Структурні елементи особистості

Людина є базовим елементом соціальних систем і суспільства в його соціальному вимірі, головною лан­кою соціального устрою.

Відчуваючи на собі вплив існу­ючих соціальних структур і взаємозв'язків, людина од­ночасно є осередком змін у них. Тому вона є джерелом і продуктом суспільних відносин.

Соціологія розглядає особистість як суб'єкт соціаль­ної взаємодії, аналізує її суто соціальні характеристики.

Вона чітко розрізняє поняття «людина», послуговуючись яким, вирізняють людську істоту як представника біоло­гічного роду (пото заріепз);

«індивід» — конкретна лю­дина, певний представник людського роду;

«індивідуаль­ність» — набуті й успадковані особливі й специфічні якості (природні, соціальні, фізіологічні, психологічні), які і відрізняють одну людину від іншої.

Поняття «осо­бистість» характеризує соціальні якості в людині.

Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впли­вом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить ідо життєдіяльності яких залучена.

Уявлення про людину має історичний характер (є змінним). В античності провідною була концепція людини розумної, головною ознакою якої є розумова ді­яльність. У Новий час утвердився погляд на людину як на діяльну особу.

Рушійні сили її активності намагався пояснити пси­хоаналіз (3. Фройд), доводячи, що основою життя індиві­да (зокрема, соціального) є інстинкти. Життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів — сексу­ального та агресивного.

У XX ст. людину почали розглядати як складну су­купність природного і культурного: ментальна її діяль­ність підпорядкована напівсвідомим соціально-цінніс­ним координатам, які і обумовлюють її реакції у пов­сякденному житті.

Характерними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, потреби, інтереси, мотиви тощо. Соціологічний погляд на особистість має на увазі передусім особливості і меха­нізми її соціальної поведінки, спонукальними чинника­ми якої є потреби та інтереси.

Потреби — внутрішні стимули активності особистості, які забезпе­чують її самозбереження.

Потреби відображають об'єктивну залежність люди­ни від зовнішнього світу, соціального середовища.

Американський психолог Абрахам Маслоу (1908—1970) виокремив серед них базові (постійні) і похідні (змінюва­ні).

Базові потреби ієрархічні: нижчим їх рівнем є фізіо­логічні, матеріальні потреби, вищим — духовні.

До них відносять:

— фізіологічні, сексуальні (продовження роду, вгамування голоду, потреби у диханні, русі, в одязі тощо);

— екзистенційні (безпеки існування, впевненості у майбутньому, стабільності тощо);

— соціальні (належність до групи чи спільноти, спіл­кування, увага до себе, участь у спільній діяльності);

— престижні (повага інших, визнання і висока оцін­ка особистісних якостей, високий статус у суспільстві тощо);

— духовні (самовираження через творчість).

Фізіологічні й екзистенційні потреби А. Маслоу вва­жав первинними і вродженими (природними), інші — набутими (соціальними).

Природні потреби характери­зують людину як біологічну істоту, соціальні — як про­дукт суспільного життя. З розвитком суспільства природні потреби людини соціологізуються, з часом вона потребує певного типу житла, одягу, певної якості їжі, що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними традиціями, релігією, мораль­ними нормами тощо.

З потребами тісно пов'язаний інтерес — усвідомлен­ня особистістю власних потреб. Потреби й інтереси є ос­новою ціннісного ставлення особистості до навколиш­нього світу, регуляторами її соціальної поведінки.

Узгодження соціальної поведінки особистості із со­ціальними нормами груп, спільнот, суспільства відбу­вається завдяки цінностям.

Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм ви­значальних соціальних ознак.

Індивід оцінює явища крізь призму існуючих у сус­пільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо.

Сукупність індивідуальних і загальних, особистих, групових цінностей формує сис­тему ціннісних орієнтацій особистості, якими вона ке­рується у житті.

Ціннісні орієнтації особистості — соціальні цінності, які спрямо­вують діяльність і соціальну поведінку особистості.

Ціннісні орієнтації діють як певні соціальні наста­нови — соціально визначені загальні орієнтації особис­тості, які відображають її можливості діяти відповідно до об'єкта дії.

Людину як суб'єкта діяльності характеризують мо­тиви — усвідомлена потреба особистості (суб'єкта ді­яльності) у досягненні певних цілей.

Серед них виок­ремлюють матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та інші мотиви. Кожен із них має внутрішній поділ: наприклад, серед духовних мотивів вирізняють моральні, естетичні, релігійні, філософські тощо. У системах мотивів виділяють домінуючі або пе­риферійні, провідні або другорядні.

Особистість є не тільки результатом, а й причиною соціально значущих дій в суспільному середовищі. Еко­номічні, політичні, ідеологічні та соціальні відносини у певних типах суспільства виявляються по-різному, ви­значаючи соціальну якість людини, зміст і характер її діяльності.

Середньовічне релігійне світосприйняття, наприклад, консервувало актуальні для людини соціальні ролі і статуси, змінити які було дуже важко.

У Но­вий час, коли базовою якістю людини стала розумова ді­яльність, вона відчула себе більш вільною у соціальній поведінці.

Під час діяльності людина збагачує соціальність навколишнього середовища, виробляє особисте став­лення до світу. Свідченням цього ставлення стає її дія­льність. У процесі взаємодії індивідів в конкретному соціальному середовищі формуються соціальні відно­сини, які виявляються в діяльності і поведінці особис­тості як її соціальна якість.

Соціальна якість особистості — сукупність взаємопов'язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії осо­бистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

Соціальні якості людини утворюють соціальна мета її діяльності; її соціальні статуси і соціальні ролі; очі­кування щодо цих статусів і ролей з боку суспільства; норми і цінності (культура), якими людина керується в діяльності; система знаків, яку вона використовує; су­купність знань, що забезпечують виконання взятих на себе ролей, орієнтацію в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологіч­ні особливості; активність і ступінь самостійності у прийнятті рішень.

Кожна людина має власні ідеї, мету, думки і почут­тя, які визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні (типові) думки і почуття людей, що виявля­ються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальни­ми характеристиками і живуть у подібних обставинах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умо­вах. Саме на підставі істотних соціальних якостей ви­значають соціальний тип особистості.

Соціальний тип особистості — результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, су­купність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

У соціології виокремлюють такі соціальні типи осо­бистості:

а) ідеальний — втілює в собі особливості соціального ідеалу певного суспільства і задається актуальною ідео­логією;

б) нормативний — репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку певного суспільс­тва; формується сукупністю прагматичних потреб;

в) реально існуючий (модальний) — переважаючий тип особистості на певному етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного, іде­ального типів; формується на рівні повсякденного жит­тя і соціальних контактів.

Інша типологія особистості побудована на уявній три­компонентній структурі, передбачаючи гармонійний, традиційний і технократичний типи.

Важливими компонентами структури особистості є пам'ять, культура і діяльність.

Пам'ять— система знань, засвоєних особистістю в процесі її жит­тєдіяльності.

Вона є відображенням дійсності у певній системі на­укового знання, повсякденних знаннях відповідно до мети, яку переслідує особистість.

Різновидом її є соці­альна пам'ять, що стосується не окремої особистості, а групи, спільноти. Наприклад, історична пам'ять соці­альної групи — відтворення ціннісно значущих певних історичних подій, бачення певних історичних постатей.

Культура особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими особистість керується в процесі практичної діяльності.

Виявляється вона у процесі реалізації потреб та інте­ресів індивіда, визначає особливості, взаємодії суб'єк­тів соціального процесу.

Діяльність — цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

Поза відносинами суб'єкта і об'єкта діяльність не­можлива. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким є людина, соціальна спільнота.

Об'єктом діяль­ності можуть бути людина, матеріальні або духовні умо­ви життя.

Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, ут­ворюють систему.

Результатом цієї взаємодії є переко­нання — стандарт, за допомогою якого людина вияв­ляє свої соціальні якості. їх ще називають стереотипа­ми (тривалі, повторювані).

У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спрощений образ будь-якого явища дійсності і як схема, що фіксує деякі ознаки явищ, інколи неіснуючі, приписувані їм суб'єктивно.

Об'єктивним результатом стереотипізації є спроще­не, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене тлумачення дійсності.

Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до по­дальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєдну­ються із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, засвоюються під впливом його соціального оточення.

Формування стерео­типу відбувається у процесі безпосередньої взаємодії людини із соціальним середовищем, а також через про­паганду, навчання, виховання особистості.

Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості є соціальна система.

На підставі того, як індивід стає елементом соціаль­ної організації, інтегрується у суспільство, визначаєть­ся спроможність соціальної організації впливати на осо­бистість (соціалізувати її), а також здатність особистос­ті піддаватися сторонньому впливу.

Вік у соціальному вимірі

Вік передусім є біологічною категорією, однак він є і важливою соціальною характеристикою індивіда, ос­кільки «впливає на відчування і вірування, бажання і прагнення, ідеї й інтереси, а через них на всю його пове­дінку, а через неї і на все соціальне життя» (П. Сорокін).

Знання свого віку, а значить свого місця, ролі в родині, суспільстві, свідчить про певний культурний рівень особистості.

Фактор віку є одним з критеріїв стратифікації у сус­пільстві, основною ознакою при визначенні кількості трудових ресурсів, рубежів початку та припинення тру­дової діяльності. У соціології існує поняття «віковий статус» — становище індивіда в суспільстві, обумовле­не його віком.

У будь-якому суспільстві існують вікові ролі, норми, сукупність очікувань (наприклад, вважається, що діти віком 6—17 років повинні відвідувати школу). Вікові норми, які встановлюють у суспільстві до вікових груп, поділяють на формальні (голосувати можна з 18 років) і неформальні (уявлення про оптимальний вік для укла­дення шлюбу).

Життя людини має певні вікові стадії (етапи). Пов­ний цикл життя утворюють дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість.

Кожен з вікових етапів має свої особливості (табл. 2.3).

Таблиця 2.3 Вікові етапи людського життя і їхні особливості

Етап людського життя	Віковий період	Головні особливості етапу
Дитинство	Від наро­дження до 10 років	Головний вид діяльності — гра, швидке засвоєння первинних норм і цінностей, гострота і безпосередність сприйняття дійсності, відсутність спогадів і стереотипів
Отроцтво (підліт­ковий період)	Від 11— 12 до 14—15 років	Бажання самоутвердитися, неправильна оцінка своїх можливостей, гостра реакція на ставлення до себе інших, підвищена зацікавленість собою, прагнення до активного самоутвердження
Юність	1. Рання: 14—17 років 2. Пізня: 18—29 років	Професійне визначення, вирішення загальних світоглядних питань. Людина сповнена сил, спрямована на досягнення найсміливіших мрій, не боїться труднощів, відкрита для нового, відгукується на новації
Зрілість	Від 30 до 60 років	Період практичного самоутвердження і самореалізації. Людині властиві зрілість мислення, сформованість світогляду і життєвої позиції, економічна самостійність, моральна відповідальність. Найтриваліший і плідний період людського життя
Старість	Від 61 року до кінця життя	Зниження працездатності, відхід від активного професійного життя, погіршення стану здоров'я, схильність до консервативних поглядів і переконань, незадоволення навколишнім світом. З'являється мудрість, розуміння суті речей та їхньої реальної цінності

Вікові межі є умовними і не враховують індивіду­альних особливостей людини. Тривалість життя зале­жить від природних (спадковість, повноцінний розви­ток організму, навколишні природні умови), соціальних (рівень життя, розвиток медицини, соціальний за­хист людини) чинників.

Однак багато залежить і від са­мої людини (здоровий спосіб життя, оптимізм, актив­ність, любов до життя і людей тощо).

Людське життя рано чи пізно завершується смертю. У різних релігійних системах, філософських концепці­ях, культурах проблема смерті розкриває ставлення лю­дини до життя. В одних смерть сприймається як інший, відмінний від життя вид буття, нормальне явище, до якого готуються, яке спокійно сприймають; в інших — як катастрофа, остаточний кінець. Людина сьогодення, знаючи про свою унікальність, великі можливості, від­чуває свою залежність від природних законів наро­дження та смерті.

Погляди на потойбічне існування людини (осмис­лення її безсмертя) мають давню історію. В її різнома­нітності можна виокремити такі моделі символічного безсмертя:

— релігійна модель (тіло людини смертне, а душа її вічна);

— природна модель (людина є часткою космосу, Всесвіту, існує завдяки взаємоперетворенням органіч­ного й неорганічного, живого і мертвого; смерті в тако­му вирі не існує, вона буденна, непомітна);

— творча (креативна) модель (людина продовжує життя у творіннях своїх розуму і рук);

— біологічна модель (передбачає продовження себе в нащадках).

У сучасній соціологічній думці відбувається інституціалізація таких напрямів, як соціологія дитинства та геронтосоціологія, об'єктами яких є певні вікові групи.

Соціологія дитинства. Цілеспрямована наукова діяльність з вивчення цих проблем почалася лише у XVIII ст., а такі галузі, як вікова психологія, педоло­гія, етнографія дитинства сформувалися наприкінці XIX— на початку XX ст. У другій половині XX ст. ди­тинство стає об'єктом дослідження гуманітарних наук.

Соціологія дитинства — спеціальна галузь соціології, яка вивчає дитинство як соціальне утворення, його функції у суспільстві, вза­ємодію суспільства та дітей, державну політику в інтересах дітей.

Першими в царині безпосередньо соціології дитинс­тва були праці американських дослідників Дж. Боссарда «Соціологія дитинства» (1948), Дж.Боссарда та Є. Болла «Соціологія дитинства» (1966), Р. Коллера «Соціологія дитинства» (1987). Найвпливовішими су­часними соціологічними школами у вивченні дитинс­тва вважається німецька та американська.

У соціології виокремилося декілька підходів в аналі­зі проблем, пов'язаних із сучасним дитинством: субкультурний (розглядає особливості дитячої субкультури, інтереси, ціннісний світ дитини, способи осягнення світу); соціоправовий (аналізує стан та статус дітей в сус­пільстві); соціокультурний (досліджує символічні обра­зи дитини в культурі, масовій свідомості, соціонормативні уявлення про вікові особливості); соціопедагогічний (вивчає особливості соціалізації дітей, стилю виховання, роль різноманітних інститутів соціалізації тощо).

У соціологічному сприйнятті дитинства помітні два протилежні підходи: сприйняття дитячої спільноти як частини соціальних відносин; погляд на дитячу спіль­ноту як на групу, не включену до соціальних відносин, з до кінця не сформованою власною думкою.

Загалом діти є особливою соціально-демографічною групою населення віком від народження до 18 років, яка має свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і за­хищати їх перед суспільством. З правової точки зору дитина є самостійним суб'єктом права, тому на неї по­ширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини.

Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дитини, була Женевська декларація (1923), спрямована на створення умов, що забезпечу­ють нормальний фізичний і психічний розвиток дити­ни, право дитини на допомогу, належне виховання, за­хист.

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 ро­ку прийняла Декларацію прав дитини — документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Він проголошує, що дитині незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, мораль­но, духовно. Висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гаранту­вання її свободи й гідності. Дитина повинна бути пер­шою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також убезпеченою від усіх форм недбалого ставлення до неї, жорстокості й експлуатації. Документ, який проголо­сив, що людство зобов'язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбут­ньому розвиток повнолітніх громадян, є Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 року Україна ратифікувала в 1991 р. та внесла відповідні змі­ни до національного законодавства.

На підставі поло­жень Конституції України і Конвенції ООН про права дитини у 2001 р. в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», який визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом з ме­тою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охо­рону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політи­ки у цій сфері.

Геронтосоціологія. Старість є останнім періодом життєвого циклу людини, вона характеризується певни­ми фізичними, психічними та соціальними змінами. На цьому віковому рубежі люди перестають працювати — йдуть на пенсію; перестають бути лідерами, керівника­ми; перестають бути дітьми — ховають своїх батьків; пе­рестають бути батьками — їхні діти створюють власні родини; втрачають свої фізичні кондиції; усвідомлюють неминучість і близькість смерті. Соціальні зміни, які відбуваються з літньою людиною, виражає поняття «со­ціальна старість», у визначенні якої домінують якісний і хронологічний підходи. Якісний підхід виключає формально-вікові (кількісно виражені межі старості) і фіксує ступінь соціальної однорідності соціально-де­мографічної групи старих. Хронологічний підхід бере за основу «поріг старості», з яким пов'язане пенсійне забезпечення по старості, уподібнююче дуже різних за своєю активністю, працездатністю, здоров'ям людей. Геронтосоціологія синтезує обидва підходи і розглядає старість у єдності її конкретно-вікових, хронологічних показників із властивими цій групі в конкретному сус­пільстві соціальними ролями.

Сутність та особливості процесу старіння, старості як вікового етапу життя індивіда по-своєму пояснюють такі концепції:

а) теорія розсуспільнення (у старості відбувається усунення людини похилого віку із суспільства, обумовле­не віковими особливостями старих, зацікавленістю сус­пільства у молодих працівниках, активних громадянах);

б) теорія активності (трактує старіння як односто­роннє усунення старих із суспільного життя за наявнос­ті у них досить високого рівня активності);

в) теорія модернізації (низький статус людей похи­лого віку є наслідком модернізації та змін, які вона спричинила: збільшення чисельності старих людей і ві­ку популяції, обов'язковий вихід на пенсію, зниження статусу літніх; втрата багатьма з них роботи, доходу; руйнування родини; знецінення старості як скарбниці мудрості і знання);

г) теорія вивільнення ресурсів і якості життя (напо­лягає на трансформації зовнішніх і внутрішніх обме­жень, перетворення їх на актуальні особистісні можли­вості старих і людей похилого віку; позбавленні від традиційних ціннісних заборон, подолання міфів і догм соціального оточення);

ґ) концепція культури середини життя (виступає за максимальне віддалення глибокої старості шляхом «розмивання» життєвого простору зрілої особистості і її адаптації до вікових обмежень).

Група людей похилого віку не є однорідною. Серед них розрізняють дві групи — 60—75 років та понад 75 ро­ків, представники яких неоднакові за своїм психологіч­ним і медичним станом. Для людей першої групи харак­терне збереження високого рівня активності мотивацій­них складових. Найзначущішими проблемами для них є порушення соціально-психологічної адаптації і пов'яза­ний з цим психологічний дискомфорт.

Для представни­ків другої на передній план виходять медичні проблеми, що стосуються погіршення здоров'я, слабкості.

Соціальні проблеми літніх та людей похилого віку пов'язані зі статусами пенсіонера, літнього, які в сучас­ному соціокультурному середовищі достатньо низькі та малопрестижні.

Відношення до старості характеризує існування двох полярних явищ — геронтофілії і геронтофобії. Добродійність, піклування про старих людей є формами прояву геронтофілії. Вона має давню історію, оскільки однією з важливих особливостей становлення людсько­го суспільства була турбота про старих як охоронців со­ціально-психологічного досвіду колективу і джерело мудрості. Оформлення патріархальних відносин зумов­лювало сакралізацію особистості старих, розвиток культу старого вождя. Дуже помітно це в іудейсько-християнській традиції, де біблійні пророки й апостоли персоніфікують суспільну мудрість. Особливо шанува­ли старість у східних філософсько-етичних системах, насамперед у Давньому Китаї.

Однак після Другої світо­вої війни у суспільній свідомості ставлення до старих погіршилося.

Закорінена у давнину і полярна до геронтофілії уста­новка — геронтофобія (наприклад, звичай убивати ста­рих). Негативні установки стосовно старих людей, що виникли на ранніх етапах людства в умовах убогості іс­нування, впливають на мотиви поведінки, соціальне самопочуття і навіть стан здоров'я людей похилого ві­ку, які вважають себе зайвими в суспільстві. Геронто­фобія — це побоювання старих людей. Іноді під нею ро­зуміють побоювання старості. Вороже ставлення до неї і страх перед власною старістю прийшли з далекого ми­нулого, коли старій людині не було місця в громаді, ко­ли її викидали власні діти, і це не викликало протесту ні в них, ні в їхній громаді. Геронтофобні установки сто­совно старості і старих людей повинні бути піддані все­бічній критиці.

Негативний погляд на старіння ґрунтується на дис­кримінаційній моделі, що розглядає його як процес руйнування чи занепаду фізичного і психічного здо­ров'я, інтелектуальних можливостей і соціальних взає­мовідносин. Відповідно до такого мислення старий вік є «зло», фізичний чи моральний недолік і час підготовки до смерті. її часто розглядають з більшою симпатією, чим старість, оскільки смерть є звільненням від мук земного життя.

Християнська традиція завжди намага­лася примирити вірних з думкою про смерть, готувати їх, наближати «двері у вічне життя».

Життя людей похилого віку відбувається під тиском стереотипів. Змушені жити в суспільстві люди похило­го віку відчувають, що більше не належать до нього. Ак­тивність, діяльність і розваги молодих їм заборонені. Якщо старі люди висловлюють ті самі бажання, почут­тя і вимоги, що і молоді, світ несхвально дивиться на них. Стереотипи стосовно людей похилого віку поро­джують ейджизм — дискримінацію за віком, зневагу, негативне ставлення до людини через її вік. Це явище відображає глибоко затаєну тривогу деяких молодих і людей середнього (працездатного) віку, їхню особистісну відразу і відчуття ворожості до літніх осіб, їхніх хвороб.

Ейджизм поширюється не тільки на людей похилого віку, а й на всіх, кого дискримінують за віковою озна­кою, а саме на дітей, оскільки вони ще не ведуть «зви­чайне доросле життя».

Концептуальною противагою ейджизму є усвідом­лення того, що старість природна, вона є нагородою за правильно прожите життя, альтернативою протипри­родності відходу з життя молодих людей.

Покоління і їх відносини

Покоління, їхні відносини є однією з найважливі­ших сил розвитку суспільства, а вікова стратифікація — умовою відтворення людського співтовариства. За сло­вами К. Мангейма, діяльність покоління належить до «сил, які формують суспільство». Відносини поколінь пронизують всі інші суспільні зв'язки, вплітаються в них. Всю історію людства можна розглядати як зміну поколінь. У їх відносинах головною є передавання культурних цінностей.

Поняття «покоління» позначає різні аспекти родин­ної і вікової структури і суспільства. Його можна роз­глядати в різних аспектах: як ланку, ступінь, коліно в ланцюзі походження від загального предка, тобто як генерацію, генеалогічне покоління, межі якого окрес­люються середнім віком (у жінок приблизно 25—ЗО ро­ків, у чоловіків — ЗО—33 роки); однорідну за віком групу людей (когорту); «хронологічне покоління», за допомогою якого характеризують час, протягом якого живе певне покоління, стадії онтогенезу, процесу соці­алізації, життєвого шляху від дитинства до старості; як духовно-символічну, історико-культурну спільність сучасників, життя яких пов'язане з важливими істо­ричними подіями, пройняте «духом часу», єдністю ідейних, моральних позицій (наприклад, повоєнне по­коління).

Покоління — певна вікова когорта, що має окреслені межі (когор­та однолітків), яку характеризують спільність умов формування і життєвого досвіду, однакові соціально-психологічні ознаки, соці­альні ролі і функції.

Покоління та їх відносини досліджують генеалогія, психологія, антропологія, етнографія, історія, демогра­фія та ін.

Соціологія досліджує соціальний зміст ідеї єдності поколінь, історичної наступності культури, особливості становища поколінь (статусу і ролей людей різного віку в суспільстві), взаємовідносини поколінь та ін. Кон­кретні взаємини представників різних поколінь можна зрозуміти тільки в контексті загальної соціальної ситу­ації, зважаючи на їх соціально-класову, ідейно-полі­тичну неоднорідність суспільства, характер соціальних конфліктів, темп історичного розвитку.

Сучасний російський соціолог В. Лисовський виок­ремлює такі види поколінь:

а) демографічне покоління — сукупність однолітків, що народилися приблизно в один час і утворюють віко­вий шар населення;

б) антропологічне покоління — сукупність людей, які мають загальних предків;

в) історичне покоління (охоплює відрізок часу від народження батьків до народження дітей, тобто при­близно 20—25 років);

г) хронологічне покоління (функціонує у певний пе­ріод часу);

ґ) символічне покоління — спільнота сучасників, життя яких збіглося з особливим періодом історії, зро­бивши їх свідками й учасниками його подій.

Істотною ознакою покоління є передусім вік, на під­ставі якого судять про належність індивіда до певного покоління.

Вік є об'єктивною межею, обумовленою природною диференціацією людей. Однак покоління і вікова група не тотожні. Вікова ознака фіксує кількіс­ний аспект, але покоління відрізняються не тільки кількісними характеристиками. Соціологічне тлума­чення покоління охоплює кілька вікових груп.

Межі поколінь не абсолютні, вони рухливі і залежать від пе­ріоду існування людського суспільства, тривалості життя, а ті — від соціально-економічних, політичних, історичних та інших факторів. Не менш істотною є соці­альна ознака покоління, яка надає йому якісну визна­ченість: зміст соціальної діяльності, спрямованість його соціальних дій. Покоління характеризуються також кількісними параметрами, статевим співвідношенням, професійною диференціацією, етнічним складом тощо.

Соціологічний аналіз проблем поколінь зосереджу­ється передусім на внутріпоколінних і міжпоколінних відносинах.