Суть і особливості трактування категорії «знання»

І. Городняк стверджує що знання як базову категорію різних систем наукового дослідження суспільства широко використовують для інтерпретації та пояснень процесу й наслідків людської діяльності та поведінки.

Категорія (з гр. - обвинувачення, ознака) - загальне поняття, яке відображає універсальні властивості і відношення об'єктивної дій­сності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ. У науковому розумінні категорія - родове поняття, що означає розряд предметів, явищ або їхню важливу спільну ознаку.Упобутовому розумінні категорія - група, розряд однорідних предметів, осіб чи явищ, що відрізняються від інших певними ознаками.

Найбільш повне розуміння та інтерпретації категорії «знання» зна­ходимо у філософській традиції. Сьогодні «знання» у філософському контексті розглядають як:

- цілісну і систематизовану сукупність наукових понять про зако­номірності природи, суспільства та мислення, накопичені люд­ством у процесі активної перетворюючої виробничої діяльності і спрямовані на дальше пізнання та зміну об'єктивного світу.

- відображення дійсності у свідомості людини, категорію, що роз­криває істотний момент зв'язку пізнання і практичної дії, переві­рений практикою результат пізнання.

- результат досягнення дійсності, сукупність інформації про різні області реальності; когнітивну основу людської діяльності.

- перевірений суспільно-історичною практикою і засвідчений ло­гікою результат процесу пізнання дійсності у формі уявлень, по­нять, суджень, теорій. Загалом знання можна визначити як правильне відображення у свідо­мості людини явищ матеріального та духовного світу, зокрема, багатоманітність явищ суспільного життя. Знання містяться не тільки у науко­вих відомостях, а й у моральних, правових, світоглядних уявленнях.

Отже, у філософському розумінні знання розглядають, насамперед як сукупність результатів пізнавальної діяльності, що виражаються у поняттях, судженнях, теоріях і т.п. Знання є відображенням дійсності у свідомості людини внаслідок суспільно-історичної практики і резуль­тату пізнання.

Частково інше тлумачення категорії «знання» розглядає педагогічна наука. У педагогіці знання - це особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, яка характе­ризується усвідомленням їхньої істинності. Як складова світогляду людини, знання значною мірою визначають її ставлення до дійсності, моральні погляди й переконання, вольові риси особистості, характер. Вони є джерелом нахилів і інтересів людини, необхідною умовою роз­витку здібностей та обдарувань.

Педагогіка вивчає цю категорію як сукупність відомостей, набутих у процесі навчання. Окрім того, педагогічне трактування знання зосе­реджує основну увагу на таких аспектах:

- у педагогіці ще з часівЯ. Коменського знання вважають одним із найважливіших елементів структури процесу навчання. Вони ви­значають головною його мету і зміст: метою навчання є здобуття знань з різних наук та вироблення умінь розв'язувати задачі, ви­конувати дії з використанням наявних знань. Однак у педагогіці знання мають зовсім інші функції, ніж у науці у цілому. У педа­гогіці знання є: - найважливіший і вихідний елемент змісту на­вчання, цілісна та систематизована сукупність наукових понять та відомостей, основний фундамент людської культури, на базі якого реалізується будь-яка діяльність людей;

У дидактиці ж знання - це: 1) те, що повинен засвоїти учень (зміст освіти) - адекватне відображення дійсності; 2) засвоєне, прийняте особою: знання в психолого-педагогічному розумінні являє собою адекватно відображене (закарбоване) у мовній фор­мі пам'яттю людини пізнаваної дійсності, в т. ч. і способів ді­яльності.

Окрім того, у педагогіці знання - особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, яка характеризується усвідомленням їхньої істинності.

Відповідно під знаннями, за визначенням В. Лєдньова, можна ро­зуміти інформацію, або знакову теоретичну модель, яка відображає з певним ступенем ізоморфізму дійсність, що оточує людину.

Найбільш універсальне та загальне визначення поняття «знання» даноВ. Щецинським. Згідно з його поглядами, знання - це спосіб іс­нування сутності речі (об'єкта) поза самою цією річчю. Воно характе­ризується певною мірою обґрунтованості, виражає епістеміологічну готов­ність суб'єкта продемонструвати те, як цей елемент знання пов'язаний з іншими елементами пізнання. Зазначаючи, що в дидактиці знання: 1) характеризують одну з цілей навчання; 2) визначають засіб педагогіч­ного впливу; 3) розкривають зміст педагогічного процесу; 4) означають матеріал, у якому виконується педагогічний задум, В.І. Гінецинський визначає їх як «інваріант деякого різноманіття». І далі - «об'єктивація знання як ідеального продукту можлива лише через упорядкування предметних різноманіть, що є носіями цих знань».

Отже, у педагогічному трактуванні категорію «знання» розгляда­ють як компонент та найважливіший структурний елемент процесу навчання, як відображення в свідомості людини дійсності у процесі навчання; як особливу форму духовного засвоєння результатів пізнан­ня. Воно є складовою змісту освіти, а це - і система знань про природу, суспільство, людське мислення, практичні вміння і навички, і способи діяльності, і досвід творчої діяльності, і світоглядні, моральні, есте­тичні ідеї.

Дещо інакше тлумачать категорію «знання» у психології, воно стає результатом будь-яких мислительних дій. Залежно від виду мислення, знання може мати різну форму. В образному мисленні - це нові образи, наглядні моделі предметів і явищ дійсності, в логічному мисленні - це нові поняття. Щодо наглядно-дійового мислення, то знання набуває як образної, так і понятійної форми, внаслідок того, який вид мислення поєднано з наглядно-дійовим.

Нові знання збагачують мислення людини, дають змогу їй відкри­вати у собі нові можливості, оскільки можуть далі ставати основою вирішення нових мислительних задач. Особливу цілісність мають ре­зультати мислення, які вносять нове у загальну суму людських знань. Знання відіграють важливу роль у формі мислення - умовивід (складна мисляча діяльність, у процесі якої людина, аналізуючи різноманітні су­дження, приходить до нових загальних чи окремих висновків).

У психології знання - це також система понять про предмети і яви­ща, засвоєні внаслідок сприйняття, аналітико-синтетичного мислення, запам'ятовування та практичної діяльності. На думку Ж. Піаже, зна­ння - це результат структурування реальності, а не просто її копія. Тоді розвиток інтелекту - це не просто накопичення емпіричних асоціацій, а процес конструкції, яка здійснюється об'єктом.

У психологічних визначеннях знань наголошується на тому, що зна­ння передусім належать суб'єкту навчання. їх розглядають як змістову основу мислення, його фундамент, базисний компонент.

У сучасному наукознавстві знання визначають як множину понять, організованих у систему. Поняття - вища форма думки, в якій відобра­жено суть предмета чи класу понять. Носії понять - слова і терміни, зміст поняття - відображена у свідомості сукупність суттєвих ознак предмета чи низки однорідних предметів. Знання тут розглядають як цілісну і систематизовану сукупність наукових понять про закономір­ності природи, суспільства та мислення.

У теорії інформації знання - це елементи основи знань та експерт­них систем. Це формалізована інформація, на яку посилаються, коли роблять висновки на підставі доступних даних за допомогою логічних висновків, або збережена (у комп’ютері) інформація, формалізована відпо­відно до певних структурних правил, яку у комп’ютері можна автономно ви­користовувати для розв'язуванні проблем за такими алгоритмами, як логічні висновки.

Сьогодні знаннями (ідеями) вважають не тільки однопланові, а й комплексні різнобічні новації (що несуть у собі безліч ідей і їх модифікацій) як світового рівня (винаходи, відкриття, гіпотези, глобальні ініціативи, концепції), так і локального (ноу-хау, організаційні ініціативи).

З цього приводу В. Кушірець зазначає, що знання - це відображення того чи іншого боку об'єктивної дійсності у свідомості людини, репрезентоване у вигляді ідей (понять, уявлень про якийсь предмет чи явище). Але не всі знання і не за будь-яких умов стають інформацією. Інформа­цією можуть стати лише нові знання, яким властивий елемент новизни, корисності, причому ті з них, що можуть бути корисними у контексті досягнення мети.

Отже, у інформатиці знання - це вид інформації, що відображає до­свід спеціаліста (експерта) у певній предметній сфері, його розуміння різноманітних поточних ситуацій і способи переходу від одного опису об'єкта до іншого.

Визначають три значущих відтінки слова «знання»:

- суб'єктивний - знання як приналежність, властивість того, хто знає що-небудь;

- результативно-підсумковий знання як результат навчання, до­свіду;

- відчужено-об'єктивний - знання як звістка, лист, мотив. Також розрізняють три аспекти вивчення категорії «знання»:

- володіння будь-якими відомостями, поінформованість у будь-якій сфері;

- сукупність відомостей;

- усвідомлення дійсності загалом і в її окремих частинах. Знання формується трьома основними способами: інтелектуально - як наукова дисципліна; організаційно - як корпоративна структура; культурно - як спільнота вчених, які поділяють певні вихідні положен­ня (про предмет дослідження, сукупність методів, методологію вивчен­ня предмета тощо).

§ 6.2. Взаємозв'язок понять «знання» та «досвід»

Традиційно проблема пізнання соціального досвіду на науко­вому рівні вирішувалася лише у межах філософії, зокрема, гносеоло­гією. Соціальний досвід можна визначити як сукупність практично набутих соціальними суб'єктами (індивідами, соціальними групами, класами, різними суспільствами) у процесі їхньої історичної взаємодії знань, умінь, навичок, звичок, звичаїв, норм, традицій тощо.

Знання є складовою соціального досвіду. Особливості взаємозв'язку знання та соціального досвіду полягають у такому:

1. Соціальний досвід є практично-духовний, чим відрізняється від зна­ння, оскільки є продуктом безпосередньої соціально-практичної, а знання - гносеологічної діяльності. Тому духовне освоєння світу в знанні є завжди опосередкованим практично-духовним його осво­єнням у досвіді.

2. Досвід і знання (тобто ставлення до світу із знанням та з відповід­ним досвідом спілкування) різняться між собою рівнем відображен­ня об'єктивної дійсності. Одне й те саме суспільно набуте різни­ми соціальними суб'єктами, наприклад, окремими людьми, знання може бути засвоєне на різному рівні, що позначається на характері їхнього власного ставлення до світу.

3 Для оцінювання досвіду і знання використовують різні критерії. Якщо знання можна розглядати як достатнє чи недостатнє або як істинне чи хибне (помилкове, у такому разі воно вже не знання, а лише його ілюзія), то досвід оцінюється як свій або чужий, позитивний чи не­гативний, практичний, історичний тощо.

4 Досвід, на відміну від знання, не є рефлективним, тому не може бути зверненим сам на себе. Скажімо, знання може бути і про саме знання (знанням знання), але у досвіді цього не буває, він просто виражається, у своєму функціонуванні через розвиток практичних здібностей, тобто здібностей взагалі щось робити.

5. Для знання предмет знання існує в ідеальній формі, для досвіду - в реальній. Досвід не можна розглядати як щось абстрактне, або іде­альне, а знання завжди є таким.

6. На відміну від знання досвід є несистематичним, непослідовним, не потребує доказовості і обґрунтованості. Він потребує перевірки не на істинність, а лише на практичну ефективність.

7. Знання структурується на емпіричне та теоретичне, а досвід може структуруватися лише за родом діяльності взагалі.

8. Знання структурується на чуттєвий та раціональний рівні відобра­ження дійсності, а досвід не має такої форми, хоча чуттєве й раціо­нальне ставлення до світу притаманне людині.

9. Досвід ніколи не буває абстрактним, на відміну від вираженого в поняттях знання. Коли досвід виражається в поняттях, то перестає бути досвідом і перетворюється в знання.

10. Хоча досвід становить практичну, об'єктивну (з точки зору гно­сеології) основу знання і завжди опосередковує процес пізнання, проте історична об'єктивність досвіду є соціальною ознакою його суб'єктивності. Через це фактично для знання він суб'єктивний не тільки за формою, а й за змістом.

Таким чином, знання є немовби надбудовою досвіду і перебуває у постійній відносній незалежності від нього.

Окрім того, як зазначаєВ. Бурлачук, у своєму повсякденному до­свіді існування людина спирається на соціально розподілений запас загального знання, який і визначає поле самоочевидних об'єктів дій подій. Ці «очевидні», тобто непроблематичні, характеристики об'єктів соціальних ситуацій утворюють знання «кожного».

П. Бергер іТ. Лукман, зазначають, що соціальний досвід розподіляється і засвоюється відповідно до індивідуальних можливостей і здібностей індивіда та його соціальної позиції. Первинна соціалізація завершується тоді, коли у свідомості індивіда виникає образ «генералізованого іншого» (Дж. Miд), тобто коли виникає взаємозв'язок між об'єктивними і суб'єктивними реальностями.

Особливе місце у праці П. Бергера і Т. Лукмана «Соціальне констру­ювання реальності» відведено аналізу соціального запасу знання. Со­ціальний запас знання передається з покоління у покоління та доступ­ний для індивіда у повсякденному житті. Індивід живе у повсякден­ному світі, маючи специфічні системи знань. Крім того, він знає, що інші поділяють щонайменше частину цього знання, і що вони знають, що індивід це знає. Тому на взаємодію індивіда з іншими індивідами у повсякденному житті постійно здійснює вплив спільна причетність до доступного їм соціального запасу знання.

Причетність до соціального запасу знання сприяє «розміщенню» ін­дивідів у суспільстві і відповідному спілкуванню між ними. Важливе місце у соціальному запасі знання займає знання того, що зводиться до практичної компетентності у повсякденних справах. Значну частину соціального запасу знання становлять шляхи вирішення повсякденних проблем. Соціальний запас знання диференціюється за ступенем озна­йомленості. Він формує складну та конкретну інформацію про ті сек­тори повсякденного життя, з яким має справу індивід, і набагато більш загальну і неточну - про віддалені сектори.

§ 6.3. Види знань та їхня характеристика

Які на сьогоднішній день є підґрунтя для розгляду різних видів знань та їх класифікації? Наприклад, знання може бути охарактеризоване з точки зору двох його основних аспектів: онтологічного та гносеологічного.

В онтології знання розрізняють на таких три його види:

- Мереологічне знання трактує об'єкти атрибутивним виміром яких є предметність і розрізняє їх на певні множини (класи), кожен із яких (класів) визначається за певними предметними характеристиками. Осо­бливості цього (кваліфікаційно-описового) знання закорінені у процедурі сегментації (розрізнення цілого на деяку множину відносно замкнутих, певним чином відособлених складових частин). Кожна така частина трактується як своєрідний комплекс предметних характеристик, що має буття як підклас характеристик-елементів.

- Реляційне знання описує об'єкти шляхом введення перемінних і здій­снює перехід до вирізнення «чистих» відношень (залежностей) через це вве­дення. Воно пов'язане з процедурою субституції, тобто заміни яка дає можли­вість через заміну елементів виокремити відношення між ними у всіх тих випадках, де ці елементи трапляються. Іншими словами реляційні знання – це знання не про виміри елементів системи, а про відносини (зв’язки, залежності тощо), що мають місце між елементами системи.

- Операційне знання подає об'єкти через визначення компонентів пев­них перетворень (операцій) і характеризується використанням процедур перетворення, що визначають встановлення відповід­ності між множиною вихідних елементів (операндів) і множи­ною похідних елементів (образів). Перетворення дає можливість встановити закони відповідності (інваріанти), сукупності власти­востей, які зберігаються під час здійснення перетворень.

Поділ знання на мереологічне, реляційне та операційне відповідає трьом головним в історії природознавства картинам світу: античній, класичній та сучасній.

В онтологічному аспекті суттєвою є характеристика знання як іде­ального продукту. Пізнання передбачає породження, виникнення іде­ального в результаті особливим способом організованої людської ді­яльності.

У розвинутих формах знання - це закономірність, якій підкоряється пред­мет у його стійких, повторюваних відносинах з іншими предметами. Тому можна стверджувати, що знання є спосіб функціонування речі (об'єкта) поза межами самої речі.

У гносеологічному аспекті найважливішою характеристикою зна­ння є його істинність. Тут розмежовують чотири компоненти знання:

- об'єктивний світ, що існує сам по собі, до його включення в піз­навальний процес;

- об'єктивний предмет пізнання, який задається суб'єкту через призму практики як єдність чуттєвого та раціонального момен­тів предметно перетворювальної діяльності;

- суб'єкт пізнання, об'єктивно сформований на підґрунті практики;

- суб’єктивно вичлененні концептуальні форми відображення - твердження певної теорії.

Розрізняють також такі види знань:

- факти (декларативні знання);

- правила (процедурні знання);

- метазнання (знання про знання).

Знання, які не можна описати точно - нечіткі знання, - розглядають у теорії нечітких множин. А ще розрізняють знання донаукові, житей­ські, художні (як специфічний спосіб естетичного опанування дійснос­ті) та наукові (емпіричні та теоретичні).

В. Гінецинський зазначає, що категорія «знання» є родовою щодо різних видів знань, які виділяють в її межах (буденне, окремо науко­ве, філософське, навчальне), атрибутів (істинні, хибні), модальностей (необхідні, ймовірні, обґрунтовані, неможливі).

У науковій літературі визначають три класи знань.

- знання у комплексі дій та контролю (інструментальне знання);

- знання з нематеріальної культури (інтелектуальне знання);

- знання в духовній сфері (духовне знання).

Також визначають три види знань:

- практичне знання - виникає і функціонує у контексті різних ви­робничих і політичних практик, його відрізняє повна залученість до відповідної діяльності;

- духовно-практичне знання - з'являється не у пізнавальному контексті, це знання про спілкування; культове, релятивне, художнє знання;

- теоретизоване знання - виростає з дослідницької діяльності, воно існує у формі ідеології, філософії, теології і науки.

Окрім того, у сучасній науці виокремлюють види знань за:

- рівнем пізнання - буденні, емпіричні, теоретичні;

- історичною стадійністю - донаукові, наукові, методологічні;

- приналежністю - особистісні (суб'єктивні), соціальні (об'єк­тивні);

- простором функціонування - суб'єктні, парадигмальні, транссуб'єктні;

- видом відображення - фактологічні, понятійні, рефлексивні;

- логічною формою - факт, емпіричне поняття (загальне уявлен­ня), емпіричний закон, думка (теоретичне поняття), модель, тео­ретичний закон, теорія.

Буденне знання (точніше, ситуації, в яких воно доцільне), зазви­чай не передбачає (не потребує) розмежування гностичного образу об'єкта, що є його витоком. Воно зводиться до констатації явищ і коре­ляцій між ними, воно суперечливе і непослідовне у тому розумінні, що взаємовиключні моменти у ньому мирно співіснують.

Буденне знання формується у процесі повсякденного досвіду, по­всякденного життя людей, безпосередньої практичної діяльності. Воно відрізняється від будь-якого знання, що формується цілеспрямовано, є результатом діяльності людей, котрі спеціально, професійно цим за­ймаються. Так, фольклор, як народна художня діяльність, відрізняєть­ся від професійно створюваного мистецтва, народна медицина - від знань отриманих медичною наукою, побутові правові уявлення - від юридичних норм, які формулюють представники правової науки тощо. Для буденного знання, яке називають ще «здоровим глуздом», ха­рактерні свої, відмінні від наукових, засоби пізнання: припущення су­перечливості (В. Г. Федотова вважає, що суперечливість - невід'ємна властивість буденного знання), емоційне забарвлення, яке свідчить про явну зацікавленість, особливі способи обґрунтування, що полягають, зокрема, у простому посиланні на авторитет та ін. Буденне знання не відокремлене від оцінювання та ставлення людей до об'єкта знання. На відміну від спеціалізованого знання, буденне не потребує для осмис­лення оволодіння спеціальними пізнавальними засобами, які здобува­ють у процесі навчання.

Донаукове (буденне) знання пов'язане з життєвим досвідом окре­мого індивіда, засноване на повсякденному досвіді. Донаукові знання ґрунтуються на буденній свідомості, є важливим орієнтаційним підґрунтям у повсякденній поведінці людини. Ця форма знання розвива­ється і збагачується у процесі вдосконалення наукового знання.

Наукове знання є системою знань про закони природи, суспільства, мислення. Воно є основою наукової картини світу і відображає закони його розвитку. Наукове знання - це результат осягнення (пізнання) дій­сності і когнітивна основа людської діяльності, соціально зумовлене, має різний ступінь достовірності. Орієнтоване на дослідження законо­мірностей, так чи інакше пов'язане з теоретичною формою відобра­ження світу. Знання набуває статусу наукового, якщо воно включене у складно опосередковану систему обґрунтування. Наукові знання вбирають у себе досвід життєвого пізнання. Характеризуються осмисленням фактів у системі понять певної науки, включаються у склад теорії, що утворює вищий рівень наукового знання. Наукове знання є узагальненням до­стовірних фактів, за випадковим знаходить необхідне і закономірне, за одиничним і частковим - загальне.

Рівнями наукового є теоретичне та емпіричне знання. Вони відображають глибинні сутності процесів і явищ об'єктивної дійсності. Відмінність їхніх рівнів полягає у тому, що на емпіричному рівні зв’язки процесів і явищ, природи і суспільства розкриваються шляхом аналізу реальних даних, спостереження, опису й експерименту. А теоретичний рівень, маючи загальний і необхідний характер, розкриває внутрішню сутність і зміст процесів і явищ, що пізнаються.

Теоретичне знання являє собою систему абстракцій, здатне до роз­криття свого предметного змісту у категоріях, закономірних зв'язках, причинно-наслідкових схемах. Воно орієнтоване на розгорнуте пояс­нення явищ. Теоретичне знання, на відміну від емпіричного, є сферою формування загальних понять, гіпотетичних припущень, ідеалізованих конструкцій, здійснення реальних експериментів і передбачень.

Теоретичне знання тяжіє до засобів логічного висновку і достовір­ності дедуктивного доказу. Тому у ньому отримання нової інформації здатне втілюватися не тільки шляхом аналізу емпіричних даних, але і без прямого звернення до них, за рахунок можливостей аналітико-дедуктивної діяльності «внутрішнього досвіду», акумульованого у принципах і аксіомах теоретичних систем.

Емпіричне знання відображає дійсність з позиції її зовнішніх зв'язків і відношень. Воно продукується на початковому етапі пізна­вального процесу під час безпосереднього контакту дослідника з ре­альністю шляхом її прямого вивчення за допомогою спостереження, констатацій, предметних описів, класифікацій, природних показників та експериментів.

Емпіричне знання виступає часто як система думок, точок зору, версій і первинних гіпотез, а зі змістовного боку воно орієнтоване на класифікацію фактів, функціональні зв'язки. Таке знання носить віро­гідний характер і потребує для свого впорядкування статистичних ме­тодів оброблення. Воно нерозривно пов'язане з теоретичним знанням, є його базисом і основою і надає безпосередню інформацію для науко­вих теорій, і здійснює живий зв'язок пізнання з діяльністю.

Теоретичне та емпіричне знання тісно пов'язані між собою: наукове знання розвивається від емпіричного до теоретичного, але емпіричне відкриття не містить у собі пояснення фактів, а обмежується їхньою констатацією, тільки на теоретичному рівні можливе узагальнення фактів, розкриття їхніх зв'язків.

ЗаМ. Вахтоміним, зміст емпіричних знань становлять знання про явища (окремі, взяті ізольовано, не пов’язані між собою відношення у предметі, які виявляються у спостереженні та експерименті). Зміст теоретичних знань - це знання сутності явищ. Тобто теоретичне знання - це знання основ окремих відношень, їхніх зв'язків між собою.

Основою для одержання теоретичних знань є факти. Ситуацію, коли виникає необхідність теоретичного пояснення фактів, називаємо проблемною. Проблема є перехідною формою у розвитку знання від емпіричного до теоретичного; теоретичне знання виникає спочатку у формі ідеї.

Отже, емпіричне та теоретичне розглядають не як полюси, а як по­слідовні щаблі наукового пізнання, хоча і не позбавлені характерних ознак. Так, особливостями емпіричного знання є те, що воно фіксує переважно явища, а не сутність речей; узагальнює їх за такими ознака­ми, що недостатньо розкривають внутрішні зв'язки описаних об'єктів. У свою чергу, вихідним пунктом теоретичного виступає ідея, що син­тезує понятійну систему емпіричного; на основі цієї ідеї конструю­ється «нова реальність» - ідеалізований у мисленні предмет. Перехід від емпіричного до теоретичного проходять шляхом моделювання, узагальнення, пояснення, розуміння, аналізу мови науки, гіпотетико-дедуктивного методу.

Б. Геранзон розділяє знання на такі категорії:

1) пропозиційні, або теоретичні;

2) навички, або практичні знання;

3) ознайомлювальні знання.

Зв'язки між ними практично відбуваються у такому порядку: ми ін­терпретуємо теорії, методи та приписи у процесі ознайомлення, а прак­тичне знання здобуваємо через участь у діяльності.

М. Наумова, аналізуючи найбільш поширені у гуманітарному та со­ціологічному дискурсі спроби виокремлення основних типів та форм знання, умовно зводить їх до:

1. У гетерогенному комунікативному процесі виділяють два полюси: загальнозначуще, універсальне, інституціоналізоване знання і різ­номанітні когнітивні форми суб'єктивного досвіду індивіда. У пер­шій категорії надособистісного й об'єктивного знання досліджують універсальні ціннісно-нормативні структури осмислення реальнос­ті: чи то конфіденційні юридичні норми чи лише частково моральні імперативи, а також інституціоналізовані форми виробництва зна­ння, що претендують на пошук істинних репрезентацій реальності в рамках наукового дискурсу. Щодо індивідуального запасу знань, що визначає суб'єктивні установки оцінювання і дій, то його зазви­чай розглядають як похідний, утворений у процесі інтеріоризації індивідом певного ансамблю культурних значень.

2. Результат поділу розуму, з одного боку, на когнітивний чи теоретич­ний, та практичний - з іншого, має наслідком визначення організа­ції двох типів знань поділених на «нормальний» і «ненормальний» дискурс. У першому випадку мова йде про знання, що орієнтова­не на пошук достовірних і зумовлених репрезентацій реальності у рамках правил виникнення і співвідношення висловлювань. У дру­гому випадку, - це знання, що підтримують нормативні системи, які не мають інших обґрунтувань, окрім соціальної практики.

3. У соціології знання часто диференціюють у залежності від прак­тик, які воно обслуговує, і від поля у якому це знання конструюєть­ся, чи за типами соціальної дії. Згідно з класифікацією соціальної дії Ю. Хабермаса: 1). Практики виробництва (чи стратегічна, телеологіч­на дія), які потребують технічних інструментальних знань і анга­жують природні та технічні науки; 2). «Техніки підпорядкування» (норморегулятивні дії), дають змогу визначати поведінку індивідів, приписувати їм певні цілі і задачі; 3). А також техніки сигніфікації (драматична дія). До цього типу класифікацій можна віднести і тематичний поділ знань на поля, що центруються навколо різних інститутів, - право, етика, політика.

Таким чином, до основних видів знань відносять факти повсякден­ного життя, основні закони науки, оцінені знання про норми відношень до різних явищ життя, теорії, які містять систему знань про визначену сукупність об'єктів і методи пояснення та перетворення явищ дослі­джуваної галузі, знання про способи діяльності, методи пізнання й іс­торію одержання знань, тобто методологічні знання.

Залежно від істинності, знання є хибне (помилкове), правильне, не­правильне. Той факт, що істинне знання завжди існує на фоні як про­тилежність до хибного і, навпаки (якщо людина знає щось як істинне, вона одночасно знає і його заперечення - хибне), потребує врахування змістовних і формальних умов істинності. Змістовні умови істинності пов'язані з адекватністю співвідношення гностичного образу з реаль­ним чи уявлюваним предметним існуванням, формальне - з логічною правильністю мислення. Істинність знання є продуктом соціальної практики, а не продуктом встановлення спеціального відношення між ідеями та об'єктами.

Відповідно до вченняР. Рорті, істина є просто твердження, що нікому з нас не дало цікавої альтернативи, яка привела б до сумніву відносно цього твердження, ... це просто означає, що ніщо не може вважатися обґрунтуванням, поки не відсилає нас до того, що ми вже прийняли, і що неможливо вийти за межі наших переконань і нашої мови в пошуках будь-якої перевірки, окрім як узгодженості.

Відбір філософських понять для характеристики знань є важливим аспектом дидактики. До цих понять можна віднести: точність знань (метрична, логіко-математична, семантична), наукову істину та якість наукових знань. Метричної точності знань досягають там, де є мож­ливість кількісного відтворення властивостей об'єкта, що його вивча­ють. Якісний аспект вимірювання об'єктів пов'язують з їхньою при­родою та динамікою, проте необхідно врахувати складність того, що педагогічний об'єкт змінний. Логічну точність встановлюють завдяки тому, що порівнюють абстрактно-логічні об'єкти, їхні зв'язки та від­ношення. Семантичну точність встановлюють завдяки оперуванню науковими поняттями, вона включає концептуальну точність змісту понять. Для збереження повноцінного використання наукових знань, необхідно встановити певні критерії їхньої надійності, зокрема, ін­варіантність - вираження в знаннях об'єктивних законів, збереження суттєвих відношень. Це інваріантність щодо місця і часу перевірки дії законів, логічно можливих їхніх інтерпретацій.

Для окреслення якісних та кількісних характеристик знань необ­хідно розглянути деякі їхні властивості: спосіб прояву якостей об'єкта щодо інших, з якими він вступає у взаємодію. У свою чергу, якість об’єкта (суттєві, стійкі властивості, завдяки яким він таким об'єктом), передбачає наявність якостей об'єктивних (властивостях самої ін­формації, яка ще не стала набутком особистості: повнота, глибина) та суб’єктивних (гнучкість, згорнутість, усвідомленість, ґрунтовність тощо). Кількість - відношення якісно однорідних речей чи однорідних частин речі до усієї речі. Відповідно кількісні властивості знання на­зивають параметрами знання.

Знання виконують три основні функції.

1) онтологічну (створення, уявлення, у тому числі теоретичного, про оточу­ючий світ),

2) орієнтаційну (напрям і спосіб цілеспрямованої діяльності),

3) оціночну (норми ціннісного відношення, систему ідеалів сус­пільства.

Людські (понятійні) знання існують у трьох формах:

- «живі» знання, тобто знання, невіддільні від їхніх носіїв - людей (досвід, навички, кваліфікація);

- матеріалізовані знання (втілені у новій техніці, матеріалах, орга­нізаційних формах);

- знання у вигляді інформації (семантичні посилки, відокремлених від їх «першоджерел», переданих каналами зв'язку та збереже­них у пам'яті).

Як бачимо, знання є продуктом пізнання дійсності. Стаючи суспіль­ним надбанням, знання може бути використане у різних соціальних ці­лях, у межах різних видів людської діяльності: виробничої, управлін­ської, дослідницької та ін. Одне і те ж знання, функціонуючи у різних сферах людської діяльності, відображає специфічну форму, стає техно­логічним, політичним, науковим, педагогічним чи медичним.

Отже, знання дає можливість людині осмислювати явища, що відбу­ваються навколо, та орієнтуватися у масі одиничних предметів і явищ, з якими вона стикається. Тому лише опанування певної сукупності по­нять дає змогу здійснювати доцільну діяльність перетворення світу. Опанування людиною певної сукупності знань відкриває можливість практичної діяльності, окрім цього, є необхідною умовою прогресу на­уки та пізнання. Знання є засобом упорядкованого мислення, воно ви­ступає у ролі зразка, за яким слід опрацьовувати досвід.

Єдність галузей знань характеризується не стільки формально-логічною спільністю мови, понятійного апарату і взаємозалежністю наук, скільки єдністю об'єктів їхнього дослідження.

У сучасних умовах трансформаційного суспільства великого зна­чення набувають соціально-економічні знання населення. Практика на­укового визначення соціально-економічного знання, спричиняє певні труднощі методологічного порядку. З огляду на це, Є. Суїменко визна­чає три підходи до визначення предмета, сутності та змісту соціально-економічних понять - асиміляційний, інверсійний і інтегративний.

Асиміляційний підхід полягає у спробі науковців механічно при­єднати до соціології економіку як одну із сфер соціальної діяльності людини із суто ілюстративною метою або у спробу економістів при­лучити науку до розв'язання своїх проблем. Якщо з одного боку існує економіка, а з іншого - соціологія, зовсім не обов'язково, що їхня вза­ємодія призведе до чогось путнього.

Інверсійний підхід до визначення соціально-економічних понять - доволі симптоматичне явище у тому розумінні, що розвиток «чистої» еконо­мічної науки в останні роки дедалі більше й дедалі частіше наражається на своєму шляху на такі проблеми, розв'язання яких традиційним економіч­ним шляхом (за допомогою економічних технологій) стає вже неможли­вим і потребує залучення знань зі сфери інших суспільних наук, і переду­сім соціології. Маємо на увазі «вторгнення» у предметне поле економічної науки тих соціальних феноменів, пізнати які засобами лише самої цієї на­уки неможливо й які потребують знань інших наук - соціології, соціальної психології, соціальної педагогіки тощо.

Водночас «переклад економічних абстракцій» соціологічною мо­вою або не завжди можливий, або виглядає чимось штучним і тому далеко не завжди «спрацьовує». Отже, інверсійний підхід відрізняєть­ся від асиміляційного вичленовуванням із предметного поля економіки належних йому соціальних явищ, де інверсія є логічно виправданою. У цьому полягає його спроможність і цілком закономірна однобічність.

Системно-інтегративний підхід вигідно відрізняється від двох попередніх тим, що з'ясування природи та специфіки соціально-економічних явищ відбувається не в автономній сфері господарського життя, та не за межами глибинних внутрішніх засад людської особис­тості, а в самих цих засадах.

У процесі інтеграції виникає нова якість, що є однією з найваж­ливіших ознак інтегрованого знання. Цей процес супроводжується перетворенням різноманітних характеристик знання, як якісних, так і кількісних. Якість характеризує предмет чи явище як такий, що від­різняється від інших. Кількість - відношення якісно однорідних речей чи однорідних частин речі до усієї речі. У випадку кількісного аналі­зу знань розглядають відношення якісно однорідних елементів знань. Властивість відображає спосіб прояву якостей предмета щодо інших, з якими він вступає у взаємодію.

Існують різні форми взаємозв’язків між різними видами знань:

- взаємодія знань - спільне різнонаукове відображення теоретич­них і практичних об'єктів у знаннях;

- взаємовплив знань - коректування одних галузей знань за раху­нок відомостей з інших галузей;

- взаємозв'язки знань - відношення знань для різнобічного відображення об'єктів реальної дійсності;

- взаємопроникнення знань - перенесення знань одних наук в інші з метою різнобічного відображення об'єкта.

Взаємодія різних видів знань веде до всебічного вивчення усіх сфер людської життєдіяльності та суспільства загалом.І. Козловська зазна­чає, що процеси інтеграції та диференціації взаємно доповнюють один одного та дають можливість у процесі структурування знань визначити роль і значущість компонентів у їхньому взаємозв'язку (див табл. 6.1.).

Таблиця 6.1 Інтеграція та диференціація знань (порівняльний аналіз)

Диференціація	Інтеграція
мета: глибше і конкретніше пізнати закономірності та якісну різноманіт­ність різних структурних систем	мета: відобразити єдину картину сві­ту, подати його як єдине ціле
обмеження підходу до дослідження методами однієї науки та її галузі	поєднання методів різних наук у до­слідженні складного об'єкту
паралелізм у дослідженнях	координація у дослідженнях
виникнення бар'єру між різними на­уками	виявлення об'єктивно існуючих зв'язків між науками
вивчення елементів системи	дослідження систем елементів
виділення елементів змісту певної системи	систематизація змісту, утримання еле­ментів в єдиному цілому

Соціальне знання містить загальнозначущі повсякденні уявлення про «порядок речей» і дій, схематизми оцінювання й практичні рецеп­ти поведінки, що зводять нанівець ймовірну проблематичність взаємо­дії і забезпечують ефективність соціологічної практики.

Стабільний соціум тримається на вкоріненій у структурах соціаль­ного знання природній установці, відповідно до якої світ сприймається як впорядкована об'єктивна реальність. Саме тому вивчення соціально-економічних проблем та процесів передбачає пріоритетність дослі­дження вивчення «людських» критеріїв, які відображають специфіку об'єктивної дійсності.

Процеси інтеграції знань дають можливість вивчати знання, які знаходять на стику різних сфер людської життєдіяльності, зокрема, соціально-економічного знання, соціально-політичного, соціокультурного тощо.