Причини й основні історичні етапи розвитку соціологічної думки

Суспільство як соціально організована система завжди потребує знань про сутність, механізм та причини процесів, що мають місце, а також їх взаємодію та регуляцію. Потяг до розуміння, дослідження суспільства, а також виявлення свого ставлення до нього завжди був властивий людству на всіх етапах його історії. Те, що ми сьогодні називаємо соціологією, з'я­вилось надто пізно, пізно навіть для того малого, свідомого періоду, який ми звемо "цивілізацією".

Соціологія пройшла складний шлях розвитку, в якому вирізняють де­кілька історичних етапів. Перший етап розпочинається з виникнення люд­ства і триває до 30-х років XIX ст. В ньому відокремлені теоретичний та емпіричний аспекти. Початок його був закладений першими несистематизованими спостереженнями та узагальненнями соціологічного характеру, які в синкретичній формі містили те, що пізніше стало основою форму­вання соціально-гуманітарних наук. Спроби такого осмислення вже мають місце в давньосхідних трактатах (конфуціанство, давньоіндійські тексти).

Більш ґрунтовні соціальні дослідження характерні для давньогрецької та давньоримської соціальної думки. Причому, якщо перші не проводили чіткої межі між природою та соціумом, то другі вже ґрунтовно аналізують такі соціальні явища, як війна ("Історія Пелопоннеської війни" Фукідіда), держава, влада, право, ієрархічність суспільства, поділ його на певні гру­пи, типи особистості (Платон, Аристотель, римські мислителі).

Важливий внесок в осмислення взаємодії людини і суспільства зробила серед­ньовічна філософія (Ф. Аквінський), а особливо соціально-філософські дослідження епохи Відродження. Саме в цей час була проведена перша систематизація соціологічних знань арабським мислителем та державним діячем Ібн-Халдуном (1332-1406). В його праці "Історичні пролегомени" не тільки детально проаналізовані майже усі проблеми сучасної соціології, а й вперше поставлено питання про створення спеціальної науки про "цивілізацію та людське суспільство". Однак його науковий доробок став відомим лише на початку XIX століття. Епоха Відродження - це творчий внесок Ніколо Макіавеллі (1469-1527) з проблем влади, політичних відносин, а також низка праць з соціальної утопії, де суспільство розглядається з ідеальних позицій майбуття (Томас Мор, Томаззо Кампанелла та ін.).

Не можна лишити поза увагою внесок, що зробила для вирізнення соціології як самостійної галузі наукового знання соціально-гуманітарна, насамперед, філософська думка XVII-XVIII століть (Беккарія, Боссюе, Маблі, Мореллі, Монтеск'є, Вольтер, Гоббс, Руссо, Сен-Сімон та ін.) Осо­бливе місце в цей період займає теорія суспільного договору (Гоббс, Рус­со), яка обґрунтувала виникнення суспільства та особливості його функціонування через такі соціальні інститути, як влада та держава, відносини панування - підпорядкування. Значний вплив на осмислення соціальних питань мала німецька класична філософія (Гегель, І.Кант). В цей період побачила світ праця італійця Джанбаттісто Віко (1688- 1744) "Нова наука про загальну природу націй", в якій має місце спроба вияв­лення певних закономірностей суспільного розвитку через його циклічність. Нарешті, праця англійського економіста та священика Ма­льтуса (1766-1834) "Досвід закону про народонаселення", яка обґрунтувала залежність чисельності населення, темпів його зростання і засобів існування.

Таким чином, намагання спостерігати та тлумачити поведінку людей, які об'єднані в суспільство, здійснюється в ранній соціологічній думці у вигляді приписів, оцінок та етичних цілей, які можуть бути названі соціальною філософією. Остання лише проповідувала бажані форми суспільного буття і створювала конгеніальні імперативи соціальної по­ведінки, тобто є в більшості оцінкою, ніж спостереженням, міркуванням, ніж знанням.

Соціологічна теорія виникає тоді, коли соціальні явища по­чинають вивчатись з деякою мірою об'єктивності і мислителі описують, узагальнюють, пояснюють їх з позицій того, як вони "дійсно відбуваються" а не якими їм "належить бути". В цей перший донауковий період розвиток соціологічної думки відбувається в межах соціальної філософії та інших соціально-гуманітарних наук. Але поряд з теоретични­ми міркуваннями в соціальний аналіз, часом у дуже примітивній формі, впроваджуються емпіричні підходи, з'являються спроби кількісного вимірювання соціальної інформації.

Організований характер суспільства потребує знань чисельності насе­лення, народжуваності, смертності, розподілу за соціальними групами та територіями. Одним із засобів отримання такої інформації є переписи на­селення. В стародавніх державах афро-азіатського регіону ще в III тися­чолітті до нашої ери проводились обліки населення задля військових та фіскальних цілей. Підрахунок мав символічний вираз або проводився у формі записів. Починаючи з 435 р. до н.е. в Римі запроваджуються цензи, результати яких виступали засадами військового розподілу, визначення кількості голосів у Народних зборах та обсягу податку. Згодом облік насе­лення пов'язується з описом господарств у записних книгах (кадастрах), однак, одиницею обліку є вже не люди чи члени сім'ї, а домашнє госпо­дарство.

Перші систематизовані вивчення кількісних характеристик населення з'являються в XVI-XVII століттях. В 1661 р. італійський астроном Дж. Річчолі робить спробу підрахунку населення в окремих країнах та в світі. В 1609-1611 pp. швейцарський лікар Ф.Платтер здійснює спостереження за змінами народжуваності та смертності. Однією з попередниць соціології є "політична арифметика". В 1662 р. у Великобританії з'явилась праця Дж.Граунта, в якій на основі аналізу узагальнених за тривалий час бюлетенів смертності вперше окреслені окремі аспекти вивчення процесів народжуваності та смертності, з'явився прообраз таблиць смертності. Роз­глянути кількісні закономірності, властиві населенню, підрахувати його чисельність намагався У.Петті. В цілому внесок "політичної арифметики" в розвиток соціології полягає в тому, що вона розробила і втілила в прак­тику кількісні методи аналізу соціальних процесів, насамперед, пов'язаних з динамікою населення, методику аналізу статистичних даних, стала ба­зою розвитку в подальшому емпіричної соціології та спеціальних соціологічних теорій.

В першій половині XIX ст. соціальні теорії швидко зростають і вперше перетворюються в серйозний виклик соціальній філософії. Починається другий етап розвитку соціологічної думки, який пов'язаний із становлен­ням соціології як самостійної науки. Відбувається суттєва зміна соціальних відносин, що породжена такими соціальними явищами, як бурхливий розвиток машинного виробництва, переміни в характері та змісті праці, соціально-класова диференціація суспільства. Все це призве­ло до докорінної зміни становища людини в суспільстві та її впливу на розвиток соціальних процесів.

Ці явища і процеси неможливо було пояс­нити з позицій старих соціальних концепцій. Вихід з цього становища за­сновники нової науки бачили в опорі на точні знання. Розпочинаються соціальні дослідження таких явищ соціальної дійсності як сім'я, станови­ще різних соціальних груп, соціальне життя міст. Впроваджується соціальна статистика, застосовується вибірка при їх проведенні. Після ви­ходу з друку "Курсу позитивної філософії" О.Конта соціологія здобуває своє ім'я та систему.

Огюст Конт (1798-1857) визначає соціологію як генералізуючу науку про соціальний порядок (структуру) та соціальний прогрес (динаміку) і поділяє її відповідно на соціальну статику та соціальну динаміку. Вчений розглядає всі соціальні явища з позицій загального поняття суспільство , розуміючи його як функціональну систему, виникаючу на засадах роз­поділу праці. За Контом існує два типи соціальних систем: сімейна асоціація та політичне суспільство. Первинною клітиною суспільства є сім'я. В суспільстві як і в живому організмі частини гармонійно узгоджені між собою.

І хоча суспільствам у більшості характерна стабільність, вивчення соціальної динаміки важливо, бо сприяє реформам і прогресу.

Відповідно трьом стадіям інтелектуального розвитку (теологічна, ме­тафізична та позитивна) Конт вирізняє три типи колективної діяльності: завоювання, оборона, промисловість.

Наступним представником цього періоду є Карл Маркс (1818-1883), який розглядав суспільство як органічну сукупність соціальних відносин між людьми та аналізував його функціонування через економічний чин­ник. Головним джерелом прогресу за Марксом є протиріччя між продук­тивними силами та виробничими відносинами. Ступені суспільного про­гресу, тип суспільства визначається засобом виробництва і панівною фор­мою власності.

Біля витоків виникнення сучасної соціології стояв також англійський мислитель Герберт Спенсер (1820-1903). Специфіка його підходу в ана­логії суспільства з живим організмом і пояснення суспільства через більш зрозумілі поняття природи. Звідси і назва його теорії - органістська.

Суспільство, як і біологічний організм, розвивається від найпростіших форм до більш складних. При цьому відбувається безупинне пристосуван­ня до умов навколишнього середовища, що постійно змінюється. В люд­ському суспільстві як і в природі діє "природній відбір", який сприяє урізноманітненню суспільства та поглибленій спеціалізації його окремих елементів. Чим складніше суспільство, тим вищий ступінь його розвитку, тим більша взаємозалежність його елементів. А тому, головною ознакою суспільства є стабільність, а найбільш прийнятним типом розвитку - ево­люція. Революція ж, за його думкою, порушує природну рівновагу і веде до загибелі суспільства.

Особливістю цього етапу, котрий американський соціолог Алан Босков називає протосоціологією, є характерна для всіх його представників спро­ба вирізнення соціології як самостійної наукової галузі, осмислення суспільства, структурований аналіз його та опис у специфічно соціальних термінах. Але їх концепції в значній мірі мають загальнотеоретичний ха­рактер, віддалені від ними ж проголошених принципів позитивного знан­ня, мають значні соціально-філософські та натуралістичні тенденції.

Сучасна соціологічна думка бере початок там, де основою соціологічного дослідження стають три проблеми:

- природа соціальних процесів;

- структура та класифікація соціальних груп;

- взаємовідносини між особистістю, групою та соціальними процесами.

Такі підходи почали формуватись в кінці минулого століття. З цього часу розпочинається третій етап у розвитку соціологічної думки, який триває до кінця 20-х років нашого століття. Він головним чином пов'язаний з гос­трою критикою "натуралістичної" соціології та зверненням до вивчення проблем соціальної дії та взаємодії, розробкою методів "розуміючої" соціології та соціології особистості. Зміцнюється зв'язок проблематики за­гальної й емпіричної соціології, як то має місце у творчості класиків соціології Е. Дюркгейма та Макса Вебера.

Погляди французького соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917) відображені в його теорії колективної свідомості як сукупності переко­нань та думок, що поділяються усіма членами суспільства. Коли члени суспільства визнають загальні норми й керуються ними в своїй діяльності, має місце інтеграція. Коли ж норми руйнуються або індивід не бажає їх виконувати, наступає аномія, що призводить до дезінтеграції суспільства.

Головним предметом соціологічного аналізу за Дюркгеймом є соціальний факт, котрий має незалежний, об'єктивний та примусовий характер.

Саме завдяки цьому індивід підпорядкований суспільству і карається у випадку відхилення від загальноприйнятих норм. Соціальні факти поділяються на факти колективної свідомості та морфологічні фак­ти. Перші охоплюють чотири типи явищ:

а) загальні ідеї та почуття (народні легенди, релігійні тра­диції, політичні вірування, мови тощо);

б) загальні моральні максими та вірування (моральні та релігійні норми, принципи співжиття);

в) юридичні кодекси (право);

г) економічні феномени (мотивація економічної діяльності). Морфологічні факти - це форми колективного буття, що складають структуру суспільства через демографічні, географічні, економічні чинни­ки (число і характер складових суспільства, засоби їх сполучення, ступінь досягнутої солідарності, територіальний розподіл, кількість та напрямок шляхів сполучення, типи помешкань тощо). Останні мають постійний, сталий, зовнішній та примусовий характер і відображають кількісний ас­пект суспільства. Факти колективної свідомості становлять його якісний, нематеріальний аспект, створюючи внутрішнє соціальне середовище як визначальний чинник колективної еволюції.

Структурно-функціональний аналіз суспільства Е.Дюркгейм здійснює по аналогії з організмом, застосовуючи для характеристики його діяльності поняття "норма" і "патологія". Норма - це всі прояви соціального організму, що випливають з умов його існування і відзначаються загальністю та розповсюдженістю. Таким чином, злочини й інші соціальні хвороби, якщо вони зумовлені суспільним розвитком, теж є нормальними.

В зв'язку з цим він робить уточнення. Соціальний факт вважається нормальним, якщо він має місце в усіх або більшості суспільств однакового типу і ступеню розвитку і коли його загальність зумовлена функціонуванням цього типу суспільства. Однак, цей критерій може бути застосований лише до еволюційних процесів, бо соціальні потрясіння супроводжуються швидкою зміною умов, а, отже, і наслідків. Оскільки умови вже не існують, то феномен, хоча і загальний, не може бу­ти нормою. Патологія трактується соціологом як результат відхилення від якогось ідеально інтегрованого майбуття суспільства. Патологічними є факти, що підточують основи, підривають умови, заважають наближенню до оптимальної форми, до якої прямує суспільство у своєму природному розвиткові.

Солідаристські засади теорії Дюркгейма моделювали насамперед ті ас­пекти соціальної реальності, що вказували на функціональну зла­годженість дій суспільних механізмів, рівень якої відповідно розподілу праці має зростати. Однак, в реальній дійсності має місце не лише узгодженість, а й дезорганізація. Моральна дезорганізація небезпечніша за економічну. Одним з її проявів є самогубство, яке він розглядає як соціальний факт, існуючий об'єктивно, незалежно від індивідуальних і психологічних мотивів, як процес зміни станів колективної свідомості, що фіксується статистично.

Воно є формою прояву влади вищої колективної свідомості над індивідом. А тому, визнаючи біологічну, психічну і навіть космічну детермінацію цього явища, соціолог вважав головною де­термінантою стан соціального середовища. Під самогубством як соціальним явищем Дюркгейм розуміє будь-який випадок смерті, який є безпосереднім або опосередкованим наслідком позитивної чи негативної дії, здійсненої самою жертвою.

На засадах взаємозв'язку та взаємопроник­нення індивідуального та соціального будує він класифікацію самогубств. Альтруїстичне самогубство властиве тим, в кого в системі цінностей колективні цілі переважають над індивідуальними потребами. Оскільки групові цінності повністю поглинають людину, вона віддає за них життя (героїзм). Егоїстичний тип самогубств спричиняється соціальною ізоляцією індивіда, відсутністю підтримки колективу в життєво важливих для людей ситуаціях. Аномічне характерне для груп із слабкими, нерозвиненими, хаотичними системами цінностей. Соціальна аномія, викликана кризою суспільства, спричиняє життєві надломи і штовхає людину на самогубство. Чинником фаталістичного самогубства є жорстока регламен­тація та примус. Всі ці різновиди є наслідком поглинення індивіда тією чи іншою соціальною течією, якій властива дезінтеграція.

Небезпечним для суїцидності є як дійсна дезінтеграція, так і дуже високий рівень інтеграції індивідуальної свідомості в колективну.

Аномія, альтруїзм та егоїзм існують постійно, але їх вплив на особистість врешті-решт врівноважується. Порушення ж рівноваги в той чи інший бік зумовлює факт суїциду. Спираючись на вивчення цієї конкретної проблеми Дюркгейм робить висновок про необхідність об'єктивного вивчення суспільства і лише на цій основі обережного втручання в його розвиток. Його кон­цепція мала значний вплив на розвиток соціологічної думки.

Соціологом, стосовно поглядів якого виникло найбільше суперечок з часу його передчасної смерті у 1920 році, був Макс Вебер (1864-1920).

Озброєний дивовижною ерудицією, знавець історії, економіки та юрис­пруденції, він значну увагу приділив концептуалізації соціологічного знання, проблемам методології, політичної соціології, соціології права, соціології релігії, економічної соціології та теорії капіталізму. На відміну від попереднього вченого німецький соціолог основою соціологічного аналізу вважає особистість та її поведінку. Він - засновник розуміючої соціології та теорії соціальної дії. Соціологія за Вебером - це наука, що займається "інтерпретативним розумінням" значимої людської поведінки.

Головною ознакою соціальності дій людини є розуміння нею можливих варіантів поведінки людей, з якими вона взаємодіє. Цю свідому спрямо­ваність суб'єкта на відповідну реакцію інших учасників взаємодії він на­зиває "очікуванням". Дії, що не мають цього компонента, а також дії імпульсона не є соціальними. Складність розмежування усвідомленої та неусвідомленої орієнтації викликає необхідність запровадження поняття "ідеальний тип" з метою моделювання дії індивіда.

Відповідно до чотирьох форм мотивацій він окреслює чотири ідеальних типи соціальної дії:

- традиційний (охоплює звичайну, повсякденну поведінку, яка є системою автоматичних реакцій на подразнення відповідно до певних, засвоєних в минулому установок);

- афективний (реакція на незвичайні та несподівані подразники, знахо­диться на межі свідомого);

- ціннісно-раціональний (свідомо спланована орієнтація на досягнення якоїсь мети, цей тип визначається "вимогами обов'язку");

- умисно-раціональний (будується на вільному виборі та розрахунку ). Аналогічно Вебер розробляє ідеальні типи соціальних відносин (конфлікт, первинна, вторинна та асоціативна групи) і законних порядків, типів влади (раціональний, традиційний, харизматичний).

Людина у нього, на відміну від Конта, Спенсера, Дюркгейма, не наслідок, а причина соціальних відносин. Тому, дослідивши її поведінку, ми можемо розібратися в інших соціальних явищах. Цікавою, хоча й не беззаперечною, є теорія капіталізму. Останній розглядається Вебером як певна форма економічного раціоналізму, що досягає особливих успіхів у взаємодії з протестантською етикою. Разом з тим, капіталізм як система раціонального господарювання, та дух капіталізму як готовність саме до такого типу господарювання - речі неоднакові. Найбільш продуктивні чинники капіталізації, на думку Вебера, пов'язані з протестантською ети­кою, яка на відміну від католицизму та православ'я вимагає у вищій мірі обтяжливої та жорсткої регламентації всієї поведінки й просякає усі сфери приватного та суспільного життя.

В результаті порівняльно-історичного аналізу світових релігій німецький соціолог приходить до висновку, що вони виступають раціоналізованими системами етичної регуляції поведінки людини. Ма­теріально-економічні інтереси безумовно можна розглядати як локомоти­ви історичного прогресу. Але не слід забувати, що стрілочниками їх руху є "картини світу на чолі з ідеями", до яких належить і релігія.

Багатий емпіричний матеріал, зібраний Вебером, дав змогу висловити ряд положень, що склали головні засади теорії стратифікації.

Остання в подальшому знайшла розвиток в теорії "кругообігу еліт" італійського соціолога Вільфредо Парето (1843-1923).

Третій етап став періодом не лише формування головних підходів до аналізу соціальних процесів (макро- і мікросоціологія), а й утвердження соціології як академічної науки.

На четвертому етапі (кінець 20-х - 70-х pp. XX ст.) йде формування го­ловних теоретичних течій соціології, її галузева диференціація, подальше удосконалення методики. Серед представників цього періоду слід назвати П.О.Сорокіна, Т.Парсонса, Р.Мертона. Особливістю цього періоду є те, що якщо у ряді європейських країн через світові війни та революційні по­трясіння виникають перешкоди у розвитку науки про суспільство, то в США соціологія розвивається більш стабільно, а з деяких питань займає провідні позиції. Це зумовлено тим, що європейська школа ґрунтувалась на макросоціологічних позиціях, а американська, насамперед, втілювала мікросоціологічні тенденції. В кінці 50-х соціологія в Європі відновлює втрачене й свій традиційно високий рівень. Починається її поступове роз­повсюдження в країнах Сходу і Латинської Америки.

Наприкінці 70-х починається п'ятий етап у розвитку науки. Для нього характерне проникнення соціологічних досліджень у всі сфери життя, її розгалужене практичне використання для регуляції соціальних відносин.

Сьогодні фундуються засади нового етапу, що зумовлено суттєвою зміною тенденцій суспільного розвитку, інтернаціоналізацією шляхів соціального творення, відхиленням світу від поділу на два табори, єднан­ням людства перед загрозою глобальних проблем. Один з провідних суча­сних американських соціологів Нейл Смелзер вважає, що останні деся­тиріччя радянської історії змушують змінити саму структуру соціології.

Насамперед, це стосується проблем міцності влади і держави. Радянський режим розглядався багатьма вченими лише як альтернативний тип політичної системи. Його швидка й остаточна руйнація застала багатьох зненацька. А тому питання про майбуття незалежних держав, що утвори­лися на його уламках, залишається відкритим. Ми можемо стверджувати тільки те, що держава, навіть така могутня як радянська, не може існувати, якщо відсутні умови, здатні в необхідній мірі забезпечувати законність. Наступною проблемою є питання вибору шляху розвитку. За умов бо­ротьби двох світів західні соціологи частіше відстоювали капіталістичні принципи суспільної організації. Але сьогодні вже неможливо, та й помилково повторювати шлях Заходу. Отже, визнаючи важливість ринко­вих принципів у відродженні незалежних держав, Смелзер вважає, що економічна еволюція в Росії (та й в інших новостворених державах) зму­сить в подальшому переглянути, переоцінити теперішні теорії розвитку. І, нарешті, історія СРСР, як і інших соціалістичних країн, вимагає перегляду тези про те, що зростання складних, раціональних, цілеспрямованих ор­ганізацій начебто означає послаблення примордіальних (первинних) сил. Як свідчить досвід, неодноразові спроби тиску на сім'ю, релігію, націю, тощо, не змогли зруйнувати їх.

Навпаки, потяг до національної незалеж­ності став важливим чинником розпаду держави. Отже, соціологія повин­на звернути увагу на примордіальні структури, бо сьогодні ці одвічні сили знов заявляють про себе як в свідомості, так і в соціальних рухах і політичній боротьбі в світі.

Розглядаючи питання розвитку соціологічної думки, слід окремо сказа­ти про її еволюцію на теренах нашої країни. В зародковому стані соціологічні аспекти мають місце вже в перших письмових документах Київської Русі, де аналізуються проблеми суспільство-влада, особистість і церква, правові та міжособові відносини тощо. В XVI ст. відзначається постать Івана Вишенського, у творчості якого загострюється увага на та­ких соціальних проблемах як міжособові відносини, соціальна справед­ливість, духовний розвиток народу та збереження його культури, ментальних рис. Великий вплив на розвиток соціологічної думки в XVII-XVIII століттях чинила Києво-Могилянська Академія. Петро Могила, Фе­офан Прокопович, Георгій Кониський та ряд інших професорів академії приділяли значну увагу питанням суспільства, міжособових відносин, соціальних цінностей, соціалізації людини як важливого елементу її ста­новлення як суспільної істоти, походження держави та інших суспільних інститутів. Значущі соціологічні мотиви ми знаходимо у філософській спадщині Григорія Савича Сковороди (1722-1794), який, досліджуючи проблеми сенсу людського існування, поставив питання про місце людини в суспільстві, засади соціальної взаємодії та важливість її для існування самого суспільства, ідеал суспільний та особистісний. Шлях до ідеалу людського суспільства пролягає лише через духовне налагодження окре­мої особистості. Проблеми соціальних відносин, зокрема таких соціальних інститутів як право, політика, мораль знайшли відображення у творчості Якова Павловича Козельського (1728-1793).

Ідеї просвітництва, закладені Г.Сковородою, особливо гостро постають в кінці 20-х на початку 30-х років XIX ст. В зв'язку із зростанням соціального руху селян проти кріпацтва в соціальній думці цього періоду на перший план виходять соціологічні проблеми. Спираючись на теорію "природного права" та "суспільного договору" мислителі цього періоду об­ґрунтовували ідеї природної рівності та свободи, виступали з критикою рабства, тиранії, кріпацтва, ставили питання про реформування суспільства згори, розробляли проблеми духовності. Це, насамперед, Т.Ф.Степанов (1795-1842), О.В.Духнович (1803-1865), В.Н.Каразін (1773-1842), Й.МЛанге (1858-1921), І.Ф.Тимковський (1722-1853), І.С.Ризький (1775-1811) та інші.

Проблеми соціальної справедливості, державотворен­ня та його шляхів, міжнаціональних відносин, характеристики ментальних рис слов’янських народів взагалі й українців зокрема, отримали яскраве втілення в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, а також у творчих доробках його активних діячів Т.Г. Шевченка, М. Костомарова (1817-1885), П.Куліша (1819-1897).

Друга половина XIX ст. відзначається значним поширенням соціалістичних ідей, що справило вплив і на українських мислителів.

Соціалістами немарксистського спрямування були П.М. Драгоманов, ІЛ.Франко, С.А.Подолинський. Ці мотиви знайшли відображення в тво­рах Лесі Українки, П.Грабовського.

Насамперед, на увагу заслуговує багатопланова спадщина Михайла Пе­тровича Драгоманова (1841-1895). Його соціальна концепція просякнута ідеєю про вирішальну роль народних мас в історії, відзначається спробою виявлення об'єктивних чинників суспільного прогресу, шляхів його розвитку. Вагомий внесок Драгоманова полягає у розробці концепції феде­ралізму зокрема і етносоціологічних проблем взагалі. Як етнограф вчений використовує соціологічні методи дослідження і базує свою теорію на ретельному аналізі соціальних фактів і історичних документів.

Яскраві елементи соціологічного аналізу суспільства ми знаходимо у творчості викладача Київського університету, економіста і соціолога Ми­коли Івановича Зібера (1844-1888). Аналіз соціальних відносин він пов'я­зував з процесами класової боротьби. Його промарксистські позиції знайшли відображення в фаталістичному визначенні ролі продуктивних сил у суспільному розвитку.

В розв'язання проблеми зв'язку мови і національної самосвідомості свій внесок вніс Олександр Іванович Потебня (1835-1891). Ряд важливих по­ложень щодо ролі особистості в історії, перебудови суспільства на засадах соціальної справедливості, механізму діяльності самоврядувальних спільнот, місця і ролі робітничого класу в суспільному процесі, демог­рафічних аспектів суспільного розвитку і національної ідеї висловили Сергій Андрійович Подолинський, Остап Степанович Терлецький. Іван Федорович Фесенко, Іван Якович Франко, Леся Украінка і Михайло Михайлович Коцюбинський. їх соціологічний аналіз ґрунтувався на рете­льному вивченні демографічних процесів, історичних матеріалів, гострій критиці соціал-дарвінізму.

Особливо колоритною постаттю цього часу є Іван Якович Франко (1856-1916), відомий донедавна в більшості як поет і письменник. Це пер­ший доктор філософії в Україні. Політико-економічні проблеми соціального буття того часу призвели його на соціалістичні позиції. Франко приділяв значну увагу аналізу соціальних відносин. Гострої критики за­знала в його працях марксистська ідея класової боротьби як основи соціального прогресу.

Значним є його внесок у розробку етносоціологічної концепції, одним з головних положень якої стала теза про підпорядкованість класового національному в соціальному процесі.

Бурхливим є розвиток соціальної думки і в перші десятиріччя сучасно­го століття. Кінець XIX - початок XX століть - це час формування вітчизняними вченими перших соціологічних концепцій, проведення нау­кових досліджень, становлення університетських курсів соціології. В цей період значний внесок в розробку методологічних проблем соціології зро­бив випускник Харківського університету Максим Максимович Ковалевський (1851-1916). Ковалевський як представник демографічної школи в соціології багато уваги приділив проблемам суспільного прогресу, роз­криттю його головних чинників, вивченню демографічних процесів, впли­ву таких показників як чисельність, густота населення, територіальний розподіл на соціальні процеси, характер соціальних відносин, державний устрій. Проблеми соціального устрою, шляхів суспільного прогресу та йо­го напрямків знайшли місце в творчих доробках Михайла Івановича Туган-Барановського (1865-1919). В його працях закладені засади еко­номічної соціології.

Свій внесок в галузі соціології права, соціологічних категорій, проблем соціальної рівності та нерівності зробив і професор Київського університету Кістяківський Богдан Олександрович (1868-1920). Соціологічні аспекти мали місце і в наукових працях професора то­го ж університету, а згодом Православної академії в Парижі Василя Васи­льовича Зеньківського (1881-1962). Це проблеми соціології релігії, психічних аспектів людської діяльності.

В цей час значний внесок в розвиток соціології як науки зробили Ми­хайло Сергійович Грушевський та Володимир Кирилович Винниченко. М.С.Грушевський - пристрасний шанувальник Конта і Дюркгейма нама­гався ствердити кращі досягнення європейської соціологічної теорії в українському гуманітарному знанні. Його історичні праці побудовані саме на засадах соціологічного аналізу історичних подій. Пізніше, вже в еміграції, Грушевський засновує у Відні перший український соціологічний інститут. В.К.Винниченко в своїх соціально-політичних по­глядах спирався на соціал-демократичні, соціалістичні позиції. Окрім проблем соціальної справедливості, соціальної взаємодії різних верств суспільства та політичних груп в його працях знайшли висвітлення етносоціологічні проблеми.

Не дивлячись на ці успіхи, стабільно усвідомленої соціологічної тра­диції в Україні не було. Однак, протосоціологічний етап в 20-х роках підходив до свого завершення, проте в самостійну галузь вона так і не вирізнилась.

Для цього щонайменше потрібно дві умови: певне соціальне середовище й визрівання соціальної потреби в об'єктивному знанні про суспільство.

Але вже в перші роки комуністичної доби зростає політичний та ідеологічний тиск, соціологія проголошується буржуазною псевдонаукою, ворожою марксизму. Забороняються соціологічні дослідження та викладання соціології. Соціологічні принципи, теорія та методи пізнання і освоєння дійсності виявились несумісними з тими процесами, що мали місце в радянському суспільстві того часу - особистою диктатурою, волюнтариз­мом та суб'єктивізмом в соціальному управлінні. Перші спроби відродження науки відбулись в 60-ті роки, а повна реабілітація сталась лише в середині 80-х.

Такий, викладений дуже стисло, тернистий шлях розвитку пройшла соціологія. Сьогодні вона є важливою методологічною основою аналізу та

вирішення соціальних проблем. Поступово соціологія проникає в життя нашого суспільства.