Механізм правової соціалізації

Механізм правової соціалізації є цілісною системою формування цілей, інтересів, мотивів, пріоритетів, настанов щодо права, які ви­никають, при включенні особистості під час спілкування до системи правових відносин. Підхід до нього як до інструменту засвоєння цінностей правової культури і похідних від неї соціальних регуля­торів правової поведінки означає, що рушійною силою механізму правової соціалізації є особистість у всьому різноманітті її соціаль­них та індивідуальних рис. Отже, неможливо зрозуміти механізм поза єдністю впливів:

а) соціального середовища в цілому (суспільних відносин);

4 3-403

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

Правова соціалізація особистості

Розділ 5

—---------------------------------- ■-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- ■ . ———-------------------------------- .----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

б) цілеспрямованого виховного впливу окремих соціальних спіль­
нот і соціальних інститутів;

в) власної діяльності особистості.

Лише такий підхід до механізму правової соціалізації дає мож­ливість, по-перше, всебічно врахувати всі аспекти правової соціа­лізації; по-друге, реагувати на зміни характеру цього процесу соціа­лізації.

Соціалізація поділяється на пряму і опосередковану. За прямої правової соціалізації зміст ознак, яких набуває особистість, має конкретний і адресний характер щодо тих чи інших правових явищ або відносин. При опосередкованій соціалізації людина виробляє орієнтації, що впливають на її поведінку в державно-правовій сфе­рі, але не пов'язані безпосередньо з будь-якими конкретними ситуа­ціями. Єдність цих аспектів є вихідним моментом розуміння меха­нізму правової соціалізації особистості. При такому підході правова соціалізація виступає як механізм використання конкретних влад­них і правових форм для того, щоб прищепити певний стиль право­вої поведінки щодо конкретних соціальних, державних і правових Інститутів, а також окремих особистостей.

Щодо опосередкованої правової соціалізації як частини механіз­му правової соціалізації, то вона формує загальну спрямованість правової поведінки. Прикладом такої соціалізації може бути форму­вання почуття поваги до влади, закону, авторитету держави тощо.

Розділ 5

Зважаючи на специфіку обох різновидів правової соціалізації, слід зазначити, що непослідовністю, яка найчастіше зустрічається при використанні механізму правової соціалізації, є абсолютизація певної форми соціалізації. Така абсолютизація неприпустима з ме­тодологічного погляду, бо кожна із зазначених форм необхідна, оскільки відбиває певний аспект пристосування особистості до со­ціально-правового середовища. Кожна форма пов'язана з соціаль­ним спілкуванням між людьми, які в процесі його завжди зазнають взаємного впливу. Характер такого спілкування і впливу визначає характер правової соціалізації.

Роль особистості, яку вона відіграє щодо зв'язку двох форм со­ціалізації, визначає не тільки особливості дії механізму правової со­ціалізації. Вона також забезпечує єдність суб'єктивного і об'єктив­ного аспектів соціалізації. Вирішальною засадою такої єдності є конкретна діяльність особистості. У процесі діяльності пізнається реальний зміст тих або інших правових норм і державно-правових настанов. Під впливом необхідності втілення в життя своїх інтере­сів особистість шляхом узагальнень у пізнанні формує цінності і на­станови, що пов'язані з правовою сферою, надає їм керівного або принаймні орієнтаційного значення. У свою чергу, подібна орієнта­ція надає можливість усвідомлено і водночас індивідуалізовано під­ходити до питання адаптації до конкретних правових інститутів і правових відносин.

Оскільки зовнішні впливи є похідними від стану і особливостей соціального середовища, вивчення механізму правової соціалізації має починатися з аналізу реальних суспільних відносин. Однак бу­ло б помилкою зупинятися лише на цьому. При дослідженні конк­ретних проблем і аспектів дії цього механізму слід проаналізувати конкретні форми діяльності і життєвої активності індивідів і ті нор­ми правової поведінки, якими вони при цьому керуються. Саме вони є тією практичною ланкою, що пов'язує об'єктивне і суб'єк­тивне в діяльності механізму правової соціалізації. Спираючись на оцінку такої діяльності, можна вирішити питання про те, наскіль­ки механізм правової соціалізації забезпечує інтеріоризацію право­вих форм спілкування. Цей аспект підходу до механізму правової соціалізації має фундаментальне значення, оскільки інтеріоризація у правовій соціалізації означає, що взаємовідносини між людьми здійснюються на засадах правової свідомості, справедливості і за­гальнолюдських моральних норм.

Правова соціалізація особистості

Це свідчить також про те, що не примус, а інтеріоризаційний ас­пект правової соціалізації стає провідним регулятором у ставленні до права і його настанов. Яку саме роль може відігравати право­свідомість, свідчать дослідження відомого кримінолога М. М. Іса-єва, що на початку 20-х р. вивчав фактори, які впливають на дотри­мання громадянами кримінально-правових заборон. Виявилося, що головними факторами утримання від кримінальних порушень були правові переконання і пов'язані з ними моральні принципи.

Оскільки мова йшла про законопослушну поведінку, тобто про правову об'єктивізацію внутрішнього світу людини, цікаво порівня­ти дані сьогодення з тими, що були отримані М. М. Ісаєвим (див. табл. 3).

Таблиця З

Із наведеного порівняння випливає кілька висновків. По-перше, сучасні дані свідчать про більшу повагу до закону та урахування пе­редбачених заходів покарання. По-друге, слід звернути увагу на практично однаковий вплив мотивів, що пов'язані з поняттям совіс­ті. Цей факт свідчить як про незмінність глибинних засад правової поведінки (фактори, пов'язані з совістю, виявилися найбільш впли­вовими), так і про необхідність при вирішенні проблем правової соціалізації виходити із загальнолюдських аспектів. По-третє, пе­ріоди трансформації (двадцяті роки були дуже важкою для суспіль­ства політичною і соціально-економічною трансформацією) не від-

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

кидають загальнолюдських засад правової поведінки особистості, а лише надають їм різної конкретної визначеності.

Наведені в таблиці дані свідчать про те, що існуючий у суспільст­ві рівень правової соціалізації завжди пов'язаний з певним рівнем екстеріоризації соціально-правових рис особистості, тобто об'єкти­візації внутрішнього світу людини і перетворення її правової свідо­мості на елементи правової дійсності. Перетворення певних право­вих норм і принципів у внутрішній регулятор реальної правової по­ведінки людей завжди формується, як ми уже зазначили, на основі безпосереднього досвіду конкретної особистості.

Отже, можна вважати, що головним напрямом правової соціа­лізації є гарантія реалізації прав особистості, її політичного, еконо­мічного і правового статусів. Кожен випадок беззаконня, нехтуван­ня правами особистості, зневаги до її морально-правових почуттів є ударом по формуванню правової свідомості, тобто правової соціа­лізації в цілому, наслідки якого неможливо передбачити. Це може призвести до становлення асоціальної у правовому аспекті особисто­сті і до виникнення зневаги до закону в цілих соціальних групах, а загалом — до втрати ефективності впливу закону на реальні вчинки і настрої людей.

Не принижуючи значення інших аспектів правової соціалізації, на нашу думку, головним напрямом соціалізації особистості, коли йдеться про реалізацію її прав і соціально-політичного статусу, тоб­то, коли вона має виступати активним правовим суб'єктом, є діяль­ність самої особистості. Аби здійснити масове перетворення грома­дян саме у таких суб'єктів, слід дотримуватися певних принципів. До головних з них, на нашу думку, можна віднести такі.

Принцип участі. Кожна особистість, яка включена у певний правовий процес, має бути його рівноправним учасником, тобто та­ким, діяльність якого є необхідною ланкою цього процесу і визна­ється іншими учасниками. Важливу роль у реалізації цього прин­ципу відіграють відповідні цінності й настанови фахівців, які орга­нізують і проводять певні правові акції.

Принцип правового пріоритету. Беззастережною вимогою будь-якого аспекту діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютне панування закону. Не може бути політичних, ідеологіч­них, психологічних та інших чинників, які дозволили б допустити щонайменше порушення закону. До того ж, не тільки закону, що дає оцінку явищу по суті, але й закону, який визначає процес тієї

чи іншої правової дії. Можна по-різному ставитися до відомого принципу «Хай здійсниться правосуддя, хоч би при цьому загинув світ», але замислитися над цим слід. Ми переконані, що коли здійс­нюється істинне правосуддя, світ не гине і не загине ніколи, тим більше, що під загибеллю світу іноді розуміють загибель егоїстич­них особистих або групових прагнень.

Принцип гарантій. Забезпечення активності і реалізації прав будь-якої особистості у правовому процесі, що стосується її долі або інтересів, має бути гарантоване законом. Дана гарантія має бути та­кою, щоб жодна гілка влади, жодна посадова особа не змогла її проіг­норувати чи хоча б послабити. Це питання може бути предметом спе­ціальної розмови, але зразком гарантій демократичних устремлінь на сьогодні може бути Конституція США. Очевидно, це пояснюється тим, що її автори й ті, хто її приймав, насправді намагалися досягти перемоги демократичних засад суспільного життя.

Принцип компенсації. В реальному житті можливі ситуації, ко­ли порушено те чи інше право особистості, передбачене законом. У зв'язку з цим закон має передбачати моральну і матеріальну ком­пенсацію в разі подібних порушень. Саме принцип компенсації мо­же відмежувати людину від правового нігілізму, який виникає під впливом порушень закону, допущених некомпетентними або недоб­росовісними діячами від правосуддя. Цей принцип може діяти і ак­тивно впливати на правову соціалізацію лише тоді, коли вимога компенсації щодо будь-якої особи стане нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу особливо необ­хідна тому, що він впливає на корекцію правової соціалізації не тільки звичайних громадян, але й посадових осіб, зайнятих у право­вій сфері.

Рівень реалізації зазначених принципів фактично є відбиттям ефективності механізму правової соціалізації. Оцінка цього рівня шляхом застосування принципу єдності об'єктивної і суб'єктивної сторін правової соціалізації є однією з найбільш актуальних проб­лем концепції правової соціалізації.

Так, рівень розвитку і ефективність механізму правової соціа­лізації органічно пов'язані з рівнем екстеріоризації соціально-пра­вових рис особистості, тобто від того, як зовнішні впливи у свою чергу перетворилися через реальні дії в елементи правової дійснос­ті. Щодо інтеріоризації у процесі входження особистості до системи правових відносин, то на практиці вона завжди формується на під-

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

ставі її безпосереднього досвіду. Отже, можна вважати, що голо­вним напрямом правової соціалізації в усіх її проявах є гарантія і реальне втілення правового статусу кожної особистості. Нехтування прав особистості і зневага до її морально-правових почуттів теж є соціалізацією, однак зі знаком мінус.

Центральною ланкою особистісного механізму правової соціа­лізації є соціально-правова рольова дія. Вона виконує функції своєрідного «робочого органу» правової соціалізації. Така її роль пов'язана з тим, що, по-перше, забезпечення соціальних рольових дій, санкціонованих правом, є кінцевою практичною метою соціа­лізації, а по-друге, зміни інтересів, цінностей, норм, необхідних для формування певного рівня правової соціалізації, можуть реально виникнути і закріпитися лише на основі практичного досвіду особис­тості. Цей досвід, у свою чергу, є формою соціально-психологічного опанування, правових і соціальних наслідків рольових дій. Зважа­ючи на це, можна сказати, що адаптація до необхідності виконання соціальних ролей у суворо обмеженій правовій формі є не лише фор­малізованою стороною правової соціалізації — адже у відповідності до діяльнісного принципу формування особистості будь-які зміни в правовій соціалізації починаються і стають реальністю лише внаслідок змін у практичних діях. Саме тому виконання соціальних рольових дій у передбаченій правом формі або законопослушність є основоположною передумовою правової соціалізації.

Соціальна рольова правова дія, як уже зазначалося, в механізмі правової соціалізації виконує роль своєрідного «робочого органу», бо соціалізація як процес впливу на особистість проявляється лише під впливом дії, що виконується в реалізації певної соціальної ролі. Щодо організуючої ланки механізму правової соціалізації, то нею є система регуляторів соціальної поведінки, яка призначена для того, аби надати цій поведінці певного правового змісту і соціальної впо­рядкованості. Система регуляторів щодо окремої особистості вико­нує роль об'єктивного фактору соціалізації, бо, незалежно від суто особистих рис, людина, що підпала під вплив певної регулюючої си­стеми, набуває певних якщо не інтеріоризованих, то принаймні адаптованих функціональних якостей. Ці якості співпадають із со­ціально-правовим змістом певної ланки системи регуляторів.

Взагалі у системі регуляторів можна виділити три регулюючі ланки — правову, протиправну і позаправну. При цьому слід зазна­чити, що позаправна система регуляторів соціальної поведінки ви­ступає як учасник правової соціалізації в тому випадку, коли якісь

її настанови є трансформованою формою певних правових вимог. Яскравим прикладом у цьому відношенні можуть бути відомі запо­віді з їх настановою: не убий, не укради тощо.

Роль позаправної системи полягає в тому, що вона є з'єднуючою ланкою між моральним і правовим. Таке поєднання має фундамен­тальне значення, бо норма поведінки стає справді життєвою лише тоді, коли вона набуває морального змісту, тобто є нормою-цін-ністю. Насамперед і повною мірою це стосується правових норм, оскільки вони мають не тільки впливати на соціально-рольові дії, але й бути тією частиною регулятивного механізму, яка обумовлена внутрішнім світом і переконаннями особистості. Саме тому з погля­ду правової соціалізації правова і позаправна системи регуляції со­ціальної поведінки завжди виступають у єдності, в межах якої пра­во все ж є первинним, оскільки воно має риси як всезагальності, так і обов'язковості.

Існування протиправної системи регулювання соціальної пове­дінки пов'язане, по-перше, з існуванням протиріччя між реальною нормативною можливістю правової системи і фактичними потреба­ми у вирішенні суперечних потреб особистості; а по-друге, з тим, що представники деяких соціальних верств або люди певного соціаль­но-психологічного типу оцінюють існуючі правові і моральні норми як такі, що нібито ведуть до соціальної поразки і непридатні до збе­реження або зміни їх соціального статусу. Позаправова система ви­рішити ці колізії не здатна, бо для взаємоузгодження реальних су­перечних інтересів вона не має сили, яка перетворила б її норми на обов'язкові. Ситуація, коли недоліки правової системи регулюван­ня ведуть до спроб замінити виконання деяких її функцій діяльніс­тю позаправової системи і коли у виниклому вакуумі зростають мо­жливості протиправної системи, означає деградацію сфери правово­го регулювання соціальної поведінки, а значить, і всього механізму правової соціалізації особистості.

Ключовою ланкою всіх проблем механізму правової соціалізації є проблема особистості. Це пов'язане з тим, що і об'єктом, і суб'єк­том цього механізму є особистість. У першому випадку вона висту­пає як об'єкт впливу соціальних інститутів, референтних груп і окремих особистостей. Підкорення цьому впливові, а потім транс­формація його в такі риси особистості, що «із середини» визначають ставлення до правових норм і правової форми спілкування, і є про­цесом правової соціалізації особистості. Проте і соціальні інститути, і спільноти, що виступають як суб'єкти правової соціалізації, — це не абстракції, а відповідні об'єднання реальних, конкретних осо-

Розділ 5

бистостей, які і самі в свою чергу є об'єктами соціалізації. Отже процес правової соціалізації є не тільки сходженням від індиві­дуального до соціально-правового, але й рухом від загального до ін­дивідуального з тим, щоб це оновлене індивідуальне знову, на ново­му якісному рівні, повернулося до загального, соціально-правового. Схематично цей постійний рух можна відтворити так:

При розгляді механізму соціалізації в зазначеному вище аспекті він виступає як єдність трьох процесів:

— індивідуалізації застосування і використання санкціонованих
суспільством правових норм (зовнішній аспект соціалізації);

— перетворення правової поведінки і дотримання норм права у
внутрішню потребу окремих особистостей;

— фіксації індивідуального досвіду і перетворення його, як част­
ки загального досвіду, в практичну засаду змін у правовій системі
та її нормах.

Роль суб'єктного аспекту в механізмі і самому процесі правової соціалізації особистості полягає в тому, що саме він забезпечує реа­льне входження особистостей в певну систему суспільно-правових відносин. Конкретно це виявляється в тому, що він забезпечує:

— міжособистісне спілкування людей як членів певних соціаль­
них спільнот і як громадян;

— взаємний вплив особистостей як носіїв певних правових по­
глядів, цінностей, настанов тощо;

— узгодження інтересів і потреб, що люди хочуть реалізувати за
допомогою входження в певні правові відносини або шляхом запо­
бігання такому входженню;

— співставлення поглядів і переконань щодо права і правової си­
стеми і формування на цій основі власної правової свідомості;

Правова соціалізація особистості

— обмін досвідом участі у тих або інших правових відносинах і у діяльності певних правових інститутів.

Однак при найближчому розгляді всіх цих впливів на процес правової соціалізації виявляється, що всі вони регулюються розвит­ком і соціально-психологічним станом особистості, яка є безпосе­реднім учасником правової соціалізації.

Отже, ключове місце у всьому механізмі правової соціалізації по­сідає виховання особистості, тобто цілеспрямований вплив на неї з метою формування бажаних діяльнісних, соціокультурних, соціа­льно-психологічних і особистих якостей.

Будь-яке виховання, в тому числі і правове, завжди виступає як процес, головними сторонами якого є, з одного боку, навчання, а з іншого — надання особистості певної соціальної та соціально-психо­логічної спрямованості. Забезпечення єдності цих обох аспектів ви­ховання є основоположною передумовою їх вирішального впливу на характер правової соціалізації особистостей. Цей бік справи особли­во підкреслюється тому, що правове виховання іноді ототожнюєть­ся з навчанням, оскільки існує ілюзія, що головне — знати норму права, а далі вона, завдяки своєму нормативному характеру, авто­матично вплине на поведінку особистості.

Проблеми і навчання, і формування спрямованості особистості при будь-якому аспекті її виховання, в тому числі і правового, повин­ні вирішуватися, виходячи з її динамічної функціональної струк­тури. Ця динамічна структура являє собою певну систему (див. табл. 4).

Розділ 5

Опора на всю структуру якостей особистості з погляду правового виховання і єдності цього процесу з процесом правової соціалізації має подвійне значення. По-перше, лише системний підхід до проце­су правового виховання надає можливість забезпечити такі зрушен­ня в стані особистості, які б стали не тільки передумовою змін у правовій поведінці, а й надали б цим змінам рис внутрішніх особис­тих якостей. По-друге, саме на основі врахування особливостей кож­ної із функціональних підструктур особистості та їх певної ієрархії можна виявити головні етапи правового виховання і соціалізації, зміст і критерії їх ефективності, а також практичні підходи до ви­рішення проблем правової соціалізації. Якщо процес правового ви­ховання з погляду його соціального змісту розглядати як процес правової соціалізації, то передбачувані зрушення в стані особистос­ті, в її біопсихологічних, діяльнісних і соціокультурних рисах мож­на розглядати як стратегію соціалізації.

Оскільки процес правової соціалізації не може бути довільним і залежить від реальних якостей особистості, то зміни цих якостей виступають як відображення ефективності самого цього процесу. Іншими словами, правова соціалізація і зміни в ній можуть бути ви­явлені і оцінені з соціологічної точки зору лише на підставі вияв­лення особливостей входження особистості у правове спілкування з усіма суб'єктами права. А це, в свою чергу, може бути оцінене шля­хом аналізу змін соціальних якостей особистості або навіть цілих соціальних верств, спираючись на які, вони вступають у правове спілкування. Такий підхід обумовлений тим, що саме ці якості є со­ціальним індикатором того, у які правові відносини і з якою мірою соціальної ефективності особистість може вступати. Для оцінки осо­бистості як суб'єкта правової соціалізації і змін, що відбуваються в них, а значить і вияву на цій основі реальної ефективності її, пропо­нується система критеріїв (див. табл. 5), що враховує соціально-психологічні і соціологічні розробки вітчизняної і світової науки щодо особистості.

Зміст і характер взаємодії особистостей в механізмі правової со­ціалізації, виконання ними одночасно ролей об'єктів і суб'єктів правової соціалізації дають підставу зробити висновок про те, що вона у своїй глибинній основі регулюється законами інформації. Поняття «інформація» слід розглядати на двох рівнях. Перший рівень — загальновживаний: інформація визначається як передача знань або відомостей від однієї людини або групи за допомогою ус-

Правова соціалізація особистості

ної чи письмової мови, а також відповідних символів (позначок). Другий рівень — методологічний: інформація виступає як відтво­рення розмаїття якостей одного об'єкта в іншому внаслідок їх вза­ємодії.

Теорія інформації, як вираження сучасних поглядів на законо­мірності функціонування соціумів, розглядає поняття «інформа­ція» на вищому, методологічному рівні. Що ж стосується проблем правової соціалізації особистості, то вони повинні аналізуватися на обох рівнях. Недооцінка загальновизнаного підходу означала б нех­тування безпосередніми практичними аспектами інформаційного забезпечення процесу правової соціалізації. Ігнорування методоло-

Розділ 5

Правова соціалізація особистості

гічного аспекту призвело б до спрощення проблеми і неможливості дати наукову оцінку деяких надзвичайно важливих її аспектів.

Значення методологічного підходу до проблеми інформації має два головні аспекти щодо питань правової соціалізації особистості. Перший полягає в тому, що людей цікавить не просто знання змісту норми права, а і його реальна дієвість і ті соціальні обставини, які визначають можливість застосування і фактичну ефективність нор­ми права. Позитивний вплив норми права має місце лише в тому ви­падку, коли застосування норми права є реальним, не супроводжу­ється формально не фіксованими, а фактично існуючими майнови­ми, соціальними і психологічними втратами. Саме цей бік справи і має цікавити в першу чергу соціологію права і досліджуватися нею, бо для неї проблема інформації не зводиться до формального засво­єння змісту правової норми.

Другий аспект методологічного підходу до проблеми інформації полягає в тому, що інформація — це таке її різноманіття, яке у про­цесі його засвоєння особистістю набуває нових якостей згідно з вну­трішньою організацією об'єкта інформації. З погляду інформацій­ного забезпечення механізму правової соціалізації особистості це має фундаментальне значення. Адже правовий соціалізуючий вплив правової системи залежить не тільки від якості самої системи і пра­вових актів, на які вона спирається, але й від соціальних і соціаль­но-психологічних характеристик особистостей, з якими ця система інформації взаємодіє. Саме тому загальне і правове виховання осо­бистості виступає і як загальна передумова її правової соціалізації, і як основоположна засада соціалізуючого впливу позитивної соціа­льної інформації.

Проблема правових знань особистості і розширення інформації в цій сфері породжується насамперед тим, що у процесі функціону­вання правової системи виникає необхідність застосування право­вих актів для оцінки поведінки і діяльності фізичних і юридичних осіб, а також винесення щодо них рішень в конкретних ситуаціях. Якщо застосування цих аспектів ставити в залежність від їх знан­ня, то це не тільки може призвести до зловживання посиланням на необізнаність, але й не відповідатиме дійсності.

Справа в тому, що кожен правовий акт реально розрахований на певну спільноту людей. Наприклад, закони зі сфери фінансового права мають всезагальну обов'язковість, але практично з ними зу­стрічаються ті, чия діяльність пов'язана саме з фінансами. Відомо

також, що великими «знавцями» кримінального права є саме ті, хто його порушує і на кого в першу чергу розрахований криміналь­ний кодекс.

Спільноти, на які розраховані закони, можуть мати різний рівень — від групи людей зі спільною специфічною ознакою до мас­штабів усього суспільства (наприклад, конституційні норми). Однак це не змінює суті справи — адресність є однією з основоположних ознак будь-якого правового акта.

Положення правового акта мають перебувати у певному співвід­ношенні з загальновизнаними соціальними нормами і певними тра­диціями, з інтересами і принципами їх реалізації щодо тих, кому цей акт адресований. А це означає, що спільноти, на які розрахова­ний правовий акт, не тільки зацікавлені знати його і будуть усіма доступними їм засобами прагнути до цього, а й знають основополо­жні принципи тієї сфери законодавства, до якої відноситься право­вий акт, як правило, докладно обізнані з уже існуючими законами, а тому досить легко і швидко сприймають те нове, що пропонує но­вий правовий акт. Слід також зважити і на те, що ті, на кого розра­хований правовий акт, саме тому, що він стосується їх специфічних інтересів, завжди обмінюються інформацією та її оцінкою щодо но­вих правових актів.

Отже, можна зробити висновок, що необізнаність, окрім тих ви­падків, коли правові акти свідомо приховуються від оприлюднення, все ж є винятком, а не правилом — і ці винятки мають індивідуаль­ну природу походження. Суспільство намагається нейтралізувати їх, а тому, незважаючи на презумпцію принципу обізнаності, ви­знає існування протиріччя між загальною природою обізнаності та індивідуально обумовленою можливістю необізнаності — і створило механізм його вирішення. До цього механізму, окрім забезпечення індивідуального вивчення правових знань і суспільної системи їх розповсюдження, слід віднести інститут адвокатури, юридичне кон­сультування, а у сфері застосування кримінального права, тобто там, де вживаються особливі форми державного примусу, — діяль­ність захисників у кримінальному процесі, запрошених органами дізнання, слідчими органами чи судом або суддями.

Реальне знання або незнання правового акта виявляється лише в спробі застосувати його на практиці у конкретній ситуації. Рівень складності ситуації виявляє і рівень знання закону — і проблема

ю моз

Розділ 5

найчастіше полягає не стільки в тому, що закони невідомі, а в тому, як і які закони застосувати в певній ситуації. На вирішення саме цього аспекту і має бути спрямована правова інформація.

Взагалі правове знання має ту фундаментальну гносеологічно-діяльнісну особливість, що його використання має соціально-владні

Правова соціалізація особистості

наслідки. Це стосується всіх рівнів правових знань, навіть тих, що мають високий рівень абстракції і не здійснюють безпосереднього впливу на прийняття рішень будь-яких гілок влади: правові знання формують певну правову ідеологію, принципи функціонування пра­вової системи, деонтологічні вимоги до фахівців правової сфери. Тобто вони дають критерії ефективності права як регулятивного со­ціального механізму і тим самим ініціюють певні соціально-владні наслідки при використанні права.

У своїх найсуттєвіших моментах механізм правової соціалізації особистості зображений на рис. 6.

Для пояснення наведеної схеми слід звернути увагу на те, що під соціально правовою владною системою розуміється такий сукупний вплив нормативно-правової, соціально-психологічної, діяльнісної та інформаційної систем, який здатен детермінувати правову пове­дінку особистості. Те, що при дії цієї системи може виникнути кон­формістська поведінка особистості, не впливає на соціалізуючу при­роду цієї системи. Ситуація конформізму, яка в деяких випадках властива правовій поведінці, не є негативним явищем і може роз­глядатися як певний етап у правовій соціалізації особистості. Біль­ше того, свідомий конформізм можна розглядати як критерій (пока­зник) високого рівня правової соціалізації, оскільки особистість, критично оцінюючи норми права, але все ж виконуючи їх, буде до­магатися удосконалення цих норм законним шляхом і тим самим перейде на вищий рівень правової соціалізації.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке правова соціалізація особистості?

2. У чому полягає характеристика поля правової соціалізації?

3. Які існують проблеми правової інтеріоризації?

4. Як визначається механізм правової соціалізації? Назвіть його еле­
менти.

5. Які соціальні чинники впливають на законослухняну поведінку

людини?

6. Чому законність є стрижневим чинником соціалізації в умовах
трансформації суспільства?

7. У чому проявляються соціальні аспекти законності?

8. Які існують соціально-правові джерела виникнення антиподів за­
конності?

9. Які негативні наслідки на правову соціалізацію особистості має
корупція?

10-МОЗ

Розділ 5

Рекомендована література

1. Богуцький П. Поняття правової реформи та методологічний підхід
до проблеми її формування // Право України. — 1996. — № 4.

2. Васильєв В. П. Юридическая психология. — СПб., 1997.

3. Гегель Г. Философия права. — М., 1990.

4. Келли А. Дж. Теория личности. — СПб., 2000.

5. Конституционньш договор между Верховним Советом Украиньї и
Президентом Украиньї об основньїх началах организации и функцио-
нирования государственной власти и местного самоуправления в Укра-
ине на период до принятия новой Конституции Украиньї. — Харьков,
1995.

6. Кози А. Отклоняющееся поведение и контроль за ним // Американ-
ская социология. — М., 1972.

7. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. її. Современная социология пра­
ва. — М., 1995.

8. Лясковська Н. Про культуру правотворчої діяльності // Право
України. — 1994. — № 5—6.

9. Максимов С. И. Правовая реальность: инструментальньїй и ком-
муникативнмй подходьі // Проблеми законности. — Вьіп. 29. —
Харьков, 1995.

10. Максимов С. И. Правовая реальность: опьіт философского осмис­
лення — Харьков, 2002.

11. Молодежная преступность как социальная проблема // СІНА
глазами американских социологов. — М., 1982.

12. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997.

13. Осипова Н. П. Особливості поля правової соціалізації особистості
в умовах трансформації суспільства // Харьковские социологические
чтения-98: Сборник научньїх работ. — Харьков, 1998.

14. Осипова Н. П. Подолання правового нігілізму як основоположна
проблема ефективності правової освіти //Правова освіта й соціалізація
учнівської молоді в умовах реформування українського суспільства.
Матеріали всеукр. наук. конф. 9—10 січня 2003 р. — Харків, 2003.

15. Парсонс Т. О структуре социального действия. — М., 2000.

16. Плашонов К. К. Структура и развитие личности. — М., 1986.

17. Рабинович П. М. Методологія правознавства: проблеми плюра­
лізації // Вісник АПрН України. — 1995. — № 3.

18. Ритцер Дж. Современньїе социологические теории. — 5-е изд. —
СПб., 2002.

19. Тодьїка Ю. Н. Конституционньїе основи формирования право-
вой культури. — Харьков, 2001.

20. Хекхаузен X. Мотивация деятельности. — М., 1986.

Розділ б

ПРАВОВА КУЛЬТУРА ТА ПРАВОВА ПОВЕДІНКА

6.1. Поняття і структура правової культури

В умовах формування правової держави проблема підвищення рівня правової культури суспільства набуває особливої значущості та актуальності. Ця обставина визначає необхідність теоретичного аналізу правової культури, з'ясування її змісту і структури.

До теперішнього часу проблема правової культури залишається [або розробленою. Це обумовлено перш за все тим, що дана пробле-

аналізується переважно у прикладних цілях, наприклад, у зістав­ленні з політичною культурою, при розгляді рівня знання права окремими групами населення тощо. Цілісна ж концепція правової культури, що базується на політико-філософських дослідженнях, даних широких конкретно-соціологічних досліджень, юридичній практиці, поки не вироблена.

Особливе методологічне значення для дослідження правової куль­тури має категорія «культура», за допомогою якої в науці визнача­ють багатогранне, поліфункціональне і в силу цього — складне для інтерпретації явище. Даний факт є причиною великої кількості трак-товок культури і підходів до її аналізу. В сучасній науковій літера­турі налічується понад 500 визначень поняття «культура» і число їх (як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі) продовжує зроста­ти. При цьому з методологічного погляду важливим є не кількість визначень, а з'ясування і дослідження принципових розбіжностей у підходах до аналізу поняття «культура», яких, безумовно, значно менше, ніж дефініцій.

Методологічне значення категорії «культура» для правової куль­тури визначається у тому, що вона:

1) є вихідною точкою в русі від абстрактного до конкретного і то­му відображає загальне у явищах культури в усіх її різновидах;

Розділ 6

Правова культура та правова поведінка

2) є орієнтиром в аналізі емпіричного правового матеріалу при
переході від теорії найвищого, філософського рівня узагальнення до
теорії правової культури і в силу цього дозволяє здійснювати в конк­
ретній галузі знань аналіз юридичного різновиду явища не з пози­
цій розгляду культури в цілому, а виводить дослідника на підготов­
лений філософією плацдарм для виявлення специфіки об'єкта до­
слідження саме в правовій сфері життя суспільства;

3) вказує на головні напрями і способи розвитку теорії правової
культури;

4) дана категорія, будучи формою і стійким організуючим прин­
ципом процесу мислення, породжує ряд вимог до аналізу правової
культури¹.

В науковій літературі визначилися певні підходи до аналізу культури.

Прихильники першої інтерпретації розглядають культуру, як все те, що створено людиною, на відміну від того, що надано приро­дою. Виходячи з даного розуміння культури, в літературі можна зу­стріти досить широкі визначення правової культури, наприклад, як системи матеріалізованих та ідеальних елементів, що належать до сфери дії права і їх відбиттю у свідомості й поводженні людей (Ка-мінська В. І. та ін.).

Другий підхід — діяльнісний. Вчені, що відстоюють його, вважа­ють, що при визначенні культури необхідно акцентувати увагу на якомусь одному боці чи характеристиці людської діяльності. При цьому культура розуміється як синонім творчої діяльності. Щодо правової галузі — культурною може бути визнана, головним чином, правотворча діяльність. За такого підходу з правової культури ви­падає багато видів юридичної діяльності, наприклад, правозастосо-вча діяльність, або діяльність громадян з підвищення свого правоос-вітнього рівня.

Третій підхід пов'язаний з виокремленням у культурі різних су­б'єктивних елементів суспільної системи. Д. Чесноков розглядає культуру як історично обумовлену сукупність навичок, знань, ідей і почуттів людей, а також їх закріплення в різних суспільних яви­щах (у техніці виробництва і побутового обслуговування, в освітньо­му рівні народу і суспільних інститутах, у досягненнях науки і тех­ніки, творах літератури і мистецтва).

¹ Семитко А. П. Правовая культура социалистического общества: сущ-ность, противоречия, прогресе. — Свердловск, 1990. — С. 12—13.

Дана позиція знайшла відображення і у визначеннях правової культури, що орієнтовані на суб'єктивні, інтелектуальні елементи, тобто на рівень знання і розуміння права. О. В. Лукашева, на­приклад, вважає, що правова культура являє собою певний ступінь знання законодавства, поваги до законів, вміння правильно розуміти їх і застосовувати в точній відповідності до тих задач, для рішення яких вони були створені. С. С. Алексєєв розглядає правову культуру як ступінь знайомства людей з правом, його розуміння, що забезпе­чує обов'язковість дотримання всіма особами правових вимог.

Ці автори, на наш погляд, безпідставно обмежують поняття пра­вової культури ставленням людей до правових норм, що дуже зву­жує поняття правової культури. За його межами опиняються такі суттєві явища, як правовий статус особистості, правопорядок і на­віть самі правові норми.

Послідовна реалізація зазначеного підходу при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури і правової свідомості. У зв'язку з цим його навряд чи можна визнати плодо­творним.

Четвертим, найбільш розповсюдженим підходом, є виокремлен­ня предметної сторони культури, яка розглядається як сукупність усіх матеріальних і духовних цінностей, створених і розвинених людством у ході його історії. З цього погляду правову культуру мож­на уявити як сукупність цінностей, що створені людьми в правовій сфері. У цьому зв'язку вона вбирає в себе об'єктивне і суб'єктивне право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопоря­док, правову поведінку суб'єктів, критерії політичної оцінки права і правової поведінки у функціонуванні і розвитку її складових час­тин. Такий погляд на побудову правової культури має своїх прибіч­ників. Так, А. В. Сахаров і А. Р. Ратинов як елементи правової культури пропонують виділяти:

право як систему норм, що виражають державні веління;

правовідносини, тобто систему суспільних відносин, що регулю­ються правом;

правові заклади як систему державних органів і суспільних орга­нізацій, що забезпечують правовий контроль, регулювання і вико­нання права;

правосвідомість, тобто систему духовного відображення всієї правової дійсності;

правову поведінку (діяльність).

Розділ 6

Правова культура перебуває у складній органічній єдності з інши­ми областями культури і в її специфічному змісті обов'язково вияв­ляються риси і особливості, притаманні даній культурі в цілому.

Взаємодія правової та інших областей культури здійснюється в результаті взаємозв'язку і взаємовпливу однотипних культурних комплексів, що належать до різних культурних сфер (політичної, моральної, правової тощо). Елементи, що формують правову куль­туру, водночас належать і до інших структур. Так, право входить до системи соціальних норм; правовідносини — до системи суспільних відносин; правові заклади — до системи соціальних інститутів; пра­восвідомість — до системи суспільної свідомості (див. табл. 6).

Функціональні зв'язки споріднених елементів у цих системах за­безпечують відповідність тих областей культури, до яких вони на­лежать. У випадку ж невідповідності ми маємо справу з дезорга­нізацією нормальної діяльності систем. Одним із проявів такої дез­організації є, наприклад, злочинність.

Правова культура та правова поведінка

Структуру правової культури можна представити і з боку глиби­ни пізнання правових явищ, оволодіння ними. У зв'язку з цим ви­діляють повсякденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні правової культури.

Повсякденна правова культура виявляється в нашому повсяк­денному житті. Вона являє собою неглибоке, поверхове відображен­ня правових явищ, що не дозволяє правильно обміркувати і оцінити всі сторони правової практики. Ця культура не піднімається до рів­ня теоретичних узагальнень. Разом з тим, вона використовується у повсякденному житті людей при реалізації права і тим самим сприяє дотриманню вимог правових норм, більш повному перетворенню їх у життя.

Професійною правовою культурою наділені ті особи, які безпосе­редньо займаються правовою діяльністю. Для неї притаманні більш глибокі знання і розуміння права у конкретній галузі професійної діяльності.

Теоретична правова культура, що є відображенням найвищого рівня пізнання правових явищ, являє собою сукупність наукових знань про сутність, характер і взаємодію всіх правових явищ, всьо­го правового механізму, а не якихось окремих його елементів. Вона є результатом наукових пошуків вчених-юристів, колективного до­свіду практичних робітників правоохоронних органів і політичних діячів. Теоретична правова культура є безпосереднім джерелом пра­ва. Вона відіграє найважливішу роль як у правотворчості, так і в реалізації права.

Правову культуру можна аналізувати також і з погляду спільно­ти, охоплення нею індивідів і соціальних груп. У зв'язку з цим вио­кремлюють індивідуальну, групову правову культуру і правову культуру суспільства в цілому.

Оскільки правова культура суспільства не існує без правової культури особистості, то дослідження сутності правової культури як суспільного явища буде неповним, якщо обмежитися лише ана­лізом правової культури суспільства, ігноруючи при цьому до­слідження особистісного аспекту правової культури.

Правова культура особистості визначається правовою культурою суспільства. Вона характеризується ступенем і характером правово­го розвитку індивіда, які визначають його соціальну активність у правовій сфері. Розуміння особистісного аспекту правової культури найбільш рельєфно виявляється в її структурі. Структура правової

Розділ 6

Правова культура та правова поведінка

культури особистості акумулює культурну діяльність у сфері права, потенціал правової культури і правові культурні орієнтації.

Правова культура особистості виявляється в певному характері і рівні діяльності, в процесі якої особистість набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. Правова культура існує і як ре­зультат цієї культурної діяльності в сфері права, тобто як сукуп­ність відповідного ступеня правових знань, умінь, навичок, як потен­ціал правової культури. Правова культура характеризується і під­готовленістю до сприйняття правових ідей, оцінкою знань, умінь, реального права, тобто наявністю правових культурних орієнтацій.

Виокремлення в особистісній правовій культурі сформованих культурних утворень має важливе значення для практики організа­ції виховної роботи, теоретична розробка якої все ще залишається досить актуальною.

Різносторонній аналіз структури правової культури дозволяє ре­льєфніше уявити і її поняття. Ми солідарні з тими вченими, які від­дають перевагу аксиологічному підходу до його трактовки. Саме ак-сиологічне, ціннісне бачення правової культури дозволяє більш чіт­ко відмежувати її від інших близьких і взаємопов'язаних з нею категорій, таких, як правова діяльність, механізм правового регу­лювання. Правова культура — це система правових цінностей, що створюються під час розвитку суспільства і зосереджують в собі до­сягнення світової юридичної культури.

Цінність права полягає, перш за все, в його позитивній значущо­сті (ролі) у задоволенні потреб суб*єктів. Гадаємо, не зовсім прави­льно визначати цінність права як його можливість задовольняти по­треби. На наш погляд, більш точним є П. М. Рабинович, який вва­жає, що у даному випадку акцентується лише можлива цінність права. Якщо говорити про дійсну цінність явища, що аналізується, то точніше розуміти її як реальну значущість, як конкретну функ­цію, що здійснюється правом.

Місце права в системі соціальних цінностей обумовлене тим, чи розглядається воно як цінність-засіб або цінність-мета, тобто може бути цінністю похідною і може мати власну цінність. Звідси, право як цінність можна розглядати у двох аспектах. З одного боку, при­значення права — підтримання порядку і організованості в суспіль­стві. У цьому сенсі цінність його похідна. З іншого боку, це — фено­мен, що містить і закріплює юридичні цінності, завдяки чому влас­не право вливається у світ цінностей. ЗагальносопДальна цінність

права — існуюча і необхідна можливість задовольняти інтереси су­спільства.

Право, правова цивілізованість — невід'ємна складова людської культури, важливе її досягнення. Саме тому воно має власну цін­ність. Саме на цьому фундаменті і повинні будуватися теорія і прак­тика правової держави. Тільки недержавне праворозуміння, ви­знання за правом власної цінності здатне на сучасному етапі ознаме­нувати позитивні зрушення в області правової політики, підвищення рівня правової культури суб'єктів соціального спілкування. Разом з цим, правова культура — це всі цінності, що створюються людьми у правовій сфері; окрім власне права (об'єктивного і суб'єктивного) — правосвідомість, правові відносини, стан законності, досягнутий рівень законотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяль­ності.

Розробка соціологічного, а саме аксиологічного аспекту правової культури є соціальною необхідністю. Тільки усвідомлення, сприй­няття людьми універсальних культурно-історичних правових цін­ностей, традицій здатне подолати бездуховність, що зростає, зроби­ти реальними такі соціально-правові цінності, як гідність, висока значущість особистості в соціальному житті.