Поняття соціальних процесів та їх різновиди

Значні соціальні зміни в суспільстві відбуваються внаслідок спільних односпрямованих і взаємоузгоджених дій людей, які беруть участь у всіх соціальних процесах.

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.

У широкому розумінні соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших. Це взаємодія людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта.

Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом, механізмами, способами зв'язку його елементів.

Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може відбуватися в суспільстві поза соціальним процесом. Функціонування і розвиток його відбуваються в різних формах соціальних процесів. У зв'язку з цим нерідко соціологію вважають наукою, що розглядає соціальні явища як процес.

Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу уникнути їх безликості, визначити форми і методи їх прискорення, гальмування чи нейтралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його елементах, зміни особистості є причиною і наслідком соціальних процесів як історичної практики людей.

Завдання соціології полягає в оцінці соціальних процесів, виявленні проблем і суперечностей його розвитку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціальною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку цих процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування концепцій свідомого подолання досягнутої межі (стану) певного процесу чи явища. Для цього потрібні знання теорії певного соціального процесу, яка розкриває закони і тенденції його розвитку, а також соціологічне вивчення його розгортання.

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно брати до уваги стадійність, фазність, етапність їх перебігу й розвитку. Наприклад, процеси соціалізації особистості охоплюють такі етапи життєвого шляху: дитинство, юність, зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку. Так, у дитячому віці фізіологічні, психосоматичні процеси значно відрізняються в перші 2—3 місяці життя від тих, які домінують у 5-річному віці. Водночас кожному етапу властиві певні особливості, які визначають специфіку стадійності процесу. Так, в юності (на етапі соціалізації) особистість проходить різні фази фізичного, психологічного, трудового, етичного, правового становлення. На кожній з них відбувається складний процес, який проходить кілька стадій. Наприклад, процес трудового виховання неминуче охоплює такі етапи: засвоєння теоретичних основ і навичок простих трудових операцій; засвоєння норм і принципів дотримання трудового розпорядку і трудової дисципліни; засвоєння трудових навичок, операцій середньої і високої складності; формування і вироблення власної позиції щодо різних форм і методів творчості в процесі трудової діяльності тощо.

Не менш складну структуру мають і процеси, які відображають різні параметри колективів, соціальних інститутів та інших суспільних утворень. Так, кожний соціальний інститут чи трудовий колектив спочатку проходить етап формування, відтак становлення, розвитку, розквіту певних можливостей і, нарешті, поступового розпаду. Буває, що розпад колективу настає ще до завершення процесу його формування.

Кожен з етапів зміни соціальних об'єктів охоплює фази, що відображають специфіку процесів. Наприклад, у колективі на стадії становлення неминучі такі фази змін, як перехід від слабких, нестійких і переважно односторонніх міжособистісних зв'язків (стадія «конгломерату») до двосторонніх. Ці зв'язки, як правило, насиченіші й гнучкіші, їм властиві товариськість і дружба в різних підсистемах. Все це нерідко зумовлює багатоярусні структури колективів (стадія «інтеграції»). Нерідко трудові колективи протягом тривалого часу перебувають на різних проміжних стадіях розвитку, так і не досягнувши рівня інтегрування зв'язків, відносин між елементами і підсистемами.

Не менш важливо усвідомлювати різноступеневість соціальних процесів, оскільки кожен з них є конкретним і предметним, але ці предметність і конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи аспекта його. Наприклад, процес соціалізації стосується не тільки особистості, бо вона як одна з вихідних одиниць соціальних процесів може реально соціалізуватися тільки за умови залучення до діяльності інших вихідних одиниць соціального аналізу — сім'ї, групи, колективу та ін. Тому процес соціалізації може мати безпосередньо особистісний аспект (зріз, рівень аналізу). Однак сутність його детермінована процесами іншого рівня соціальної організованості. Наступний аспект — зміст процесу соціалізації. Наповнюваність процесу соціалізації особистості може обмежуватися різними його рівнями. Наприклад, погляди на світ, інтереси, установки окремої особистості чи різних типів особистостей можуть бути орієнтовані як на засвоєння нормативів та інтересів усієї цивілізації, так і замикатися на цілях, формах і способах діяльності, спрямованих на досягнення інтересів окремих груп, партій, інститутів чи інших соціальних утворень.

Сам по собі соціальний процес не може бути гарантом розвитку потенціалу особистості чи іншої соціальної структури. Для розкриття його необхідно знати механізми формування і впливу різних соціальних процесів, щоб забезпечити їх керованість. На жаль, рівень вивчення соціальних процесів значно відстає від динаміки і глибини процесів, і тому більшість їх відбувається стихійно, некеровано.

Аналіз соціальних процесів тісно пов'язаний з проблемою їх класифікації. Одними з перших до неї вдалися у 1924 р. американські соціологи Р. Парк та Е. Беджес, які розрізняли процеси кооперації, конкуренції, пристосування, конфлікту, асиміляції, амальгамації (біологічного змішування різних етнічних груп). Важливим для класифікації соціальних процесів є з'ясування її базових критеріїв. Один з них — ступінь загальності соціальних процесів, за яким розрізняють соціетальні (глобальні), загальні, особливі й окремі соціальні процеси. До соціетальних належать процеси всесвітньо-історичного розвитку цивілізації, глибокі процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін. Загальними вважають процеси функціонування таких соціальних інститутів, як системи управління, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. До особливих належать процеси урбанізації, адаптації, стабілізації.

Масштабність і значущість названих процесів очевидна, однак зрозуміти й оцінити багатство їх змісту можна тільки завдяки пізнанню різноманітних окремих (одиночних) процесів, унікальність яких утворюють історичні, генетичні, економічні, культурні, географічні та інші об'єктивні й суб'єктивні чинники становлення особистості, сім'ї, трудового колективу, інших одиниць соціуму.

Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи абстрактній формі, детермінованими внутрішніми чи зовнішніми чинниками, пов'язаними зі структурними чи функціональними змінами, кількісними або якісними показниками вимірювання.

За характером процеси можуть бути еволюційними та революційними, за спрямованістю — прогресивними та реакційними. У їх розмежуванні часто використовують поділ на прості й складні, на процеси розвитку і деградації.

За системами, у яких відбуваються процеси, їх класифікують на:

— внутріособистісні (процес самоосвіти);

— процеси у стосунках між двома індивідами;

— процеси у стосунках між індивідом і групою;

— процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;

— процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами);

— процеси, які змінюють структуру та організацію глобального суспільства.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби системи, в якій вони відбуваються, а зміст змін, які вони зумовлюють. Так, польський соціолог Ян Щепанський (нар. у 1913 p.), класифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути у різних формах пристосовані одне до одного.

Процес співробітництва, наприклад, формується з метою спільного добування необхідних благ і цінностей. Процеси суперництва, конкуренції, зумовлені прагненням випередити аналогічні намагання інших індивідів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі суперництва виявиться бажання ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також може мати різноманітні види та інтенсивність. Усе це — процеси взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, які змінюють місце індивідів чи груп як у просторі, так і в соціальних структурах; процеси дезорганізації та реорганізації, які змінюють соціальну організацію спільноти. Процеси змін у системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру спільноти, наприклад процеси, які змінюють системи ідеології, релігії, науки, техніки.

Процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні у попередньому середовищі, не задовольняють потреби, не створюють прийнятої поведінки.

Про пристосування йдеться, наприклад, коли група емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і соціальною організацією; коли змінюються умови економічного і політичного устрою; коли молода людина приходить з навчального закладу на виробництво та ін. Тому пристосування — це форма поведінки, придатна для життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки умови зовнішнього середовища безперервно змінюються, то процеси пристосування відбуваються в суспільстві постійно. Залежно від значущості соціальних змін і ставлення до них індивідів процеси пристосування бувають швидкими й повільними, короткочасними й тривалими. Тривала непристосованість призводить до дезорганізації особистості. А групи чи спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються дезорганізації.

Співробітництво .— соціальний процес, який полягає в узгодженні діяльності індивідів, груп для досягнення загальної мети, незалежно від її характеру.

Співробітництво між партнерами (індивідами, групами) передбачає наявність спільних або схожих інтересів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншої сторони, достатнє розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітництва — взаємна вигода. Співробітництво можливе на основі взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прапнення до задоволення однакових інтересів за допомогою засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Але суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і тоді, коли конкуренти за високу посаду, за високе становище не знають один про одного.

Конфлікт— соціальний процес, у якому індивід чи група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.

Він може виникнути між індивідами чи групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатися одними й тими ж засобами. В конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація. Його породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення, почуття небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Наприклад, боротьба — це форма конфлікту, в якій суперники прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — змусити іншу сторону капітулювати через визнання переваги і прийняття умов, які випливають з цього визнання в конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилежні інтереси, цілі, сповідування протилежних принципів цінностей. Вони бувають економічними, класовими, політичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації та системи контролю процеси пристосування, співробітництва, суперництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядку ніщо не загрожує, то вважають, що ці процеси протікають соціально організовано. Але за перевищення допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної дезорганізації.

Соціальна дезорганізація — сукупність соціальних процесів, які спричиняють у межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимі межі, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.

Дезорганізація полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, у поведінці, яка суперечить усталеним і допустимим нормам. її зумовлюють різні чинники: стихійні лиха, тривалі війни, політичні кризи, радикальні зміни системи влади, революції, масові міграції населення, радикальні зміни в одній галузі господарства, науки чи техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і зумовлюють зниження ефективності дії інститутів та форм соціального контролю. Серед причин соціальної дезорганізації — масові захворювання, участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо.

Усі соціальні переміщення особистості чи соціальної групи охоплює процес мобільності. Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності належать процеси переміщення в географічному просторі й процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального прошарку в інший, вгору чи донизу, щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напряму переміщення існує два типи вертикальної мобільності: просування вгору (соціальне підвищення) і деградація (соціальне зниження). Мобільність у формі підвищення — це проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп з цих верств. Спадна соціальна мобільність полягає: а) у переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу, коли група, до якої він раніше належав, не розпадається; б) у деградації соціальної групи в цілому (зниженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності).
Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності різних типів суспільних устроїв. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності (переходу від нижчих до вищих верств, груп, класів), де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі країни, мобільності, називають відкритими. Типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично не можливі, називають закритими, замкненими. Їм властиві кастовість, клановість, гіперполітизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важливою умовою розвитку сучасного суспільства. В іншому разі постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти.

Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція.

Міграція(лат. migratio — переселення) — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший район чи іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: виштовхування, притягування, доступність шляхів міграції.

Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів у рідних місцях — соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха тощо. Чинниками притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

Розрізняють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини. Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального рівня суспільства.

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним з найдинамічніших у світі за станом рухливості населення. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських країн було взято курс на етнократизм, що виштовхувало значні маси людей з місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому і непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення, прагнучи возз'єднатися з рідними, які опинилися в інших країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної справедливості щодо незаконно депортованих народів. Ще однією причиною активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна міграційних потоків. Наприклад, у 1991—1992 pp. в Україну переселялося більше людей, ніж виїжджало з неї, а починаючи з 1994 p., з погіршенням економічної ситуації збільшився потік виїжджаючих з України. Активізації міграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на свободу вибору місця проживання і свободу пересування. Своєрідним міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало «човникування».

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють реорганізацію, реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді такі реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. Під час цього процесу відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти.

Література:

1. Моніторинг соціальних змін в українському суспільстві// Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С.Макєєва. – К., 2006. – С. 162-189.

2. Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С.О. Макєєва. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2005.

3. Соціологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видав. центр „Академія”, 2002.

4. Юрій М.Ф. Соціологія. – К.: Дакор, 2004.