Механізм правової соціалізації
Механізм правової соціалізації є цілісною системою формування цілей, інтересів, мотивів, пріоритетів, настанов щодо права, які виникають, при включенні особистості під час спілкування до системи правових відносин. Підхід до нього як до інструменту засвоєння цінностей правової культури і похідних від неї соціальних регуляторів правової поведінки означає, що рушійною силою механізму правової соціалізації є особистість у всьому різноманітті її соціальних та індивідуальних рис. Отже, неможливо зрозуміти механізм поза єдністю впливів:
а) соціального середовища в цілому (суспільних відносин);
4 3-403 |
Розділ 5
Правова соціалізація особистості
Правова соціалізація особистості |
Розділ 5
—---------------------------------- ■-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- ■ . ———-------------------------------- .----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
б) цілеспрямованого виховного впливу окремих соціальних спіль
нот і соціальних інститутів;
в) власної діяльності особистості.
Лише такий підхід до механізму правової соціалізації дає можливість, по-перше, всебічно врахувати всі аспекти правової соціалізації; по-друге, реагувати на зміни характеру цього процесу соціалізації.
Соціалізація поділяється на пряму і опосередковану. За прямої правової соціалізації зміст ознак, яких набуває особистість, має конкретний і адресний характер щодо тих чи інших правових явищ або відносин. При опосередкованій соціалізації людина виробляє орієнтації, що впливають на її поведінку в державно-правовій сфері, але не пов'язані безпосередньо з будь-якими конкретними ситуаціями. Єдність цих аспектів є вихідним моментом розуміння механізму правової соціалізації особистості. При такому підході правова соціалізація виступає як механізм використання конкретних владних і правових форм для того, щоб прищепити певний стиль правової поведінки щодо конкретних соціальних, державних і правових Інститутів, а також окремих особистостей.
Щодо опосередкованої правової соціалізації як частини механізму правової соціалізації, то вона формує загальну спрямованість правової поведінки. Прикладом такої соціалізації може бути формування почуття поваги до влади, закону, авторитету держави тощо.
Розділ 5
Зважаючи на специфіку обох різновидів правової соціалізації, слід зазначити, що непослідовністю, яка найчастіше зустрічається при використанні механізму правової соціалізації, є абсолютизація певної форми соціалізації. Така абсолютизація неприпустима з методологічного погляду, бо кожна із зазначених форм необхідна, оскільки відбиває певний аспект пристосування особистості до соціально-правового середовища. Кожна форма пов'язана з соціальним спілкуванням між людьми, які в процесі його завжди зазнають взаємного впливу. Характер такого спілкування і впливу визначає характер правової соціалізації.
Роль особистості, яку вона відіграє щодо зв'язку двох форм соціалізації, визначає не тільки особливості дії механізму правової соціалізації. Вона також забезпечує єдність суб'єктивного і об'єктивного аспектів соціалізації. Вирішальною засадою такої єдності є конкретна діяльність особистості. У процесі діяльності пізнається реальний зміст тих або інших правових норм і державно-правових настанов. Під впливом необхідності втілення в життя своїх інтересів особистість шляхом узагальнень у пізнанні формує цінності і настанови, що пов'язані з правовою сферою, надає їм керівного або принаймні орієнтаційного значення. У свою чергу, подібна орієнтація надає можливість усвідомлено і водночас індивідуалізовано підходити до питання адаптації до конкретних правових інститутів і правових відносин.
Оскільки зовнішні впливи є похідними від стану і особливостей соціального середовища, вивчення механізму правової соціалізації має починатися з аналізу реальних суспільних відносин. Однак було б помилкою зупинятися лише на цьому. При дослідженні конкретних проблем і аспектів дії цього механізму слід проаналізувати конкретні форми діяльності і життєвої активності індивідів і ті норми правової поведінки, якими вони при цьому керуються. Саме вони є тією практичною ланкою, що пов'язує об'єктивне і суб'єктивне в діяльності механізму правової соціалізації. Спираючись на оцінку такої діяльності, можна вирішити питання про те, наскільки механізм правової соціалізації забезпечує інтеріоризацію правових форм спілкування. Цей аспект підходу до механізму правової соціалізації має фундаментальне значення, оскільки інтеріоризація у правовій соціалізації означає, що взаємовідносини між людьми здійснюються на засадах правової свідомості, справедливості і загальнолюдських моральних норм.
Правова соціалізація особистості
Це свідчить також про те, що не примус, а інтеріоризаційний аспект правової соціалізації стає провідним регулятором у ставленні до права і його настанов. Яку саме роль може відігравати правосвідомість, свідчать дослідження відомого кримінолога М. М. Іса-єва, що на початку 20-х р. вивчав фактори, які впливають на дотримання громадянами кримінально-правових заборон. Виявилося, що головними факторами утримання від кримінальних порушень були правові переконання і пов'язані з ними моральні принципи.
Оскільки мова йшла про законопослушну поведінку, тобто про правову об'єктивізацію внутрішнього світу людини, цікаво порівняти дані сьогодення з тими, що були отримані М. М. Ісаєвим (див. табл. 3).
Таблиця З
Із наведеного порівняння випливає кілька висновків. По-перше, сучасні дані свідчать про більшу повагу до закону та урахування передбачених заходів покарання. По-друге, слід звернути увагу на практично однаковий вплив мотивів, що пов'язані з поняттям совісті. Цей факт свідчить як про незмінність глибинних засад правової поведінки (фактори, пов'язані з совістю, виявилися найбільш впливовими), так і про необхідність при вирішенні проблем правової соціалізації виходити із загальнолюдських аспектів. По-третє, періоди трансформації (двадцяті роки були дуже важкою для суспільства політичною і соціально-економічною трансформацією) не від-
Розділ 5
Правова соціалізація особистості
кидають загальнолюдських засад правової поведінки особистості, а лише надають їм різної конкретної визначеності.
Наведені в таблиці дані свідчать про те, що існуючий у суспільстві рівень правової соціалізації завжди пов'язаний з певним рівнем екстеріоризації соціально-правових рис особистості, тобто об'єктивізації внутрішнього світу людини і перетворення її правової свідомості на елементи правової дійсності. Перетворення певних правових норм і принципів у внутрішній регулятор реальної правової поведінки людей завжди формується, як ми уже зазначили, на основі безпосереднього досвіду конкретної особистості.
Отже, можна вважати, що головним напрямом правової соціалізації є гарантія реалізації прав особистості, її політичного, економічного і правового статусів. Кожен випадок беззаконня, нехтування правами особистості, зневаги до її морально-правових почуттів є ударом по формуванню правової свідомості, тобто правової соціалізації в цілому, наслідки якого неможливо передбачити. Це може призвести до становлення асоціальної у правовому аспекті особистості і до виникнення зневаги до закону в цілих соціальних групах, а загалом — до втрати ефективності впливу закону на реальні вчинки і настрої людей.
Не принижуючи значення інших аспектів правової соціалізації, на нашу думку, головним напрямом соціалізації особистості, коли йдеться про реалізацію її прав і соціально-політичного статусу, тобто, коли вона має виступати активним правовим суб'єктом, є діяльність самої особистості. Аби здійснити масове перетворення громадян саме у таких суб'єктів, слід дотримуватися певних принципів. До головних з них, на нашу думку, можна віднести такі.
Принцип участі. Кожна особистість, яка включена у певний правовий процес, має бути його рівноправним учасником, тобто таким, діяльність якого є необхідною ланкою цього процесу і визнається іншими учасниками. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють відповідні цінності й настанови фахівців, які організують і проводять певні правові акції.
Принцип правового пріоритету. Беззастережною вимогою будь-якого аспекту діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютне панування закону. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних та інших чинників, які дозволили б допустити щонайменше порушення закону. До того ж, не тільки закону, що дає оцінку явищу по суті, але й закону, який визначає процес тієї
чи іншої правової дії. Можна по-різному ставитися до відомого принципу «Хай здійсниться правосуддя, хоч би при цьому загинув світ», але замислитися над цим слід. Ми переконані, що коли здійснюється істинне правосуддя, світ не гине і не загине ніколи, тим більше, що під загибеллю світу іноді розуміють загибель егоїстичних особистих або групових прагнень.
Принцип гарантій. Забезпечення активності і реалізації прав будь-якої особистості у правовому процесі, що стосується її долі або інтересів, має бути гарантоване законом. Дана гарантія має бути такою, щоб жодна гілка влади, жодна посадова особа не змогла її проігнорувати чи хоча б послабити. Це питання може бути предметом спеціальної розмови, але зразком гарантій демократичних устремлінь на сьогодні може бути Конституція США. Очевидно, це пояснюється тим, що її автори й ті, хто її приймав, насправді намагалися досягти перемоги демократичних засад суспільного життя.
Принцип компенсації. В реальному житті можливі ситуації, коли порушено те чи інше право особистості, передбачене законом. У зв'язку з цим закон має передбачати моральну і матеріальну компенсацію в разі подібних порушень. Саме принцип компенсації може відмежувати людину від правового нігілізму, який виникає під впливом порушень закону, допущених некомпетентними або недобросовісними діячами від правосуддя. Цей принцип може діяти і активно впливати на правову соціалізацію лише тоді, коли вимога компенсації щодо будь-якої особи стане нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу особливо необхідна тому, що він впливає на корекцію правової соціалізації не тільки звичайних громадян, але й посадових осіб, зайнятих у правовій сфері.
Рівень реалізації зазначених принципів фактично є відбиттям ефективності механізму правової соціалізації. Оцінка цього рівня шляхом застосування принципу єдності об'єктивної і суб'єктивної сторін правової соціалізації є однією з найбільш актуальних проблем концепції правової соціалізації.
Так, рівень розвитку і ефективність механізму правової соціалізації органічно пов'язані з рівнем екстеріоризації соціально-правових рис особистості, тобто від того, як зовнішні впливи у свою чергу перетворилися через реальні дії в елементи правової дійсності. Щодо інтеріоризації у процесі входження особистості до системи правових відносин, то на практиці вона завжди формується на під-
Розділ 5
Правова соціалізація особистості
ставі її безпосереднього досвіду. Отже, можна вважати, що головним напрямом правової соціалізації в усіх її проявах є гарантія і реальне втілення правового статусу кожної особистості. Нехтування прав особистості і зневага до її морально-правових почуттів теж є соціалізацією, однак зі знаком мінус.
Центральною ланкою особистісного механізму правової соціалізації є соціально-правова рольова дія. Вона виконує функції своєрідного «робочого органу» правової соціалізації. Така її роль пов'язана з тим, що, по-перше, забезпечення соціальних рольових дій, санкціонованих правом, є кінцевою практичною метою соціалізації, а по-друге, зміни інтересів, цінностей, норм, необхідних для формування певного рівня правової соціалізації, можуть реально виникнути і закріпитися лише на основі практичного досвіду особистості. Цей досвід, у свою чергу, є формою соціально-психологічного опанування, правових і соціальних наслідків рольових дій. Зважаючи на це, можна сказати, що адаптація до необхідності виконання соціальних ролей у суворо обмеженій правовій формі є не лише формалізованою стороною правової соціалізації — адже у відповідності до діяльнісного принципу формування особистості будь-які зміни в правовій соціалізації починаються і стають реальністю лише внаслідок змін у практичних діях. Саме тому виконання соціальних рольових дій у передбаченій правом формі або законопослушність є основоположною передумовою правової соціалізації.
Соціальна рольова правова дія, як уже зазначалося, в механізмі правової соціалізації виконує роль своєрідного «робочого органу», бо соціалізація як процес впливу на особистість проявляється лише під впливом дії, що виконується в реалізації певної соціальної ролі. Щодо організуючої ланки механізму правової соціалізації, то нею є система регуляторів соціальної поведінки, яка призначена для того, аби надати цій поведінці певного правового змісту і соціальної впорядкованості. Система регуляторів щодо окремої особистості виконує роль об'єктивного фактору соціалізації, бо, незалежно від суто особистих рис, людина, що підпала під вплив певної регулюючої системи, набуває певних якщо не інтеріоризованих, то принаймні адаптованих функціональних якостей. Ці якості співпадають із соціально-правовим змістом певної ланки системи регуляторів.
Взагалі у системі регуляторів можна виділити три регулюючі ланки — правову, протиправну і позаправну. При цьому слід зазначити, що позаправна система регуляторів соціальної поведінки виступає як учасник правової соціалізації в тому випадку, коли якісь
її настанови є трансформованою формою певних правових вимог. Яскравим прикладом у цьому відношенні можуть бути відомі заповіді з їх настановою: не убий, не укради тощо.
Роль позаправної системи полягає в тому, що вона є з'єднуючою ланкою між моральним і правовим. Таке поєднання має фундаментальне значення, бо норма поведінки стає справді життєвою лише тоді, коли вона набуває морального змісту, тобто є нормою-цін-ністю. Насамперед і повною мірою це стосується правових норм, оскільки вони мають не тільки впливати на соціально-рольові дії, але й бути тією частиною регулятивного механізму, яка обумовлена внутрішнім світом і переконаннями особистості. Саме тому з погляду правової соціалізації правова і позаправна системи регуляції соціальної поведінки завжди виступають у єдності, в межах якої право все ж є первинним, оскільки воно має риси як всезагальності, так і обов'язковості.
Існування протиправної системи регулювання соціальної поведінки пов'язане, по-перше, з існуванням протиріччя між реальною нормативною можливістю правової системи і фактичними потребами у вирішенні суперечних потреб особистості; а по-друге, з тим, що представники деяких соціальних верств або люди певного соціально-психологічного типу оцінюють існуючі правові і моральні норми як такі, що нібито ведуть до соціальної поразки і непридатні до збереження або зміни їх соціального статусу. Позаправова система вирішити ці колізії не здатна, бо для взаємоузгодження реальних суперечних інтересів вона не має сили, яка перетворила б її норми на обов'язкові. Ситуація, коли недоліки правової системи регулювання ведуть до спроб замінити виконання деяких її функцій діяльністю позаправової системи і коли у виниклому вакуумі зростають можливості протиправної системи, означає деградацію сфери правового регулювання соціальної поведінки, а значить, і всього механізму правової соціалізації особистості.
Ключовою ланкою всіх проблем механізму правової соціалізації є проблема особистості. Це пов'язане з тим, що і об'єктом, і суб'єктом цього механізму є особистість. У першому випадку вона виступає як об'єкт впливу соціальних інститутів, референтних груп і окремих особистостей. Підкорення цьому впливові, а потім трансформація його в такі риси особистості, що «із середини» визначають ставлення до правових норм і правової форми спілкування, і є процесом правової соціалізації особистості. Проте і соціальні інститути, і спільноти, що виступають як суб'єкти правової соціалізації, — це не абстракції, а відповідні об'єднання реальних, конкретних осо-
Розділ 5
бистостей, які і самі в свою чергу є об'єктами соціалізації. Отже процес правової соціалізації є не тільки сходженням від індивідуального до соціально-правового, але й рухом від загального до індивідуального з тим, щоб це оновлене індивідуальне знову, на новому якісному рівні, повернулося до загального, соціально-правового. Схематично цей постійний рух можна відтворити так:
При розгляді механізму соціалізації в зазначеному вище аспекті він виступає як єдність трьох процесів:
— індивідуалізації застосування і використання санкціонованих
суспільством правових норм (зовнішній аспект соціалізації);
— перетворення правової поведінки і дотримання норм права у
внутрішню потребу окремих особистостей;
— фіксації індивідуального досвіду і перетворення його, як част
ки загального досвіду, в практичну засаду змін у правовій системі
та її нормах.
Роль суб'єктного аспекту в механізмі і самому процесі правової соціалізації особистості полягає в тому, що саме він забезпечує реальне входження особистостей в певну систему суспільно-правових відносин. Конкретно це виявляється в тому, що він забезпечує:
— міжособистісне спілкування людей як членів певних соціаль
них спільнот і як громадян;
— взаємний вплив особистостей як носіїв певних правових по
глядів, цінностей, настанов тощо;
— узгодження інтересів і потреб, що люди хочуть реалізувати за
допомогою входження в певні правові відносини або шляхом запо
бігання такому входженню;
— співставлення поглядів і переконань щодо права і правової си
стеми і формування на цій основі власної правової свідомості;
Правова соціалізація особистості
— обмін досвідом участі у тих або інших правових відносинах і у діяльності певних правових інститутів.
Однак при найближчому розгляді всіх цих впливів на процес правової соціалізації виявляється, що всі вони регулюються розвитком і соціально-психологічним станом особистості, яка є безпосереднім учасником правової соціалізації.
Отже, ключове місце у всьому механізмі правової соціалізації посідає виховання особистості, тобто цілеспрямований вплив на неї з метою формування бажаних діяльнісних, соціокультурних, соціально-психологічних і особистих якостей.
Будь-яке виховання, в тому числі і правове, завжди виступає як процес, головними сторонами якого є, з одного боку, навчання, а з іншого — надання особистості певної соціальної та соціально-психологічної спрямованості. Забезпечення єдності цих обох аспектів виховання є основоположною передумовою їх вирішального впливу на характер правової соціалізації особистостей. Цей бік справи особливо підкреслюється тому, що правове виховання іноді ототожнюється з навчанням, оскільки існує ілюзія, що головне — знати норму права, а далі вона, завдяки своєму нормативному характеру, автоматично вплине на поведінку особистості.
Проблеми і навчання, і формування спрямованості особистості при будь-якому аспекті її виховання, в тому числі і правового, повинні вирішуватися, виходячи з її динамічної функціональної структури. Ця динамічна структура являє собою певну систему (див. табл. 4).
Розділ 5
Опора на всю структуру якостей особистості з погляду правового виховання і єдності цього процесу з процесом правової соціалізації має подвійне значення. По-перше, лише системний підхід до процесу правового виховання надає можливість забезпечити такі зрушення в стані особистості, які б стали не тільки передумовою змін у правовій поведінці, а й надали б цим змінам рис внутрішніх особистих якостей. По-друге, саме на основі врахування особливостей кожної із функціональних підструктур особистості та їх певної ієрархії можна виявити головні етапи правового виховання і соціалізації, зміст і критерії їх ефективності, а також практичні підходи до вирішення проблем правової соціалізації. Якщо процес правового виховання з погляду його соціального змісту розглядати як процес правової соціалізації, то передбачувані зрушення в стані особистості, в її біопсихологічних, діяльнісних і соціокультурних рисах можна розглядати як стратегію соціалізації.
Оскільки процес правової соціалізації не може бути довільним і залежить від реальних якостей особистості, то зміни цих якостей виступають як відображення ефективності самого цього процесу. Іншими словами, правова соціалізація і зміни в ній можуть бути виявлені і оцінені з соціологічної точки зору лише на підставі виявлення особливостей входження особистості у правове спілкування з усіма суб'єктами права. А це, в свою чергу, може бути оцінене шляхом аналізу змін соціальних якостей особистості або навіть цілих соціальних верств, спираючись на які, вони вступають у правове спілкування. Такий підхід обумовлений тим, що саме ці якості є соціальним індикатором того, у які правові відносини і з якою мірою соціальної ефективності особистість може вступати. Для оцінки особистості як суб'єкта правової соціалізації і змін, що відбуваються в них, а значить і вияву на цій основі реальної ефективності її, пропонується система критеріїв (див. табл. 5), що враховує соціально-психологічні і соціологічні розробки вітчизняної і світової науки щодо особистості.
Зміст і характер взаємодії особистостей в механізмі правової соціалізації, виконання ними одночасно ролей об'єктів і суб'єктів правової соціалізації дають підставу зробити висновок про те, що вона у своїй глибинній основі регулюється законами інформації. Поняття «інформація» слід розглядати на двох рівнях. Перший рівень — загальновживаний: інформація визначається як передача знань або відомостей від однієї людини або групи за допомогою ус-
Правова соціалізація особистості
ної чи письмової мови, а також відповідних символів (позначок). Другий рівень — методологічний: інформація виступає як відтворення розмаїття якостей одного об'єкта в іншому внаслідок їх взаємодії.
Теорія інформації, як вираження сучасних поглядів на закономірності функціонування соціумів, розглядає поняття «інформація» на вищому, методологічному рівні. Що ж стосується проблем правової соціалізації особистості, то вони повинні аналізуватися на обох рівнях. Недооцінка загальновизнаного підходу означала б нехтування безпосередніми практичними аспектами інформаційного забезпечення процесу правової соціалізації. Ігнорування методоло-
Розділ 5
Правова соціалізація особистості
гічного аспекту призвело б до спрощення проблеми і неможливості дати наукову оцінку деяких надзвичайно важливих її аспектів.
Значення методологічного підходу до проблеми інформації має два головні аспекти щодо питань правової соціалізації особистості. Перший полягає в тому, що людей цікавить не просто знання змісту норми права, а і його реальна дієвість і ті соціальні обставини, які визначають можливість застосування і фактичну ефективність норми права. Позитивний вплив норми права має місце лише в тому випадку, коли застосування норми права є реальним, не супроводжується формально не фіксованими, а фактично існуючими майновими, соціальними і психологічними втратами. Саме цей бік справи і має цікавити в першу чергу соціологію права і досліджуватися нею, бо для неї проблема інформації не зводиться до формального засвоєння змісту правової норми.
Другий аспект методологічного підходу до проблеми інформації полягає в тому, що інформація — це таке її різноманіття, яке у процесі його засвоєння особистістю набуває нових якостей згідно з внутрішньою організацією об'єкта інформації. З погляду інформаційного забезпечення механізму правової соціалізації особистості це має фундаментальне значення. Адже правовий соціалізуючий вплив правової системи залежить не тільки від якості самої системи і правових актів, на які вона спирається, але й від соціальних і соціально-психологічних характеристик особистостей, з якими ця система інформації взаємодіє. Саме тому загальне і правове виховання особистості виступає і як загальна передумова її правової соціалізації, і як основоположна засада соціалізуючого впливу позитивної соціальної інформації.
Проблема правових знань особистості і розширення інформації в цій сфері породжується насамперед тим, що у процесі функціонування правової системи виникає необхідність застосування правових актів для оцінки поведінки і діяльності фізичних і юридичних осіб, а також винесення щодо них рішень в конкретних ситуаціях. Якщо застосування цих аспектів ставити в залежність від їх знання, то це не тільки може призвести до зловживання посиланням на необізнаність, але й не відповідатиме дійсності.
Справа в тому, що кожен правовий акт реально розрахований на певну спільноту людей. Наприклад, закони зі сфери фінансового права мають всезагальну обов'язковість, але практично з ними зустрічаються ті, чия діяльність пов'язана саме з фінансами. Відомо
також, що великими «знавцями» кримінального права є саме ті, хто його порушує і на кого в першу чергу розрахований кримінальний кодекс.
Спільноти, на які розраховані закони, можуть мати різний рівень — від групи людей зі спільною специфічною ознакою до масштабів усього суспільства (наприклад, конституційні норми). Однак це не змінює суті справи — адресність є однією з основоположних ознак будь-якого правового акта.
Положення правового акта мають перебувати у певному співвідношенні з загальновизнаними соціальними нормами і певними традиціями, з інтересами і принципами їх реалізації щодо тих, кому цей акт адресований. А це означає, що спільноти, на які розрахований правовий акт, не тільки зацікавлені знати його і будуть усіма доступними їм засобами прагнути до цього, а й знають основоположні принципи тієї сфери законодавства, до якої відноситься правовий акт, як правило, докладно обізнані з уже існуючими законами, а тому досить легко і швидко сприймають те нове, що пропонує новий правовий акт. Слід також зважити і на те, що ті, на кого розрахований правовий акт, саме тому, що він стосується їх специфічних інтересів, завжди обмінюються інформацією та її оцінкою щодо нових правових актів.
Отже, можна зробити висновок, що необізнаність, окрім тих випадків, коли правові акти свідомо приховуються від оприлюднення, все ж є винятком, а не правилом — і ці винятки мають індивідуальну природу походження. Суспільство намагається нейтралізувати їх, а тому, незважаючи на презумпцію принципу обізнаності, визнає існування протиріччя між загальною природою обізнаності та індивідуально обумовленою можливістю необізнаності — і створило механізм його вирішення. До цього механізму, окрім забезпечення індивідуального вивчення правових знань і суспільної системи їх розповсюдження, слід віднести інститут адвокатури, юридичне консультування, а у сфері застосування кримінального права, тобто там, де вживаються особливі форми державного примусу, — діяльність захисників у кримінальному процесі, запрошених органами дізнання, слідчими органами чи судом або суддями.
Реальне знання або незнання правового акта виявляється лише в спробі застосувати його на практиці у конкретній ситуації. Рівень складності ситуації виявляє і рівень знання закону — і проблема
ю моз
Розділ 5 |
найчастіше полягає не стільки в тому, що закони невідомі, а в тому, як і які закони застосувати в певній ситуації. На вирішення саме цього аспекту і має бути спрямована правова інформація.
Взагалі правове знання має ту фундаментальну гносеологічно-діяльнісну особливість, що його використання має соціально-владні
Правова соціалізація особистості
наслідки. Це стосується всіх рівнів правових знань, навіть тих, що мають високий рівень абстракції і не здійснюють безпосереднього впливу на прийняття рішень будь-яких гілок влади: правові знання формують певну правову ідеологію, принципи функціонування правової системи, деонтологічні вимоги до фахівців правової сфери. Тобто вони дають критерії ефективності права як регулятивного соціального механізму і тим самим ініціюють певні соціально-владні наслідки при використанні права.
У своїх найсуттєвіших моментах механізм правової соціалізації особистості зображений на рис. 6.
Для пояснення наведеної схеми слід звернути увагу на те, що під соціально правовою владною системою розуміється такий сукупний вплив нормативно-правової, соціально-психологічної, діяльнісної та інформаційної систем, який здатен детермінувати правову поведінку особистості. Те, що при дії цієї системи може виникнути конформістська поведінка особистості, не впливає на соціалізуючу природу цієї системи. Ситуація конформізму, яка в деяких випадках властива правовій поведінці, не є негативним явищем і може розглядатися як певний етап у правовій соціалізації особистості. Більше того, свідомий конформізм можна розглядати як критерій (показник) високого рівня правової соціалізації, оскільки особистість, критично оцінюючи норми права, але все ж виконуючи їх, буде домагатися удосконалення цих норм законним шляхом і тим самим перейде на вищий рівень правової соціалізації.
Запитання для самоконтролю
1. Що таке правова соціалізація особистості?
2. У чому полягає характеристика поля правової соціалізації?
3. Які існують проблеми правової інтеріоризації?
4. Як визначається механізм правової соціалізації? Назвіть його еле
менти.
5. Які соціальні чинники впливають на законослухняну поведінку
людини?
6. Чому законність є стрижневим чинником соціалізації в умовах
трансформації суспільства?
7. У чому проявляються соціальні аспекти законності?
8. Які існують соціально-правові джерела виникнення антиподів за
конності?
9. Які негативні наслідки на правову соціалізацію особистості має
корупція?
10-МОЗ
Розділ 5
Рекомендована література
1. Богуцький П. Поняття правової реформи та методологічний підхід
до проблеми її формування // Право України. — 1996. — № 4.
2. Васильєв В. П. Юридическая психология. — СПб., 1997.
3. Гегель Г. Философия права. — М., 1990.
4. Келли А. Дж. Теория личности. — СПб., 2000.
5. Конституционньш договор между Верховним Советом Украиньї и
Президентом Украиньї об основньїх началах организации и функцио-
нирования государственной власти и местного самоуправления в Укра-
ине на период до принятия новой Конституции Украиньї. — Харьков,
1995.
6. Кози А. Отклоняющееся поведение и контроль за ним // Американ-
ская социология. — М., 1972.
7. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. її. Современная социология пра
ва. — М., 1995.
8. Лясковська Н. Про культуру правотворчої діяльності // Право
України. — 1994. — № 5—6.
9. Максимов С. И. Правовая реальность: инструментальньїй и ком-
муникативнмй подходьі // Проблеми законности. — Вьіп. 29. —
Харьков, 1995.
10. Максимов С. И. Правовая реальность: опьіт философского осмис
лення — Харьков, 2002.
11. Молодежная преступность как социальная проблема // СІНА
глазами американских социологов. — М., 1982.
12. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997.
13. Осипова Н. П. Особливості поля правової соціалізації особистості
в умовах трансформації суспільства // Харьковские социологические
чтения-98: Сборник научньїх работ. — Харьков, 1998.
14. Осипова Н. П. Подолання правового нігілізму як основоположна
проблема ефективності правової освіти //Правова освіта й соціалізація
учнівської молоді в умовах реформування українського суспільства.
Матеріали всеукр. наук. конф. 9—10 січня 2003 р. — Харків, 2003.
15. Парсонс Т. О структуре социального действия. — М., 2000.
16. Плашонов К. К. Структура и развитие личности. — М., 1986.
17. Рабинович П. М. Методологія правознавства: проблеми плюра
лізації // Вісник АПрН України. — 1995. — № 3.
18. Ритцер Дж. Современньїе социологические теории. — 5-е изд. —
СПб., 2002.
19. Тодьїка Ю. Н. Конституционньїе основи формирования право-
вой культури. — Харьков, 2001.
20. Хекхаузен X. Мотивация деятельности. — М., 1986.
Розділ б
ПРАВОВА КУЛЬТУРА ТА ПРАВОВА ПОВЕДІНКА
6.1. Поняття і структура правової культури
В умовах формування правової держави проблема підвищення рівня правової культури суспільства набуває особливої значущості та актуальності. Ця обставина визначає необхідність теоретичного аналізу правової культури, з'ясування її змісту і структури.
До теперішнього часу проблема правової культури залишається [або розробленою. Це обумовлено перш за все тим, що дана пробле-
аналізується переважно у прикладних цілях, наприклад, у зіставленні з політичною культурою, при розгляді рівня знання права окремими групами населення тощо. Цілісна ж концепція правової культури, що базується на політико-філософських дослідженнях, даних широких конкретно-соціологічних досліджень, юридичній практиці, поки не вироблена.
Особливе методологічне значення для дослідження правової культури має категорія «культура», за допомогою якої в науці визначають багатогранне, поліфункціональне і в силу цього — складне для інтерпретації явище. Даний факт є причиною великої кількості трак-товок культури і підходів до її аналізу. В сучасній науковій літературі налічується понад 500 визначень поняття «культура» і число їх (як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі) продовжує зростати. При цьому з методологічного погляду важливим є не кількість визначень, а з'ясування і дослідження принципових розбіжностей у підходах до аналізу поняття «культура», яких, безумовно, значно менше, ніж дефініцій.
Методологічне значення категорії «культура» для правової культури визначається у тому, що вона:
1) є вихідною точкою в русі від абстрактного до конкретного і тому відображає загальне у явищах культури в усіх її різновидах;
Розділ 6
Правова культура та правова поведінка
2) є орієнтиром в аналізі емпіричного правового матеріалу при
переході від теорії найвищого, філософського рівня узагальнення до
теорії правової культури і в силу цього дозволяє здійснювати в конк
ретній галузі знань аналіз юридичного різновиду явища не з пози
цій розгляду культури в цілому, а виводить дослідника на підготов
лений філософією плацдарм для виявлення специфіки об'єкта до
слідження саме в правовій сфері життя суспільства;
3) вказує на головні напрями і способи розвитку теорії правової
культури;
4) дана категорія, будучи формою і стійким організуючим прин
ципом процесу мислення, породжує ряд вимог до аналізу правової
культури1.
В науковій літературі визначилися певні підходи до аналізу культури.
Прихильники першої інтерпретації розглядають культуру, як все те, що створено людиною, на відміну від того, що надано природою. Виходячи з даного розуміння культури, в літературі можна зустріти досить широкі визначення правової культури, наприклад, як системи матеріалізованих та ідеальних елементів, що належать до сфери дії права і їх відбиттю у свідомості й поводженні людей (Ка-мінська В. І. та ін.).
Другий підхід — діяльнісний. Вчені, що відстоюють його, вважають, що при визначенні культури необхідно акцентувати увагу на якомусь одному боці чи характеристиці людської діяльності. При цьому культура розуміється як синонім творчої діяльності. Щодо правової галузі — культурною може бути визнана, головним чином, правотворча діяльність. За такого підходу з правової культури випадає багато видів юридичної діяльності, наприклад, правозастосо-вча діяльність, або діяльність громадян з підвищення свого правоос-вітнього рівня.
Третій підхід пов'язаний з виокремленням у культурі різних суб'єктивних елементів суспільної системи. Д. Чесноков розглядає культуру як історично обумовлену сукупність навичок, знань, ідей і почуттів людей, а також їх закріплення в різних суспільних явищах (у техніці виробництва і побутового обслуговування, в освітньому рівні народу і суспільних інститутах, у досягненнях науки і техніки, творах літератури і мистецтва).
1 Семитко А. П. Правовая культура социалистического общества: сущ-ность, противоречия, прогресе. — Свердловск, 1990. — С. 12—13.
Дана позиція знайшла відображення і у визначеннях правової культури, що орієнтовані на суб'єктивні, інтелектуальні елементи, тобто на рівень знання і розуміння права. О. В. Лукашева, наприклад, вважає, що правова культура являє собою певний ступінь знання законодавства, поваги до законів, вміння правильно розуміти їх і застосовувати в точній відповідності до тих задач, для рішення яких вони були створені. С. С. Алексєєв розглядає правову культуру як ступінь знайомства людей з правом, його розуміння, що забезпечує обов'язковість дотримання всіма особами правових вимог.
Ці автори, на наш погляд, безпідставно обмежують поняття правової культури ставленням людей до правових норм, що дуже звужує поняття правової культури. За його межами опиняються такі суттєві явища, як правовий статус особистості, правопорядок і навіть самі правові норми.
Послідовна реалізація зазначеного підходу при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури і правової свідомості. У зв'язку з цим його навряд чи можна визнати плодотворним.
Четвертим, найбільш розповсюдженим підходом, є виокремлення предметної сторони культури, яка розглядається як сукупність усіх матеріальних і духовних цінностей, створених і розвинених людством у ході його історії. З цього погляду правову культуру можна уявити як сукупність цінностей, що створені людьми в правовій сфері. У цьому зв'язку вона вбирає в себе об'єктивне і суб'єктивне право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правову поведінку суб'єктів, критерії політичної оцінки права і правової поведінки у функціонуванні і розвитку її складових частин. Такий погляд на побудову правової культури має своїх прибічників. Так, А. В. Сахаров і А. Р. Ратинов як елементи правової культури пропонують виділяти:
право як систему норм, що виражають державні веління;
правовідносини, тобто систему суспільних відносин, що регулюються правом;
правові заклади як систему державних органів і суспільних організацій, що забезпечують правовий контроль, регулювання і виконання права;
правосвідомість, тобто систему духовного відображення всієї правової дійсності;
правову поведінку (діяльність).
Розділ 6
Правова культура перебуває у складній органічній єдності з іншими областями культури і в її специфічному змісті обов'язково виявляються риси і особливості, притаманні даній культурі в цілому.
Взаємодія правової та інших областей культури здійснюється в результаті взаємозв'язку і взаємовпливу однотипних культурних комплексів, що належать до різних культурних сфер (політичної, моральної, правової тощо). Елементи, що формують правову культуру, водночас належать і до інших структур. Так, право входить до системи соціальних норм; правовідносини — до системи суспільних відносин; правові заклади — до системи соціальних інститутів; правосвідомість — до системи суспільної свідомості (див. табл. 6).
Функціональні зв'язки споріднених елементів у цих системах забезпечують відповідність тих областей культури, до яких вони належать. У випадку ж невідповідності ми маємо справу з дезорганізацією нормальної діяльності систем. Одним із проявів такої дезорганізації є, наприклад, злочинність.
Правова культура та правова поведінка
Структуру правової культури можна представити і з боку глибини пізнання правових явищ, оволодіння ними. У зв'язку з цим виділяють повсякденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні правової культури.
Повсякденна правова культура виявляється в нашому повсякденному житті. Вона являє собою неглибоке, поверхове відображення правових явищ, що не дозволяє правильно обміркувати і оцінити всі сторони правової практики. Ця культура не піднімається до рівня теоретичних узагальнень. Разом з тим, вона використовується у повсякденному житті людей при реалізації права і тим самим сприяє дотриманню вимог правових норм, більш повному перетворенню їх у життя.
Професійною правовою культурою наділені ті особи, які безпосередньо займаються правовою діяльністю. Для неї притаманні більш глибокі знання і розуміння права у конкретній галузі професійної діяльності.
Теоретична правова культура, що є відображенням найвищого рівня пізнання правових явищ, являє собою сукупність наукових знань про сутність, характер і взаємодію всіх правових явищ, всього правового механізму, а не якихось окремих його елементів. Вона є результатом наукових пошуків вчених-юристів, колективного досвіду практичних робітників правоохоронних органів і політичних діячів. Теоретична правова культура є безпосереднім джерелом права. Вона відіграє найважливішу роль як у правотворчості, так і в реалізації права.
Правову культуру можна аналізувати також і з погляду спільноти, охоплення нею індивідів і соціальних груп. У зв'язку з цим виокремлюють індивідуальну, групову правову культуру і правову культуру суспільства в цілому.
Оскільки правова культура суспільства не існує без правової культури особистості, то дослідження сутності правової культури як суспільного явища буде неповним, якщо обмежитися лише аналізом правової культури суспільства, ігноруючи при цьому дослідження особистісного аспекту правової культури.
Правова культура особистості визначається правовою культурою суспільства. Вона характеризується ступенем і характером правового розвитку індивіда, які визначають його соціальну активність у правовій сфері. Розуміння особистісного аспекту правової культури найбільш рельєфно виявляється в її структурі. Структура правової
Розділ 6
Правова культура та правова поведінка
культури особистості акумулює культурну діяльність у сфері права, потенціал правової культури і правові культурні орієнтації.
Правова культура особистості виявляється в певному характері і рівні діяльності, в процесі якої особистість набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. Правова культура існує і як результат цієї культурної діяльності в сфері права, тобто як сукупність відповідного ступеня правових знань, умінь, навичок, як потенціал правової культури. Правова культура характеризується і підготовленістю до сприйняття правових ідей, оцінкою знань, умінь, реального права, тобто наявністю правових культурних орієнтацій.
Виокремлення в особистісній правовій культурі сформованих культурних утворень має важливе значення для практики організації виховної роботи, теоретична розробка якої все ще залишається досить актуальною.
Різносторонній аналіз структури правової культури дозволяє рельєфніше уявити і її поняття. Ми солідарні з тими вченими, які віддають перевагу аксиологічному підходу до його трактовки. Саме ак-сиологічне, ціннісне бачення правової культури дозволяє більш чітко відмежувати її від інших близьких і взаємопов'язаних з нею категорій, таких, як правова діяльність, механізм правового регулювання. Правова культура — це система правових цінностей, що створюються під час розвитку суспільства і зосереджують в собі досягнення світової юридичної культури.
Цінність права полягає, перш за все, в його позитивній значущості (ролі) у задоволенні потреб суб*єктів. Гадаємо, не зовсім правильно визначати цінність права як його можливість задовольняти потреби. На наш погляд, більш точним є П. М. Рабинович, який вважає, що у даному випадку акцентується лише можлива цінність права. Якщо говорити про дійсну цінність явища, що аналізується, то точніше розуміти її як реальну значущість, як конкретну функцію, що здійснюється правом.
Місце права в системі соціальних цінностей обумовлене тим, чи розглядається воно як цінність-засіб або цінність-мета, тобто може бути цінністю похідною і може мати власну цінність. Звідси, право як цінність можна розглядати у двох аспектах. З одного боку, призначення права — підтримання порядку і організованості в суспільстві. У цьому сенсі цінність його похідна. З іншого боку, це — феномен, що містить і закріплює юридичні цінності, завдяки чому власне право вливається у світ цінностей. ЗагальносопДальна цінність
права — існуюча і необхідна можливість задовольняти інтереси суспільства.
Право, правова цивілізованість — невід'ємна складова людської культури, важливе її досягнення. Саме тому воно має власну цінність. Саме на цьому фундаменті і повинні будуватися теорія і практика правової держави. Тільки недержавне праворозуміння, визнання за правом власної цінності здатне на сучасному етапі ознаменувати позитивні зрушення в області правової політики, підвищення рівня правової культури суб'єктів соціального спілкування. Разом з цим, правова культура — це всі цінності, що створюються людьми у правовій сфері; окрім власне права (об'єктивного і суб'єктивного) — правосвідомість, правові відносини, стан законності, досягнутий рівень законотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності.
Розробка соціологічного, а саме аксиологічного аспекту правової культури є соціальною необхідністю. Тільки усвідомлення, сприйняття людьми універсальних культурно-історичних правових цінностей, традицій здатне подолати бездуховність, що зростає, зробити реальними такі соціально-правові цінності, як гідність, висока значущість особистості в соціальному житті.