Динаміка правового конфлікту. розвиток конфліктної боротьби
Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціально-обумовленими подіями, форми та характер рішень І дій, які здійснюють конфліктуючі суб'єкти.
Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, якій властива більшість елементів конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Низка подій у латентній стадії має декілька послідовних етапів:
1) виникнення об'єктивної конфліктної ситуації — це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та свідомо провокується одним чи всіма учасниками;
Розділ 10
Соціологія правового конфлікту
2) усвідомлення одним чи всіма суб'єктами конфлікту своїх інте
ресів, що надає сенсу подальшій боротьбі;
3) усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані
інтереси (у когнітивному правовому конфлікті — це виявлення ін
ших поглядів чи позицій);
4) одна зі сторін, захищаючи свої інтереси, вдається до перших
конкретних дій, чим виявляє свою позицію; отже, латентну стадію
завершено і конфлікт набуває відкритого характеру.
Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку:
1) наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і
сторони намагаються переграти одна одну (у тому числі шляхом реф
лексивних ігор);
2) дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми
(наприклад* погрози, насильство, захоплення спірного об'єкта);
3) конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися так
звана «третя сторона», яка буде певним чином впливати на проти
борство (вгамовуючи або підштовхуючи його).
Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо ресурси сторін приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже стрімко (в разі значної переваги сил в однієї зі сторін). У затягнутому конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною «ремісією»); у змішаному правовому конфлікті на міжетнічному, політичному, сімейно-побутовому ґрунті через збереження глибинних протиріч, які спричинили сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям «третьої сторони» із пошуків можливостей «нового діалогу» між супротивниками, конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі стадії (демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до компромісу. Цей поворот подій визначають як «реверсія» конфлікту. В той же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про ескалацію та «генералізацію» конфлікту.
Ескалація конфлікту — це небезпечна і небажана версія його розвитку, але, на жаль, вона досить часто має місце саме у змішаних правових конфліктах. її головними й наочними ознаками є: 1) інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралеподібно за принципом «дія — протидія»; 2) поширення масштабів конфлікту
(за рахунок територіальної і громадської задіяності); 3) моделі поведінки конфліктуючих сторін зорієнтовані на безкомпромісну лінію та еволюціонують у напрямі більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; 4) відбувається зміна предмета конфлікту і відповідно форм взаємодії у напрямі загострення.
Результатом і наслідком ескалації може стати «генералізація» конфлікту, коли його об'єкт диверсифікується на множину нових об'єктів; конфлікт, поширюючись територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс уживаних засобів за рахунок більш ефективних силових методів.
У динаміці правового конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. У той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у «чистому» правовому конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) правовому конфлікті правові елементи, як ми вже з'ясували, виявляються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємовідносин.
Отже, рух подій в правовому конфлікті характеризують:
латентна фаза — виникнення в однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (зокрема з приводу об'єкта, що має юридичні властивості);
демонстраційна фаза — виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позову, набуття прав власності тощо);
агресивна (чи батальна) фаза — розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв'язку із розглядом справи юридичною інструкцією. Це досить тривала стадія, вона передбачає попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;
фаза розв'язання конфлікту — підготовка та видання правового (правозастосовчого) акта, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вироку, рішення про перегляд справи).
Поза ідеальною теоритичную ситуацією послідовність фаз юридичного конфлікту може порушуватися, або деякі зі стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти де од-
Розділ 10
Соціологія правового конфлікту
разу зі вчиненням злочину виникають правовідносини, отже — відсутня перша латентна фаза).
Спрямованість розвитку правового конфлікту часто залежить від задіяності в ньому державних правозастосовних органів, це забезпечує закінчення конфліктних стосунків у межах закону і у відповідності до нього. Водночас, застосування у правовому конфлікті насильницьких, примусових заходів, що є по суті «легітимним примусом», не є чимось екстраординарним чи неприпустимим, якщо вони йдуть від уповноважених осіб, адекватні закону та не перетворюються у безладдя.
Окремо слід визначити специфіку розвитку правового конфлікту, що стосується масових подій: політичних чи міжнаціональних зіткнень, гострих соціально-економічних стосунків. Юридичний аспект у такому конфлікті виникає не одразу; він оформлюється відповідно до інституалізації та формалізації відносин, таким чином наступає юридизація конфлікту — безумовно позитивний процес, що надає можливості задіяти ефективні правові процедури і механізми. Наприклад, у міжнаціональному конфлікті виникає проблема (вимоги) самовизначення нації, ідея утворення власної держави, проголошення суверенітету, встановлення кордонів, митниці тощо. Вирішити всі ці питання і задовольнити вимоги сторін неможливо без прийняття відповідних юридичних актів, видання законних (а інколи і неправових) рішень і розпоряджень. Саме тут формуються юридичні елементи конфлікту, які далі мають рухатися по конституційних чи інших «юридичних рейках».
Досвід свідчить, що розв'язання правового конфлікту само по собі ще не дає гарантії від поновлення конфліктних сутичок; якщо джерело конфлікту не знищено, то багато цивільних, трудових, адміністративних, сімейно-правових, міжнародних конфліктів мають тенденцію відновлення.
Соціологія права розглядає конфліктну боротьбу через погрозу та зовнішні протилежно спрямовані дії. Зовнішні дії — це чергування взаємних реакцій, які спрямовані на утвердження інтересів кожної сторони та обмеження інтересів супротивника.
Погроза — це, у деякому сенсі, практичний засіб конфліктного протиборства; її сутність полягає, як вважає американський конф-ліктолог М. Дойч, у висловленні наміру здійснити дещо, що може зашкодити інтересам іншої сторони. Більше того, погрози зорієнтовані на те, щоб примусити суперника проти волі сприяти цілям опо-
нентів. У міжнародній практиці, зокрема, розповсюджений метод ультиматумів, що містять вимоги до іншої країни, у випадку невиконання яких супротивника очікують жорсткі санкції. Погрози можливо вживати і у конфліктній боротьбі, і в тактиці ведення переговорів (за допомогою парламентів, членів делегацій). Застосування погроз — руйнівна практика, оскільки їх зміст передбачає можливий перехід до більш гострого протистояння. Отже, тактика погроз більш характерна для деструктивної моделі поведінки у конфлікті.
Зовнішні дії суттєво обумовлені часом та місцем протікання подій. Часовий чинник є значним важелем того, що несвоєчасна згода (чи відмова) можуть призвести до небажаного або протилежного результату.
Всі дії у конфлікті умовно поділяють на головні та допоміжні. До перших відносяться дії, які безпосередньо спрямовані на предмет конфлікту, другі ж — відіграють підлеглу роль, забезпечуючи виконання головних дій. За характером боротьби зовнішні дії поділяються на дві групи: наступальні та оборонні.
Наступальні дії складаються з навали на супротивника, руйнування його власності, ізолювання, захоплення об'єкта суперечки, вигнання або полонення ворога та інших актів, які завдають безпосередньої шкоди протилежній стороні. Оборонні дії — це, утримання об'єкта суперечки, самозахист, захист від знищення або ушкодження матеріальних цінностей і ресурсів, превентивні заходи тощо. Поділ між цими типами дій досить умовний, адже відомо, що «наступ — це найкращий вид оборони», і зокрема у процесуальній тактиці, що входить до динаміки правового конфлікту, цей принцип ефективно використовується. Врешті, виходячи з цієї логіки, можливо передбачити ще і третій різновид дій — це відступ, втрата позицій, об'єктивна (повна або часткова) відмова від своєї мети та інтересів. Тимчасовий відступ у конфлікті — це часто пастка, щоб зібрали сили для майбутнього наступу.
Серед головних зовнішніх дій у конфлікті треба виокремити такі:
а) дії, спрямовані на захоплення чи утримання об'єкта (під час цих дій у соціально-правовому конфлікті саме і з'являються правовідносини);
Розділ 10
Соціологія правового конфлікту
б) створення перешкод та завдання опосередкованої шкоди — ці
дії більш притаманні безоб'єктному конфлікту, коли прагнуть за
блокувати діяльність іншої сторони (часто застосовують у ході слід
ства з метою затримання злочинців);
в) слова і вчинки, що ображають, зачіпають: образити чи скрив
дити можна не тільки у міжособистісній сутичці. Негативні жести,
образливі вислови, дискримінаційні заходи на адресу громадян ін
шої країни, іншої культури, релігії, норм життя — все це дії, прита
манні змішаним правовим конфліктам;
г) підкорення і захоплення суб'єкта. Ці дії стосуються прояву
влади та суттєвого обмеження волі інших суб'єктів, застосування
форм диктату, жорсткого контролю, колонізації, захоплення у по
лон, обмеження суверенітету тощо;
ґ) завдання безпосередньої фізичної шкоди (насильство). Ці дії природньо мають місце у багатьох кримінальних конфліктах, вони завжди пов'язані з руйнуванням головних фізичних ресурсів протилежної сторони: завдання болю й тілесних ушкоджень, руйнування і розорення держав і міст; знищення груп і зв'язків, що їх поєднували; знущання та вбивства. Насильство — найнебезпечніша форма конфліктної поведінки. Соціологи права стверджують, що на так звану «готовність» людини (групи) до насильства впливає ціла низка чинників: затяжний стан соціально-економічної депривації, постійна конфліктогенність середовища існування, багатолітнє психологічне відчуження, трагічний досвід знущань і насильства у дитинстві, а також — узаконена чи усталена насильницька поведінка влади, її інститутів та персональних носіїв, що в цілому створює хибні уявлення про «ефективність» впливу жорстких крайніх заходів.