Особливості наукової діяльності
Одне з важливих завдань соціології науки - вивчення, розкриття особливостей науки як форми та сфери людської діяльності. У межах такого дослідження наука виступає як специфічне виробництво, що якісно відрізняється від усіх інших видів суспільного виробництва, по-перше, метою. Якщо мета матеріального виробництва — створення матеріальних благ, а мистецтва — духовне виробництво художніх цінностей, то наукова діяльність спрямована на виробництво нових об'єктивних знань про світ та людину. Мета науки багато в чому має ймовірний характер. Науковому виробництву властива значна невизначеність стосовно передбачення наукових результатів. По-друге, відрізняється наукове виробництво від суспільного своїми критеріями ефективності діяльності. Якщо ті ж самі продукти матеріального виробництва створюються тисячами чи мільйонами, то продукти наукового виробництва неповторні. Створення в сфері наукового дослідження однакових одиниць знання не має сенсу. Основний критерій ефективності науки — новизна знань, тобто найважливішим є не те, що на виробництво витрачено мало коштів, а те, наскільки нову інформацію про дійсність містять вироблені знання. На відміну від продуктів матеріального виробництва здобуті знання (якщо істинні) не старіють та відкидаються, а зберігаються, удосконалюються, включаються у загальну систему знань. Отже, наукова діяльність спирається не тільки на загальні зусилля сучасників, але й на результати діяльності попередників. Тут-то маємо спадкоємність у розвитку наукового знання, що забезпечує функціонування науки як соціальної пам'яті людства. Проте, не варто абсолютизувати кумулятивний розвиток науки, інакше спадкоємність знань в сучасній науці зведеться до вихідного пункту — кам'яного віку, а твердження про те, що Земля покоїться на трьох слонах, сприйматиметься як науковий факт. Постпозитивісти вірно підкреслюють, що в історії науки відбуваються суттєві, революційні зміни, коли переглядається значна частина раніше визнаного й обґрунтованого знання — не тільки теорій, але й фактів, методів, фундаментальних світоглядних уявлень. Це свідчить не про лінійний, поступовий, а про революційний розвиток науки.
Про глобальні революційні зміни у науці свідчить розвиток природознавства, починаючи з XVII ст. до сучасності. Тут виділяють три основних етапи. Перший етап — класичне природознавство (XVII — кінець XIX — початок XX ст.), де характерне панування ідеї суверенності, відірваності суб'єкту пізнання. Вважалося, що об'єктивність досягається усуненням з пізнання всього того, що стосується суб'єкту. Головними вважалися аналітичний метод пізнання та експеримент, а метою — побудова закінченої, абсолютно істинної картини природи. Другий етап — неокласичне природознавство (кінець XIX — перша половина XX ст.). Тут головною світоглядницькою та методологічною установкою стало розуміння відносної істинності картини природи, що склалася на певному етапі пізнання; визнається істинність різних конкретних теоретичних описів тієї ж самої реальності, тому що у кожному з них є момент об'єктивно істинного знання; розуміється неможливість усунення впливів з боку суб'єкта на об'єкт пізнання. Третій етап охоплює епоху сучасної науково-технічної революції. Характерним є усвідомлення історичної мінливості не тільки картин світу, а й самих ідеалів та норм наукового пізнання. Поєднання науки з соціальними умовами її буття, врахування соціальних наслідків наукових відкриттів, обґрунтування необхідності включення ціннісних факторів при поясненні та описі складних системних об'єктів (глобальне моделювання, генна інженерія тощо).
Проте, підкреслюючи революційний розвиток науки, навряд чи можна, як постпозитивісти, заперечувати будь-яку спадкоємність у розвитку наукового знання та повністю відкидати процес його нагромадження в історії науки. Інакше не можна було б пояснити й самі революції в науці, а вчені періодично повертались би до продукування невиправданих та віджилих теорій, до винаходу, так би мовити, велосипеда.
Отже, своєрідність наукової діяльності полягає й в тому, що вона розгортається у єдності процесів еволюції та революції. Наукове пізнання як форма духовного виробництва відрізняється від інших його форм засобами виробництва. Наукове засвоєння світу починається тоді, коли свідомість відкриває суттєвість дійсності, відображаючи її відповідно теоретично (поняття, категорії, закони, теорії, гіпотези) та історично. Наука — вища форма пізнання світу й завдяки такій особливості здатна обслуговувати діяльність людей в усіх інших сферах. Своєрідними є й знаряддя наукової діяльності — інструменти розумового пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстракція тощо), а також інструменти наукового експериментування, тобто матеріальна техніка науки. Своєрідна й система організації наукової діяльності. Багато в чому система організації наукової діяльності залежить від структури наукового дослідження, логічного розподілу на інформаційні процеси. Специфічним є суб'єкт наукової діяльності. Це знаходить прояв не тільки у необхідності спеціальної підготовки науковця, а й у співвідносинах колективного та індивідуального. В сучасних умовах на зміну індивідуальній прийшла колективна наукова праця, наукова діяльність здійснюється завдяки зусиллям великих творчих колективів. Колективна праця в сучасній науці не заперечує значення особистості вченого. Переваги колективу безумовні, коли необхідно розвивати чи реалізовувати певну ідею, але сама ідея — продукт індивідуальної творчості, тобто успіх наукової діяльності залежить від оптимального поєднання колективного та індивідуального у виробництві знань.
Наукова діяльність має внутрішню логіку розвитку. Тому, особливо у сфері фундаментальних досліджень, наука може прийти до відкриттів та досягнень, що важко пояснюються потребами суспільного розвитку. Такі випереджаючі результати відтворюються, як правило, кілька разів, поки знайдуть практичне використання. Відносна самостійність науки (цілої галузі і окремих напрямків) може привести до відставання, іноді навіть на досить тривалий період і до випередження потреб виробництва та суспільної практики. Вивчення особливостей наукової діяльності має не суто теоретичне, а велике практичне значення, тому що дозволяє на наукових підставах організувати систему управління розвитком науки, підвищувати ефективність використання її надбань.
Соціальні функції науки.
Політика у сфері науки
Суттєвим компонентом системи управління наукою і, насамперед, одним з найважливіших факторів її розвитку є політика у сфері науки. В сучасних умовах великого зростання наукового потенціалу, ускладнення взаємозв'язків окремих наукових напрямків, суспільство здатне забезпечити оптимальний розвиток науки та найефективнішу наукову діяльність тільки з допомогою держави. Безумовно, планування наукової діяльності — право та обов'язок вчених. Але без фінансової підтримки держави, без вироблення загальної стратегії розвитку науки, без відповідної організації наукових досліджень, без вирішення кадрових та багатьох інших питань, що виступають предметом політики у сфері науки, ефективний розвиток науки неможливий.
Світовий досвід підтверджує, що політика у сфері науки давно стала невід'ємним елементом системи соціального управління, що саме там, де така політика здійснюється ефективно, і наука, і суспільство досягають значних результатів. Основні напрямки політики у сфері науки такі: по-перше, визначення стратегії розвитку науки, її пріоритетних напрямків. Це інтегральний, глобальний напрямок, зв'язаний з координацією розвитку науки відповідно інтересам та меті суспільства, досягнення максимальної ефективності науки, визначення головних напрямків наукових досліджень, що можуть забезпечити світове лідерство у сфері науки. По-друге, вирішення проблеми фінансування науки. Тут визначається не тільки загальний обсяг та спрямованість капіталовкладень у науку, але виробляється ефективний механізм їх використання. По-третє, створення ефективної організаційної структури науки, тобто визначення вірного співвідношення фундаментальних та прикладних досліджень; галузевої та міжгалузевої форм організації науки; науково-дослідницької та викладацької діяльності; процесів централізації в управлінні наукою та процесів самокерування; діяльності наукових колективів та окремих вчених. По-четверте, вирішення різноманітних кадрових питань науки: підготовці та перепідготовці наукових кадрів; відповідне матеріально-технічне забезпечення; створення умов для вільної наукової творчості, вироблення механізмів ефективного впровадження наукових досягнень у виробництво.
Плідність політики у сфері науки забезпечується системним дослідженням проблем розвитку самої науки -- соціальних, економічних, структурно-організаційних, методологічних, логіко-гносеологічних, історичних, психологічних — та адекватною загальною політикою держави, сприятливими об'єктивними умовами розвитку науки. Тому, конкретно-соціологічні дослідження, спрямовані на вивчення, з одного боку, передумов, а з іншого — реального стану розвитку науки, виступають невід'ємною умовою процесу управління науковою діяльністю.