Соціологія про закони розвитку та типи суспільства

Розвиток суспільства як динамічної та організованої системи відбувається за певними закономірностями та відзначається своєрідністю типів свого функціонування. Соціологія пропонує безліч часом супереч­ливих концепцій, пояснюючих закони, за якими живе суспільство та кри­терії його типологізацік. Зупинимось на найважливіших з них.

Історично першими є соціокультурний підхід, що знайшов своє втілення у теоріях соціокультурних типів та філософії історії.

Головна йо­го теза: розвиток суспільства виступає як зміна різноманітних та своєрідних соціокультурних систем. Один з перших варіантів цього підходу розробив російський соціолог Микола Якович Данилевський (1822-1885). У книзі "Росія та Європа", головну ідею якої можна вислови­ти словами "Росія не Європа, а Європа - ще не весь світ", він класифікує та аналізує взаємодію різних типів культур. При цьому, як природозна­вець, часто використовує біологічну термінологію.

Характерною рисою людської цивілізації за Данилевським є полілінійність. В її розвитку, як і в житті людини, можливо виділити три, чотири чи, навіть, сім вікових періодів. Розуміння розмаїття розвитку суспільства неможливо без визначення типів розвитку.

Соціолог виділяє 13 таких типів:

1) єгипетський, 2) китайський, 3) асірійсько-вавілоно-фінікійський (халдейський або давньосемітський), 4) індійський, 5) іранський, 6) єврейський,

7) грецький, 8) римський, 9) новосемітський або аравійський, 10) романо-германський або європейський, 11) мексиканський, 12) перуанський,

13) слов'янський.

Кожний з них проходить шлях від народження через розквіт до за­непаду. Вони поділяються на спадкоємні (1,3,6,7,8,10) та відокремлені (2,4), позитивно-діяльні (грають позитивну роль в історії) та негативно-діяльні (турки, монголи, гуни). Деякі з них є лише етнографічним ма­теріалом, не досягаючи історичної індивідуальності (фінські племена).

(Данилевський сформулював п'ять законів історичного розвитку. Згідно з першим законом всяка етнічна спільність чи група близьких етнічних формувань може створити культурно-історичний тип, якщо за своїми ду­ховними задатками вони вже вийшли з віку немовляти. Отже, головним критерієм визначення культурно-історичних типів є етнічний, фундамен­тальною ознакою якого є мова.

Другий закон проголошує, що умовою зародження та розвитку цивілізації, яка властива самобутньому культурному типу, є політична не­залежність.

У протилежному випадку народ втрачає свою самобутність і стає лише етнографічним матеріалом людської цивілізації.

Закон третій. Витоки цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожний тип виробляє їх для себе за більшого чи меншого впливу сторонніх, передуючих йому чи сучасних цивілізацій. Вони можуть бути перекручені, винищені, але не можуть бути замінені іншими засадами інакше, як через знищення самого народу. Ра­зом з тим, не можна відкидати вплив одного типу на інший.

За Данилевським існує три засоби поширення цивілізації: пересадка ( через колоні­зацію, що супроводжується фізичним знищенням народу або позбавлен­ням його політичної незалежності); щеплення (призводить або до загибелі самобутньої культури або до появи зовсім нового типу); плідна взаємодія, або дійсна спадкоємність (засвоєння всього кращого з інших культур із збереженням своєї самобутності).

Згідно з четвертим законом повнота та багатство культурно-історичного типу визначаються розмаїттям його етнографічних складових.

А звідси випливає питання про доцільність створення кожним таким еле­ментом свого культурно-історичного типу. Народи, які розмовляють настільки

спорідненими мовами, що не зустрічають труднощів у розумінні один одного, повинні утворювати одне політичне ціле. Ті ж, які відносяться лише до однієї лінгвістичної групи, мають надавати перевагу "правильній федерації" чи системі держав злиттю в єдине політичне ціле. В зв'язку з цим постає проблема взаємодії спільних та приватних інтересів і цілей. Інтереси та цілі культурно-історичного типу вищі за інтереси держави та окремих людей.

П'ятий закон вказує на короткочасність цивілізаційного періоду кожно­го культурно-історичного типу та його незворотність. Період цивілізації - це час, у перебігу якого народи, що складають конкретно-історичний тип, пересягнувши несвідому суто етнографічну форму побуту, створивши та зміцнивши своє існування як самобутніх політичних одиниць проявляють себе переважно у духовній діяльності. Коли творча енергія вичерпана, по­чинається процес руйнування певного типу. Він має дві форми: апатія самовдоволення (заспокоєння на досягнутому і врешті-решт поступова де­градація) та апатія розпачу (порушення стабільності та занепад суспільства внаслідок зневіри в обраних соціальних ідеалах). В обох ви­падках розвиток зупиняється, наступає "застій". Прогрес зупиняється, цивілізація гине. Нескінченний соціальний прогрес неможливий як в од­ному, так і тим більше у різних напрямках сукупно.

Таким чином, у розвитку кожного культурно-історичного типу є три рівні: етнографічний, державний та цивілізаційний або культурний.

Народ може послідовно пройти всі три рівні чи зупинитися на одному з них.

Другий варіант цієї концепції запропонував німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936). У своїй надзвичайно артистичній книзі, що стала подією у соціальній думці, "Занепад Європи" або, точніше, "Занепад західного світу" (1922 р.) він розгортає ідею культурно-історичного циклу у поєднанні з принципом дискретності локальних культур. Абсолютизуючи її, він перетворює самобутність культурного розвитку у цілковиту відокремленість та створює всеохоплюючу культурно-історичну концепцію, пафос якої - безвихідь кругообігу історії та неминуча загибель культур. Аналогічно етапам існування живого організму (народження, цвітіння, зів'янення, смерть), або природньої зміни часів року (весна, літо, осінь, зима), соціокультурний організм здійснює природне коло, досягаючи свого апогею - "цвітіння". Разом з вичерпанням творчого запалу, він, вже у формі цивілізації, прямує до свого природнього кінця.

За Шпенглером в історії людства мали місце вісім культурно-історичних типів:

1) єгипетський; 2) індійський; 3) вавилонський; 4) китай­ський; 5) аполонівський; 6) греко-римський; 7) фаустівський (західно­європейський); 8) культура Майя (латиноамериканський). XX сторіччя - час зародження дев'ятого (російсько-сибірського) типу. Жоден з цих типів не має переваг над іншими. Плідна взаємодія культур виключена, бо вони принципово не просвічуємі, відокремлені у часі та просторі, в них закладена погибельність у собі та недоступність для інших.

Заперечуючи однолінійність історичного розвитку, він проводить лінію фаталістичності та приреченості. В 20-ті роки з'являються перші симптоми занепаду західноєвропейської цивілізації. Засобом прискорення руйнування старого типу і одночасно народження нового за Шпенглером є війна.

Саме за це положення він був підданий гострій критиці, бо ця теза сприймалась як виправдання фашизму.

Наступним представником цього напрямку є англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975).

У десятитомній праці "Вивчення історії" {"Study of history") він подає 21 тип локальних, замкнутих цивілізацій. Кожна з них проходить ступені народження, зросту, надламу, розпаду та загибелі. Спрощуючи свою концепцію, він скоротив їх кількість до 13:

1) західна; 2) православна (східнослов’янська); 3) іслам­ська; 4) індійська; 5) антична; 6)сірійська; 7)китайська (включає також далекосхідну та японо-корейську); 8) егейська; 9)шумеро-хетська; 10) єги­петська; 11) андська; 12) цивілізація Інда; 13) середньоамериканська.

Критерієм типологізаціі є універсальна церква та універсальна держава. Суспільство - це історично-культурна спільність, Що має глибші історичні коріння ніж нація. В сучасному світі існує п'ять типів суспільств: православно-християнське або візантійське, західне, ісламське, індуське, далекосхідне.

Сучасник Тойнбі П. Сорокін розглядав суспільство як своєрідну соціокультурну систему, що складається з безлічі елементів. Основним критерієм типологізації є цінність. На відміну від попередніх мислителів Сорокін говорить не про конкретно-історичні різновиди культур, а про загальні типи, що є основою цивілізаційного розвитку людства. Історія цивілізації постає як хвилястий рух від ідеаціонального (ідейного) стану до чуттєвого (сенсорного, емпіричного). На кожному етапі повторюється лише суть, а не його конкретно-історичний зміст.

Ідеаціональний тип характеризується тим, що його носії базують свої погляди на панівних ідеях, чуттєвий - зверненням головної уваги на сен­сорно-сприймані речі. Для першого головна цінність - ідеї, ідеали, для другого - чуттєво-спіймані речі та предмети. Перехід від одного до іншого має два стани: ідеалістичний етап (гармонійне поєднання рис обох типів, наприклад, Золотий вік Греції або Ренесанс) та проміжний змішаний), що поєднує також обидва елементи, але протиставлені один одному. Усякі зміни в суспільстві болючі, але є необхідною умовою його розвитку.

Вони означають не загибель соціокультурної системи, а лише перетворення однієї форми в іншу.

У межах кожної з розглянутих концепцій по-різному пояснюються причини та фактори, що є основою історичного розвитку людства.

Багато в чому вони не враховують, що історичний процес руху людства єдиний. Важливою заслугою цього підходу є фіксація та детальний аналіз різноманітності шляхів в соціокультурному розвитку.

Другий підхід до пояснення законів соціального розвитку розроблений Карлом Марксом (1818-1883) і відомий під назвою формаційного.

Марк­сизм розглядає розвиток суспільства як природно-історичний процес, вуз­ловими пунктами якого є суспільно-економічні формації.

Суспільно-економічна формація - це історично певний щабель розвитку суспільства, що постає як соціальна система, яка визначається певним способом виробництва, підпорядкована специфічним законам виникнення, функц­іонування та переходу в більш високоорганізовану суспільну систему.

Марксистський аналіз спирається на закон матеріалістичного розуміння історії, який розглядає суспільне буття як визначальний фактор розвитку суспільної свідомості при відносній самостійності останньої. Згідно з цим законом визначальним фактором розвитку суспільства є соціально-економічні відносини.

За цією теорією історія людства постає як послідовна зміна таких фор­мацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична. Кожна з них є цілісним соціальним організмом, що має свою економічну та соціальну структуру, певні засоби соціальної регу­ляції, ідеологічні форми, риси побуту тощо. Специфіка формації визнача­ється панівним способом виробництва матеріальних благ (як сукупність продуктивних сил та виробничих відносин). Кожна формація складається з базису (матеріально-економічні відносини) та надбудови (політичні та правові інститути, духовні відносини та форми суспільної свідомості). Відповідно до п'яти типів формацій існує п'ять типів суспільств.

Потрібно зауважити, що спочатку Маркс виділяв і шостий тип суспільства, заснований на азіатському способі виробництва. Він характе­ризував його як концентрацію засобів виробництва в руках держави, то­тальну регуляцію та тотальний контроль за виробництвом з її боку, усу­нення народу від політичної влади та тотальну регуляцію суспільного життя. Однак він вважав, що цей тип мав місце лише в минулому (Золота Орда).

Тим часом, характерні риси цього суспільства багато в чому співпадають з тим типом, що мав місце у нашому недалекому минулому.

Марксистське вчення про суспільно-економічну формацію надало можливість:

1) виділити критерії періодизації історії людського суспільства;

2) визначити критерії повторюваності в розвитку соціальних явищ;

3) глибоко осмислити об'єктивні тенденції у розвитку суспільства.

Хоча в історії соціологічної думки відомо багато спроб пояснити роз­виток суспільства якимось одним чинником (географічним, демо­графічним, біологічним і т. д.), саме економічний детермінізм Маркса ви­явився найбільш ефективним. Марксизм відіграв значну роль у розвитку наукової соціології. Проте не можна закривати очі на те, що монопольне становище його в нашому суспільствознавстві призвело до заміни всієї соціології історичним матеріалізмом і цілковитого знехтування іншими підходами. Один з них - соціокультурний - нами вже розглянуто, перейдемо до наступного.

Національний підхід до аналізу суспільства полягає у розгляді його за­кономірностей та типів на засадах ознак національної спільності.

Один з його представників Р. Марш, визначаючи умови, за яких соціальний агре­гат стає суспільством, робить акцент на національних його аспектах. Ознаками суспільства, за думкою Маркса, є:

а) постійна територія (напр., Україна у межах державних кордонів);

б) відтворення суспільства головним чином за рахунок народження дітей (хоча має вплив і міграція);

в) розвинута культура (моделі можуть бути досить різноманітні, головне, щоб вони задовольняли всі потреби суспільного життя);

г) політична незалежність (тобто суспільство - це не субсисте­ма, як це було за часів колишнього Союзу).

Деякі з цих критеріїв визначені не чітко. Наприклад, третя ознака - "розвинута культура". В поліетнічних країнах (США, Індія, Росія, Югос­лавія тощо), де одночасно має місце розмаїття релігійних вірувань та ба­гатомовність, за думкою деяких вчених, відсутні суспільні цінності та ідеали, що сприймаються всім населенням, а є лише сукупність субкуль­тур, об'єднаних політичною та законодавчою владою. Суперечливим є ви­знання ознаки "політична незалежність", бо вона досить часто є лише формальною, а не дійсною, проголошеною, декларуючою, а не діючою, реальною.

Адже політична незалежність визначається економічною неза­лежністю, а більшість держав світу залежать від найбільш економічно розвинутих країн. Це стосується не лише молодої України, а й таких дер­жав, як Мексика чи Канада. Цей підхід частково перегукується з кон­цепцією М.Я. Данилевського (перший та другий закони суспільного роз­витку), підкреслює важливість національної ментальності у визначенні конкретно-історичного типу суспільства та виборі шляхів розвитку. Разом з тим важливо пам'ятати, що сьогодні у світі практично немає мононаціональніх держав, а тому становлення їх соціальних відносин повинно відбуватися з урахуванням загальноцивілізаційних процесів.

(Цивілізаційний підхід. Витоки його у концепціях О. Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, котрі початок сучасної цивілізації пов'язували з промисловим, індустріальним виробництвом. Згідно з цією позицією най­важливішим, визначальним у розвитку суспільства фактором вважається той історичний стан, той тип цивілізації, у межах якого відбувається у відповідний історичний період розвиток. Головними критеріями типологізації з точки зору цього підходу є науково-технологічні та політико-правові ознаки суспільства як сукупно, так і окремо.

Розвиваючи ідеї класиків соціології, Т.Парсонс, У.Ростоу, Р.Арон, Д.Белл критерієм, що визначає характер суспільства, брали рівень розвит­ку техніки та технології, робили спроби віднайти ті загальні риси, які вла­стиві суспільству на різних етапах його розвитку, у різних соціально-економічних системах.

Наприклад, Д.Белл класифікує суспільства на засадах досягнень техно­логії та знань. Виходячи з цього, в історії людської цивілізації він вирізняє три типи суспільств:

1) доіндустріальне, де провідною галуззю є сільське господарство, існує общинна власність та феодальна соціальна ієрархія. Виробник не має статусу вільної особистості. Основними соціальними інститутами є армія та церква;

2) індустріальне суспільство виникло в кінці XVIII ст., базувалось на розвитку машинної індустрії, розвивало електричну та атомну енергетику.

У цьому суспільстві ліквідовані спадкові привілеї, секуляризована суспільна свідомість, затверджена демократія у суспільному житті;

3) постіндустріальне суспільство забезпечує пріоритет сфери послуг ( торгівельних, побутових, інформаційних) над виробництвом, сприяє по­яві таких нових професій, як висококваліфіковані інженери, технологи, менеджери. Для цього суспільства здатність створювати та накопичувати інформацію більш важлива, ніж накопичення капіталу. На зміну класовим тут приходять протиріччя між знаннями та компетентністю.

За соціально-політичними критеріями К.Поппер поділяє суспільства на:

а) закрите - йому властиві такі риси, як магічне мислення, догматизм, колективізм, авторитарна форма державного правління (Спарта, Прусія, Царська Росія, нацистська Німеччина, СРСР епохи сталінізму);

б) відкрите - для нього характерне раціональне осмислення, критицизм, індивідуалізм, демократична форма правління (Стародавні Афіни та сучасні держави західної демократії).

Специфічним проявом цього підходу є теорії конвергенції (з лат. convergo - зближуватися, збігатися). Провідною тенденцією сучасного етапу розвитку людської цивілізації, за цими теоріями, є інтернаціоналізація економічної, політичної та соціокультурної діяльності, наявність загальних структурних та функціональних рис в сучасних індустріальних суспільствах (впровадження науки у виробниц­тво, технізація, раціоналізація та бюрократизація суспільного життя, ство­рення масового виробництва та суспільного споживання, вирівнювання критеріїв рівня життя), а також схожість систем цінностей, права, освіти, мистецтва, дозвілля, науки та інших. Отже, як вважають її автори (Джон Гелбрейт, Реймон Арон, П. Сорокін), має місце наближення політично, економічно та культурно дивергентних (з лат. divergere - виявляти розбіжність) систем і утворення в майбутньому єдиного конвергентного типу, який поєднує кращі позитивні риси таких двох формаційних типів суспільства, як капіталістичне та комуністичне.

Мабуть, що немає теорії, яка б зазнала такої гострої критики, як теорія конвергенції. Однак сьогоденна соціальна практика показує, що йде процес своєрідної "соціалізації" капіталізму, яка виявляється у втіленні прин­ципів державного регулювання та планування соціально-економічних процесів, розвитку системи соціального забезпечення. Разом з тим у соціалістичних ще в недалекому минулому країнах впроваджуються рин­кові відносини в економіці та принципи індивідуалізму як чинника соціальної активності особистості.

Конвергентність розвитку обумовлена спільністю глобальних проблем, що постають перед людством. їх вирішення вимагає спільних зусиль, співробітництва, а не конфронтації. У зв'язку з цим перед наукою постає завдання відкриття цивілізаційних законів розвитку.

Серед них сьогодні називають закон взаємозв'язку людських цивілізацій та культур (тільки цивілізації, які вступають у взаємодію з іншими цивілізаціями, здатні до саморозвитку) та закон конвергентності соціальних систем (майбутня мо­дель соціального прогресу органічно поєднує все, що накопичено світовим розвитком).

Підсумовуючи сказане, слід відмітити, що суспільство можна розглядати як:

- певний культурний ареал;

- суспільно-економічну формацію;

- національну спільноту;

- цивілізаційні ступені суспільного розвитку з точки зору прогресу основних сфер життєдіяльності особистості.

У кожному суспільстві в будь-який момент його розвитку одночас­но діють соціокультурні, формаційні, національні та цивілізаційні зако­номірності. Саме на перехресті цих чотирьох типів закономірностей фор­мується та складна й багатогранна сукупність тенденцій, яка характеризує сучасне суспільство. Ступінь їх розвитку у різних країнах різний. Застосо­вуючи ці підходи до аналізу нашого суспільства, можна сказати, що, по-перше, оскільки в історичному розвитку України паралельно існували східнослов’янська та західна, православна та католицька соціокультурні тенденції, то від успішної їх взаємодії, знаходження компромісу між цими протилежними тенденціями й залежить майбутнє України.

По-друге, з точки зору формаційних підходів, в Україні переважають державна форма власності, жорстке регулювання державою соціально-економічних процесів, а паростки ринкових відносин з труднощами про­бивають собі дорогу.

По-третє, Україна будує суспільство національного типу.

По-четверте, Україну можна віднести до типу індустріальних суспільств, в якому поки що міцна інерція до суспільства закритого типу.

Герасимчук