Г. Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології
До засновників соціології як окремої науки відносять також видатного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820–1903).
Учення Спенсера викладено в його працях: «Вивчення соціології», «Принципи соціології», «Основи соціології», «Соціологія як предмет вивчення». Теоретичні погляди Спенсера формувались головним чином під впливом природничих наук, які в той час усе частіше звертались до ідеї еволюції.
Ідея еволюції – центральний пункт учення Спенсера. Він визначає еволюцію як інтеграцію (тобто об’єднання у ціле) речовини, в ході котрого ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв’язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може перейти, – це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з котрого починається новий еволюційний процес. Усе існуюче проходить через цей цикл розвитку й розпаду, а потім і творення нового.
Спенсер виділяє три види еволюційних процесів: 1) неорганічний; 2) органічний, що стосується живої природи; 3) надорганічний, який здійснюється у суспільстві. Суспільство – це частина природи.
Спенсер – теоретик органіцизму. Суспільство, за Спенсером, є соціальним організмом, подібним до біологічних систем, воно розвивається за такими загальними системними принципами (це так звані «п’ять системних принципів»):
1) суспільство, як і біологічний організм, у ході свого розвитку нарощує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси);
2) зростання маси приводить до ускладнення структури. Стосовно суспільства це знаходить свій прояв у зростанні числа соціальних груп і спільнот, які у свою чергу творять соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соціальних інститутів Спенсер налічує п’ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійно-промислові;
3) ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом) функцій, які виконуються окремими частинами. Стосовно суспільства це означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства з його розгалуженою соціальною структурою;
4) диференціація функцій призводить до посилення взаємозалежності й взаємодії частин усередині системи. Стосовно суспільства це означає чітке розмежування функцій різних соціальних інститутів, розподіл сфер їх впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується, певний соціальний інститут підміняє інші, – починається регрес або розпад соціального організму. Спенсер особливо застерігає проти непомірного розширення функцій і повноважень держави, що з часом приводить до порушення стану рівноваги суспільства;
5) частини служать цілому, а ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів.
Загальну ходу еволюції у надорганічному світі, тобто світі людей, Спенсер бачить у поступовому переході від мілітарного до промислового типу суспільства, від механічного примусу до організованого об’єднання на основі спільності інтересів робітництва.
Продовженням соціологічного вчення Спенсера виступають його погляди на соціальну політику. Спенсер підкреслює, що суспільство повинно бути вільним від втручання урядів і реформаторів. Є лише логіка вічних законів еволюції, яка заперечує й не допускає вольового втручання будь-яких соціальних інститутів чи окремої людини. Це випливає з його доктрини виживання найбільш пристосованих до соціального оточення людей, про природний відбір. Ті, які не пристосуються, знаходяться на шляху до вимирання, виживуть лише ті, чий інтелект переважає інтелект інших. Природний відбір для Спенсера є стимулом суспільного прогресу. Людина для нього є тільки часткою природи, а її природним станом є агресивність. Людина з давніх-давен – дикун і напівтварина, асоціальна істота. Лише в процесі еволюції відбувається її соціалізація (тобто становлення особистості, засвоєння цінностей, норм, установок, взірців поведінки, притаманних певному суспільству) за допомогою соціальних інститутів.
Таким чином, значення та роль Г. Спенсера в історії становлення соціології як самостійної науки полягають у тому, що О. Конт виступає основоположником школи соціологічного позитивізму, а Г. Спенсер є продовжувачем контівської позитивістської лінії в соціології.
Соціологічний позитивізм
Соціологічний позитивізм був провідним напрямом у соціології ХІХ ст. Основними течіями соціологічного позитивізму (або натуралізму) були: 1) соціальний дарвінізм; 2) географічна школа; 3) расово-антропологічна школа.
Соціальний дарвінізм започаткував австрійський соціолог і юрист Людвиґ Ґумплович (1838–1909), який звернувся до вивчення суспільних процесів та явищ у контексті ідей Г. Спенсера. Основними положеннями його праць є думка про суспільство як сукупність груп людей, що ведуть між собою боротьбу за виживання, вплив і панування. Людям від народження притаманна взаємна ненависть, котра породжує жорстоку боротьбу між соціальними групами й спільнотами. Він обґрунтовує положення про неминучість соціальної нерівності людей, стверджуючи, що будь-яка людина або група прагне до підкорення слабших від себе і що в цьому проявляється природний суспільний закон боротьби за існування (звідси й назва напряму – соціальний дарвінізм, або автоматичне перенесення положень дарвінівського вчення про еволюцію в природі на розвиток суспільства). Ґумплович один з перших уводить у соціологію поняття «соціальний конфлікт», який, на його думку, є органічною формою взаємовідносин між людьми і соціальними спільнотами в середині кожного суспільства та у стосунках між людьми.
Американський соціолог Альбіон Смолл (1854–1926) продовжує розроблення ідей соціального дарвінізму, дотримуючись в основному поглядів Ґумпловича. Але, на відміну від Ґумпловича, котрий уважав єдиними шляхами розв’язання соціальних конфліктів примус і насильство, Смолл приділяє увагу проблемі переходу від конфлікту до соціальної злагоди й погодження за допомогою соціології. Для Смолла соціологія – це свого роду «соціальна інженерія», яка забезпечує нормальний плин суспільного розвитку.
Основною ідеєю соціального дарвінізму є зведення законів розвитку суспільства до таких біологічних закономірностей, як боротьба за існування, виживання найбільш пристосованих, уроджена агресивність людини тощо.
У цілому ж, незважаючи на окремі спроби відійти від суто біологізаторських тлумачень суспільства, соціальний дарвінізм досить швидко втрачає свій вплив, хоч деякі його сучасні різновиди (наприклад, соціобіологія) продовжують своє існування.
Расово-антропологічна школа в соціології виникає й існує у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Її поява пов’язується з ім’ям французького дослідника Жозефа Артура де Ґобіно (1816–1882). Він уважає головними причинами розвитку суспільства наявність рас та расових особливостей.
Основні положення расово-антропологічної школи зводяться до визнання, що:
• соціальне життя і культура є лише наслідком дії расово-антропологічних факторів;
• раси є основними суб’єктами історичного процесу;
• раси поділяються на «вищі» й «нижчі»;
• змішування рас веде до фізичної та культурної деградації суспільства;
• соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічною спадковістю.
Географічний напрям у соціології започаткував англійський соціолог Генрі Томас Бокль (1821–1862). Він уважав, що суспільний розвиток залежить насамперед від зовнішніх географічних чинників – клімату, їжі, ґрунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних форм суспільності й навіть тип політичного устрою – деспотії чи демократії. Перші суспільства виникають в теплому кліматі та руслах великих річок (Ніл, Тигр, Євфрат, Ганг).
Основними положеннями географічного напряму в соціології виступають:
• абсолютизація ролі природних чинників (таких, як клімат, ландшафт, великі ріки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічного розташування тощо);
• недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини з перетворення природного середовища в культурне, потенціалу змін, закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних факторів;
• однозначна залежність психологічних та культурних процесів від фізичних чинників зовнішнього середовища.