Причини девіантної поведінки та шляхи їх подолання

Як у минулому, так і сьогодні не існує єдиної точки зору щодо причин та обставин походження девіації. Е. Дюркґейм протягом усього свого життя надавав особливого значення виявленню причин порядку та безладу у суспільстві.

У соціології існує три підходи до пояснення причини девіації: 1) біологічний (Ц. Ламброзо, Р. Шелдок); 2) психологічний (З. Фрейд); 3) соціологічний (Е. Дюркґейм, Р. Мертон, Л. Олін, Г. Беккер).

Основна ідея біологічного підходу – причиною девіації є фізичні особливості. Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального у формування злочинної поведінки.

Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, часто пов’язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагались дати психологічне пояснення девіації, підкреслювали вагомість аналізу таких загальних проблем, як «розумові дефекти», «дегенеративність», «недоумкуватість» та «психопатія». Психоаналітики запропоновували теорії, які встановлювали зв’язок між девіантними вчинками й багатьма психологічними проблемами. Але на основі тільки однієї психологічної особливості, конфлікту чи «комплексу» не можна пояснити сутність злочинності чи іншого типу поведінки. Більш імовірно, що причиною девіації є сполучення багатьох соціальних та психологічних чинників.

Соціологічні теорії пояснення походження девіації мають багато відмінностей між собою. Але їх поєднує те, що вони визначають причинами девіації різноманітні соціальні чинники, а саме: 1) за теорією аномії (розбалансованості у суспільстві) Е. Дюркґейма – це відсутність стабільних норм та, за думкою Р. Мертона, – розрив між цілями суспільства й схвальними засобами їх досягнення; 2) за культурологічними теоріями – це відсутність, ослаблення та суперечливість культурних цінностей, норм і соціальних зв’язків; 3) за теорією наклеювання ярликів Г. Беккера, девіація – своєрідний ярлик, який групи, що мають владу, навішують на поведінку слабших груп, тобто причиною поведінки відхилень є наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації.

Е. Дюркґеймпершим дав соціологічне пояснення причин девіації. Він є автором теорії аномії (розбалансованості), яка наступає в суспільстві, що швидко змінюється, тому в ньому немає єдиної, чіткої системи норм, існує суперечність між нормами і цінностями різних субкультур. В умовах наявності суперечливих норм, невизначеності можливої моделі поведінки людина втрачає соціальні орієнтири, не знає, як себе поводити в суспільстві. Р. Мертон називає аномію наслідком того, що багато індивідів не можуть себе поводити відповідно до тих норм, які вони сприймають.

Важлива причина поведінки відхилень – це дисгармонія між культурними цілями та легальними засобами досягнення цих цілей. Серед загальних причин девіантної поведінки слід назвати основну – це суперечність між вимогами норм суспільства й інтересами діючих суб’єктів, які порушують взаємодію особистості із соціальним середовищем.

Аналізуючи соціологічні теорії, бачимо, що жодна з них не дає вичерпної відповіді щодо причин девіації. Кожна з них лише частково їх відображає. Але в сукупності вони дають відповідь на питання, які є причини девіації. Таким чином, поведінка відхилень зумовлена неоднаковим становищем різних соціальних верств та груп у суспільстві, а це спричиняє соціальну невлаштованість, суперечність між пануючою культурою й різними субкультурами, втрату особистістю морально-ціннісних орієнтирів, статусну неузгодженість, аномію.

Соціальна природа суспільства, пануючі в ньому політичні, моральні, правові погляди, рівень культури, економічних і технічних можливостей зумовлюють основні напрями, форми та методи боротьби з відхиленнями від соціальних норм.

На боротьбу із соціальними відхиленнями спрямовані засоби масової інформації, навчальні заклади та органи юстиції, виховні заклади. Соціальний контроль, який діє у різних формах, повинен підтримувати, охороняти й зміцнювати нормативну систему, запобігати соціальним відхиленням і карати за них. Соціальний контроль буде лише тоді ефективним, коли його методи відповідатимуть суті відхилення та враховуватимуть причину його походження.

Суспільство намагається всіляко протидіяти негативним проявам девіантної поведінки, здійснювати її профілактику. Мета соціально-профілактичної діяльності в широкому розумінні полягає у виявленні, усуненні й нейтралізації умов, що породжують злочини, пияцтво, алкоголізм, наркоманію тощо. Соціально-профілактична діяльність – це система соціально-економічних, суспільно-політичних, організаційних, правових і виховних засобів, що їх проводять держава й суспільство для ліквідації девіації та для формування високоморальної поведінки громадян. Розвиток соціальної творчості, вдосконалення форм і засобів виховання особистості сприяють боротьбі з негативними явищами.