П.Сорокін – видатний соціолог ХХ століття

Пітирим Сорокін- російсько-американ­ський учений, внесок якого в соціологію був надзвичайно великим. П. Сорокін у 20-ті pp. XX ст. був висланий із Росії разом з іншими інтелектуалами (ученими, суспільними діячами, що становили небезпеку для ленінського курсу). Подальша доля П. Сорокіна як людини та науковця склалася успішно: він не тільки став засновником американської школи соціології, але й здобув широке визнання як учений в усіх країнах світу. Його перу належить багато фундаментальних праць із різ­них галузей соціологічної науки. Пітирим Сорокін подав власне тлумачення предмета соціо­логії як генералізуючоїнауки, увага якої фокусується на ви­вченні соціально-типових, повторюваних, родових явищ, вла­стивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію він визначив як науку, що вивчає поведінку людини в середо­вищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біо­логія - це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, - це надорганічна наука, оскільки вивчає світ надорганіки, світ суспільності, що пов'язаний із мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П. Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб'єктом надорганіки. Стати такою можливо лише з часом, у тривалому процесі соціалізації, набуття навичок соціального життя, знань і умінь. Структуруючи соціологічне знання, П. Сорокін дійшов висновку, що воно поділяється на чотири розділи: • соціальна аналітика, чи соціальна анатомія, що вивчає власне суспільну взаємодію, закони та методи соціології тощо; • соціальна механіка, котра вивчає перебіг соціальних про­цесів, їхні закономірності й тенденції; • соціальна генетика, увага якої сконцентрована на ви­вченні еволюційних процесів у суспільстві; • соціальна політикаяк суто прикладне знання сфокусо­ване на вирішенні практичних завдань. Саме до соціальної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя. Пітирим Сорокін написав низку робіт із соціології екст­ремальних ситуацій: війни, революції, бідності, голоду. Аналізуючи соціальну сутність революції, П. Сорокін під­креслював небезпеку та ризики, що вона несе суспільству. За першою фазою революції, спричиненою емоційним по­ривом, пробудженням, активністю народу, невідворотно йде друга фаза - деструктивна, що руйнує та викорінює не тільки віджилі, спорохнявілі соціальні інститути, які перетворилися на гальма суспільства, але й життєдайні. На думку вченого, вкрай важливо перевести в конструктивне русло революційні пориви, використати позитивний запал революції, забезпечив­ши історичний поступ суспільства. Наприкінці власного життя П. Сорокін зацікавився проблема­ми конвергенції двох різних соціальних систем - капіталізму та соціалізму в єдиний соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за капіталізмом або соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним, або інтегральним типом, який поєднає більшість позитивних цінностей та звільниться від серйозних дефектів кожного типу. Практика сьогодення свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип су­спільства утверджується в житті сучасних розвинутих держав світу. Значними та плідними є зусилля П. Сорокіна на посаді декана факультету соціології Гарвардського університету щодо інституціоналізації соціології не лише як науки, а і як пред­мета викладання у вищих навчальних закладах США. Його наукові погляди справили серйозний уплив на розвиток світової соціології XX ст.

13. Структурний функціоналізм Т.Парсонса.

“Структурний функціоналізм”: принцип системної побудови суспільства. Для всіх соц. систем характерні 4 функції – адаптація (пристосування до зовн. та внутр. змін), ціледосягання (система визначає та досягає поставлених цілей), інтеграція (система поєднує всі свої компоненти), збереження зразка (створення, вдосконалення, зберігання, оновлення мотивації індивідів, їх поведінки). Соц. система – система дій дійових осіб: дія можлива лише за наявності ін. дійової особи; взаємна орієнтація дійових осіб через спільність інтересів; диференціація соц. ролей. Соц. дія – соціальна, культурна, особистісна. Основні положення: 1) соц. сист. є стабільною; 2) інтегрованою; 3) базується на згоді; 4) необхідність соц. контролю; 5) основа життя – норми, цінності. Не кожна поведінка – соц. дія (цілеспрямоване, з суб’єктивним значенням; озн.: символічність, нормативність, ірраціональність). Індивід, що діє, повинен розуміти умови, у яких досягається мета, предмети, з якими має справу, відчувати потребу в досягненні цілей та реагувати на свою дію.

14. Функціональні теорії Т.Парсонса та Р.Мертона, їх відмінності.

Стр фун-м Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи

15. Основні напрямки сучасної соціології.

· теорія соц конфлікту

· структурний функціоналізм Парсонс, Мертон

· символічний інтеракціонізм

· етномедологія

· феноменологічна соц (сусп нестійке)

· тендерна соціологія

Стр фун-м Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

Конфл теор На противагу функціоналістським під­ходам, виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини. Козер Головна ідея ам дослідника полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив нім Дарендорф. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтег­рації і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.

Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). 20-ті Термін “символічний” означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто “інтеракцію”. Засновник сим інт ам Мід у своїх теор побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи.

16. Витоки української соціології, їх характерні риси.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України

17. Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні.

1 етап (Київська Русь XI—XIII ст ): Іларіон — «Слово про закон і благодать»; Нестор — «Повість временних літ»; Володимир Мономах — «Повчання » : Самостійність Русі, її захист, Єдність та незалежність Русі, Моральні принципи, настанови, Взаємна допомога у боротьбі з воро­гами, Місце та роль держави 2 етап ( Запорізька Січ, Визвольна Боротьба 15-17 ст ): Д. Наливайко, 1. Вишенський, П. Могила, Ф. Прокопович та інші : Демократизм, справедливість, Турбота про соціальний розвиток освіти, виховання, Самостійність та незалежність України, Національний патріотизм, Завдання держави: забезпечення пот­реб людини 3 етап (Г. Сковорода та ін 18 ст.): Рівність між людьми, Права людини на щастя та свободу, Виховання людини через самови­ховання, Самореалізація індивіда через «сродну працю» 4 етап(Початок XX ст):Драгоманов, Франко та ін. : Рівність та справедливість, Конституційне право людини та суспільства, Самоврядування, Прогнозування соціально-демогра­фічного розвитку, Національне визволення 5 етап ( поч 20 ст.): М. С. Грушевський (1866—1934) — «По-чатки громадянства (генетична соціологія)» : Сутність суспільства та його генеза, Трансформація суспільства від тра­диційних форм до індустріальних, Спеціалізація праці та перетворен­ня людини, Якісні характеристики українсь­кої нації, Необхідність незалежної, національ­ної церкви

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

• протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період —V — кінець XV ст.);

• протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

• протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло- ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не за- перечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями все- слов'янського братства і відродження України Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі.

18. Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова.

Михайло Драгомановбув одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій. Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера. На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод "логічної семантики", котрий означає класифікацію, типі­зацію та аналітичне групування суспільних явищ. Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми: • матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, на­родності); • суспільства (їхні форми: сім'я, клас, державний союз, міждержавний союз); • продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні). Продовженням і розвитком соціологічного методу є по­рівняльний, або компаративний метод, яким часто кори­стується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає: • різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представ­ників у різні історичні періоди; • життя сучасних йому народів, які перебували на при­мітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії; • певні артефакти минулого, що відобразилися у фольк­лорі, звичаях, народних традиціях. Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу. Розвиток суспільства пов'язаний із впливом багатьох різно­манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то гео­графічного. Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із по­ділу суспільства на людей "м'язової та розумової праці". Поділ суспільства на можновладні й бідні класи по­яснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу. Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру. Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо­лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив­ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можли­вості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем.Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політич­ного лібералізму в Україні. Відносини між державою та су­спільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особис­тими правами та індивідуальною свободою є предметом до­слідження політичної соціології М. Драгоманова.

Коло соціологічних зацікавлень громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова(1841 - 1895 рр.) — соці­альні зміни, співвідношення соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природ­нича наука. У питанні про співвідношення різних боків еволюційно­го прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного жит­тя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволю­ції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підхо­ду до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку істо­рія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяль­ності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: «Чудацькі думки про українську національну справу» (1916 р.), «Що таке украї­нофільство?» (1916 р.).

19. Соціологія радянського періоду та її криза.

у становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. І після 1917 р. до початку 30-х років ІІ 30-50-ми , ІІІ — 50-80, ІV— із сер 80-х до наших днів.

Соціологічна думка в післяреволюційний період роз­вивалася під впливом ідей марксизму. Перший в історії України спеціалізований соціологічний за­клад Міжнародний інститут соціології і права було організо­вано в 1919 р., але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося й логікою роз­витку самої соціологічної думки. З'явилася цілком нова галузь нау­ки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм».

Виникає соціальна інженерія — один із різновидів прикладної соціології на підприємстві.

В 20-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соц науку. Було зібрано певний фактичний матеріал з проблем праці, однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через полі­тичні обставини. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретич­них дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

У 30-ті роки — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого суспільства, а історич­ний матеріалізм — соціологією марксизму. Відтак соціологічні до­слідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були ви­несені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою розгрому і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не по­трібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціоло­гічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. Період 30-х - кінця 50-х років характеризувався браком ін­тересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологіч­них. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямова­ні на формування соціології як науки. Причинами цього була, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу, «марксистсь­ку» соціологію, а також недостатній зв'язок соціологічних знань із сусп практикою.Вітчизняна соціологія в цей час була в цілковитій ізоляції від світової науки..

За «хрущовської відлиги» в кінці 50-х на початку 60-х pp. роз починається відродження соціології: У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний складробітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соц планування.

Від 1968 року соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні розвідки.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення су­спільства усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослі­дженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядаєть­ся багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в роз­витку української соціології позначені інституціалізацією її як одні­єї з провідних суспільних наук.

20. Роль М.Грушевського у розвитку соціології.

Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під впливом класичного позитивізму та соціо­логії О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта. Основні питання " генетичної соціології": що таке суспіль­ство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зу­мовлює ритм соціальної еволюції. Розвиток суспільства підпорядковується законам соціаль­ного розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим впливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, об­межуючи вплив інших. Так, на ранніх етапах еволюції пере­важає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психо­логічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін. Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціа­ція, виживання найбільш пристосованих, спадковість, на­слідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціо­логію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку. Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку су­спільності:1) початки суспільної організації, що характеризують пере­вагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під впливом економічної диферен­ціації, розвитку особистої власності та виокремлення родин­ної сім'ї з племені;3) формування класової держави, яке супроводжується на­ростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групо­вої солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі.На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання су­перечностей між тенденціями концентрації та монополізації за­собів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інте­ресами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у влад­них структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до дема­гогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз україн­ського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя.У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об'єкт.У традиціях "генетичної соціології" М. Грушевський роз­глядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості

Фундаментальні соціологічні дослідження були здійснені в Україні на початку XX ст. видатним істориком, політологом, со-ціологом та політичним діячем Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866—1934). Широка ерудиція в царинах історії, літератури, мистецтва дали йому можливість виробити своє розу­міння суспільного процесу та політичного розвитку. На його ду­мку, соціально-політичний процес однаково визначається біологічною, економічною та психологічною сферами, а суспільний розвиток полягає у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуального.

Свою систему соціологічних поглядів М. С. Грушевський сформулював у праці «Початок громадянства (генетична соціологія)»,написаній у 1921 р. і видрукуваній у Відні. В цій праці видатний учений відповідає на запитання: що таке суспільство, чому воно виникло. Він висловлював твердження, що сенс трансформації людського суспільства полягає у послідовному переході від традиційних форм до індустріальних, модернізованих, що, таким чином, створює теоретичні основи нової загальноцивілізаційної типологізації суспільства. М. С. Грушевський розкрив структурні зміни в суспільстві, які відбуваються в період спеціалізації праці, коли сама людина стає іншою і її стосунки, взаємодії також набувають зовсім іншого характеру. Громадянство (суспільство) вчений розглядав як організовану людськьку множинність. Він був глибоко обізнаний у творчому доробку

М. С. Грушевський ще в 1919 р. створив в еміграції Український соціологічний інститут, який плідно займався проблемами соціального розвитку України та її майбутнього, підготував до-і кінчених науковців у різних галузях соціології.

21. Проблеми розвитку сучасної української соціології.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно Інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової Інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення Історії соціологи (А. Ручка, В. Танчер), соціологи освіти, проблем вищої школи (В.Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоцюлоги (Т. Рудницька, М. Шульга), соціологи підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Сугменко) тощо. Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціологи в дослідженні та управлінні суспільними процесами. Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI сг. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціологи у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціологи, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних І соціально- психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

Проблеми:1.організаційно-методичні; 2. погана самост.роб. студентів; 3. якість викл.у вузах; 4.нові пріорітети; 5. комерціалізація; 6. фін.забезп.; 7. припина видання газети соц. «Укр.оглядач» часопису «Філос.і соц.думка»