Запитання для самоконтролю

1. Що таке соціальна структура суспільства, її основні елементи?

2. На основі чого утворюються соціальні спільності?

3. Що розуміють під соціально-територіальною структурою суспільства?

4. Чим пояснюють природність і вічність існування нерівності американські соціологи Девіс і Мур ?

5. В чому сутність соціальної мобільності?

ЛІТЕРАТУРА

1. Краткий словарь по социологии.— Москва, 1989.

2. Современная западная социология. Словарь.— Москва, 1996.

3. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.— Москва, 1992.

4. Социологический справочник.— Киев, 1990.

5. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Под ред. В.П.Андрущенко.— Харьков, 1996.

6. Якуба О.О. Соціологія.— Харків, 1996.

7. Thomas E. Lasswell. Class and Stratum.— Boston, 1965.

Макєєв

Соціальна стратифікація

Нерівність

Спільне життя людей має очевидні вигоди і переваги, але за володіння ними доводиться розплачуватися. Чи не найсуттєві­шою даниною, яку людство сплачує за вигоди спільного життя, є постійно відтворювана нерівність. Існуючу в суспільстві в ціло­му, а також у спільнотах і групах нерівність між індивідами та об'єднаннями індивідів, що виявляється в неоднаковому доступі до основних соціальних благ і ресурсів та володінні ними, в соціо­логії називають стратифікацією (соціальним розшаруванням). Стратифікація означає ієрархічний, вертикальний розподіл індивідів та груп відповідно до міри володіння й розпорядження певним благом. Саме статуси та ієрархія їх утворюють страти­фікаційну вертикаль.

Нерівність, очевидно, є ровесницею цивілізації. Людство не пам'ятає (можливо, ніколи й не переживало) стану рівності. Не­виразні образи, збережені переказами про "золоту добу", навіяні скоріше сподіванням, що так могло бути, аніж тугою за втраче­ним. Принаймні відома частина людської історії є історією нерівності — часом зовсім нестерпної, брутальної та принизливої, а іноді витонченішої й припустимішої. Завжди були "кращі" та "гірші", достойніші та менш гідні. Одні височіли над іншими, домінували, інші підкорялися, одні жили в розкоші, інші — в злиднях, для одних були свої закони, для інших — відмінні, одні могли домагатися влади, а інші ні: вільні й раби, феодали й васа­ли, дворяни й кріпаки, знать та чернь, буржуа й пролетарі, повно­правні громадяни і громадяни всіх інших "ґатунків".

Тисячоліттями люди намагаються знайти відповідь на запи­тання: нерівність — це зло, яке ми здатні випровадити з нашого життя, чи це неминучість, від якої не ухилитися? Що нерівність є злом — у цьому немає сумніву, і нею головним чином поясню­вали панівні в суспільстві заздрість, розбрат, зневолення, кори­столюбство, зухвалу та завуальовану експлуатацію, відчайдушні спроби переламати долю. Надзвичайно рано, ще до нашої ери, у Стародавній Греції викарбувалось твердження: "рівність — це мир". Зробити людей щасливими означає зробити їх рівними, адже протилежний стан є постійним джерелом людських страждань і знегод, вибухів обурення й соціальної дезорганізації.

Всі, хто намагався знайти відповідь на поставлене запитання, розділилися на переконаних прихильників досягнення реальної рівності та тих, хто пропонував засоби компенсації й зменшення нерівності, змирившися з неминучістю її. Певною мірою світові релігії також були відповіддю, запропонувавши власний варіант забезпечення рівності — у вірі. Ієрархія мирського багатства і мирської слави знецінювалася перед лицем більш високих кри­теріїв. Однак організація і долішнього, і верхнього світів зали­шалася ієрархічною і уявлялася саме такою. Зрівнювала нова належність — цей принцип пізніше відтворюватиметься в таєм­них союзах, масонських ложах, орденах, партіях.

Утопії та проекти "ідеальних" державних устроїв — такі дві основні літературні форми, в яких висувалася й обговорювалася проблема рівності. Одним з найвідоміших є проект Арістотеля. Рабів він виводив за межі офіційної соціальної структури. Вони не більше, ніж "знаряддя, що вміють говорити", сучасною термі­нологією — "гвинтики", і проблеми державного устрою стосу­ються зовсім не їх. Світ же вільнонароджених, на думку Арісто­теля, влаштований так, що в ньому одвічно наявна нерівність: слава й безвісність, шана й приниження, багатство і бідність, вла­да й безправність, надія та відчай. Та й людина значною мірою розбещена, безмірно жадає почестей, багатства, влади — цих, як

сказали б ми сьогодні, найдефіцитніших благ. Щоб уникнути чвар, забезпечити справедливість та рівність, в ідеальній державі має діяти чіткий та зрозумілий усім принцип розподілу й пере­розподілу індивідів на стани.

Іншими словами, рівність Арістотель розуміє як рівні можли­вості доступу до обмежених ресурсів. І наполягає: належність до двох основних станів ідеальної держави — воїнів та політиків — має диктуватися не знатністю, освітою чи багатством, а лише віком. Молодь воює, люди зрілого віку приймають рішення та консуль­тують. Рід занять задається не випадком, не чиєюсь волею й при­мусом, не прийнятими кимось та колись законами, а виключно біологічним ритмом існування людини. Якщо з рішеннями окре­мих осіб та зборів можна не погодитися, то періоди природного розвитку настають неминуче, ніхто не може уникнути їх. Тому близький до природного соціальний порядок — стійкий і стабіль­ний, адже нікому не спадає на думку обурюватися тим, що літо приходить на зміну весні, а осінь — літу. Після юності настане, як це не сумно, зрілість, а потім прийде старість. Що може бути природнішим, якщо, стаючи дорослим, індивід змінює свій соціальний статус. Ось як пише Арістотель: "Сама природа встановила цю різницю: вона зробила одну й ту саму за своїм походженням істоту молодшою і зрілішою. Одним належить бути в підпорядку­ванні; іншим — владарювати. Ніхто, зважаючи на відповідний вік, не обурюватиметься тим, що він знаходиться в підпорядкуванні, і не вважатиме себе кращим, якщо знає, що і він за інших умов отримає свою частку на святі, саме коли досягне відповідного віку".

Спостереження Арістотеля напрочуд точно схоплює сутність справи. Звичайно, проблема нерівності — це проблема частки на святі життя, де найшанованіші блага — багатство, влада, честь і слава. У XX ст. М. Вебер назве їх основними вимірами соціаль­ної стратифікації. Багатство набувається в межах економічного устрою і є рівнем (часткою) матеріальної забезпеченості та мірою участі у споживанні життєво необхідних благ, що в соціології фіксується за допомогою ознак: "розмір власності та кількість найманих робітників", а також "рівень доходу або заробітної плати". Честь і слава розподіляються в межах соціального устрою, найбільш адекватно втілюючись у престижі та стилі життя. Нарешті, влада розподіляється в межах політичного устрою. За сучасних умов економічний і політичний устрої головним чи­ном встановлюють і підтримують характеристики стратифікаційних систем.

Влада

Серед певної частини соціологів поширена думка, що саме не­рівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства й пре­стижу, а позиція (статус) у системі влади визначає позицію в економічних і соціальних структурах. Можливо, тому влада завжди була такою бажаною, за неї конкурували з надзвичайним азартом і пристрастю, до неї прямували, переступаючи буквально через усе. Меншість завжди правила й править більшістю і, спираючись на міць державних інституцій у вигляді армії, служб безпеки та дотримання законності, охорони суспільного порядку, змушує до підкорення або переконує в необхідності його. Протягом усієї історії людства сила та хитрощі вважалися найефективнішими засобами управління більшістю (італійський політичний мисли­тель Нікколо Макіавеллі ще в XVI ст. поділяв усіх правителів на "левів" та "лисиць" — за способами здійснення ними влади).

Із власного досвіду кожному з нас відомо, що таке влада. Ми вільно розпоряджаємося речами, що нам належать, можемо їх подарувати, зламати, викинути. Вони нам підвладні. З такою ж легкістю визначається й те, що нам не підвладне і цілком нале­жить іншим. Не тільки речі, а й люди можуть "належати" одне одному. До того ж зовсім не обов'язково мати на увазі рабство, кріпацтво та інші ранні етапи цивілізації. Досить поширені си­туації, в яких ми свідомо чи самі того не відаючи перебуваємо під чиєюсь владою: підкоряємося, виконуємо вказівки, але нам водночас сприяють, нас захищають і підтримують. І справді, будь-яка влада, чергуючись, постає у двох подобах: то такою, що мані­пулює та попихає, то такою, що опікає.

Володіти владою в суспільстві означає контролювати блага і ресурси, яких потребують індивіди і групи. Тим самим з'яв­ляється можливість впливати на формування установок, потреб і домагань соціальних суб'єктів. Якщо ми контролюємо блага, щодо яких склалися орієнтації, то ми володіємо могутнім засобом, щоб змусити індивідів та групи взаємодіяти з нами на тих умовах, які ми самі багато в чому й продукуємо. Із соціологічного погля­ду, володіння владою — це врешті-решт можливість впливати на поведінку інших так, щоб успішно досягти заздалегідь постав­леної мети.

Примітивні форми влади, що ґрунтуються на силі та страху, можуть бути і справді є сьогодні. Однак прогрес суспільства виявляється і в переході до більш витончених, економічних і соці­ально-психологічних механізмів примусу, які в усьому світі на­зивають демократичними. Здійснення політичної влади перед­бачає вплив на ціннісно-нормативні системи, що функціонують у суспільстві — дискредитацію віджилих цінностей і норм, утвер­дження нових ціннісних пріоритетів та ідеалів, обґрунтування нетрадиційних критеріїв диференціації благ. І, певна річ, ефек­тивне управління немислиме без маніпулювання інформацією, нав'язування інтерпретацій, замовчування тощо, адже нині стійкість влади багато в чому є похідною від її здатності вплива­ти на суспільну думку, на те, що люди повинні й можуть знати.

Цілком очевидно (приклади неважко навести), що боротьба "за ефір", засоби масової комунікації є сьогодні боротьбою за владу, а контроль політичний навряд чи повноцінний без контролю за потоками та змістом інформації. Міць держави, наприклад, про­довжує багато в чому визначатися масштабами виробництва зброї. Проте базовою складовою стає виробництво інформації ("знаків"), а також шляхи обробки та поширення її. Домінувати, нав'язую­чи оцінки, смаки, критерії, моделі поведінки, експортуючи й транс­люючи культурні зразки, — такою є реальність, на яку доводить­ся зважати і тим, хто домагається влади, і тим, хто прагне уник­нути підпорядкування.

Отже, влада уособлює можливість і здатність впливати на по­ведінку індивідів і груп. Та де ж витоки влади, на чому вона ґрунтується? Вище згадувалися два джерела. Перше — узурпа­ція влади й утримання більшості в підпорядкуванні силою і стра­хом. Друге — це хитрість та спритність, що дають змогу вводити більшість в оману щодо істинних цілей правління (при владі, нагадаємо, ніколи не перебувають народи, класи чи партії в ціло­му, але завжди — так звані правлячі еліти). Проте запитання залишається відкритим, оскільки слід вказати ще й на законні (легітимні) джерела влади.

Авторитетом, до якого прийнято звертатися в такому разі, як і раніше, залишається М. Вебер. Він виокремив три ідеальних типи легітимної влади. По-перше, раціонально обґрунтована влада, що передбачає існування в суспільстві усіма визнаних безпереч­них правил досягнення влади претендентами. Якщо правил, а це переважно закони про вибори, дотримано, претендент у резуль­таті виборів наділяється відповідними повноваженнями й отри­мує право віддавати розпорядження й вимагати підпорядкуван­ня. Людина має владу, тому що є обраною, і такий порядок визнається та дотримується усіма. В сучасних демократичних су­спільствах склався саме такий тип легітимності.

По-друге, традиційна влада підкріплена й обґрунтована по­силаннями на раніше, до нас, заведений порядок, що пройшов перевірку часом, а тому є авторитетним. Влада царів, наприклад, освячувалася успадкованою від предків вірою в Богом дане або здавна усталене право тієї чи іншої особи чинити владу, карати чи милувати. Давність роду, що іноді вів генеалогічне походжен­ня від міфологічних героїв, була безумовним доказом права на владу. Птолемей, колишній воєначальник Александра Македон­ського, захопив Єгипет силою і почав правити. Проте за звичаєм влада не могла бути в руках людини безрідної, інакше вона ста­вала б нелегітимною. Згідно з джерелами, Птолемей не знав навіть імені свого діда, проте йому склали генеалогію, де його прямим предком був названий Геракл. Та й у 90-ті роки XX ст. дома­гання нащадків колишніх коронованих родів країн Східної Євро­пи на повернення трону подаються іноді в засобах масової інфор­мації з великим співчуттям, неначе з визнанням традиційного типу влади.

По-третє, харизматична влада (харизма — від гр. божествен­ний дар, надзвичайна обдарованість) — це влада людини, послуги якої для країни та її народу неоціненні, це влада героя, що зро­бив неможливе, змінив попередній економічний та соціальний устрій, очолив революцію або завдав поразки агресору. Джере­лом влади в цьому разі є надзвичайні заслуги, які викликають довіру і подяку більшості до людини, що перебуває на вершині влади. Харизматичні лідери були завжди, проте, мабуть, лише в новітні часи їхні претензії на владу було підтримано переваж­ною більшістю населення і виправдано в їхніх очах.

Наведемо кілька прикладів з історії: Ш. де Голль у Франції після Другої світової війни, Ф. Кастро на Кубі, С. Хуссейн в Іраку. В СРСР Сталін розпочинав як "вірний учень та продов­жувач справи", тобто підкреслювалась наступність влади, прита­манна саме традиційній легітимності. Однак пізніше всі "пере­моги" в економічному і державному будівництві (термінологія суто харизматична) почали пов'язуватися тільки з його ім'ям, що формувало образ харизматичного лідера. Сутності справи не змінює навіть та обставина, що приписані заслуги не завжди співмірні з реально зробленим, а влада утримується в руках в інший спосіб, адже обґрунтування влади все одно залишається харизматичним.

За М. Вебером, перший тип легітимної влади найбільшою мірою відповідає сучасним суспільствам, оскільки вони організовані бюрократично, а це слово в німецького соціолога не має негатив­ного змісту. Суспільство бюрократично організоване тоді, коли організоване раціонально: визначені цілі та вибрані найефек­тивніші засоби для досягнення їх, розраховані витрати, розподі­лені функціональні обов'язки, встановлена ієрархія влади, по­вноважень і відповідальності, визначені правила взаємодії ча­стин соціального цілого, що функціонально та ієрархічно дифе­ренційовані.

Раціональна впорядкованість суспільства виявляє себе і в тому, що все помітнішу роль у забезпеченні життєдіяльності соціуму відіграють різноманітні організації — економічні (підприємства та фірми), політичні (партії та рухи), суспільні, молодіжні, до­бродійні тощо. Організації також є бюрократичними, в них діють правила, норми, розпорядження, що регулюють усі взаємодії та підлягають заучуванню й виконанню; влада розподілена і закрі­плена так, що нижні ланки ієрархії підзвітні й підконтрольні вищим; управління організаціями здійснюється на підставі пись­мових документів (сьогодні ми б сказали, що організації поро­джують та обробляють "папери"); виконання керівних функцій в організації передбачає ґрунтовну спеціальну підготовку, потребує особливих здібностей та навичок і не може розглядатися в суспільстві як щось другорядне, претендуючи на частку поваги та визнання (престиж).

Взагалі М. Вебер наполягав на тому, що бюрократизація (ра­ціоналізація) суспільства є передумовою домінування раціональ­но обґрунтованого типу влади, а ієрархія влади — найважливі­ший вимір соціальної стратифікації.

Причини нерівності

Про одну з таких причин — владу — щойно йшлося. Влада, повторимо, належить до речей, які неможливо розподілити по­рівну. Необхідність спеціалізації меншості на виконанні влад­них функцій природно призводить до нерівності. У деяких ти­пах суспільств місце в ієрархії влади визначає і позицію у спо­живанні благ та послуг, і позицію в ієрархії престижу. До них належать насамперед тоталітарні суспільства, а також ті, в яких держава посідає центральне місце в регулюванні соціально-еко­номічних процесів. Проте і в демократичних суспільствах влада

не залишає поза увагою економічну активність, більшою або мен­шою мірою втручається у господарську діяльність, підтверджую­чи і зміцнюючи свою легітимність впливом на розподіл доходів між різними верствами населення. Саме тому багато хто із соціо­логів вважає владу чинником, що визначає основні ознаки соці­альної стратифікації, окреслює межі класів і груп, розташовує їх вище чи нижче один відносно одного.

Друга причина, згадувана в історії людства, мабуть, найчасті­ше, — це майнова нерівність (нерівність власності). Розгалуже­на мережа залежності відтворюється саме тому, що одні володі­ють багато чим, а інші — нічим. Звідси випливає висновок: щоб зробити людей рівними, слід зрівняти їх у володінні майном і власністю. Цей висновок був забобоном вже за часів Арістотеля, до того ж вельми шкідливим, оскільки живив ілюзії та марні сподівання на легке розв'язання дуже складних проблем. Що справді слід було б зрівняти, підкреслював філософ, так це людські прагнення та домагання, оскільки саме в людині закладені вито­ки стратифікації майна. Та чи можливо змінити людських істот? Це не до снаги жодній людині. Сам Арістотель, як ми пам'ятає­мо, у своєму проекті ідеальної держави запропонував інший шлях розв'язання проблеми.

Проте мрія соціальних низів про країну достатку і справед­ливості, де відмінності між молодими та старими, розумними й пересічними, войовничими та покірними, активними й пасивни­ми не спричиняють різниці у володінні майном, де все перебуває у спільній власності, не зникла ні у Середньовіччя, ні в Новий час. У XIX ст. систематичне обґрунтування цієї мрії ("перетво­рення соціалізму з утопії в науку") запропонували К. Маркс і Ф. Енгельс. У капіталістичному суспільстві, констатували вони, нижчий клас принижений, скривджений та знедолений. А все тому, що одні володіють знаряддями, засобами виробництва й ка­піталом, а інші — лише власною робочою силою. Такий розподіл умов виробництва призводить до непропорційного розподілу ство­рених благ, життєвих шансів і можливостей. Приватна власність є невичерпним джерелом економічної поляризації на процвітаю­чу меншість та більшість, що ледь животіє на межі виживання. Економічна поляризація має своїм наслідком поляризацію інте­ресів, потреб, домагань і сподівань. Подолання прірви між роз­кішним життям та убогістю, до того ж не тільки убогістю благ, а й прагнень і можливостей, вимагає передачі засобів та предметів праці у загальнодоступне користування, у спільне володіння.

Згідно з К. Марксом та Ф. Енгельсом, суспільна власність не зрівнює всіх за обсягом володіння благами, однак забезпечує більш справедливий розподіл багатства відповідно до затрат праці, її якості та ефективності. Отримуючи достатню частку необхідно­го продукту, індивіди більше часу приділяють розвитку своїх здібностей і талантів, долають закріпленість за вузькими трудо­вими і соціальними функціями. Якщо врахувати, що й держава розглядається в марксизмі як інститут, що відмирає, а навичка­ми управління оволодіють буквально всі, то і влада як стратифікуючий чинник поступово зійде з історичної сцени і в майбут­ньому суспільстві її не буде, як і приватної власності.

Однак у суспільстві XIX ст. привілеї у споживанні настільки бажані й привабливі, що тих, хто володіє ними, неможливо умо­вити поділитися. Пригноблений клас, стверджується в марксизмі, зобов'язаний силою спонукати до перерозподілу, розпочавши відкритий класовий конфлікт. Його виступ має бути політичним, спрямованим проти влади, яка закріплює та обслуговує економічну нерівність. Це є виступ за гідні людини умови існування для більшості населення. Марксизм справив величезний вплив на політичну й соціальну думку минулого та нинішнього століть, став офіційною ідеологією революцій XX ст., державних і соці­ально-політичних утворень. Та й капіталізм зазнав змін не без впливу марксизму, еволюціонуючи в напрямі справедливого роз­поділу вироблених благ.

У 1945 р. вийшла друком стаття американських соціологів Кінгслі Девіса та Вілберта Мура "Деякі принципи соціальної стратифікації", в якій автори запропонували функціональне пояс­нення нерівності. Суспільство вони розуміють як певним чином організовану сукупність нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для підтримання нормального функціонування, єдності й безпеки соціального цілого за інші. Позиція директора підпри­ємства функціонально важливіша за позицію вахтера на тому самому підприємстві, а позиція генерала важливіша за позицію рядового солдата. Чим вища в ієрархії та чи інша позиція, тобто чим вищий статус, тим більших витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності повинен зазнати індивід, що пре­тендує на певну позицію. Розмаїття позицій вимагає різноманітно­сті талантів та здібностей, частина з яких трапляється досить рідко. Здобуття освіти розтягується іноді на роки, воно пов'язане із значними грошовими витратами, індивіди відмовляють собі в розвагах, докладають зусиль та зазнають психологічного тиску

під час навчання, відкладають на невизначении строк задоволен­ня окремих своїх потреб, пізніше порівняно з ровесниками бе­руть шлюб або досягають фінансової самостійності.

Суспільство зацікавлене в тому, щоб спонукати індивідів за­знавати подібних обмежень та переборювати труднощі набуття високої кваліфікації. Для цього майбутні позиції, що будуть за­повнені, повинні забезпечити індивідам задоволення потреб у засобах існування та комфорті, розвагах та відпочинку, потреб у самоповазі та самоствердженні в обсязі, що відповідає витратам на здобуття компетентності, а також адекватні функціональній значущості позиції. Суспільство "закладає" винагороду в пози­цію, і кожен індивід заздалегідь обізнаний, що він отримає в обмін на свої витрати та працю. До того ж диференційований доступ до задоволення базових потреб доповнюється диференціацією престижу, закріпленого в публічних оцінках та громадській думці.

Функціональна концепція нерівності викликала жваві дис­кусії, що періодично поновлюються дотепер. Виявилося, що ре­альність не вкладається в запропоновану схему (зрештою, в жод­ну схему вона й не може "вкластися"). Виникли труднощі з ви­значенням того, що таке "важливість" позиції. У ринковій еко­номіці, крім того, винагорода залежить від багатьох випадкових обставин, а позиція, скажімо, "президент США" виявляється не найбільш високооплачуваною. Однак численні спроби емпірич­но підтвердити чи спростувати цю концепцію переконують у тому, що, мабуть, суспільство справді влаштоване так, як його уявили К. Девіс і В. Мур, а нерівність є для нього функціональною необ­хідністю підтримувати темпи зростання та протидіяти деградації.

У межах функціонального напряму в соціології пояснення причин існуючої нерівності запропонував також Толкотт Парсонс. На його думку, нагадаємо, будь-яке суспільство постійно розв'язує низку фундаментальних проблем. Воно адаптується до зовнішніх та внутрішніх вимог, і цю функцію виконує економі­ка; воно висуває цілі й намагається їх досягти, і цю функцію виконує держава; суспільство підтримує оптимальну міру інте­грованості, і цю функцію виконує система законів і заходів з ви­конання їх, а також релігія та ідеологія; суспільство піклується про те, щоб індивіди якнайкраще були підготовлені до виконан­ня професійних та соціальних ролей, і цю функцію виконують сім'я та інститут освіти.

Нормальна життєдіяльність суспільства передбачає ефектив­не розв'язання усіх названих проблем. Однак у тому чи іншому суспільстві одна з них може виявитися найважливішою, як і інститут, який відповідає за її розв'язання, що є результатом усієї сукупності історичних обставин, тенденцій попереднього розвит­ку. Якщо це проблема адаптації, то економіка є найважливішою сферою, як це і відбувається в сучасних розвинених країнах. Якщо основною стає проблема досягнення цілей, держава вирі­шальною мірою впливає на перебіг життя (як приклад такого типу суспільства Т. Парсонс наводив колишні соціалістичні краї­ни, СРСР зокрема). Залежно від того, яка проблема визнана до­мінуючою і від якого інституту очікують її розв'язання, відповідна міра важливості приписується соціальним спільнотам, верствам чи групам, пов'язані з конкретним інститутом. У першому ви­падку — це групи, що діють у сфері економіки, у другому — державні службовці (чиновники) різного рівня.

Крім того, базисною потребою для суспільства в цілому є со­ціальна інтеграція, об'єднання в єдине ціле усієї сукупності індивідів і створюваних ними груп. Для соціолога, на думку Т. Парсонса, відмінність та нерівність представлені насамперед стратифікацією статусів у розумінні престижу, поваги та автори­тету. У суспільстві люди завжди оцінюють одне одного. Оцінка тим вища, чим більше індивіди перебувають під впливом за­гальновизнаної системи цінностей, яка і виконує основну соціаль­но інтегруючу функцію, чим повніше втілюють її у своїх вчинках та переконаннях. Зміст та набір цінностей, що є критеріями моральної оцінки інших, визначаються тим, яка з проблем і який інститут домінують у цьому суспільстві. Ієрархія статусів є пер­винною щодо ієрархії багатства та ієрархії влади. Прихильники загальних цінностей та ідей на додаток до престижу одержують високий дохід (багатство), а за свої очевидні моральні чесноти наділяються ще й владою.

Отже, причини нерівності Т. Парсонс вбачає у визнаних найважливішими в суспільстві інституті та системі цінностей, що його обслуговують. Американському соціологу колеги до­рікали за перебільшення значення згуртованості індивідів і груп навколо загальних цінностей та підкреслене дистанціювання від стратифікуючої ролі економічного устрою й політичної влади. А втім, будь-яка серйозна концепція — це завжди перебільшен­ня певної обставини. Однак не викликає сумнівів і те, яким згуб­ним для суспільства і держави є руйнування загальної системи цінностей.

Наслідки нерівності

У функціональній концепції нерівність трактується як щось абсолютно необхідне і позитивне для суспільства. Іншими сло­вами, нерівність функціональна. Справа в тому, що немає більш ефективного шляху спонукати індивідів займати певні позиції та сумлінно і ретельно виконувати обов'язки, ніж заохочувати їхні зусилля, розширюючи доступ до обмежених ресурсів задово­лення потреб. Отже, нерівність формує і підтримує мотивацію учасників процесу відтворення соціального життя. Ієрархія по­зицій та винагород відкриває перед кожним чіткі перспективи професійної кар'єри та самореалізації, не дозволяє зупинятися на досягнутому, підвищуючи цінність культивування дедалі но­вих домагань і сподівань.

Прагнення зробити свій внесок максимальним або хоча б не послаблювати своїх зусиль, просування стратифікаційною ієрар­хією підкріплюються винагородами та привілеями, що є недо­сяжними на нижчих сходинках. Оскільки винагороджується виконання, а не добрі наміри, конкретний результат, а не обіцянки, то у стратифікованій системі відбираються та просуваються найздібніші, компетентні та відповідальні працівники. Такий суспільний устрій (М. Вебер сказав би "ідеальний тип"), що по­над усе ставить ділові якості та віддачу, можна по праву назива­ти найсправедливішим з усіх, що існували досі. Проте реальність завжди відхиляється від ідеального типу.

Взаємозв'язку (позитивна кореляція) місця в соціальній струк­турі та ціннісних орієнтацій особистості сьогодні в соціології ніхто не заперечує. Численні дослідження підтвердили, що чим складнішою та відповідальнішою є праця індивіда, чим вищу по­зицію він займає, тим підвладніший цінностям саморегуляції своєї поведінки, ініціативи і відповідальності, тим терпиміший до про­явів нонконформізму, відкритий для сприйняття нового. І навпа­ки, чим нижча позиція індивіда, чим більш рутинною й однома­нітною працею він займається, тим консервативніші його погляди, з більшим бажанням він визнає особливу цінність підпорядкуван­ня, дотримання настанов та розпоряджень і тим менш терпимий до проявів нонконформізму. Нерівність статусів продовжується та закріплюється розбіжністю в ціннісних перевагах і орієнтаціях.

У створенні та підтриманні мотивації, по суті у формуванні інтересу, в забезпеченні справедливості, зміцненні залежності між індивідом та соціумом чимало соціологів вбачають основний

позитивний ефект нерівності. Проте й негативний ефект, дис­функції нерівності цілком очевидні. На початку 50-х років їх проаналізував американський соціолог Мелвін Тьюмін. Стратифікований доступ до матеріальних благ як основи розвитку схиль­ностей і здібностей, до якісної освіти не забезпечує рівності мож­ливостей двом однаково талановитим вихідцям з різних еконо­мічних класів. Виходець із заможнішого класу має більше шансів закінчити престижний університет з бездоганною репутацією підготовки у компетентних фахівців і з високою вартістю на­вчання, що неймовірно важливо для подальшої кар'єри.

Стратифікація приводить до формування еліт у різних сферах діяльності, які використовують раціональні, правові та моральні аргументи й засоби з тим, щоб зберегти за собою і передати у спадок досягнуті привілеї та пільги. Нарешті, стратифікаційна система неспроможна забезпечити однакову лояльність до нерів­ності серед усіх верств населення. Серед непрестижних, непривілейованих верств визрівають невдоволення своїм становищем та підозра щодо справедливості наявного соціального устрою, що зменшує міру інтегрованості суспільства, прихильності як до цін­ності нерівності, так і до загальних цінностей. Вони, можливо, і не виступатимуть відкрито, але не будуть розуміти того, що відбу­вається, або втратять сенс демонструвати лояльність до доміную­чих норм та зразків поведінки, у них не сформується мотивація на те, щоб повноцінно брати участь у загальних справах.

Стратифікаційна система пропонує індивідам соціально та особистісно значущі цілі, а також визнані культурою інституціональні засоби та норми досягнення їх. Проте не всі мають однако­вий доступ до засобів, внаслідок багатьох причин засоби та норми можуть не привести до досягнення цілей. Якщо неспроможність реалізувати життєві плани та наміри на основі звичних і раніше дійових стандартів поведінки стає масовим явищем, якщо інди­віди раптом відкривають для себе, що домагатися бажаного не забороняється будь-якими засобами, а інструментальність, ефек­тивність поведінки ставиться понад усе при знеціненні колишніх культурних заборон та обмежень, то такий стан у соціології, слідом за Емілем Дюркгеймом, називають аномією, тобто відсутністю загальнозначущих норм або їх цинічним ігноруванням.

Аномія супроводжує процес девальвації попередніх моральних і ціннісних підвалин, коли збагачуватися дозволяється за будь-яку ціну, а досягти перемоги — будь-якими шляхами, коли мета виправдовує засоби. Це, звичайно, період кризи, різкого зламу усталеного ритму життя та зміни правил поведінки і взаємодії. Од­нак вона цілком природно виникає і за умов формування висо­кої і стійкої мотивації членів суспільства щодо досягнення успіху та процвітання. Практично завжди є розбіжність між бажання­ми (потребами) та можливостями задоволення їх. Іноді вона стає занадто великою та нестерпною, частина індивідів зневірюється у собі та своїх можливостях, стає несприйнятливою до запропо­нованих з боку суспільства стимулів і мотивів. А якщо мета приваблива, частина індивідів та груп нехтує легітимними зраз­ками поведінки і приймає нові, що найкоротшим шляхом приведуть до значущих цілей. Певно, аномія є необхідним побічним продуктом нерівності, тією ціною, яку неминуче доводиться пла­тити за намагання підтримувати високу мотивацію членів су­спільства, активність і продуктивність їх на прийнятному рівні.

Перспективи нерівності

Сьогодні людство, мабуть, примирилося з невідворотністю не­рівності, але нерівності, яка не ображає людської гідності, спи­рається на чіткі та зрозумілі засади, не припускає узурпації благ і можливостей для виключного користування окремими індиві­дами чи групами.

Як показує досвід останніх десятиліть, рівність у світі не зро­стає, однак поліпшення умов існування перетворює нерівність, що зберігається, на припустиму й легітимну. Наука і мистецтво жити в нерівності полягають нині в тому, щоб створити та вчас­но видозмінювати механізми компенсації неминучих наслідків її. Не випадково, наприклад, досить широке коло благ та можли­востей, пов'язаних із задоволенням найважливіших життєвих потреб і домагань, в економічно розвинених країнах порівняно швидко потрапляє в розпорядження широких мас населення. На це орієнтується виробництво товарів та послуг, нові продукти в найкоротший строк стають доступними для пересічного покуп­ця. Елітне та престижне споживання зберігається, але на фоні не злиднів, а досить високого достатку.

Ідеалом і реальною практикою, що компенсує негативні на­слідки стратифікації, стає "рівність стартових можливостей". Образ бігунів, що завмерли на стартовій лінії, переконливо і, ма­буть, вичерпно розкриває його зміст. Доступу до старту не обме­жують станові, національні, расові, класові та будь-які інші при­вілеї. Принципи політичної рівності та економічної свободи гарантують участь усім. Дистанція ж для всіх однакова — по пересіченій місцевості ринкової економіки до високих прибутків, соціального престижу, влади. Індивіду, що стає на шлях само­стійного життя, пропонують показати себе, почавши з нуля, до­сягти того, на що здатен. На фініші, який, як відомо, недосяжний для всіх одночасно, кожен повинен констатувати, що всіма здо­бутками він зобов'язаний лише самому собі (self made man).

Насправді, зрозуміло, не доводиться говорити про рівність мож­ливостей вихідця із заможної сім'ї і з бідної. Проте ця обстави­на не змінює принципу, за яким окремі індивіди й суспільство в цілому повинні невтомно піклуватися про те, щоб незалежно від місця в соціальній ієрархії кожен реалізував себе згідно з кри­теріями домінуючої системи цінностей і мав однакові з іншими шанси втілити в життя свої мрії та наміри. Якщо освіта, на­приклад, платна, то створюється система позичок, дотацій, суб­сидій, що не дає змоги платні за освіту перетворитися на нездо­ланний бар'єр, перешкодити будь-кому набути бажаної кваліфі­кації або посісти обрану позицію.

Компенсатором нерівності є також механізм формування так званого середнього класу. Уявлення про нього супроводжували спроби впоратися з дилемою "багатство — бідність". Уже для Арістотеля кращими людьми були ті, що належали до середньо­го класу, з помірними бажаннями, здатні приборкати терзання і муки жадоби, протистояти пристрастям й емоціям. Один з ав­торів американської конституції Томас Джефферсон мріяв на­ділити кожного американця 50 акрами землі й таким чином реалізувати уявлення про середній клас. І нині до "середнього" належить переважна більшість населення, що володіє достатніми засобами для заможного існування та заперечує колишню поля­ризацію на багатих і бідних. Наявність численного середнього класу недвозначно вказує на досягнення суспільством фази при­йнятної, легітимної нерівності, що не розпалює соціальні чвари та ворожнечу. Нині для багатьох суспільств формування середньо­го класу є метою і нагальною потребою в процесі досягнення високого ступеня стабільності та соціальної інтеграції.