Тема 6. Етнічна соціологія

1. Сутність етносу, нації. Співвідношення понять "національне" й "націоналістичне".

2. Національно-етнічні відносини; причини міжнаціональних конфліктів й управління ними.

3. Особливості етнонаціональних відносин в Україні.

Етнічна соціологія вивчає сферу етнонаціональних відносин, які торкаються всіх боків життя різних етнічних спільнот. У більшості випадків ці відносини достатньо заплутані й суперечливі. Проблеми, які виникають у міжетнічних відносинах, нерідко приводять до кровопролитних і тривалих збройних зіткнень. Вивченням цих проблем, пошуками шляхів їхнього оптимального вирішення і займається етносоціологія.

Етносоціологія - новий науковий напрямок, що виник на стику етнографії й соціології. Вона була виділена в самостійну галузь знань у другій половині ХХ століття. Дослівний переклад слова "етносоціологія" - знання про національні спільноти, але сутність цього явища значно більша. Етносоціологія - галузь соціології, що досліджує походження, сутність, функції різних етносів (рід, плем'я, народність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей їхньої взаємодії. Іншими словами, етносоціологія вивчає соціальні аспекти життя й діяльності етносів, а також національну специфіку соціальних спільнот і відносин.

Центральним поняттям етносоціології є етнос (від грецьк. – народ) – це історично сформована на певній території стійка сукупність людей, що володіє загальними й відносно стабільними особливостями мови, культури, побуту, а також свідомістю єдності й відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість). За підрахунками ООН у світі існує не менше трьох тисяч етносів, що проживають у більш, ніж двохстах державах. Багато дослідників вважають, що етнос настільки ж давній, як і природно-ландшафтне середовище, у якому він сформувався. Загальний термін життя етносу вчені визначають від 1200 до 3000 років. У силу своєї історичної стійкості й тривалості існування етногенез (процес народження й розвитку етносу) має більш глибинний й уповільнений характер, ніж соціальні зміни в економічній системі, політичному устрої, типі культури й т.п. Засновником наукової теорії етногенезу став російський учений Л. Н. Гумільов (1919 – 1992). Розглядаючи історію людства як етноісторію, він виділив три її виміри: простір, час й етнос. Етноси, що існують у просторі й часі, є дійовими особами історії. Гумільов вважав, що етнос - це колектив людей, які протиставляють себе всім іншим таким же колективам, тому що в інших - все інше.

До основних ознак етносу належать: мова, традиції, звичаї, обряди, народна творчість, норми поведінки; причому, жодна із цих ознак окремо не є обов'язковою приналежністю етносу. Лише в сукупності вони утворять повну етнічну культуру. Один етнос відрізняється від іншого, насамперед, етнічною культурою.

Етнічна культура – це система вироблених навичок і способів життя, які стають звичними для даного етносу. Наведемо приклад. Кожен індивід живе в певному будинку, їсть певну їжу, одягає певний одяг. Коли все спокійно й індивіда ніхто не чіпає - життя тече нормально. Але якщо з'явилися людина або група, у яких наявні інші характеристики, і вони намагаються нав'язати їх даному індивідові, - це сприймається вкрай негативно.

Етнічне - це насамперед культурне. Кожна національна культура має свої особливості. Століттями вироблявся і механізм культивації особливого способу життя. Етнос, що сформувався, виступає як соціальний організм, який відтворює себе шляхом етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, звичаїв. Кожен етнос вважає свою культуру справедливою й у жодному випадку не бажає відмовлятися від її, асимілюватися (зливатися) з іншою культурою. Етнічна самосвідомість народу допомагає окремим індивідам відчувати єдність свого походження.

Первинними формами етносу прийнято розглядати племена, життєдіяльність людей у яких була заснована на кровних та родових традиціях. Кожне плем’я могло мати свою мову, звички, історію походження, організацію суспільного життя. Родоплемінний устрій виступав у якості первісної і примітивної форми організації суспільства. З часом, під впливом різного роду чинників, племена зливалися, збагачуючи єдину культуру і виробляючи єдиний менталітет. З’являється інший тип етнічної спільноти – народ або етнос. На зміну кровним зв’язкам приходить єдність походження і необхідність захисту своїх інтересів, території, природних ресурсів. У цей період об’єднання племен дуже нестабільні й виникнення народів іде шляхом поглинання сильними слабких. В період розвитку цивілізацій починають складатися національні особливості кожного народу, які проявлялися у культурі, мові, релігії, побутових звичаях. Виникають первісні політичні інститути – держави, життя в яких підпорядковується формалізованим соціальним правилам. Період формування народів тривав дуже довго – до часу виникнення машинного виробництва, розвинених ринкових відносин, які конче потребували наявності єдиного економічного простору. На зміну народам приходять нації. Існує дві основні точки зору на зміст поняття «народ» і «нація». З однієї, ці поняття означають різні ступені історичного розвитку сучасних націй і нація може складатися як з одного – корінного народу, так і з різних народів, наприклад, американська нація. З другої точки зору, ці поняття є синоніми і нації починають виникати з появи сильних централізованих держав, задовго до появи капіталізму, починаючи з розпаду імперії Карла Великого і, стосовно до наших умов, з розпаду Київської Русі.

Відомий французький вчений Е. Ренан вважав, що в основі існування націй лежить не тільки признак спільності предків, а насамперед спільність інтересів, умов життя, історії, духовної культури. Нація – це особливий духовний стан - спосіб мислення, почуття, звичаї, внутрішній психологічний устрій. Все це формує особисті риси соціальних інститутів, які є єдиними для різних народів. Так, інститут сім’ї є об’єктивною реальністю для різних народів, але він формує різні моделі поводження подружжя і виховання дітей. Найбільш важливими ознаками нації вчені вважають мову і культуру, за допомогою яких формується національний характер.

Нація – це особлива історична спільнота людей, для якої характерні спільність історичного походження, територія, економічний устрій, мова, культура, єдність психічного складу і етнічної самоідентифікації. У такому разі нація співпадає по змісту з народом. Термін «національність» використовується для всіх представників народу, де б вони не мешкали.

Яку ж роль у житті особистості відіграє належність до етносу? Найважливішими соціальними функціями є такі.

Захисна функція проявляється в тому, що етнос як своєрідний соціальний організм захищає інтереси особистостей, що входять до його складу, особливо при взаємодії із представниками інших етносів. Адже інші етноси - це "вони", "чужі", від яких нерідко виходить ворожість, погроза й насильницькі дії.

Ідентифікуюча й інтегруюча (об'єднавча) функція полягає у формуванні в членів даної етнічної групи усвідомлення приналежності саме до неї. Ця функція сприяє самовизначенню етносу, його відокремленню, утвердженню самостійності й автономії. Крім того, завдяки спільності мови, культури, релігії й інших ознак етносу постійно підтримуються інтеграційні процеси в даному етносі.

Стабілізуюча функція проявляється у підтримці у членів даного етносу свідомості спільності, причетності до нього.

Етноси не ізольовані одне від одного. Поруч або навіть у складі однієї держави існують зовсім несхожі етнічні спільноти, і вони змушені якось взаємодіяти. Взаємодія етносів, що веде до зміни їхньої сутності, називається етнічними процесами

Етносоціологія велику увагу приділяє дослідженню співвідношення між етносом і націями. Якщо історія етносів нараховує тисячоліття, то нації з'явилися відносно недавно, а саме в період становлення капіталізму, коли відбувалися промислові революції, і під їхнім впливом формувалися регіональні ринки товарів, робочої сили й послуг у єдиний загальнонаціональний ринок. Саме на цьому етапі розвитку людства, тобто в ХVІІ - ХІХ століттях, етноси поступово перетворювалися на нації.

Більшість націй сформувалася шляхом злиття декількох етнічних груп. Так, французька нація утворилася в результаті консолідації декількох етносів - бургундців, гасконців, нормандців. Дотепер у Франції можна знайти традиційні села, де жителі носять самобутні народні костюми й говорять на якому-небудь місцевому діалекті, який зовсім не сприймається парижанином. Британська нація склалася з англів, саксів, кельтів, норманів, шотландців, уельсців, ірландців.

Таким чином, якщо етносу властива певна етнічна культура, то нація виступає як поліетнічна й надетнічна соціальна єдність, що формується в межах єдиного для країни економічного організму, єдиної культури і єдиної держави. Тут нації - інтегральна структура, що складається з окремих етносів, які можуть дуже сильно відрізнятися одне від одного.

Але історії відомий й інший шлях формування націй - коли велике етнічне утворення трансформується в нації, при цьому можуть виникати кілька націй. Наприклад, з давньоруських слов'янських народностей (етносу) сформувалися три нації: білоруси, українці й росіяни.

Процеси формування націй і викликані ними рухи вели до утворення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об'єднала кілька етносів, то однією з головних функцій держави була підтримка порядку й стабільності, обмеження агресивних прагнень одних етносів й захист від агресії інших. Держава це робить шляхом установлення загальних для усіх законів, не зважаючи на етнічну й будь-яку приналежність. У цьому сенсі держава конституціює нації, хоча в межах націй продовжують існувати етнічні групи. Так, у США усі, хто має громадянство, - американці, але американці-японці, американці-українці.

Нації - інтегральна структура. Вона складається з окремих етносів, які можуть дуже сильно відрізнятися один від одного.

Сучасна історія свідчить про зростання ролі етнічних властивостей нації. Проблема мови, культури, духовного життя взагалі має в національних рухах все більше значення. Мовна проблема й понині існує в Бельгії, Канаді; а проблема культури й історичних традицій Шотландії, Уельсу – у Великобританії. Етнокультурні проблеми вийшли на перший план й у країнах колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні. Саме на цьому ґрунті ростуть як національна самосвідомість, так і націоналізм.

Потрібно розібратися, який зміст вкладається у ці два терміни? Що в них загального й у чому принципове розходження? Загальне між ними полягає у тому, що обидва терміни стосуються до націй, сфери національних відносин. Однак розходження принципові. Національна самосвідомість - це усвідомлення націями або окремим індивідом своєї приналежності до певного етносу, що відрізняється культурою, психологією, традиціями, мовою й ін. від іншого етносу. Етнічні, національні звичаї й традиції, будучи найважливішим компонентом повсякденної національної свідомості, виступають як засіб об'єднання, інтеграції спільності, пробудження національної самосвідомості. Таким чином, поняття "національне" пов'язане із приналежністю індивіда або групи людей до даних націй, підкреслює національну специфіку й не тільки не містить нічого негативного, але й відіграє позитивну роль у розвитку національно-етнічної спільності.

Націоналізм має інший зміст у порівнянні з національним і є дуже неоднозначним явищем. Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, тому що його головне завдання полягало в консолідації націй, їхньому самовизначенні. Націоналізм відіграв свою роль у боротьбі колоніальних народів за незалежність, рівноправність у світових політичних і господарських зв'язках. У такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, захисту інтересів корінних народів, відродженню культури, мови окремих націй.

Але в наш час ставлення до націоналізму, розуміння його поняття й змісту не тільки різні, але й протилежні, навіть серед авторів підручників і навчальних посібників. Одні вважають націоналізм явищем позитивним, сприятливим для консолідації й розвитку націй. Так, у підручнику з політології для студентів вузів, підготовленому львівськими авторами (Політологія: Підручник для студентів ВНЗ. Львів, 1994) націоналізм визначається як "спосіб захисту національних інтересів", і у якості прикладу пояснюється, від кого цей захист - звичайно, від росіян, від їх 300-літнього імперського тиску (С. 235). Позитивно націоналізм оцінюється авторами й інших українських навчальних видань (наприклад, у кн. Політологія: Навчальний словник-довідник для студентів. - Київ - Львів, 2001)

Але є й інша оцінка цього явища, якої дотримуються більшість авторів, у тому числі й українських. Так, у Політичному енциклопедичному словнику (Київ, 1997) наводиться як позитивна оцінка націоналізму (без посилання на авторів), так і негативна, із зазначенням декількох авторів - учених зі світовим ім'ям (Поппер, Тойнбі та ін.). Ці вчені розглядають націоналізм як реакційне явище, регрес у суспільному розвитку, деструктивну силу, що не здатна створити необхідні умови для взаємодії етносів з метою досягнення загальної мети (С. 218). Один з відомих учених К. Поппер визначив націоналізм як "найдешевший і надійний спосіб, за допомогою якого може просунутися політик, якому немає чого більше запропонувати". А знаменитий німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер підкреслював, що найдешевший вид гордості - гордість національна. Той, хто нею одержимий - не має жодних індивідуальних якостей, якими міг би пишатися. Тому він і використовує те, що в нього є загального з мільйонами людей. Якщо англієць пишається насамперед тим, що він англієць, а француз - тим, що він француз, значить цьому англійцеві, цьому французові нема чим більше пишатися. Але індивідуальність коштує значно вище національності й відповідно індивідуальність кожної даної людини заслуговує на більшу увагу, ніж її національність. Очевидно, найкращий варіант - не протиставлення одне одному, а взаємозв'язок.

Отже, націоналізм – це ідеологія, психологія, практика, світогляд і політика підпорядкування одних націй іншими, проповідь національної винятковості й переваги, розпалення національної ворожнечі, недовіри й конфліктів. Націоналісти здійснюють політику обмеження прав одних етнічних груп за рахунок інших.

Націоналізм не має нічого спільного з патріотизмом. Він прагне об'єднати лише частину суспільства "проти" інших; образ ворога посідає одне із центральних місць у націоналізмі ("проти кого ми дружимо?"). Патріотизм розглядає державу (батьківщину) як цінність, що заслуговує спільних зусиль громадян; він поєднує людей насамперед "за" або "навколо" своєї держави.

Націоналізм роз'єднує людей, а патріотизм - поєднує. "Патріотизм - це любов до себе; націоналізм - ненависть до інших" (Ромен Гару).

Сучасний німецький філософ Юрген Хабермас вважає, що націоналізм позбавлений привабливості в європейських державах і повністю втратив свій привабливий зміст. Але це в Європі. У багатьох малорозвинених країнах, у тому числі тих, що нещодавно входили до складу СРСР, націоналізм живий і продовжує становити серйозну небезпеку для їхнього подальшого розвитку.

2. Національні відносини – це взаємозв’язок людей, що належать до різних етносів (етнічних груп, націй) із приводу вирішення певних етнічних проблем. Це можуть бути проблеми території, мови, духовного життя, традицій тощо. Тому вони виступають як національно-етнічні відносини, а поняття "національні відносини" й "національно-етнічні відносини" по суті тотожні.

Важливість і складність національних відносин визначається тим, що вони охоплюють усі сфери громадського життя (політичну, економічну, духовну) і кожна нація (етнос) прагне не тільки зберегти свої особливі інтереси, але й закріпити їх у загальновизнаних нормах. Економічні міжнаціональні відносини зв'язані із задоволенням економічних (виробничих, матеріальних) потреб націй (етносу). Вони формуються як стихійно, у процесі розвитку торговельних зв'язків між народами, так і на рівні міждержавних відносин самостійних держав, а також усередині самих держав між різними етнонаціональними регіонами. Політичні міжнаціональні відносини в багатонаціональній державі стосуються насамперед ступеня участі представників усіх націй (етносів) у формуванні політичної влади, а також у підготовці й прийнятті значущих для держави рішень. Крім того, політичні міжнаціональні відносини спрямовані й на здійснення цивільних прав і свобод представників різних націй. У сфері духовної культури міжнаціональні відносини спрямовані, насамперед, на збереження й розвиток національної самобутності в тісній взаємодії з національними культурами інших націй. Таким чином, соціальна й етнічна сторони життя націй і національних відносин органічно взаємозалежні.

Постійна взаємодія між націями характеризується двома основними тенденціями: диференціацією (поділом, розчленовуванням) та інтеграцією (об'єднанням). З одного боку, кожна нація (етнос) прагне до саморозвитку, рівноправності й самостійності, збереження самобутності, своєї мови, традицій, звичаїв. З іншого боку, на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх сфер громадського життя відбувається руйнування національних перегородок, посилення взаємного впливу й співробітництва. Відбувається це як усередині багатонаціональної держави, так і на міждержавному рівні. Інакше кажучи, кожна нація прагне зберегти себе, відгородитися від інших націй, не дати себе поглинути. А така погроза є, особливо в Європі, де, з розвитком Євросоюзу, немає кордонів між державами, й, наприклад, 50 мільйонів французів або 80 мільйонів німців можуть нав'язати (поки - теоретично) свою етнонаціональну культуру громадянам-люксембуржцям, яких півмільйона чоловік. Але, з іншого боку, подальший розвиток економічних, політичних, культурних зв'язків - це об'єктивний і прогресивний процес, який неможливо зупинити директивними методами. Ці тенденції й понині виражають загальносвітові суспільні протиріччя, становлячи серцевину національного питання.

Що розуміється під терміном "національне питання"? Це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі й конфліктів між націями, з одного боку, і націями та системою влади в багатонаціональній державі, що існує, – з іншого. Національне питання виникло разом з формуванням націй, тобто в епоху становлення капіталізму, коли взаємини між націями ґрунтувалися на принципі сили - сильні нації експлуатували, придушували слабкіші нації. Отже, щоб вирішити національне питання, необхідно ліквідувати гноблення, поділ націй, ворожнечу між ними; установити рівноправність націй, довіру, співробітництво.

Національне питання не залишається незмінним, його зміст змінюється залежно від характеру історичної епохи й змісту реально сформованих міжнаціональних відносин. На ранніх етапах у процесі формування націй головним змістом національного питання було повалення феодалізму й ліквідація національного гноблення. Вважалося, що із установленням політичної демократії в багатонаціональній державі національне питання ліквідується само собою. Але новітня історія показала, що національне питання не тільки не вирішується "само собою", але може набути крайніх форм навіть у країнах, де немає національного гноблення й формально люди живуть в умовах політичної демократії.

Найбільш гостра форма прояву національного питання - міжетнічні, міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують в різних регіонах світу. Міжнаціональні конфлікти, їхні причини, особливості виникнення, розгортання й вирішення протягом останнього десятиліття стали центром усіх етносоціологічних досліджень. У науковій літературі виділяють такі причини етнонаціональних конфліктів, характерних для другої половини ХХ - початку ХХІ століття.

Територіальні причини. Як правило, вони викликані розбіжністю етнічних кордонів із політичними, тобто із кордонами держав, окремих регіонів. Ці причини характерні, насамперед, для країн, що звільнилися від колоніальної залежності, - Африки, Азії, де кордони між державами, як правило, проводилися "по лінійці", без урахування етнічних розходжень населення, що там мешкає. Однак ця причина характерна й для цивілізованих країн і регіонів (країни колишнього СРСР, Югославія, Близький Схід тощо).

Соціально-економічні причини. Вони пов'язані з фактичною нерівністю в рівнях життя різних етносів і націй. Це проявляється в несправедливому розподілі матеріальних і духовних благ усередині багатонаціональної держави, у рівні забезпеченості житлом, охорони здоров'я тощо. У таких умовах "скривджені" нації прагнуть "вирівняти" розходження шляхом звільнення від "чужих", "центру" (російського - для Чечні, грузинського - для абхазів).

Державно-правові причини. Їх виділяють, коли мова йде про фактичну нерівність політичного статусу націй через ієрархію національно-державних утворень. Наочним прикладом цьому був СРСР, у якому існували національні республіки, автономні республіки, автономні національні області й національні округи. Відповідно до такої ієрархії, етноси, що проживають у національних округах, мали значно менше прав і свобод, ніж, наприклад, у союзних республіках. Подібні причини донедавна призводили до конфліктів у Югославії, Китаї й в інших країнах.

Етнодемографічні причини породжуються міграційними процесами, що особливо посилилися після Другої світової війни, а на території колишнього СРСР – після його розпаду. У багатьох європейських країнах місцеве населення відкрито висловлює невдоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а також країн Східної Європи. Колишні жителі Африки, а нині громадяни Франції, привносять у французький етнос свої звичаї, традиції, що як правило, викликають неприйняття у корінних французів. В інших країнах повернення на батьківщину етносів, насильно депортованих у воєнні роки, викликає невдоволення у місцевих жителів, які не зі своєї вини зайняли "місця" колишніх вигнанців, наприклад, татарського населення у Криму.

До корінних етносів зазвичай відносять народи, які компактно проживають на означеній території і дали найменування державному утворенню. До некорінних етносів ми відносимо національні групи - «національні меншості», які в силу різних чинників проживають компактно або ні на «чужих» територіях і є складовою частиною населення, наприклад, українська діаспора у Канаді. Міжнаціональні відносини можуть існувати у вигляді економічних, політичних, соціальних, культурних та мовних зв’язків. Для вирішення проблем, повязаних із встановленням такого роду зв’язків, у більшості країн існує механізм федеративного устрою держави, а також культурно-територіальної автономії. Міжетнічні відносини встановлюються не тільки між великими суб’єктами, але й на міжособистісному рівні спілкування людей різних національностей. Свідоме рішення національних проблем є процесом пошуків консенсусу між представниками різних етносів, влади і людей. Якщо ці проблеми вирішуються з позицій сили або захисту інтересів однієї з сторін – виникає соціальна криза у вигляді конфлікту.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різного часу, мати різну долю й свою специфіку. Однак існують загальні закономірності, завдяки яким можна запобігати конфліктам, а якщо вони виникають - впливати на розвиток і досягати завершення. Найважливіша роль тут належить органам державної влади й управління; вони формують і здійснюють національну політику, від змісту якої залежать міжнаціональні відносини.

Практика виникнення етнонаціональних конфліктів на пострадянському просторі останніх років свідчить про те, що при всій стихійності виникнення й ворожості, що загострюється, між етносами і націями, етнонаціональними конфліктами можна управляти. Серед найбільш ефективних методів впливу виділяють такі.

По-перше, реальне забезпечення чіткого конституційного захисту рідної мови всіх національних меншостей, що проживають у даній державі. Ущемлення, нерівноправність рідної мови даного етносу всі частіше стає джерелом етнонаціональних конфліктів. Варто враховувати, що рідна мова не тільки відрізняє один етнос від іншого, не тільки служить засобом спілкування людей однієї етнічної групи, але одночасно є основною умовою й гарантом самого існування даного етносу. Втрачаючи рідну мову, етнос або нація рано чи пізно втрачають риси самобутності й розчиняються, асимілюються з іншими націями.

По-друге, створення реальних умов і можливостей для розвитку культури усіх етнічних груп, що проживають у даній державі. Як ми вже зазначали, один етнос відрізняється від іншого, насамперед, етнічною культурою. В це поняття крім мови, традицій, входять і такі елементи національної культури, як музика, література, театр тощо. Відповідно до проведених соціологічних досліджень, переважна більшість представників конкретної нації національну культуру вважає найважливішим фактором, що поєднує людей у єдину етнонаціональну спільність. Тут велике значення має заохочення державою активної діяльності різних етнонаціональних культурноосвітніх суспільств, які нині існують в усіх демократичних державах.

По-третє, формування з дитинства, з дитсадівського, шкільного віку почуття національної гордості при одночасному вихованні глибокої поваги до мови, культурі, самобутності, звичаїв, традицій інших етносів і націй. Така політика може бути здійснена тільки за допомогою загальнодержавної управлінської спрямованості. Мова йде про переорієнтацію усієї системи народної освіти, у якій були б враховані реальні потреби етнічних груп у розвитку мережі шкіл і культурних центрів, пропаганду цього двоєдиного завдання в засобах масової інформації (у газетах, журналах, радіо- і телепередачах).

По-четверте, уважне й делікатне ставлення з боку владних структур будь-якого рівня до потреб, запитів, образ представників національних меншостей у порівнянні із громадянами корінної (титульної) національності. Малі етнічні групи, перебуваючи "усередині" великий (корінної) нації й навіть маючи конституційні рівні права з усіма іншими етносами, однаково почувають себе в чомусь ущемленими. Тому необхідне формування такої обстановки, у якій і вони відчували б себе повноправними членами суспільства у всіх сферах життєдіяльності - трудовий, політичній, культурній, побутовій та ін. Для запобігання конфліктним ситуаціям, малій етнічній групі, націям "краще передати, ніж не додати".

По-п'яте, створювати сприятливі економічні, соціальні, політичні, духовні умови для рівноправного розвитку всіх етнонаціональних груп, не допускаючи штучної, насильницької асиміляції (злиття). У багатонаціональних державах асиміляція - явище об'єктивне. Наприклад, у Росії поступово зникають малі етнічні групи, що проживають на Крайній Півночі, у Сибіру, на Далекому Сході. Представники малих етносів (а є такі, які нараховують кілька сотень чоловік) закінчують початкову або середню школу, виїжджають на навчання у великий обласний центр і вже додому не повертаються - одружуються або виходять заміж, створюють міжетнічну родину й виховують міжетнічних дітей. Так поступово малий етнос "розчиняється" в інших етнічних спільнотах. Однак більш-менш великі етноси "зливатися" з будь з ким не хочуть, і держава повинна сприяти їхньому нормальному розвитку.

Досвід розвитку націй і національних відносин, що існує, дозволив міжнародному співтовариству виробити й закріпити в документах принципи національної політики. Найважливішими з них є:

- визнання права націй на самовизначення;

- рівноправність всіх націй, підтримка щодо рівних умов життя націй у багатонаціональній державі;

- пріоритет загальнолюдських цінностей над національними й класовими;

-визнання за кожним індивідом, незалежно від його національності, можливості користуватися усіма правами й свободами, проголошеними Загальною Декларацією прав людини;

- забезпечення державою самостійності різних видів національної автономії й інших державно-адміністративних форм.

Кожен із цих принципів важливий сам по собі й заслуговує на особливу увагу. Однак їхня реалізація можлива лише за умови глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей.

3.Україна має найбільшу територію серед країн Європи, а за чисельністю населення посідає третє місце, після Німеччини й Франції. Українці - другий за чисельністю, після росіян, слов'янський етнос. На початок ХХІ століття у світі нараховувалося більше 55 млн. українців, у тому числі більше 16 млн. - за межами України. Більшість із них у Росії - 5,5 млн., Казахстані - 1,5 млн., Молдові - 780 тис. Білорусі - 500 тис, Латвії, Литві й Естонії - майже 250 тис.. Більше двох млн. українців проживають у Канаді, 1,5 млн. - у США, 560 тис. - в Аргентині, 350 тис. - у Бразилії, 220 тис. - в Австралії. Багато українців живуть у Чехії, Словаччині, Польщі, Болгарії, Угорщині.

У той же час в Україні проживають представники більше 100 національностей. Серед них українців - 72,7%, росіян - 22%, значна кількість й інших слов'янських народів: білорусів, поляків, словаків, болгар та інших.

Як багатонаціональна держава Україна має багатий історичний досвід взаємодії різних етносів, що проживають на її території. Чимало було позитивного, коли міжетнічні відносини розвивалися на основі рівності, справедливості, добросусідства. Але були й негативні факти в історії, коли виникали затяжні кровопролитні конфлікти з поляками, відбувалися єврейські погроми. Практика розвитку України показала, що найважливішим фактором, що визначає міжнаціональні відносини, є державна політика, яка враховує інтереси всіх етносів, націй, що проживають на території даної держави.

1 листопада 1991р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України - важливий документ, що проголошує основи національної політики української держави. У ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права. Дискримінація за національними ознаками забороняється й карається законом. Держава створює сприятливі умови для розвитку всіх національних мов і культур, всім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де компактно проживають кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, що використовується всім населенням даної місцевості.

Основи національної політики країни закріплені в Конституції України. У статті 11 зафіксовано: "Держава сприяє консолідації й розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної й релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншостей України". У Статті 24 проголошується рівність всіх громадян перед законом. "Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри...етнічного й соціального походження...за мовною або іншими ознаками".

Таким чином, в Україні є конституційна база, що цілком відповідає світовим стандартам у сфері розвитку націй і національних відносин, і законодавчо гарантує нормальний розвиток міжнаціональних відносин. Однак її реалізація на практиці створює певні труднощі й проблеми.

Однією з істотних особливостей національної ситуації в Україні є розходження в субкультурах заходу й сходу України, що склалося історично. Західна Україна значну частину свого історичного розвитку була колонізована Польщею й Австро-Угорщиною, східна ж частина України більше 350 років перебувала під домінуючим впливом Росії. Ця історична реальність нині сприймається по-різному, з різних позицій, і проектується на сучасність неоднозначно, нерідко - протилежно. Сьогодні чимало говорять і пишуть навіть на вищих рівнях влади про "західний вектор" зовнішньої політики, про зміну відносин з Росією з її "імперською політикою", про "українізацію" усього населення, що проживає на території України.

Але не менше прихильників й в іншої позиції, протилежної першій. Багаторічне перебування України в складі Росії, СРСР призвело до того, що сформувався єдиний економічний комплекс, найтісніші зв'язки, відмовитися від яких не тільки не вигідно Україні й Росії, але й злочинно, оскільки поки що їх нема чим замінити. Більшість населення України це розуміє. Опитування, проведені в Східній Україні свідчать, що понад 70% респондентів підтримують посилення економічних зв'язків з Росією й лише 20% орієнтуються на Захід.

Соціологічні дослідження показують, що в східному регіоні 81% населення говорить тільки російською мовою, 13% - залежно від обставин і лише 5,5% - українською. (Див. Головаха Є., Паніна Н. Зміни мовної ситуації в Україні. Моніторинг. 2000. - К., - С. 272). Проблема мови в Україні поки не є найгострішою, але вона в принципі може стати такою, якщо українська мова буде впроваджуватися директивними й силовими методами.

Національний тиск найбільш виразно й болісно гостро відчувається у гоніннях на рідну мову. Тому відсутність рівноправності мов всіх народів, примусове нав'язування їм мови панівних націй несумісні з демократією. Громадяни, тим більше складові багатомільйонного етносу, повинні мати право й гарантії одержувати освіту й спілкуватися рідною мовою. Етнічні процеси (об'єднавчі, роз'єднувальні) повинні протікати природно, у міру дозрівання об'єктивних і суб'єктивних передумов усередині самих націй, при демократичній і гнучкій національній політиці держави.

Запитання для повторення

1. Розкрийте поняття "етнос", "нація". Що проміж ними є спільного й у чому розбіжності?

2. Коли виникли сучасні нації? Які основні шляхи їхнього формування?

3. У чому сутність націоналізму? Коли він виник?

4. Яку роль грають міжнаціональні відносини у сучасному світі?

5. Проаналізуйте причини міжнаціональних конфліктів?

6. Чи можна керувати міжнаціональними (міжетнічними) конфліктами?

7. У чому особливості етнонаціональних відносин в Україні?