Метод. Основні категорії соціології

Французьке суспільство останньої чверті минулого сто­річчя переживає добу криз і потрясінь. Досить згадати хо­ча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імпе­рії, виникнення і криваве придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей період досить плідний в інтелек­туально-культурному відношенні, доба розквіту блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політич­них та наукових дискусій. Започатковану Контом пози­тивістську традицію продовжують «психологісти» Г. Тард і Г. Лебон, історики культури І. Тен і Е. Ренан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають ідеї раціоналістичного «неокритицизму» Рену-

в'є і персоналістичного реалізму Е. Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного на­туралістичного позитивізму, наростає суперечність між но­вими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у пере­ломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, хто виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і нових ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм (1857—1917) — творець методології «соціологізму», патріарх французької соціологічної школи, визнаний класик світової соціології. Е. Дюркгейм народився в м. Епіналі у сім'ї рабина. Його змалку готували до релігійної кар'єри, однак юнак досить рано виявив здібності до вивчення гуманітарних наук і по закінченню Вищої Нормальної школи в Парижі працює ви­кладачем філософії. Глибокий вплив на формування світо­глядних позицій Дюркгейма справили твори класиків філо­софської та соціальної думки Декарта, Монтеск'є та Рус-со, а також особисте спілкування з Фюстель де Куланжем, Бутру та Вундтом. Здійснення програм секуляризації ос­віти у Франції мало одним із своїх наслідків впровадження у вузах курсів «соціальної науки», зміст і функції яких тісно пов'язували зі змістом і функціями теорії виховання (соціалізації). Протягом тривалого часу Дюркгейм викла­дає' «соціальну науку і педагогіку», пізніше — «науку пра виховання і соціологію» (таку назву мала очолювана ним кафедра у Сорбонні), керує редколегією журналу «Соціо­логічний щоденник». Його перу належить біля двохсот на­укових праць, з яких найвідоміші «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) та «Елементарні форми релігійного життя» (1912). Теоретичну концепцію Дюркгейма іноді називають со­ціологізмом або соціологічним реалізмом. Мислитель праг­нув чітко розмежувати поняття індивідуального і колек­тивного (соціального), доводячи безумовний пріоритет ос­таннього відносно першого. Соціальні явища — це щось зовнішнє щодо індивідів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі. Відповідаючи на критичні закиди щодо уподібнення соціальних фактів речам, Дюрк­гейм писав, що його метою було не принизити вищі форми буття до його нижчих форм, а навпаки, надати першим той рівень реальності, який визнають за другими. «Що таке на­справді річ? Річ протистоїть ідеї як те, що пізнається іззовні тому, що пізнається з середини... Річ — це все те, що розум здатний пізнати лише за умови виходу за власні межі,, шляхом спостережень і експериментів».

Таким чином, принцип речовізму у соціології означає не що інше, як вимогу наслідувати загальноприйняті у науці методи емпіричного дослідження і не підмінювати їх умо­глядними спекуляціями. Ця теза, як справедливо зауважує А. Гофман, має не онтологічне, а методологічне значення: Дюркгеим не твердить, що соціальні факти — це речі, а доводить, що їх потрібно вивчати як речі. Водночас не можна заперечувати, що доктрина соціологізму грунтується на певного роду онтологічних припущеннях, насамперед на припущенні щодо соціальної реальності як певного «про­шарку» в універсальному світовому бутті, котрий не менш реальний, аніж явища природи, і має певні власні об'єктив­ні закони розвитку. Соціальна реальність не допускає ре­дукції її до інших онтологічних рівнів; соціальне, як неод­норазово підкреслює Дюркгеим, можна пояснити за допо­могою соціального.

Концепція соціологізму спочатку формувалась як мето­дологічний антипод психологізмові, однак згодом вона на­була самостійного значення. Смисл соціального, доводить мислитель, не можна редукувати до психічної чи якоїсь іншої взаємодії індивідів насамперед тому, що соціальне ціле (як і всяке інше ціле) — це дещо більше, аніж проста сума його складових частин. «Застосуймо цей принцип,— пише він,— і до соціології. Якщо згаданий синтез зиі репе­тів, котрий творить усяке суспільство, породжує нові яви­ща, відмінні від тих, які мають місце в окремих свідомос­тях... то потрібно також припустити, що ці специфічні фак­ти і пов'язані насамперед з тим самим суспільством, яке їх створює, а не з його частинами, його членами. Отже, у цьо­му відношенні вони виступають чимось зовнішнім щодо індивідуальних свідомостей — точно так, як характерні оз­наки життя виступають чимось зовнішнім відносно міне­ральних речовин, що утворюють живу істоту. Неможливо розчинити їх в елементах, не входячи у суперечність із самим собою, оскільки вже за визначенням вони передба­чають дещо інше, ніж те, що міститься в елементах. Таким чином, набуває нового обгрунтування і встановлене нами розмежування між психологією як наукою про мислячого індивіда і соціологією. Соціальні факти не лише якісно різ­няться від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов».

Очевидно, що критика Дюркгеймом психологізму не по­збавлена певного резону, тоді як його спроба розбудови проекту «чистої соціології» містить у собі деякі методоло­гічні суперечності. Декларуючи засаду «цілісності», мисл№-

тель водночас вдається до протиставлень різних рівнів — рівня соціально-детермінованого та біологічно заданого_г рівня колективного й індивідуального, особистого. Саме то­му критика Дюркгеймом з моністичних позицій неокантівсь-кого методологічного дуалізму видається не завжди пере­конливою. «Чиста соціологія», як зазначали дослідники, скоріше реалізовувалась у дослідницькій практиці як соці­альна психологія, в центрі уваги якої були проблеми колек-тивної'свідомості, колективної дії і т. п. Це визнавав і сам-Дюркгейм. «Коли ми говоримо просто «психологія»,— писав він,— то маємо на увазі індивідуальну психологію, і варто було б для ясності в дискусіях обмежувати таким чином смисл цього терміна. Колективна психологія — це і є вся соціологія в цілому; чому б тоді не користуватися лише останнім виразом?»

Теза про методологічний пріоритет понять «суспільст­ва», «колективних уявлень», «колективної свідомості» над індивідуальною набуває в такому разі смислу методологіч­ної засади соціальної психології, науки, яка згідно з самим визначенням предмета зосереджується на вивченні колек­тивістських вимірів психічної діяльності. Прагнення Дюрк-гейма екстраполювати соціально-психологічну парадигму у більш широкі предметні сфери дало плідні в евристичному розумінні результати, зокрема для подолання однобічного натуралістичного редукціонізму в соціологічній теорії. Од­нак воно викликало і небезпідставну критику за «експан­сіонізм», протиставлення соціального і індивідуального та певного роду «соціологічний імперіалізм».

Дюркгейм неодноразово підкреслює, що «суспільство», виникнувши в ході індивідуальної взаємодії, у подальшому стає принципово поза і над індивідуальною реальністю. Во­но виступає єдиним реальним субстратом усієї багатома­нітності форм людського колективного життя ■— господар­ства і права, політики і торгівлі, релігії і мистецтва. Су­спільна реальність не лише змістовно багатша, а «краща» з точки зору своєї цінності реальність, ніж реальність індиві­дуальна. При цьому варто зауважити, що мислитель не завжди чітко розмежовував значення терміна «суспільст­во»; він вживав його і в значенні «національно специфіко­ваного» суспільства як цілого, і в значенні окремих інсти­тутів, груп, асоціацій індивідів, і в значенні певної форми примусу, «прескрипції», і в значенні культурної традиції, передачі навиків, знань, вірувань і т. ін. Неоднозначний і зміст дюркгеимівського поняття індивідуального. Одначе підкреслимо, «реалістична» орієнтація дюркгеимівського методу безсумнівна. Ідеї «соціального реалізму», будучи-

перетворені .на гносеологічні імперативи, давали змогу об­грунтувати самостійність соціології як науки; за їх допо­могою чітко визначалася специфіка її методів і концепту­ального апарату і відкривалася перспектива «соціологіза­ції» гуманітарних наук — філософії, історії, економіки і т. п. Ідеалізовані конструкти «суспільства», «колектив­ності» видавалися Дюркгеймові чарівним ключиком до від­криття таємниць пізнання, розв'язання одвічних проблем філософії, релігії, культури. Певна суперечливість дюрк-геймівської позиції полягала у тому, що, обстоюючи пози­тивістську доктрину, котра вимагала елімінації «спекуля­тивно-метафізичних» проблем, мислитель знову занурював­ся в них у всеозброєнні універсального соціологічного методу.

Не слід вважати, однак, ніби метод соціологізму перед­бачає існування вже сформованої концепції суспільства як певної готової системи відносин. Саме ці відносини, зв'яз­ки, функції і належить реконструювати, соціологічно де­шифрувавши символіку релігії і мистецтва або норматив­ний зміст права і моралі. «За сучасного рівня наукового знання ми навіть не знаємо достеменно, що являють собою такі фундаментальні інститути, як держава чи сім'я, право власності чи договір, покарання і відповідальність. Ми майже не знаємо їх причин, функцій, які вони виконують, законів їх еволюції, лише в деяких питаннях ми ледь по­чинаємо бачити якісь проблиски». Пізнання соціальних явищ вимагає не лише побудови їх теоретичної моделі, а й відтворення специфіки їх донаукового розуміння тими, кого ці явища зачіпають. Адже «важливо дізнатись не те, яким чином той чи інший мислитель особисто уявляє собі такий-то інститут, а те, як розуміє цей інститут група; тільки таке пізнання може бути дійовим».

Найсуттєвіша риса соціальних фактів полягає у їх не­залежності від індивідуальної свідомості та примусовості відносно індивідуальної волі. Релігійні вірування і звичаї, мова і письмо, форми господарювання і грошові системи — всі ці явища функціонують до певної міри незалежно від того, як ведуть себе в їх межах ті, хто господарює, спілку­ється, вірить або не вірить і т. д. «Ці способи мислення, діяльності і почування,— пише Дюркгейм,— мають ту при­мітну рису, що існують поза індивідуальними свідомостями. Ці типи поведінки і мислення не лише знаходяться поза індивідом, але й наділені примусовою силою, внаслідок якої вони нав'язуються йому помимо його волі».

До числа соціальних учений відносить і явища психіч­ного рівня — образи (способи) мислення і «образи почу-

вання», які, на його думку, функціонують «без переломлен­ня» в індивідуальній свідомості. Не маючи своїм субстратом індивіда, соціальні факти, доводить він, «не можуть мати іншого субстрату, аніж суспільство, чи то політичне су­спільство в цілому, чи як окремі групи, які його складають: релігійні, політичні, літературні школи, професійні корпо­рації і т. п.». Торкаючись проблеми нав'язування, примусу як конститутивної риси соціального, Е. Дюркгейм зауважує, що «соціальний примус» не пов'язаний з обов'язковим усу­ненням індивідуального».

Не можна не бачить, що жорстке розмежування між со­ціальним і індивідуальним, соціологічним і психологічним приховувало в собі небезпеку абсолютизації і протиставлен­ня цих понять одне одному. До того ж чітко відділити за допомогою емпіричних методів те, що існує «лише в інди­відуальній свідомості і завдяки їй», справа далеко не проста. На практиці мова йде частіше про певні ціннісні орієнтації, установки та вчинки особистості, котрі мають зовнішню чи, навпаки, внутрішню спрямованість. Критерії розмежування «соціального» й «індивідуального» навряд чи можуть бути строгими з емпіричної точки зору. Йдеться скоріше про те, що суспільним інститутам, так само як і груповим чи номінальним спільнотам, притаманна власна логіка функціонування, котра не збігається з особистісни-ми диспозиціями і здійснює на них регулятивний вплив. Дюркгеймівську концепцію «соціальних фактів» можна ро­зуміти і як теорію соціалізації, в ході якої засвоюються соціально значимі норми і цінності, проте мислитель схиль­ний був дещо недооцінювати діалектичний зв'язок між зов­нішнім і внутрішнім, соціалізацією й інтеріорізацією. ■

Дюркгейм проводить різницю між соціальними фактами як формами колективної дії і соціальними фактами як формами колективного буття. Останні він називає фак­тами анатомічного або морфологічного порядку, або «еле­ментами, з яких складається суспільство». До таких еле­ментів він, зокрема, відносить політичну структуру, розпо­діл населення на територіях, число і характер шляхів сполучення, форму жител та ін. Факти такого роду є не чим іншим, як викристалізованими формами соціальних дій, і принципової різниці між обома категоріями немає. Най­повніше визначення, яке Дюркгейм дає поняттю соціально­го факту, таке: «Соціальним фактом є всякий спосіб дій, усталений або ні, який здатний створювати на індивіда зовнішній примус; або інакше: спосіб дій, який поширений на всьому просторі даного суспільства і якому притаманне власне існування, незалежне від індивідуальних проявів».

]1 828

Як уже зазначалося, Дюркгейм формулює певні прин­ципи пізнання соціальних явищ, які він називає «правила­ми стосовно спостереження соціальних фактів». Першим таким правилом є згаданий принцип об'єктивності — «соці­альні факти слід розглядати як речі». Проблема співвідно­шення між речами й ідеями традиційна для західноєвропей­ської, зокрема французької філософії (згадаймо Декарта). Соціолог піддає критиці ідеалістичну соціальну філософію, до якої він відносить і контівську теорію прогресу, і тео­рію соціальної диференціації Спенсера, і соціально-еконо­мічні погляди Мілля. Спільна риса цих концепцій "полягає, на його думку, в умоглядності, прагненні дедукувати знан­ня із загальних понять. Представників класичного позити­візму об'єднує з філософами-ідеалістами спільне нехтуван­ня процедурами емпіричного обгрунтування соціологічного знання. Полемізуючи з Міллем щодо логіки побудови еко­номічної теорії, автор «Методу соціології» зауважує: «Ко­ли б вартість вивчалась у ній так, як повинна вивчатись реальність, то економіст вказав би напочатку, за якою оз­накою можна виділити предмет, що носить цю назву; по­тім би він класифікував його види, спробував би індуктив­ним шляхом визначити, під впливом яких причин вони змінюються; порівняв би, нарешті, одержані результати і виявив би на їх основі загальну формулу. Теорія, таким чином, з'явилася б лише тоді, коли дослідження просунуло­ся б досить далеко. Натомість ми знаходимо її з самого початку».

йдеться, таким чином, не про наперед задану ідею вар­тості, з якої можна виводити окремі ознаки цього явища, підтвердивши їх окремими «прикладами», а про дотриман­ня певних емпіричних процедур (спостереження, фіксації, аналізу), котрі передують теоретичним узагальненням і становлять їх вихідний пункт. Нам дана, зауважує соціо­лог, не ідея вартості — вона недоступна спостереженню,— а самі вартості, котрі реально обмінюються у сфері еконо­мічних відносин. Ми маємо справу не з моральними ідеа­лами, а з комплексами діючих правил поведінки. «Можли­во,— пише він,— що соціальне життя є справді лише роз­витком певних понять, однак, коли навіть це і так, то ці поняття не дані нам безпосередньо. Дійти до них можна не прямим шляхом, а лише завдяки тій феноменологічній реальності, у якій вони знаходять своє вираження. Ми не знаємо а ргіогі, від яких ідей ведуть своє походження різні течії соціального життя і чи існують вони як такі; лише дійшовши шляхом вивчення до їх джерела, ми дізнаємося про їх походження».

Перші дослідницькі кроки в соціологічній сфері, підкрес­лює Дюркгейм, мусять бути орієнтовані не на пошук «за­гальних ідей», «сутностей» і т. п., а на елементарне визна­чення об'єкта і предмета дослідження шляхом уточнення (операціоналізації) понять. «...Потрібно з різних деталей створювати нові поняття, пристосовані до потреб науки і виражені за допомогою спеціальних термінів. Це не озна­чає, звичайно, що повсякденні поняття не мають ніякої користі для науки — ні, вони служать показниками». Один з найважливіших елементів дослідницької процедури — ти-пологізація досліджуваного явища з метою усунення ви­падкових проявів, елімінації всього похідного, суб'єктивно­го, пов'язаного з індивідуальними формами перебігу суспільних процесів. Дослідницька увага мусить бути зосе­реджена насамперед на «стійких формах» соціальної струк­тури, таких як юридичні і моральні норми, способи життя, професійні навики, вірування.