Становлення економічної соціології як науки

Перші праці економіко-соціологічного характеру з'явилися в епоху Відродження. Однак певних теоре­тичних ознак це знання набуло лише в XVIII ст., подо­лавши у своєму розвитку чотири етапи:

1) початок XVI — кінець XVIII ст.: формування ос­нов економічної науки (В. Петті (1623—1687), П. Буагільбер (1646—1714));

2) кінець XVIII — кінець XIX ст.: обґрунтування пер­ших комплексних теорій, що пояснювали суть і структу­ру економіки, її взаємодію з іншими сферами суспільно­го життя. Однією із перших серед них була теорія еконо­мічного лібералізму А. Сміта, який стверджував, що економіка не існує поза суспільством, оскільки її стан зумовлений впливом держави, підприємництва, конку­ренції. Людина є автономним індивідом, якого спонука­ють до активності самокорисливий інтерес і схильність до обміну. Зусиллями іншого англійського економіста Д. Рікардо було розроблено техніку економічного аналі­зу, окреслено основні умови гармонійного розвитку пра­ці і капіталу. Англійський економіст Томас-Роберт Мальтус (1766—1834) розкрив зв'язок між виробниц­твом, споживанням і динамікою народонаселення. Важ­ливу роль у розвитку соціально-економічних ідей відігра­ла «моральна арифметика» англійського філософа Ієремії Бентама (1748—1832), згідно з якою основою дій людини є принцип користі, її бажання досягнути най­більшого задоволення, прагнення уникнути страждань.

Характерними ознаками економічних теорій цього періоду є раціональне розуміння господарського життя; усвідомлення значущості певних принципів господар­ського життя, яким надано характер об'єктивних зако­нів; зв'язок економічних положень з елементами мо­ральної філософії, погляд на економічні риси людини в єдності з її розумовим і моральним розвитком.

Розвиток соціологічого знання на цьому етапі пов'язаний з діяльністю соціалістів-утопістів К.-А. Сен-Сімона, Р. Оуена, ПІ. Фур'є, які наголошували на необ­хідності вивчати становище людей, а не абстрактні принципи, фактори виробництва тощо. Особливу увагу вони зосереджували на суспільних класах, розглядаю­чи їх не як звичайні статистичні групи, а як реальні со­ціальні суб'єкти.

Теоретичні засади політичної економії критикували представники німецької історичної школи націонал-економії Вільгельм-Георг-Фрідріх Рошер (1817—1894), Б. Гільдебранд (1812—1878), К. Кніс (1821—1898). Го­ловні ознаки цієї школи — історизм (господарське життя є різним на різних етапах розвитку суспільства, п також у різних націй, народів); антиіндивідуалізм (особливим суб'єктом господарського життя є народ з притаманним йому способом життя); антиекономізм (народне господарство розглядали, не відокремлюючи його від реального життя людей); емпіризм (вивчення народного господарства крізь призму окремих фактів, статистичних показників); нормативізм (погляд на еко­номічну науку як на науку з моральним змістом). Політ­економію вони вважали не просто наукою про розподіл багатства, а наукою про соціальне багатство. Для ви­вчення економіки треба знати такі грані суспільного життя, як мова, релігія, мистецтво, національність, право, держава, господарство. Загалом німецька школа націонал-економії звернула увагу на єдність економіки і суспільства, запропонувала історичний метод аналізу економічних систем, показала соціальну обумовленість економіки, її взаємозв'язок з культурою, релігією, пра­вом, етикою.

Істотний внесок у формування економічної соціоло­гії зробив К. Маркс, розглядаючи елементи економічної системи (виробництво, розподіл, нагромадження капі­талу) як соціальні процеси. Предметом його аналізу бу­ли класова боротьба, експлуатація робітничого класу, деградація особистості робітника, зубожіння більшості суспільства. Економічні закони, на його погляд, не є універсальними, а людина є продуктом історичних умов, сукупністю всіх суспільних відносин. Будь-яке суспільство належить до певної історично сформованої суспільно-економічної формації, де економічна система є базисом, на основі якого взаємодіють і розвиваються всі інші підсистеми суспільства (політична, соціальна, культурна);

3) кінець XIX — початок XX ст. Цей етап пов'язаний із загостренням протиріч між капіталістичною економі­кою і суспільством, кризами, подальшим відчуженням робітника від праці й капіталу тощо. Розвиток еконо­мічної соціології визначали надбання вчених німець­кої, французької та американської соціологічних шкіл. Німецька економічна соціологія (Г. Шмолер, В. Зомбарт, М. Вебер, Г. Зіммель) за змістом є історично-порів­няльною, її лідер німецький економіст, історик Густав фон Шмолер (1838—1917) наголошував, що народне господарство належить світу культури й об'єднується спільною мовою, історією, звичаями народу, ідеями, що існують в даному середовищі. Найголовнішим є з'ясу­вання, як у певних колах й у певний час егоїстичні прагнення працівника, який керується тільки матері­альними інтересами, змінюються під впливом культур­ної роботи століть, набуваючи юридичного і морального характеру.

Німецький соціолог, історик, економіст Вернер Зомбарт (1863—1941) доводив, що будь-яка господарська система є організацією, якій притаманний не тільки певний рівень використання техніки, а й певний госпо­дарський спосіб мислення. Тому основним завданням досліджень у сфері економічного життя є пошук цього «духу капіталістичної епохи», укладу господарського мислення. Цей «дух» укорінений у соціальних засадах, звичаях народу, а його особливості залежать від ступе­ня господарського розвитку. Тому, на його думку, не­має ніяких загальних моделей капіталізму чи інших господарських укладів, оскільки капіталізм за націо­нально-господарського ладу має свою специфіку.

Формування теоретичного фундаменту економічної соціології пов'язане з працями М. Вебера «Економіка та суспільство», «Загальна економічна історія», «Протес­тантська етика й дух капіталізму». Завдяки йому по­няття «економічна свідомість», «економічна етика», «економічна поведінка» набули статусу категорій еко­номічної соціології. У його доробку особливе місце зай­мають дослідження значущості соціокультурних фак­торів, зокрема християнської релігії, у становленні і розвитку капіталістичного типу господарювання, фор­муванні у робітника, власника працелюбства, запов­зятливості, чесності, прагнення до збагачення тощо. М. Вебер обґрунтував раціональний тип організації, яка є основою сучасного виробництва, розкрив механіз­ми контролю і стимули, що спрямовують діяльність ін­дивідів і групи до удосконалення, раціоналізації еконо­мічного життя.

Г. Зіммель у своїй праці «Філософія грошей» дослі­джував елементарні людські стосунки, із соціально-психологічних позицій аналізував роль грошей у житті суспільства і людини, вплив грошей на людські стосун­ки й особистість, соціальний порядок і культуру.

Автор соціологічної теорії розподілу праці. Е. Дюркгейм заперечував виняткове значення економічного підходу при поясненні соціальних явищ; вважав суспільство самостійним і первинним стосовно індивіда, критикував утилітаристський підхід до людських моти­вів, вважаючи, що альтруїстичні мотиви укорінені у по­ведінці людини не менш сильно за егоїстичні; не визна­вав психологізму у трактуванні економічних явищ, на­голошував на необхідності пошуку причин соціальних фактів.

Одним із перших звернув увагу на соціокультурні фактори в економіці американський економіст, соціо­лог Т. Веблен (1857—1929), який вважав, що головна суперечність прогресу і виробництва є наслідком відста­вання культури та психології людей від вимог техніки, форм організації. Головними ознаками капіталістичної системи господарювання вважав конкуренцію грошей, споживання, які визначають психологію і поведінку людини. Економічну соціологію він розглядав не як со­ціальну статистику пов'язаних з економікою явищ, а як науку про мотиви поведінки, свідомість, людські відно­сини в економіці.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. розвивалися соціально-економічні дослідження і в Україні завдяки старанням К. Воблого, Й. Ланга, Т. Степанова, А. Билимовича, М. Вольського, М. Грушевського, В. Винниченка, В. Садовського, М. Туган-Барановського, І. Янджула, Г. Цехановського, які здебільшого розглядали прак­тичні проблеми економіки в єдності з системою певних соціальних цінностей.

Обстоюючи необхідність соціального консенсусу для забезпечення економічного і соціального прогресу, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Садовський розви­вали ідеї еволюційного соціалізму та демократизації іс­нуючого соціального ладу.

М. Туган-Барановський створив теорію циклів і криз, покладену в основу сучасної теорії економічної кон'юнктури, а також визнану в світі соціальну теорію розподілу, вивчав роль соціальних потреб у стимулю­ванні господарської діяльності. Предметом досліджень суспільних наук вважав матеріальний аспект соціаль­ного буття, а головною метою виробництва та важли­вою виробничою силою — людину з її потребами (соці­альний фактор виробництва). За його ініціативи в 1918 р. було засновано Інститут економічної кон'юнк­тури, а в 1919 р. — Демографічний інститут, які проіс­нували недовго.

З утвердженням у колишньому СРСР тоталітаризму дехто з учених, які займалися соціально-економічною проблематикою, змушені були зректися своїх поглядів, інші емігрували, а більшість у 30-ті роки було репресо­вано. До середини XX ст. розвиток вітчизняної соціоло­гії, відповідно й нагромадження знань про взає­мозв'язок економічної і соціальної сфер суспільного життя було припинено. У 60-ті роки відбулося часткове поновлення соціологічної традиції, поодинокі емпірич­ні дослідження давали цікавий матеріал, який, однак, з ідеологічних причин не мав належного наукового об­ґрунтування;

4) середина XX — кінець XX ст. Особливість його по­лягає в обґрунтуванні предмета економічної соціології, що пов'язано з діяльністю Т. Парсонса, Н. Смелзера, Е. Мейо, К. Поланьї.

Першими підступилися до з'ясування предмета еко­номічної соціології представники структурно-функціо­нального підходу Т. Парсонс («Економіка та суспільс­тво», 1956) і Н. Смелзер («Соціологія економічного життя», 1963). Проаналізувавши зв'язки між економі­кою і суспільством, вони визнали економіку підсисте­мою соціальної системи, функцією якої є пристосуван­ня суспільства до навколишнього середовища. Тоді ж відбулася інституціалізація економічної соціології як наукової дисципліни.

Важливу роль для становлення економічної соціоло­гії відіграли: індустріальна (промислова) соціологія, со­ціологія організацій, пов'язані з пошуками шляхів ефективного управління людським фактором економі­ки, що знайшло втілення в концепції «людських сто­сунків» (Е. Мейо), теорії лідерства, керівництва (Д. Макгрегор); теорія соціальної стратифікації і соці­альної мобільності (П. Сорокін, Я. Блау, О. Дункан), що зосередилися на дослідженнях економічних стату­сів різних соціальних груп, соціальної мобільності у контексті статусних досягнень. Виокремленню еконо­мічної соціології з системи економічного знання й ста­новленню її як самостійної галузевої соціології сприяли праці Г. Файоля, Л. Шелдона, Г. Саймона. Засновником економічної соціології як науки вважають американ­ського соціолога Н. Смелзера.

Протягом 70-х років XX ст. у розвитку економічної соціології постала криза внаслідок занепаду структурмого функціоналізму, що стимулювало пошук інших методів дослідження економічної системи суспільства.

Сучасна економічна соціологія має самостійний ста­тус із відповідним колом досліджуваних проблем. Для неї характерні використання поведінкових теорій і ка­тегорій, що сприяють окресленню змісту і мотивів еко­номічної поведінки; врахування впливу неекономічних чинників на економічну поведінку; прогнозування ре­акції груп населення на економічні інновації; дослі­дження впливу масової свідомості і масової поведінки на ринкові зміни. Основні зусилля вчених зосереджені на вивченні поведінки споживачів, впливу урядової по­літики на динаміку потреб, поведінки сім'ї.

У 80-ті роки XX ст. оживилася економічна соціоло­гія і на теренах колишнього СРСР. Значний резонанс справили праці російських фахівців Т. Заславської та Р. Ривкіної. Серед українських дослідників виділялися своїми працями А. Ручка, Є. Суїменко, С. Макєєв, О. Якуба, І. Попова.

Сучасний розвиток економічної соціології в Україні зумовлений соціально-економічними перетвореннями, пошуком шляхів інтегрування у світове господарство. Загалом сучасна українська економічна соціологія зосе­реджується на таких проблемах:

1. Дослідження соціальних механізмів, що визнача­ють розвиток економічної сфери суспільства, регулю­ють економічну діяльність індивідів, спільнот і груп.

2. Вивчення складу, якісних особливостей і мотива­ції суспільних груп, взаємодія яких становить основу соціального механізму розвитку економіки.

3. Дослідження економічних закономірностей, форм і способів економічної поведінки суспільних груп, у т. ч. поведінки у приватному підсобному і домашньому гос­подарствах, а також в епізодичних формах зайнятості.

4. Аналіз умов і чинників, від яких залежить еконо­мічна поведінка груп, їхнє соціально-економічне стано­вище, можливість участі в управлінні господарством.

5. Вивчення соціально-економічної свідомості лю­дей і соціальних груп, їхніх інтересів, запитів, цінніс­них орієнтирів, життєвих планів, уявлень про шляхи вдосконалення суспільних відносин тощо.

6. Створення системи соціально-економічного уп­равління господарством, яка забезпечила б інтеграцію інтересів різних груп; обґрунтування можливостей ефективного використання трудового, виробничого і со­ціального потенціалу особистості.

7. Визначення раціональних напрямів соціально-економічної політики держави.

8. Забезпечення зворотного зв'язку господарського і соціального механізмів, соціологічне забезпечення під­вищення ефективності їхнього функціонування.

Раціональне використання результатів досліджень, рекомендацій економічної соціології сприяють оптимі-зації соціально-економічної політики держави, пошуку ефективних рішень у подоланні національних, регіо­нальних проблем, максимальному використанню потен­ціалу соціально-економічної організації та особистості.