Інституціалізація як соціальний феномен

У кожному стабільному суспільстві формуються і функціонують відносно стійкі форми суспільного жит­тя, які дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середо­вищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збере­ження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо. Таку роль виконують у сус­пільному житті соціальні інститути.

Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відно­сно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Найзагальніше поняття «соціальний інститут» ви­ражає ідею організованості, упорядкування суспільно­го життя. До вивчення цього феномену соціологія вда­валася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов'язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв'язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у віт­чизняній і зарубіжній літературах і вказує на такі сут­тєві ознаки соціальних інститутів:

— соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культур­них норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, ос­віти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспіль­них інтересів;

— соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані розв'язувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інсти­тут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, ви­ховання, професійної підготовки через школи, універ­ситети та ін.

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стій­кість соціальних відносин, є подвійним соціальним ут­воренням: за формою — це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом — це функціональ­ний механізм (сукупність соціальних норм у конкрет­ній сфері соціальних відносин).

Кожний соціальний інститут має специфічні та за­гальні ознаки. До загальних, типових для всіх соціаль­них інститутів, ознак відносять:

а) установки і зразки поведінки. Вони є еталонами діяльності інституту (для інституту освіти — прагнення до знань, для держави — лояльність, патріотизм, для сім'ї — пошана, відповідальність);

б) символічні культурні ознаки. Всі інститути нама­гаються мати певні символи, які створюють уявлення про нього (держава — прапор, гімн, сім'я — обручки, університет — гімн, емблему). Символом може стати будь-який матеріальний чи нематеріальний елемент культури, який виражає особливі ознаки певного інс­титуту;

в) утилітарні культурні ознаки. Для інституту сім'ї — це будинок, меблі, освіти — бібліотеки, будівлі універ­ситетів, інститутів, церкви — культові споруди, духов­на література;

г) письмовий та усний кодекс поведінки. Кожний інститут має письмовий кодекс поведінки, в якому за­фіксована характерна для нього система статусів і ро­лей. Наприклад, клятва Гіппократа, присяга на вірність державі. Ці кодекси підтримують інституційно закріп­лені ролі, є частиною соціального контролю. Усний ко­декс формально не оформлений, а існує на рівні свідо­мості чи домовленості;

ґ) ідеологія — система поглядів та ідей, які визнача­ють цілі та способи діяльності інституту. Наприклад, для інституту сім'ї ідеологією є кохання, для держави — демократія, для бізнесу — право на труд, власність, для церкви — віра в Бога.

Соціальні інститути виникають у суспільстві як про­дукти соціального життя внаслідок процесу інституціалізації.

Інституціалізація (лат. institutio — настанова) — процес виник­нення і становлення соціальних інститутів як ключових структур­них елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здій­снення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді іс­нування соціального інституту стає неактуальним, на­віть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

— потреба в комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

— потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і бла­гополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розмі­щення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростан­ням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого — кожен інс­титут реалізує комплекс базових потреб щодо соціаліза­ції індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретно­му інституту культурного середовища (субкультури) — системи цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цінно­стей та правил (нормативних очікувань), які визнача­ють мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, кори­сними та односпрямованими. Наприклад, у межах інс­титуту сім'ї подружня зрада, позашлюбні діти, крово­змішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог.

З цієї точки зору інституціалізація є прийняттям ін­дивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, спри­яють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фі­нансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкла­день у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна суспіль­на потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встанов­люються особливі норми поведінки, формуються відпові­дні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть зумовити як модифікацію існуючих інститутів, так і появу нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи за­початкувала соціальні процеси і відносини, які спричи­нили докорінні суспільні зміни — появу нових соціаль­них інститутів господарювання, управління, парламент­ської демократії.

У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Такими ознаками є:

— певна сфера діяльності і суспільних відносин;

— установи для організації спільної діяльності лю­дей, уповноважених виконувати соціальні, організацій­ні, управлінські ролі та функції;

— норми і правила відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;

— система санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

— матеріальні засоби (громадські будинки, облад­нання, фінанси тощо).

Основні структурні ознаки соціальних інститутів, як правило, мають універсальний характер.