Політична соціологія М. Вебера

Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини мину­лого й сучасного. Дослідники вважають за можливе виді­ляти соціологію політики і права як окремий напрям ве-берівських досліджень, не менш важливий, аніж його до­слідження у галузі соціології релігії та господарства. Зміст основних проблем і понять сучасної соціології по­літики і права значною мірою базується на принципах, що їх вперше обгрунтував М. Вебер.

Політичними відносинами, або політикою в широкому значенні слова, Вебер називає відносини, пов'язані із са­мостійним керівництвом тією чи іншою галуззю суспіль­ного життя (фінансова політика, політика в галузі освіти чи навіть політика жінки, яка розумно керує своїм чоло­віком). У вузькому значенні слова політика означає керів­ництво або вплив на керівництво політичною організацією, насамперед державною. Політика, як підкреслює Вебер, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні

влади, або принаймні прагнення впливати на її розподіл-всередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї самої, або щоб використати її як засіб для досягнення певних ідеаль­них чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізуєть­ся в певних системах відносин панування та підпорядку­вання.

Для людини як суспільної істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у таких відносинах, інши­ми словами, владні стосунки мусять бути виправданими в очах людей. Тому Вебер підкреслює, що панування озна­чає наявність шансу виконання того чи іншого розпоря­дження. Серед різноманітних форм відносин панування і підпорядкування соціолог виділяє владу, яка грунтується на балансі інтересів, і владу, що випливає із законодав­чих принципів, тобто оформлену юридично.

Державна влада як система відносин панування і під­порядкування спирається і на такі засоби, як примус і на­силля, однак для їх застосування тут існують певні право­ві форми, завдяки яким виправдовуються такі засоби. От­же, державна влада спирається не лише на насилля як таке, а й на авторитет тих, хто панує, тобто вона має і пев­ні «внутрішні підстави». Саме такі внутрішні мотиваційні чинники людської взаємодії у сфері політичних стосунків і цікавлять Вебера як соціолога політики. Він виділяє три чистих типи легітимного панування, котрі різняться між собою способами виправдання авторитету влади в очах тих, хто їй підпорядковується. Ця типологія змістовно близька типології форм соціальної дії, оскільки йдеться фактично про ті ж мотиваційні комплекси, а саме: підпорядкування традиції у першому випадку, підпорядкування (значною мірою емоційно забарвлене) авторитету особистості — у другому випадку і, нарешті, підпорядкування обов'язково­сті раціонально обгрунтованих правил і настанов —у тре­тьому. Отже, «чистими», або ідеальними, типами панування є панування традиційне, харизматичне та легальне.

Традиційне панування, як підкреслює М. Вебер, грунту­ється на авторитеті «вічно вчорашнього». Воно сильне ві­рою людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і Вла­ди володарів. Це — панування, за якого владні функції здійснюються людьми знатного походження; влада тут не­рідко набуває сакральних рис. Вважається допустимим, що-володар має право своїми вольовими рішеннями порушу­вати (у певних межах) традицію, поступаючи свавільно чи, навпаки, проявляючи ласку. Відносини між представника­ми влади і тими, хто їм підпорядкований, будуються тут як.

10*



Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru відносини «панів» і «підданих». При «панові» функціонує «штаб управління», куди входять особисто залежні від ньо­го особи — домочадці, челядь, друзі (фаворити) і т. д. При традиційному пануванні практично відсутній розподіл вла­ди; тут не мають уявлення про «компетенцію» як реальне розмежування функцій і сфер діяльності. У стосунках між членами штабу управління домінує не почуття службової дисципліни, обов'язку та компетентності, а міра особистої відданості (вірності) слуг панові (згадаймо відоме «нам розумні не потрібні, нам потрібні віддані»).

Найбільш частим типом традиційного панування є па­нування патріархальне, батька родини, голови клану, «батька нації». Це — відносини повної підпорядкованості підлеглих володарю і, як правило, їхня особиста залеж­ність від нього. У такому випадку, підкреслює Вебер, немає жодних гарантій від сваволі, ймовірність її прояву тут найбільша. Окремий випадок складають відносини так зва­ного станового панування, коли влада здійснюється не особистими слугами володарів, а тими, хто відносно неза­лежний від них і одержав частку влади на певних умовах, як певний привілей і т. ін. Тут можна вести мову про еле­менти автокефалії й автономії в управлінні. Як і в першо­му випадку, тут відсутнє поняття про службову дисциплі­ну, ї владні відносини регулюються привілеями, феодаль­ними стосунками відданості, уявленнями про станову честь та добру волю. Головна вада традиційного панування криється, як зазначає М. Вебер, у відсутності формального права; у зв'язку з цим рішення нерідко приймаються, «зва­жаючи на особи». Патріархальні та станові структури вла­ди й управління виступають головним об'єктом вивчення у соціології держави докапіталістичних епох.

Легальне панування грунтується не на авторитеті тра­диції чи особіг, яка її втілює, а на певній системі запрова­джених правил — законів, які визначають, хто, кому і яким чином підпорядковується. Такий тип панування має місце тоді, коли існує можливість створювати, змінювати та від­міняти правові норми, котрі регулюють відносини між вла­дою і підлеглими. Це панування, як неодноразово підкрес­лює Вебер, має раціонально-формальний характер, відно­сини між владою та підвладними будуються за аналогією з відносинами в межах підприємства, а не сім'ї. Штаб уп­равління тут складається не з челяді, а з компетентних чиновників; той, хто владарює, сам також підпорядкову­ється закону, який регламентує його функції; для своїх підлеглих він — не «батько», а лише «начальник». Вирі­шальну роль у стосунках такого роду відіграють міркуван-

ня ділової доцільності та так звані «відомчі інтереси». Тому, робить висновок Вебер, найбільш чистим типом тако­го панування є бюрократичне, котре грунтується на деталь­ному розподілі управлінських функцій і встановленні уп­равлінської ієрархії.

Вступ до спільноти, яка здійснює функції влади, так само як і вихід з неї, відбувається на формально добровіль­них засадах, обумовлених контрактом. Чиновники, як і ро­бітники, змушені рахуватися з умовами ринку праці і пра­вилами свого специфічного «виробництва».

Однак, як зазначає соціолог, жодна з форм легального панування не є лише бюрократичною, оскільки сама бюро­кратична піраміда влади («апарат») завершується посада­ми спадкоємних (монархи) або обраних народом (прези­денти) лідерів, влада яких має вже інші джерела легіти­мації. В цілому ж під категорію легального панування потрапляє, як вважав Вебер, більшість сучасних державних управлінських структур, а також структур відносин у ме­жах приватних капіталістичних підприємств. Окрім бюро­кратичних структур, сюди входять також грунтовані на засадах виборності форми парламентського комітетного та корпоративного управління. Проте, підсумовує соціолог, сучасний прогрес у розвитку форм державного правління якнайтісніше пов'язаний з історією сучасного чиновництва та бюрократичного підприємства, і частка бюрократичних форм панування неухильно зростає.

Харизматичне панування — це, за Вебером, той тип вла­ди над масами, який мають «пророки, військові герої та великі демагоги». Вперше такий тип влади описав німець­кий історик права Р. Зом, аналізуючи стосунки панування і "підпорядкування у давньохристиянських общинах. Влада такого роду грунтується на вірі людей у харизму (благо­дать божу), якою нібито наділений той, кому вони підко­ряються. До числа типових харизматичних лідерів, окрім Христа, Вебер відносить Перікла, Клеона, Лютера, Напо-леона. Владні функції легітимуються тут завдяки могут­ньому афективному захопленню особою лідера, котрий ла­має усталені норми.

Харизматичний лідер — це не просто старший за поса­дою, а обов'язково «вождь», за яким ідуть послідовники. Панування такого типу, зауважує Вебер, триває лише до­ти, доки очевидні у нього докази харизми (творить чудеса, здобуває перемогу у війнах або над політичними суперни­ками і т. ін.). Цікаво, що штаб управління лідера-хариз-матика формується певною мірою стихійно; особиста (ро­динна) залежність, станове походження, фаховий рівень

Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru Політична соціологія М. Вебера - student2.ru та інші якості відходять тут на задній план перед вірою у місію харизматика та відданістю йому і його справі. Тому тут, як і у випадку патріархального панування, владні сто­сунки мають ірраціональний характер; вони не підпоряд­ковані правовим нормам, тим більше що харизматичний лідер діє, як правило, не на підтримку і збереження тради­ції, а на руйнування її і створення нового, не знаного раніше порядку. Тому діяльність харизматичного лідера позначе­на рисами небуденності та новаторства. У подальшому ж, особливо після смерті лідера чи усунення його від влади, посилюється тенденція до буденності і перетворення нова­цій на традицію («рутинізація харизми»).

Ці три «чисті типи панування» не вичерпують усієї ба­гатоманітності політичних відносин, однак фіксують суттєві тенденції розвитку цих відносин, зокрема тенденції їх раціоналізації та формалізації. Крім того, як підкреслює М. Вебер, у реальній практиці влади мають місце поєднан­ня традиційних, легальних і харизматичних форм пануван­ня. Зокрема, факт переважання у сучасному політичному житті легального типу панування і зростання впливу бю­рократії не виключають певного впливу традиції, з одного боку, і віри у харизму того чи іншого політичного лідера — з іншого.

Наши рекомендации