описання. Подібним чином можна адекватно (скажімо, із соціологічної точки зору) описати структуру та функцію заголовків у текстах газетних повідомлень, стилістичну та тематичну організацію самих текстів. Точнісінько так само тексти інтерв'ю можна досліджувати під кутом зору зміни у них ролей співбесідників, використання ними різних стратегій тощо.

І це ще не все. Вивчення дискурсу не обмежене явним описан­ням структур тексту. Результати дослідження дискурсу в таких галу­зях, як теорія мовленнєвої комунікації, пізнавальна (когнітивна) психологія, соціальна психологія, мікросоціологія та етнографія, по­казали, що дискурс не є лише ізольованою текстовою або діало­гічною структурою. Радше це — складне комунікативне явище, яке передбачає і соціальний контекст, який дає відносно точне уявлен­ня як про учасників комунікації, так і про процеси виробництва та сприйняття повідомлення. Таким чином, дискурсивний аналіз може привести до нового розуміння тих процесів виробництва та викорис­тання повідомлень, які по праву вважають найбільш значущими у вивченні масової комунікації.

Нове за такого підходу до досліджуваних об'єктів ван Дейк вба­чає в тому, що багато які чинники та умови виробництва текстів, використовуваних у засобах масової комунікації (від економічних умов до соціальних та інституційних процедур випуску тексту но­вин), тепер можуть бути явно співвіднесені з різними структурними характеристиками цих текстів. Це саме стосується й процесів сприй­няття (споживання): розуміння, запам'ятовування та відтворення інформації, що міститься у текстах новин, тепер можна вивчати в аспекті зумовленості їх текстуальними та контекстуальними (пізна­вальними, соціальними) особливостями процесу комунікації.

Слова "контекстуальний", "контекст" тут використовують не у власне лінгвістичному розумінні. У лінгвістиці під контекстом (від лат. сопіехШ8 — поєднання, зв'язок) розуміють фрагмент тексту, який містить обрану для аналізу знаково-смислову одиницю. Так, на­приклад, у мінітексті (реченні) "Сократ випив отруту" для слова "випив" контекстом є "Сократ ... отруту", для слова "Сократ" кон­текстом буде "... випив отруту", а для слова "отрута" у ролі контек­сту постане "Сократ випив ...". Таким чином, кількість контекстів у тексті залежить від кількості одиниць, які його складають, де кожній такій одиниці відповідає свій контекст.

У лінгвістиці розрізняють мікро- та макроконтекст. Мікроконтекст —- це мінімальне текстове оточення одиниці, в якому вона ре­алізує своє значення. Макроконтекст — це таке текстове оточення досліджуваної одиниці, яке дає змогу встановити її функцію у тексті як цілому. Виокремлення ключових слів тексту можливе лише із зас­тосуванням макроконтексту.

У науці про мову заведено розрізняти лінгвістичний контекст та екстралінгвістичний (екстра... (лат. ехіга) — префікс, відповідний українським "поза...", "над...") контекст. З методологічної точки зо­ру у лінгвістиці під контекстом розуміють теоретичний конструкт, постулюючи який, лінгвіст абстрагується від реальної мовленнєвої ситуації й утверджує як контекстуальні тільки ті чинники, які (зав­дяки їхньому впливові на учасників мовної події) систематично виз­начають форму, відповідність та значення висловлювань.

Теоретико-лінгвістичне поняття "контекст висловлювання" базоване на дотеоретичному (екстралінгвістичному) понятті "контекст", яке у рамках власне лінгвістики є невизначуваним та інтуїтивно да­ним. У рамках соціолінгвістики під екстралінгвістичним контекстом розуміють ситуацію комунікації з усіма її компонентами (просторовими, часовими та іншими).

Контекст буває експліцитним (від англ.— точний, визна­чений, повністю висловлений) та імпліцитним (від англ. — такий, що його мають на увазі). Імпліцитний контекст є одним з різновидів пресупозиції (від лат. ргае — попереду, перед + suрроsіtiо — припущення, передбачення; передприпущення). Оскільки поняття пресупозиції становить певний інтерес для соціолінгвістики, його слід розглянути докладніше.

Прототипом сучасного поняття "пресупозиція" є поняття "супозиція". Вихідна схоластична доктрина, відома під назвою "супозиція", стверджувала, що для глибокого розуміння значення слова передусім треба осягнути, що саме це (поверхове) значення перед­бачає.

Таким чином, з поняттям супозиції пов'язане контекстуальне вживання термінів, тобто виявлення прихованого смислу, який мають на увазі. Середньовічна доктрина сулозиції вказує на наяв­ність найближчого смислового оточення головного "ядерного зна­чення". А з поняттям пресупозиції пов'язана вказівка на перифе­рійні смисли, які утворюють немовби конфігурацію, характерні риси семантичного поля певного слова. Стосовно цього поняття "пресу­позиція" споріднене з психологічним та соціологічним поняттям "установка".

Незважаючи на багатоманітність різних підходів до поняття "пресупозиція" (логічний, лінгвістичний, соціологічний), найбіль­ший інтерес становлять два головних методологічних підходи, які можна умовно назвати семантичним та прагматичним. У свою чер­гу, в семантичному підході до аналізу пресупозицій виокремлюють два напрями. Перший походить від логіко-філософської концепції відомого німецького вченого Г. Фреге й сягає англійської лінгвіс­тичної філософії. Представники другого напряму, залишаючись у рамках лінгвістичного аналізу, хоча і з ухилом у бік філософії, роз­глядають пресупозиції як речення, які логічно випливають з пресупозиційованого речення та його заперечення.

Прагматичні пресупозиції є умовами відповідного використання речень та лексем.

Наприклад:

(1) "Містер Джон Ланкастер Бек, неодмінно у шкіряних рукавич­ках, щоб не залишати відбитків, любовно протер ганчіркою свою карманну іграшку 45-го калібру".

Фахівці з "лінгвістичного шпигунства" стверджують таке:

(2) "Джон у певний спосіб обробив револьвер, щоб той зробився чис­тим ".

(3) "Револьвер зробився чистим ". З цього випливає пресупозиція:

(4) "Револьвер не був чистим до прояву містером Джоном Ланкастером Беком відповідної активності".

Таким чином, висловлювання (4) утворює контекстуальну умову висловлювання (1).

Загальна характеристика показує, що пресупозиції — це свого роду "мовчазні" передумови, які утворюють смисловий каркас, на грунті якого будують текст (дискурс). Інакше кажучи, питання про суть пресупозицій — це питання про позамовленнєві комунікативні умови мовленнєвих актів. Останнє випливає з досвіду емпіричних та логічних досліджень, які свідчать, що лінгвістична компетенція мов­ця не може бути адекватно описана у відриві від екстралінгвістично­го контексту соціально-культурних значень. Тому включення таких соціально-культурних пресупозицій до семантичної теорії дає змогу зробити важливий крок у напрямі до розширення поняття "добре побудоване речення", щоб увести соціальну зумовленість до розши­реного поняття "лінгвістична компетенція", доповнивши його тим, що зазвичай називають "комунікативною компетенцією".

Як показують наукові спостереження, саме на підставі неусвідомленої психічної діяльності як невід'ємного компонента цілісної духовної діяльності людини відбувається у складних ситуаціях пер­винне, інтуїтивне схоплення інформації, яка надходить з "хитких" периферійних ділянок людського досвіду. У подальшому ця інформація може переміститися у фокус діяльності свідомості й стати оперативним знанням. Врахування ролі пресупозицій особливо важливе при дискурсному аналізі, який включає до свого пізнавального арсеналу екстралінгвістичні категорії, що пов'язують лінгвістику та соціологію в єдине ціле — у соціолінгвістику. Про це свідчить і од не із сучасних розумінь дискурсу.

• У широкому розумінні слова дискурс — це єдність мовної форми, значення та дії. Цю єдність характеризують за допомогою поняття комунікативної події або комунікативного акту Перевага такого розуміння полягає в тому, що дискурс не обмежено рамками конкретного тексту або діалогу.

Наприклад, вивчення розмови кількох людей свідчить, що мовці та слухачі, їхні особистісні та соціальні характеристики, а також інші аспекти соціальної ситуації взаємно співвіднесені та впливають на певну комунікативну подію. У цьому самому розумінні наукова кон­ференція, профспілкові збори, слухання справи у суді, урок у шкіль­ному класі є складними комунікативними подіями, які можна розкласти на простіші — на комунікативні акти (наприклад, позов адвоката у суді, пояснення уроку вчителем у класі).

У письмових або друкованих типах дискурсу такий взаємовплив різних чинників один на одного менш помітний: письменник, текст, читач не перебувають у тісній взаємодії у межах єдиної ситуації, ло­калізованої у просторі та у часі. Але навіть і в цьому разі, як вважає ван Дейк, треба аналізувати тексти з точки зору динамічної приро­ди їх створення (виробництва), розуміння (споживання) та викону­ваної на їх підставі дії (мисленнєвого або реального відтворення зак­ладених у тексті ідей, досвіду, порад, рекомендацій тощо).

Коли досліджують особливі типи дискурсів (наприклад, газетні новини), то предметом уваги аналітика є не просто структури мож­ливих повідомлень, а особливі граматичні структури, преференційні або типові для дискурсів певного різновиду. Це означає, що ми явно чи неявно порівнюємо (зіставляємо) досліджувані граматичні струк­тури з граматичними структурами в інших різновидах дискурсу, пе­редбачаючи (припускаючи) їх варіативність. Така варіативність — царина стилістики, яка має на меті пояснити зв'язки між різними варіантами мовного вжитку, а також між індивідуальними та со­ціальними контекстами. Наприклад, в офіційних ситуаціях та у відповідних письмових текстах, на відміну від неформального спіл­кування, використовуються офіційна мова та граматично повні, правильні речення. До цього слід додати вплив певних соціальних чин­ників (суспільний стан, стать, етнічна приналежність тощо) на стилістичну варіативність.

Іноді у тексті новин використовують синтаксичні структури, рідкісні в інших формах дискурсів. Скажімо, замість речення "Як повідомили вірогідні джерела, Васисуалія Лоханкіна було атаковано комунальними борцями за енергозбереження у місцях спільного ко­ристування" можна використати речення "Васисуалія Лоханкіна було атаковано комунальними борцями за енергозбереження у місцях щільного користування, як повідомили вірогідні джерела". Вису­вання важливої інформації на перше місце є загальною структурною властивістю газетних повідомлень, новин.

Граматичний аналіз використання мови у текстах преси виявляє й загальну спрямованість повідомлень журналіста або всієї газети, часопису. Синтаксис речення відображає розподіл семантичних ролей учасників події, на що може вказувати послідовність слів, використання активних або пасивних форм тощо. Наприклад, у заголовку типу "Диявольський кіт Бегемот позбавляє голови конфе­рансьє Жоржа Бенгальського" слова "диявольський кіт Бегемот" стоять на першому місці, тобто на місці суб'єкта (підмета) вислов­лювання, що вказує на його активну, діяльну роль. У пасивній конструкції "Конферансьє Жоржа Бенгальського позбавлено голови диявольським котом Бегемотом" слова "диявольським котом Беге­мотом" також указують на активне начало, але у цьому разі "конфе­рансьє Жорж Бенгальський" стоїть на першому місці, на місці суб'єкта. Це свідчить про те, що "диявольському коту Бегемоту" тут відведено менш значущу роль. Нарешті, заголовок "Конферансьє Жоржа Бенгальського позбавлено голови" надає "диявольському ко­тові Бегемоту" неявної, прихованої ролі. Водночас заголовок стає синтаксично та семантично двозначним. Із синтаксичної точки зору не можна зрозуміти, яким чином нашого конферансьє позбавлено голови (випадково чи закономірно). Із семантичної точки зору цей заголовок можна зрозуміти не у прямому значенні, а у переносному (конферансьє Жорж Бенгальський збожеволів, позбувся розуму).

Таким чином, уже на синтаксичному рівні граматичний аналіз показує, що журналісти можуть спритно використовувати синтак­сичні структури та двозначні звороти, щоб висунути на перший план одне й затушувати інше.

Аналогічним чином може бути використана подача теленовин: за допомогою монтажу кінокадрів, які демонструють то захоплення ди­явольським котом Бегемотом, то співчуття до конферансьє, якого жорстокосердий котище позбавив голови.

Втім, тексти новин складено не з ізольованих речень. У дискурсному аналізі синтаксис та семантику речень описують з урахуванням структур та інтерпретації сусідніх (зазвичай тих, що передують) ре­чень того самого тексту. Послідовність слів та функції, виконувані ними в окремому реченні, нерідко залежать від такого текстового оточення. Це підтвердить кожний досвідчений редактор, мужній борець зі словами-"паразитами", синтаксичною та стилістичною "неохайністю" та іншими авторськими "перлинами".

На семантичному рівні аналіз дискурсу як послідовності речень дає можливість вивчати співвіднесені одна з одною інтерпретації граматичних схем. Наприклад, несамостійні речення розглядають як функції від значень, закріплених за попередніми реченнями. Гово­рячи словами ван Дейка, у спрощеному вигляді головне правило семантичної зв'язності полягає в тому, що речення А пов'язане з реченням В, якщо А належить до ситуації або події, яка є можливою (ймовірною або необхідною) умовою існування ситуації або події, до якої належить В (або навпаки). Так, послідовність "Остап Бендер ходив на зустріч з ксьондзами. Він доводив служителям культу, що Бога немає" згідно з цим правилом є семантично зв'язною (відвіду­вання ксьондзів передбачає певну форму особистого спілкування), натомість послідовність "Остап Бендер ходив на зустріч з ксьондза­ми. Комунізм настане за двадцять років" не є семантично зв'язною, оскільки відвідування ксьондзів не є подією, яка впливає на ко­муністичне будівництво в одній окремо взятій соціалістичній країні. Тому правило семантичної зв'язності можна, як вважає ван Дейк, перефразувати ще простіше: текст є семантично зв'язним, якщо він описує можливу послідовність подій (дій, ситуацій).

Отже, семантична зв'язність тексту або дискурсу залежить від на­ших знань та суджень про те, що є можливим у цьому світі. Визнан­ня важливості цього чинника сприяло тому, що пізнавальна (когнітивна) психологія почала відігравати значну роль у вивченні про­цесів інтерпретації дискурсу. З цієї точки зору аналіз організації та використання знань, переконань, збережуваних у пам'яті людини, стає настільки ж важливим, як і описання тієї ролі, яку відіграють структури дискурсу в розумінні тексту. Зазначені знання мають бути організовані в особливі групи або у так звані сценарії, які містять загальнодоступну в певній культурі інформацію про конкретний сте­реотипний варіант якого-небудь епізоду з використанням дискурсу. Люди мають більш-менш однакові сценарії для таких форм пове­дінки, як здійснення закупок у крамниці, приймання гостей у день народження тощо.

Як і у будь-якому іншому різновиді дискурсу, засоби масової інформації значною мірою покладаються на загальнопоширені знан­ня та стереотипні судження у зв'язному та для всіх зрозумілому уявленні тих подій, які передбачають організацію знання у формі сценаріїв (сценарій про терористичний акт, про політичний мітинг, про голосування тощо). Ці сценарії визначено соціальними установ­ками, оскільки вони включають думки та судження, ґрунтовані на оцінці подій певними соціальними групами. Звідси випливає, що наше суб'єктивне уявлення про семантичну зв'язність, наприклад,

газетного повідомлення визначене тим, чи маємо ми у своєму роз­порядженні відповідний сценарій, соціологічну або психологічну установку, чи не маємо. Такий концептуальний підхід сприяє вив­ченню різних за своєю ціннісною орієнтацією способів використан­ня сценаріїв або установок у процесі повідомлення новин.

Наступний щабель аналізу дискурсу репрезентовано більш глобальним рівнем, ніж рівень зв'язків між реченнями. Так, якщо ми говоримо, що текст новин присвячено нападові військово-повітряних сил ЄША на сербські військові бази, то ми співвідноси­мо це повідомлення не з окремими реченнями або їх послідовністю, а з усім текстом як цілим, що розкриває смисл головної теми повідомлення.

Як для вираження та організації значень речення необхідна син­таксична форма, так для організації макроструктури тексту як ціло­го необхідна відповідна "надсинтаксична" форма. Назвемо її схема­тичною суперетруктурою. Схематична суперструктура, або просто схема, може бути задана набором характерних категорій {функцій, згідно з В. Я. Проппом) та набором правил, або стратегій {сюжет­них композицій), які визначають послідовність цих категорій (функ­цій). Наприклад, у Проппа у ролі категорій постають функції дійових осіб казки. Під цими функціями розуміють вчинки зазначених осіб, визначувані з точки зору їх значущості для всього перебігу казкової дії, тобто для стратегії певної казки. Кількість цих функцій обмеже­на. Постає питання: яку послідовність цих функцій спостерігаємо у казковому тексті?

Вивчення казок показало, що послідовність елементів (функцій) у них завжди однакова. Слід ураховувати, що ця закономірність, як підкреслює Пропп, стосується тільки фольклору, оскільки штучно створені казки їй не підпорядковані. Тут Проппу можна зауважити, вказавши на сучасний "фольклор", породжуваний засобами масової комунікації, які знеособлюють, типізують текст повідомлень.

Якщо позначити функцію дійової особи, яка стоїть на першому місці в усіх фольклорних казках, літерою А, а функцію, яка завжди йде за нею, — літерою 2>тощо, то всі відомі казці функції умістяться в одну оповідь. При цьому жодна з функцій не випадає, жодна не виключає іншої й не суперечить їй. А проте можна спостерігати, що функції не завжди йдуть безпосередньо одна за одною. Зазвичай як­що функції, які йдуть одна за одною, виконують різні персонажі, то кожний новий персонаж повинен знати, що відбулося до його поя­ви на "сцені". У зв'язку з цим у казках виробилася ціла система поінформувань, за допомогою яких одна функція пов'язується з іншою.

Увесь зміст казки може бути викладено у коротких фразах, на кшталт таких: батьки вирушають до лісу і забороняють дітям вихо­дити з дому; змій викрадає дівчину; юнак вирушає на пошуки коха­ної, яку викрали, тощо. Всі дієслова дають композицію казки, всі підмети, додатки та інші частини фрази визначають сюжет. З цьо­го випливає, що одна й та сама композиція (статична структура відносин) може бути засадовою стосовно різних сюжетів (схем послідовностей функцій). Чи то викрадає змій царівну, чи то викра­дає біс попівську доньку, це з точки зору композиції байдуже. Але ці випадки можна розглядати як різні сюжети або різні варіанти однієї й тієї самої композиції. Отже, робить висновок Пропп, хоч би як ми не визначали поняття "сюжет", але відрізнити сюжет від його варіанта абсолютно неможливо.

Проппівський аналіз майже точнісінько відтворює ван Дейк, але вже у новому контексті та у нових термінах. Зокрема, він пише: якщо ми знаємо або здогадуємося, що текст, який належить сприй­няти, — це оповідь, то можна активізувати наявні у нас (стосовно нашої культури) стереотипні знання про стереотипні схеми оповіді. Це полегшує приписування особливих оповідних (наративних) функ­цій відповідним епізодам тексту.

Без використання макроструктур та суперструктур нам довелося б інтерпретувати текст та виявляти його зв'язність виключно на мікрорівні. Але, як показали експериментальні дослідження, для носіїв мови це дуже важко, якщо взагалі можливо. Звідси випливає, що глобальні структури, які відображають тематичний зміст та схе­матичну форму дискурсу, є визначальними у теоретичному аналізі. Вони ж є дуже важливими у реальних процесах продукування та ро­зуміння тексту.

Що стосується "фольклорності" (стереотипних форм) газетних повідомлень, то, як відзначає ван Дейк, газети щодня публікують їх у масовому масштабі згідно з обмеженнями, пов'язаними з фізични­ми розмірами тієї чи тієї газети, професійною практикою жур­налістів, штатом редакції, термінами подання матеріалів тощо. Все це означає, що одні частини тексту новин виконують функції, які можна розглядати як обов'язкові, інші — як факультативні (фр. від лат. — здатність, здібність, можливість; можливий, необов'язковий) категорії формальної організації тексту.

Повідомлення-новини можуть неявно містити запитання, звину­вачення, поради тощо. Тому соціальна, політична або ідеологічна цінність аналізу новин часто-густо залежить від того, наскільки пов­но виявлено значення, які лише мають на увазі (пресупозиційовані), але прямо не виражені. За уважного вивчення цих повідомлень-новин може виявитися, що натяки, недомовки виявляються важ­ливішими елементами повідомлення, ніж те, що висловлене явно.

Звичайно, будь-який практичний аналіз, особливо аналіз великої кількості даних, обмежений певними рамками. Інтуїтивно виявити головні теми сотень або навіть тисяч текстів новин теоретично уяв­ляється можливим, але навіть теоретично неможливо виявити в усіх подробицях особливості їх синтаксичних, стилістичних або семан­тичних структур. У дослідженнях такого типу зазвичай обмежують­ся якісним аналізом представницьких (репрезентативних) вибірок текстів. При цьому враховують те, що теоретично обґрунтований аналіз хоча й може бути систематичним, але зовсім не обов'язково він має бути співвідносним з цілями самого дослідження та завдан­нями, які стоять перед дослідниками. Ось чому систематичний аналіз макроструктур має великі переваги перед більш інтуїтивним за своїм характером контент-аналізом.

Жоль