Постіндустріальне суспільство

Постіндустріальне суспільство (термін запропонований Деніеллом. Беллом у 1962 р.). Свого часу Д. Белл очолював "Комісію 2000 року", створену рішенням Конгресу США. Завданням цієї комісії було напрацювання прогнозів соціально-економічного розвитку США у третьому тисячолітті. На основі проведених комісією досліджень, Деніелл Белл разом з іншими авторами написав книгу "Америка в 2000 р.". У цій книзі, зокрема, доводилось, що за індустріальним суспільством наступає новий етап людської історії, який базуватиметься на досягненнях науково-технічного прогресу. Цей етап Деніелл Белл і назвав "постіндустріальним".

У другій половині XX ст. у найрозвинутіших країнах світу, таких, як: США, країни Західної Європи, Японія різко зростає значення знання та інформації. Динаміка оновлення інформації стала такою високою, що вже у 70-х рр. XX ст. вчені-соціологи зробили висновок (як показав час — правильний), що у XXI ст. неписьменними вважатимуться не ті, хто не вміє читати і писати, а ті, які не вміють учитися, забувати непотрібне, і вчитимуться знову.

У зв'язку зі зростанням ваги знань та інформації, наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства — все зростаючу частину доходів передові країни отримують не від продажу промислової продукції, а від торгівлі новими технологіями і наукоємною та інформаційною продукцією (як-от: кіно, телепрограми, комп'ютерні програми тощо). У постіндустріальному суспільстві вся духовна надбудова інтегрується в систему виробництва і — тим самим — долається дуалізм матеріального та ідеального. Якщо індустріальне суспільство було економіко центричним, то постіндустріальне суспільство характеризується культуро центричністю: зростає роль "людського фактора" і всієї спрямованої на нього системи соціогуманітарного знання. Це, звичайно, не означає, що постіндустріальне суспільство заперечує базові компоненти індустріального (високорозвинена промисловість, трудова дисципліна, висококваліфіковані кадри). Як зауважив Деніелл Белл, "постіндустріальне суспільство не заміщує індустріальне, так само як індустріальне суспільство не ліквідовує аграрний сектор економіки". Але людина у постіндустріальному суспільстві уже перестає бути "людиною економічною". Домінантними для неї стають нові, "пост матеріалістичні" цінності (табл. 4.1).

Першим "виходом на суспільну арену" людини, для якої пріоритетними є "пост матеріалістичні цінності", вважають (Г. Маркузе, С. Айерман) молодіжний бунт наприкінці 60-х рр. XX от., який задекларував смерть протестантської трудової етики як морального підґрунтя західної індустріальної цивілізації.

Таблиця 4.1. Порівняння індустріального та постіндустріального суспільства

Основні окладові	Індустріальне суспільство	Постіндустріальне суспільство
Технічний базис	Індустріальний	Інформаційний
Основа суспільного добробуту	Товари	Знання
Масовий клас	Робітники	Службовці, менеджери
Принцип управління	Керівництво	Узгодження
Форма власності	Приватна	Акціонерна
Політичний режим	Авторитаризм, представницька демократія	Безпосередня демократія, самоуправління

Над розробкою концепції постіндустріального суспільства плідно працювали такі вчені: Збігнєв Бжезінський, Елвін Тоффлер, Реймон Арон, Кеннепг Боулдінг, Уолт Ростоу та ін. Щоправда, деякі з них вживали власні терміни для назви нового типу суспільства, який приходить на зміну індустріальному. Кеннет Боулдінг називає його "постцивілізація". Збігнєв Бжезінський віддає перевагу терміну "технотронне суспільство", підкреслюючи тим самим вирішальне значення у новому суспільстві електроніки і засобів комунікації. Елвін Тоффлер називає його "суперіндустріальним суспільством", позначаючи ним складне мобільне суспільство, яке базується на високо передовій технології і пост матеріалістичній системі цінностей.

Елвін Тоффлер у 1970 р. писав: "Мешканці Землі розділені не тільки за расовою, ідеологічною чи релігійною ознаками, але також, у певному сенсі, і в часі. Вивчаючи сучасне населення планети, ми виявляємо незначну групу людей, які все ще живуть мисливством і рибальством. Інші, їх більшість, покладаються на сільське господарство. Вони живуть приблизно так само, як жили їхні предки сотні років тому. Ці дві групи разом становлять близько 70 % населення Землі. Це люди минулого.

Понад 25 % населення земної кулі живуть у промислово розвинутих країнах. Вони живуть сучасним життям. Вони продукт першої половини XX ст. сформовані механізацією і масовою освітою, виховані на спогадах про аграрно-промислове минуле своєї країни. Вони — люди сучасного.

Решта 2—3 % населення планети не можна назвати ні людьми минулого, ані людьми сучасного. Бо у головних центрах технологічних і культурних змін, в Нью-Йорку, Лондоні, Токіо про мільйони людей можна сказати, що вони живуть у майбутньому. Ці першопрохідці самі того не усвідомлюючи, живуть так, як інші будуть жити завтра. Вони розвідники людства, перші громадяни суперіндустріального суспільства".

Можемо доповнити Тоффлера тільки в одному: сьогодні, майже через 40 років, у суспільстві, яке він називав суперіндустріальним, проживає уже понад 40 % людства.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства визначається такими чинниками:

зміною у сфері економіки: перехід від економіки, орієнтованої на товаровиробництво до економіки, що орієнтується на сферу послуг та інформації. Причому, йдеться, насамперед, про висококваліфіковані послуги, такі як розвиток і загальна доступність банківських послуг, розвиток засобів масової комунікації і загальна доступність інформації, охорона здоров'я, освіта, соціальна опіка і тільки у другу чергу — послуги, що надаються окремим клієнтам. У середині 90-х рр. XX ст. в сфері виробництва й у сфері обслуговування та надання інформаційних послуг було, відповідно, зайнято: в США — 25 % і 70 % працюючого населення; в Німеччині — 40 % і 55 %; в Японії — 36 % і 60 %); що більше — навіть у виробничій сфері у країнах з постіндустріальною економікою представники інтелектуальної праці, організатори виробництва, технічна інтелігенція і адміністративні кадри складають близько 60 % усіх зайнятих;

зміною в соціальній структурі суспільства (поділ за професійною ознакою приходить на зміну класовому поділу). Наприклад, Деніелл Белл вважає, що в постіндустріальному суспільстві зникає клас капіталістів, а його місце займає нова правляча еліта, яка володіє високим рівнем освіти і знань;

центральним місцем теоретичного знання у визначенні основних векторів розвитку суспільства. Основний конфлікт, таким чином, у цьому суспільстві пролягає не між працею і капіталом, а між знанням і некомпетентністю. Зростає значення вищих навчальних закладів: університет заступив промислове підприємство, чільну інституцію індустріальної епохи. Вища школа має за нових умов щонайменше два головних завдання: творити теорії, знання, які стають головним чинником соціальних змін, а також виховувати радників та експертів;

створенням нових інтелектуальних технологій (серед іншого, наприклад, генна інженерія, клонування, нові агротехнології та ін.).

66. Формальні та неформальні соціальні інститути.

Соціальна практика показує, що для людського суспільства життєво необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для членів визначеного чи суспільства визначеної соціальної групи. Це насамперед відноситься до тих соціальних відносин, вступаючи в які, члени соціальної групи забезпечують задоволення найбільш важливих потреб, необхідних для успішного функціонування групи як цілісної соціальної одиниці. Так, потреба у відтворенні матеріальних благ змушує людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини; потреба соціалізувати підростаюче покоління і виховувати молодь на зразках культури групи, змушує закріплювати і підтримувати сімейні відносини, відносини навчання молодих людей. Системи соціальних ролей, статусів і санкцій створюються у виді соціальних інститутів, що є найбільш складними і важливими для суспільства видами соціальних зв'язків.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціалогії виділяють п’ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний.

Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети.

В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути — забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін.

Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності, ефективності дії та ін. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін.

Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль.

Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії, є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін.

Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, які в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних неполадках, у неясності мети діяльності.

Одним з явних виражень дисфункції соціального інституту є персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїми, об'єктивно діючими механізмами, де кожна людина, на основі норм і зразків поведінки, у відповідності із своїм статусом, грає визначені ролі. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб і об'єктивно встановлених цілей, змінюючи свої функції в залежності від інтересів окремих особ, їх персональних якостей і властивостей.

Незадоволена суспільна потреба може бути викликаною до життя стихійною появою нормативно неурегульованих видів діяльності, що прагнуть заповнити дисфункцію інституту, за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах подібна активність може виражатися в протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів є причиною існування так званої "тіньової економіки", що виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки і т.д. Виправлення дисфункціи може бути досягнуто зміною самого соціального інституту чи створенням нового соціального інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.

В повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досягаються через соціальні інститути. По-перше, особливим типом регламентації регулювання взаємовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів, якими більш твердо забезпечуються регулярність, чіткість, висока передбачливість і надійність функціонування соціальних зв'язків.

По-друге, чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасників взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому і кожний інший має досить надійні та обгрунтовані сподівання. Якщо не дотримуються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального інституту володіє великою передбачливістю, а діяльність соціальних інститутів — регулярністю самовідновлення.

По-третє, регулярність і самовідновлюваність більшості соціальних інститутів забезпечується також знеосібленістю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв'язками, контролюється їх діяльність та ін. Кожний соціальний інститут володіє необхідними засобами, ресурсами та ін. Так наприклад, соціальний інститут охорони здоров'я має такі установи: лікарні, поліклініки, профілакторії, санаторії, має свої органи управління, бо для діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне устаткування, кваліфікація лікарів та ін.).

Кожна з функцій знаходить конкретне відтворення в діяльності і своєрідності, в багатоманітних соціальних інститутах.

Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії між суб'єктами здійснюються на основі формально застережених правил, законів, регламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства. До формальних соціальних інститутів відносяться:

67. Форми та види культури.

Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб'єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи виок­ремлюють насамперед дві особливі фор­ми культури:

1) матеріальну — сукупність опредмечених результатів люд­ської діяльності, що включає як фізичні об'єкти, створені в ре­зультаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об'єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне сим­волічне значення, виконують певні функції.

2) духовну — сукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об'єкти, створені розумом і почуттями людини (мо­ва, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідо­мості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об'єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книж­ках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, роз­різняють її види.

Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справед­ливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.

Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.

До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольк­лором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв'язана з жит­тям широких народних мас. її репрезентують казки, легенди, мі­фи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інфор­мації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засо­бами масової інформації і з'явилась у середині XX ст., коли засо­би масової інформації стали доступними всім верствам населен­ня. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу худож­ню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Ясна річ, бувають і винятки.

68. Формування соціологічної думки в Середньовіччя та епоху Відродження.

Видний і достатньо відомий релігійний мислитель Середньовіччя Аврелій Августин (Блаженний) (354 - 430 рр..) У працях "Про град божому", "Земний град" і ін протиставляє державі містично зрозумілий "Божий град" - церква, розглядає людину як посередника між вічним царством духу і земним царством матерії. Августин розвиває теологічне розуміння історії, підкреслюючи, що історичні події залежать від божого провидіння, визначає життя суспільства як протиставлення двох протилежних царств - грішного (язичницького) і божественного. Язичницьке царство втілено в державних установах Римської імперії, а божественне - в громаді обраних, наділених благодаттю, тобто в церкві. Їх боротьба вела до остаточної перемоги церкви - до панування католицької релігії. Не заперечуючи світської влади, Августин, по суті, визнавав пріоритет над світською владою духовної влади і в такій формі висвітлював державну владу. Не рахуючи рабство божественним створенням, Августин, однак, закликав терпіти його, як і бідність, проповідував аскетизм і віру в загробне блаженство. Соціологічний інтерес представляє спроба в християнській літературі створити загальносоціологічні концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних переконаннях, на розумінні, що все від Бога - влада, держава і т.п. Розумна людина прагне до Бога, до духовного початку. Бог все знає наперед, керує вчинками і помислами людей, всієї їх життям. Тільки Богові відомо, хто досягне порятунку, хто буде нести покарання, божу кару. І людина, затиснута в лещата важкі соціального життя, звертається до релігії, до Бога, шукаючи саме в них захист від усіх бід та смутку. Самі благочестиві вчинки і помисли людини не можуть змінити призначену йому долю. Такий фаталізм породжував протиріччя між розумінням свободи і свободи волі (богом надану свободу вибору найкращого - божественної благодаті) і викликав критику навіть церковників, бо не давав можливості потрапити в царство небесне - Боже царство - навіть проповідникам. Моделлю всесвітньої історії Августина стала Біблія. Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює віковим періодам людини. В історії людини Августин виділяє шість періодів, що символізують шість днів творення Богом світу: перший - дитинство - від Адама і Єви до потопу; другий - дитинство - від потопу до Авраама; третій - від Авраама до Давида; четвертий - юність - від Давида до вавилонського полону, коли в 597 р. до н.е. вавілонський цар Навуходоносор захопив Єрусалим і до Вавилону всіх юдеїв, крім бідноти, а п'ятий - зрілість - від вавилонського полону до народження Ісуса Христа, шостий - старість - від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства і до страшного суду, який не можна передбачити. Модель теократичної держави, створена Августином, передбачає абсолютне підпорядкування світської влади авторитету церкви.

2.Соціальні вчення в епоху Відродження

Синтезом спадщини двох джерел - античності і Середньовіччя - стала оригінальна культура, філософія, соціологія епохи Відродження. У культурі соціально-політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження черпали ідеї та концепції, які забезпечували подальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичним, соціальним системам Платона, Аристотеля, Цицерона та інших філософів проявлявся особливий інтерес. Пояснюється це прагненням мислителів використовувати їх концепції держави і права, соціологічні, етнічні та етичні погляди з метою впровадження в практику, задоволення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну світоглядного теократичний мислення приходить система мислення, в центрі якої стоїть людина з її потребами, прагненнями та бажаннями. Гуманізм - світська вільнодумство епохи Відродження, що протистоїть схоластиці і духовному пануванню церкви, пов'язане з вивченням знову відкритих творів античності. Гуманізм - визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і прояв здібностей, утвердження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин. Гуманізм проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми. Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціалістичну спрямованість - на людину з власними інтересами, потребами і цінностями. Гуманізм по суті антиклерикалів, тому, що знаходить справжню красу і радість в земній розвитку та існуванні, а не в потойбічному світі.

Наступила епоха розкладання феодалізму і становлення раннього буржуазного суспільства в XV - початку XVII ст. названа епохою Відродження, коли філософські та соціологічні вчення, що розвинулися в Європі і раніше всього в Італії, висловлювали повагу до гідності та прав людини, турботу про благо людей, їх всебічному розвитку, про створення сприятливих умов суспільного життя, відновлення античного філософського вчення. Гуманістичне розуміння світу передбачало антімістіческое, вільне його сприйняття, вимагало повноти чуттєвої і раціональної життя, висувало особистість, її гідності і честь.

В епоху Відродження в філософії та соціологічної думки виділяється три етапи: гуманістичний (середина XIV - середина XV ст), що протиставляє середньовічному теоцентризму інтерес до людини та її відносин зі світом; неоплатоновской (середина XV - перша третина XVI в) пов'язаний з виникненням проблем буття; натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст), пов'язаний з прагненням застосовувати закони природи до пізнання соціальної дійсності, реальності в суспільстві. Великі гуманісти настала епохи Відродження Франческо Петрарка, Боккаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, ультра фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби, потреби, інтереси, прагнення людини до почуттів і радощів вважаються природними. Гуманісти вважали ненормальним і не природним проповідується церквою теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що володіє розумом і волею і таємниче впливає на всі матеріальні і духовні процеси, на особистість і суспільне життя людей, що проповідує відмова від чуттєвості. Якщо людині її чуттєві потреби дані самою природою, то, очевидно, вони однакові у всіх і служать основою для рівних відносин. Всі люди народжуються однаковими і вимагають рівності в реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямоване проти феодально - станової нерівності. Гуманісти бачили ідеальне в єднанні природи і людини, шукали гармонію такого єднання, захищали необхідність сприйняття всіх радощів земного буття людиною, стояли за визнання гідності особистості, проповідували культ знання, освіченості, духовності і праці. Гуманісти прагнуть побачити діяльну сторону людської історії, намагаються проникнути в закономірну сутність історичних явищ, витісняючи містику.

З знань стародавніх греків і римлян, вавилонян, китайців та індусів передові мислителі - гуманісти черпали судження про державу як спільну справу народів. Мислителі епохи Відродження не тільки породжували, а й розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не його знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а виключно його активністю, благородством, доброчесністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Поновлювалася стародавня концепція суспільного договору, природного права і т.п. Зароджується критично - раціоналістичний підхід до вивчення суспільних явищ, що витісняє теологію. Просте перерахування подій замінюється концептуальним аналізом фактів, явищ, подій тощо

В епоху Відродження співцем свободи людини, його гармонійного розвитку виступає Франческо Петрарка (1304 - 1374 рр..), Філософ - мораліст, основоположник гуманізму Відродження. Його збірка з 366 віршів "Книга пісень" - ліричний щоденник, зразок поетичного самовираження, перейнятого протиріччями між аскетичним середньовічним світовідчуттям і новим баченням світу. Захопившись античною культурою, ідеї якої широко сповідував у нових історичних обставин, Франческо Петрарка у праці "Про засоби проти щасливою і нещасливої ​​долі" висвітлив існування двох начал в людині - Чесноти і Долі. Людина не може знайти щастя в багатстві, тому що багатство джерело зла, заздрості. Феодальну роздробленість Італії, яка роз'єднала суспільство, згубно позначалася на долі людей, Франческо Петрарка переживає болісно. Постійні міжусобні війни, що велися між правителями земель Італії, ведуть до руйнування країни, тримають у страху народ. Звертаючись до випадкових володарям закатованих земель Італії, Франческо Петрарка звинувачує їх в народному страждання і нещастя, у прагненні до наживи за рахунок людських лих і страждань.

Видатний історик епохи Відродження і гуманізму Леонардо Бруні (справжнє ім'я Аретіно) (1370 - 1444 г), засновник гуманістичної історіографії, у працях "Данте", "Життя Петраки", "Історія Флорінтійского народу" і "Записки про події мого часу" шукає способи розкриття сутності історичних явищ і подій, визначення їх місця в розвитку людського суспільства, підкреслюючи, що люди творять історію, їх взаємодія сприяє повному розкриттю талантів кожної людини. В історичному виступі флорінтійцев проти Медічі за встановлення республіканського ладу в Італії Леонардо Бруні бачив свідчення того, що цивільні свободи - серйозний чинник історичного процесу і виступив ідеологом громадянської свободи жителів вільних міст Італії, в яких з'явилися зачатки капіталістичних відносин. Переконливо обгрунтовуючи необхідність всебічного розвитку особистості, Леонардо Бруні бачить вирішальну роль у розвитку та гуманітарних наук. Проголошуючи право кожної людини на життя, Леонардо Бруні підкреслює, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений життя. Державою повинні заборонятися примусова праця, застосування тортур, жорстоке або неповажне ставлення, що принижує гідність людини.

Валла Лоренцо (ок.1405 - 1457 рр..) - Видатний вчений - філософ, філолог, політичний діяч, який присвятив діяльність подальшому поглибленню навчань гуманізму. Лоренцо Валла розвиває теологічну етику Епікура і стверджує, що коли людина є творіння Бога, як і природа, то він повинен розвиватися разом з природою, йому повинні бути притаманні всі почуття, тому що сама природа створила насолоду і дала душу, спраглу його. Ніщо так не притаманне живим істотам, як прагнення до збереження свого життя. Лоренцо Валла викриває прагнення римського папи до затвердження влади католицької церкви у всіх державах колишньої Західної Римської імперії.

Однією із заслуг мислителів епохи Відродження є розчищення суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики і т.п., підготовка грунту політико-правового світогляду. Вони вважали, що основу комплексно-правового світогляду складали положення про те, що божественне право замінюється людським, а держава заміняє у свідомості людей церква. Для юридичного світогляду обов'язкове ідея рівності всіх перед законом, природне право та договірне походження держави. Відродження в Італії відрізнялося поєднанням гуманізму і реформаторського руху, переглядом ідеї панування церкви в суспільстві, в світі. Прагнення зрозуміти дійсне призначення людини в суспільстві, світі, розкрити його свободу і творчі сили неминуче призводило до зіткнення з традиціями сприйняття християнства. Мислителі пізнього Відродження Челіо Секондо Курпоне, Цвіглі і Кальвін, Марсель Падунскій та ін рішуче критикували римські порядки, відкидали церковну ієрархію, засуджували діяльність папської курії. І хоча Курпоне в працях про владу ототожнює Бога з природою, з усім сущим вважав, що той хто охоплює Всесвіт, присутній скрізь, він все ж таки виступає за відділення церкви від світської влади, держави. Мислителі епохи Відродження прагнули створити світську теорію держави і влади, відірвати вчення про державу і право від містики і теології.

69. Якість життя як соціальне явище.

«Якість життя» людини - поняття, яке є більш широким, ніж чисто матеріальна забезпеченість (див. рівень життя). Термін використовується в самих різних областях, в тому числі в галузі міжнародного розвитку, охорони здоров'я та політології.
Якість життя прямо залежить від стану здоров'я, комунікацій в соціумі, психологічного та соціального статусу, свободи діяльності і вибору, від стресів і надмірної стурбованості, організованості дозвілля, рівня освіти, доступу до культурної спадщини, соціальному, психологічному та професійному самоствердження, психотипу і адекватності комунікацій і взаємин.
Перехід до постіндустріального суспільства супроводжується все більшою увагою до нематеріальних аспектів якості життя при забезпеченості такими. У той же час багато хто не може конкурувати на належному рівні з різних причин, що дає зрушення соціуму в бік станового суспільства.
Рівень життя (рівень добробуту) - рівень матеріального добробуту, який характеризується обсягом реальних доходів на душу населення і відповідним об'ємом споживання.
Насправді поняття рівня добробуту не тотожне поняттю рівня життя. Рівень життя є поняттям більш широким і характеризується не тільки обсягом реальних доходів у розрахунку на душу населення, а й рядом негрошових чинників. Опитування серед населення можуть наочно довести, що значна кількість індивідів в оцінці власного рівня життя враховує такі фактори як ступінь здоров'я, ступінь моральної задоволеності власним життям і діяльністю та ін
ООН оцінює рівень життя відповідно до індексу ІРЛП - індексом розвитку людського потенціалу, який наводить у своєму щорічному Звіт про розвиток людства [1]. За підсумками 2009 р. Білорусь - на 61 місці, Росія - на 65 місці, Україна - на 69, США - на 4. На 1-му місці в 2009 г Норвегія. На 2-му - Австралія, на 3-му - Нова Зеландія. [2] [3]

70. Якість населення як суб'єкта суспільства.

Види і моделі населення

В демографії виділяються наступні категорії населення:

• Постійне населення - звичайне населення, основна категорія, що об'єднує сукупність людей, для яких дана територія є місце звичайного проживання в даний час ^[1]
• Стабільне населення - теоретична модель населення з незмінними в часі інтенсивностями народжуваності, смертності і віковою структурою ^[2].
• Стаціонарне населення - теоретичне населення, приватний випадок стабільного населення при істинному коеффеціенте природного приросту r = 0 і незмінної чисельності населення P (t) = P (0) ^[3].

У статистиці населення (демостатістіке), що займається збором емпіричних даних та обліком населення, різняться також наступні категорії: