Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства

Найдавнішою формою відображення та пояснення сві­ту природи і людини була міфологія (від грец. тіШоз — старовинна легенда, оповідь та 1о§оз — слово, вчення, опо­відання).

Міф — складне явище й об'єкт нескінченних дискусій про його сутність, природу, функції, про що свідчить наяв­ність близько 500 спроб визначення міфа. І це не випадко­во, оскільки міф — явище поліфункціональне; в ньому уособлюються примітивний світогляд людини, спроби по­яснення природи і сутності різноманітних явищ дійсності, релігійні уявлення, певні ідеологічні функції, складне спле­тіння вигадки, віри, знання та ін., проте сутність міфа не зводиться до жодного з них.

Міф — фантастичне відображення людиною світу на стадіях родового та раннього класового суспільства, в яко­му явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень, де суб'єктивний образ (уява) ототожнюється з об'єктивним чи суб'єктивним предметом, явищем чи про­цесом.

У міфі всі явища природи та суспільства відтворюють­ся в персоніфікованій формі, художньо узагальнених на­очних образах. О. Ф. Лосєв виділяє кілька характерних ознак міфа: міф — чуттєва уява, але на відміну від зви­чайних чуттєвих уявлень міфологічна фантазія наповнена чудесами; міф — завжди узагальнене відтворення певного роду явищ; він — безпосередній предметний збіг загаль­ної ідеї та чуттєвого образу, де ідеальне тотожне матері­альному.

Міфологія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. Не виді­ляючи себе із світу природи, людина сприймала її такою, як ісистему власних родообщинних відносин, в яких вона ж:іла. Тому природа — земля, небо, рослинний та тварин­ний світ — у її уяві були аналогічними родовій общині і

мислились як живі, розумні, родинно споріднені між со­бою істоти. Звідси — анімалізація (одухотворення) та антропоморфізація — наділення людськими властивостями (олюднення) всіх предметів і явищ природи, а також над­природних істот (духів, богів).

Міф — форма синкретичного світосприйняття, в якій органічно поєднані матеріально-практичний і теоретичний досвід родового суспільства — практичне, художнє, мо­ральне, пізнавальне освоєння світу, який сам по собі був для людини фантастичним і загадковим. Міф переводив загадковість і таємничість буття на мову зрозумілого чут­тєво-образного сприйняття — персоніфікований, уособле­ний, узагальнений образ.

Наше раціоналістичне мислення не може повністю ус­відомити міфологічне світосприйняття, для якого міф був не стільки способом пояснення світу, скільки злиттям, ототожненням з ним: міфом була сама реальність, а ре­альність ототожнювалася з міфом, ідеальне — з матері­альним і навпаки. У ньому персоніфікувалось і матеріаль­не (природа — Пан), й ідеальне (мудрість — Афіна, до­ля— мойри, чи парки), соціальні та містичні процеси (дотепність, мандри, торгівля, супроводження душ помер­лих— Гермес).

Ми наводимо приклади з міфології давніх греків та римлян як найбільш відомих у культурі європейських на­родів. Але всі етноси мають свою міфологію. Пік її роз­квіту випадає на період розвитку родообщинних відносин. З цією епохою пов'язано утворення найвідоміших мі­фологій— Веди, Махабхарати (Індія), Іліади та Одіссеї (Греція), Авести (Іран), німецької, скандинавської, сло­в'янської та інших міфологій.

У міфах кожного народу, як правило, розглядаються питання походження Сонця, Місяця, зірок, Землі (космо­гонія), земної природи — гір, лісів, тварин, води і т. п.; особливе місце належить міфам про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, похо­дження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.) — (антропогонія). Тому не випадково, що в різних народів трапляються схо­жі міфологічні образи, наприклад подібність культу сло­в'янської богині Лади та її дочки Лелі до культу грецької Деметри та Кори-Персефони. В інших образах сучасні дослідники вбачають прямий чи опосередкований зв'язок пізніших міфів із давньою міфологією. Так, відоме загаль­нослов'янське божество Перун розглядається в контексті загальноіндоєвропейського походження як паралель індій­ського міфологічного образу Індри, від якого виводять

Зевса-громовержця, германського Тора, балтського Перку-наса та ін.

Міфологія не розташовує події в часі, хоча в деяких з них існує міфологема про> першопочатковий час, період перших доленосних подій, час створення світу тощо.

Первісні часи в міфології мають велике значення; з ни­ми пов'язується все найкраще та найістотніше в житті лю­дини. Тому не випадково теперішнє і майбутнє орієнтовані до минулого, соціальна історія проектується на екран першопочаткових часів, часів «золотого» та «срібного» ві­ків, коли люди вели райський спосіб життя, не знали воєн, братовбивства і чвар (Гесіод «Роботи і дні»), жили довго й щасливо. В ці часи вони навчилися добувати вогонь, створювати знаряддя праці, будувати житло, використову­вати лікарські трави та ін.

У міфі теперішнє і майбутнє не є предметом особливо­го інтересу, оскільки вони фаталістично запрограмовані й жорстко детерміновані вже в далекому минулому, їхня до­ля визначена заздалегідь. Цікаво, що така орієнтація ідеа­лу на минуле тривалий час правила за зразок для різно­манітних соціологічних і філософських концепцій, у яких минуле було овіяне романтичним ореолом. Досить згадати ідилічні картини щасливого дитинства людства, коли пану­вала свобода та рівність між людьми, «природне право» і «природний стан», який ще у- XVIII ст. переоцінював видатний французький мислитель Жан Жак Руссо.

Моделлю діяльності, взаємодії міфологічних героїв є тип родообщинних відносин етносу — тзорця відповідної системи міфів, норм, моралі, взаємостосунків, уява про світ якого знаходила своє відображення в міфах. Проте земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії пере­творювалось у надсоціальне та надприродне, ставало чу­десним і загадковим. Людина та її діяльність тут знахо­дяться на останньому плані і лише в тій мірі, в якій висту­пає об'єктом, іграшкою діяльності міфологічних сил.

Пасивний, споглядальний характер діяльності родової общини, її залежність від природних та соціальних сил у міфології видаються за немічність і безпорадність самої людини.

У міфі історія твориться богами; лише з їхньої волі чи за приреченням невблаганної долі діють герої. Вони бо­рються, помирають або відправляються в далекі й небез­печні мандри, перемагають чудовиськ і долають інші небезпеки, засновують нові держави. Події в міфі відбу­ваються поза історичним простором і часом і мають сак­ральний, священний характер.

Міфологія була першою системою світогляду, яка по-своєму пояснювала світ, причинно-наслідкові зв'язки, роз­повідала про добро та зло, в доступній формі художнього наївного образу орієнтувала людину в її діях та помислах. Проте в цій формі уявлень про дійсність переважало не ра­ціональне, а фантастичне знання; людина займала скром­не місце статиста.

З розвитком суспільства, що знаходить своє відобра­ження насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологіч­ного сприйняття дійсності до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різних історичних стадіях їхнього розвитку. Виникають нові фор­ми світосприйняття, де фантастичні образи поступово за­мінюються людськими, на перший план виходить людина, яка не сприймає покірно визначену долю, бореться з фату­мом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає ворогів.

Виникає нова форма соціального знання — епос.

Героїчний епос. Поняття епосу має два значення — як різновид художньо-літературної творчості (оповідання, ро­ман, поема тощо) і як героїчний епос.

Предметом нашого аналізу буде саме героїчний епос як особлива форма історичної пам'яті народу. В одних на­родів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ла­ду, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин.

У різних народів епос має свої форми та авторство, хо­ча переважно він є продуктом народної творчості. Існують великі за обсягом оповіді — книжні епопеї «Іліада» та «Одіссея» Гомера (XII—VII ст. до н. є., Греція), «Махаб-харата» В'яса (друга половина II тисячоліття до н. є., Ін­дія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. «Сасунці Давид» («Да­вид Сасунський»), киргизький «Манас» (близько 0,5 млн віршованих рядків), калмицький «Джангар», тюркський «Алпамиш» та ін. У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, у слов'янських народів — історичних пісень та оповідей: югославських юнацьких пісень, російських би­лин, українських історичних пісень та дум тощо.

Характерною для героїчного епосу є така деталь: чим пізніше він виникає, тим менше міфологічних елементів містить у собі і тим більше картин історичного побуту, відображення реальних історичних явищ несе слухачеві.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

Вони уособлюються в образі історично реального або ви­гаданого героя-богатиря, наділеного незвичайною силою, розумом, хитрістю, здатного долати всі перешкоди, що ви­никають на його шляху.

В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдо­історичний персонаж. Уособлюючи в собі добро та спра­ведливість, він бореться проти зла і неправди, які симво­лізує його супротивник, міфічний чи історично реальний. Боротьба найчастіше ведеться на фоні історичних подій та осіб. Так, у «Пісні про Байду» («В Цареграді на риноч­ку»), на думку багатьох дослідників, мова йде про заснов­ника Запорозької Січі на Хортиці та Томаківці черкаського старосту князя Дмитра Вишневецького, який у середині XVI ст. двічі ходив на Крим. Пізніше попав у полон, був виданий турецькому султанові, який за нищення турецьких володінь велів почепити козака на гак, де той прожив ще три дні, знущаючись над султаном та його вірою. Згідно з легендою, турки вирвали у Д. Вишневецького серце і з'їли його по шматочку, щоб пройнятися лицарською силою та зневагою до смерті. За іншими даними, Байді обіцяли жит­тя, якщо він відмовиться від християнської віри і прийме магометанство, на що той не погодився і пішов на муче­ницьку смерть. Існує версія, за якою прототипом Байди був Самійло Корецький, котрого стратили турки 1622 р. Та незалежно від того, хто саме став прототипом ко­зака Байди, в цій історичній пісні є всі характерні ознаки епічної оповіді про народного героя — мужнього, хвацько­го, байдужого до багатства, влади, не здатного на зраду своєї віри та народу. І тому на пропозицію «царя турець­кого»:

Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Возьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! козак відповідає:

Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівнбчка поганая!

Він приймає муки. Байда в цьому творі героїчного епосу виступає узагальненим образом українського козацтва — кращих синів України. Як особистість, він є носієм загаль­нонародної ідеології тих часів, принципів добра та спра­ведливості українського народу.

Епос істотно відрізняється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епо-

п

су — територія свого етносу та ворогів. Герой-богатир уособлює в собі ідеали й цінності свого народу, живе за його нормами, його дії підкорені загальному (роду, пле­мені, народу).

У героїчному епосі, особливо ранньому, надзвичайно виразно проявляється тенденція самоусвідомлення свого існування і виклик долі чи волі богів. Це характерно для того епосу, в якому значне місце займають міфологічні об­рази: вони ще домінують, але людина протидіє їм, бореть­ся з ними. Це — вже не смиренний індивід, що покірно плететься за долею, а бунтар, що піднімається з колін.

У цьому плані надзвичайний інтерес викликає один з найдавніших епосів людства, який виникає в кінці III ти­сячоліття до н. є. серед шуме"рів Дворіччя,— «Епос про Гільгамеша». Гільгамеш — напівлегендарний правитель міста Урука в Шумері за 2800 р. до н. є., що дружить з Енкіду — дикою людиною, котру на прохання богів ство­рює дошумерська богиня-мати Аруру:

«
Омила руки Аруру.
Відщипнула глини, кинула на землю,
Виліпила Енкіду, створила героя.
...Шерстю вкрите все його тіло,
Мов у жінки, волосся в нього.
...Ні людей, ні світу не відав...
Разом з газелями їсть він трави,
' Разом із стадом шука водопою,

Разом із звіром серце водою тішить.

Пізнавальне значення «Епосу про Гільгамеша» величез­не. Ми натрапили на оповідь про створення людини, яка дуже нагадує перші вірші Буття Старого Заповіту Біблії. В цьому епосі розгортається широка панорама життя лю­дей того часу: побут, вірування, спосіб життя і т. д. Але найбільш вражаючі сторінки твору пов'язані з постанов­кою вічних філософських проблем — життя та смерті. Приголомшує глибина усвідомлення людиною, яка тіль­ки-но ступила на поріг культури і цивілізації, питань сво­єї тимчасовості на землі, розуміння конечності свого буття.

Гільгамеш та Енкіду вбивають страшного Хумбабу, у якого «уста його — полум'я, смерть — його подих», «ураган його голос, море хвилить, хита суходоли», «уста розверз-не — здригається небо, гори тремтять, хитаються скелі і все живе утікає в провалля». Цар богів Елліль доручив Хумбабі, щоб «кедровий ліс оберігав він, страхи людські йому довірив». У цьому сюжеті «Епосу про Гільгамеша» відчувається переможний поступ людини, що звільняється

від страху перед стихійною силою природи і намагається подолати зло космічного хаосу.

Незабаром Енкіду захворів, «стала важча недуга Ен­кіду»:

Що за сон огорнув тебе нині?
Став ти темний, і мене не чуєш!
А той голови підвести не може.
Торкнув він серце — воно не б'ється.
...Гільгамеш за Енкіду, своїм другом,
. Гірко плаче, біжить в пустелю:

«Чи я не так само помру, як Енкіду?»

Невтішне горе Гільгамеша, та жахлива думка пронизує мозок героя:

Енкіду, друг мій, якого так любив я, ...Людська доля його спіткала! ...Черви до носа його проникли! Смерті я жахнувся, життя не знайду я! ...Енкіду, друг мій, став земним прахом! Так, як він,— чи не ляжу я в землю, Щоб уже не встати ніколи?

Устами мудрої чашниці, якій Гільгамеш розповідає про смерть Енкіду, висловлюється глибока мудрість усіх часів і народів, хіба що тут не вистачає згадки про працю:

Боги, коли творили людину,— Смерть вони судили людині... Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу, Вдень і вночі — завжди будь веселий. Учту справляй щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй ти! Хай будуть чисті твої одіння, Волосся чисте, омивайся водою, Дивись, як дитя твою руку тримає, Своїми обіймами тіш подругу — Нема іншого діла в людини!

У цьому вражаючому за змістом і формою епічному гворі чітко простежуються контури філософської Та худож­ньої культури давніх іудеїв, греків, римлян.

Таким чином, героїчний епос був значним кроком упе­ред у розвитку самопізнання людиною своєї особливої природи і долі. Епос містить багатий матеріал для пізнан­ня умов життя, побуту, культури своїх етносів, оперує іс­торичними фактами і відносно чітко визначений у просторі і часі. Суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини, яке служило прототипом міфологічних героїв.

Героїчний епос був поетизованою філософією, мораллю, політикою, нормами повсякденної життєдіяльності етносів, елементом їхньої духовної культури, на якій виховувалися численні покоління, оскільки він відображав найголовніше, найістотніше в ідеалах і цінностях кожного народу. А сам епічний герой виступає як образ узагальненого, персоніфі­кованого етносу: герой-богатир захищає народ, рідну зем­лю, віру предків, живе за законами і нормами свого роду ів своїх вчинках керується ними.

Міфологія та епос — позанаукові форми відображення дійсності. Як інформативний феномен, необхідний для ви­рішення суто практичних проблем повсякденного життя, вони не можуть задовольняти запитів практики нової си­стеми організації суспільного життя — держави, що прихо­дить на зміну первісній родовій общині. Вони ще співісну­ють з новими формами знання, проте їх первісна доміную­ча роль поступово відтісняється на задній план.

Соціально-історичний прогрес породжує нові форми пізнання дійсності та її відтворення в свідомості індивіда імаси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення перших математичних іприродничих наук. Міфологія та епос замінюються точні­шим описуванням минулих подій — історичними хроніка­ми та історією.

Виникають елементи наукового знання. Це стає можли­вим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці, по­глибленням її спеціалізації, вдосконаленням знарядь тру­дової діяльності. Особливо велике значення для виникнен­ня науки мало відокремлення розумової праці від фізич­ної, коли з'являється категорія людей, що професійно займається духовною діяльністю. Це перетворює її у від­носно самостійну сферу суспільної життєдіяльності, сприяє диференціації та спеціалізації форм діяльності, породжує специфічні закономірності й особливу логіку розвитку людського духу.

§ 2. Історичні передумови виникненнянауки

Зростаючий обсяг взаємодії суспільства з природою, об'єктивні потреби розвитку виробництва та споживання обумовили процес становлення знання, частина якого вже в давні часи відокремилась у самостійні галузі. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через прак­тичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землероб­ства, зрошення, будівництва складних споруд, через зро-

стання ролі міст, суднобудування та судноплавства, вій­ськової справи тощо.

Виробництво*в межах розвитку і можливостей тодіш­нього часу давало відповідний матеріал для природничо-наукових досліджень і ставило конкретні завдання й вимо­ги перед математикою, механікою, астрономією, що сприя­ло становленню і розвитку їх як форм теоретичного, системного, достовірного наукового знання.

Проте процес пізнання соціальних явищ у той час за­лишався на досить примітивному рівні, про що вже йшла мова раніше. Це, звичайно, не значить, що розвиток соці­альної науки пов'язаний з історією нового часу. Своїм корінням цей процес заглиблюється в далеке минуле. Од­наче індивідуальна неповторність соціальних явищ, склад­ність суспільних процесів, нерозвиненість суспільних відно­син, протиборство класових інтересів та багато іншого впродовж віків не давало змоги побачити дійсні фактори та детермінанти соціального, розкрити його джерела, ру­шійні сили та загальні тенденції прогресу.

Та незважаючи на це складне переплетення умов і при­чин, історія пізнання й відтворення соціальних явищ на всіх стадіях суспільного розвитку викликає значний інте­рес, оскільки багато недоліків, помилок минулого повторю­ються ще й сьогодні.

Витоки пізнання суспільних явищ, так само як і піз­нання суспільства у ролі специфічного гносеологічного об'­єкта, сягають в сиву давнину. Спроби творення соціальних теорій мали місце в творчості Демокріта, Платона, Арісто-теля та ін. Є немало матеріалів, що свідчать .про спроби пояснити сутність тих чи інших фактів, подій, явищ, про­цесів соціального порядку. Сьогодні вони здаються наїв­ними, але за критеріями свого часу їх значення було ради­кальним.

Значний інтерес становить проблема виникнення та розвитку емпіричних соціальних досліджень, форм і мето­дів збору фактичного матеріалу, способів його впорядку­вання, систематизації, узагальнення, описування і т. д.

Аналіз емпіричного пізнання соціальних явищ важли­вий ще й з точки зору наукової етики: соціологія XIX— XX ст. забула, претендуючи на використання ряду методик емпіричного дослідження з точки зору пріоритету, що опи­тування, спостереження, анкетування як засоби збору со­ціальної інформації використовувалися задовго до появи її як науки. І хай це були примітивні спроби, але з них починалась історія емпіричних соціологічних дослід­жень.

Їв

Соціальні та соціологічні дослідження мають свою три­валу й цікаву історію. Перші спроби пізнання соціальних явищ були зумовлені потребами соціальної ' практики. В цьому закономірності виникнення природничого та со­ціального знання збігаються. Однак на час виникнення перших соціальних обслідувань вже існуюча система мате­матичного знання, безумовно, мала вплив: уперше кіль­кісні показники стали використовуватися в соціальному пізнанні. Ця тенденція випереджального розвитку мате­матики щодо суспільствознавства проявлятиме себе на всіх етапах розвитку останнього, а саме математичне знан­ня буде забезпечувати розширення пізнавальних можливо­стей знання соціального.

Перехід від родообщинних відносин до рабовласниць­ких і пов'язаний з цим процес формування політичної ор­ганізації суспільства, класової структури, поява товарно-грошових відносин, торгівлі, військові потреби, збирання податків, данини, утримання державного апарату і т. д.— все це викликало потребу в різноманітній і повній інфор­мації. Це — один із стимулів використання математичного знання в соціальній сфері.

Перші спроби спостереження та описування соціальних явищ і процесів були викликані суто прагматичним завдан­ням, пов'язаним з потребами обчислення матеріальних, ви­робничих ресурсів, наборами в армію, культовими потреба­ми і т. д., оскільки політична організація суспільства — рабовласницька держава — вимагала відносно повноцін­ної та різнобічної інформації про населення, його склад, заняття тощо, у зв'язку з чим відбуваються перші перепи­си населення і мають місце перші спроби кількісного ана­лізу соціальних явищ та процесів.

§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань

На ранніх стадіях розвитку культури практичні потре­би, як уже зазначалося, викликали до життя арифметику, математичне знання. Серед цих причин були й потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстаней, часу тощо. Необхідність об­числення об'ємів і площ, архітектура і будівництво спону­кають розвиток геометрії, алгебри, тригонометрії.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знан­ня були відомі уже в 2000 р. до н. є. Про це свідчать вави­лонські математичні клинописні тексти та давньоєгипет­ські папіруси. Так, у папірусі Рінда, складеному близько

їв

2000 р. до н. є. єгипетським писцем Ахмесом, є задачі на визначення співвідношення між кількістю зерна й одер­жуваного з нього хліба чи пива.

В історичних документах є багато свідчень про викори­стання математичних знань та інших методів чи їх елемен­тів в емпіричних соціальних обслідуваннях.

Стародавні індійські трактати-дхармашастри, зокрема «Манавадхармашастра» («Закони Ману»), розповідають про організацію збору різноманітних даних, необхідних для політичної та економічної діяльності, за ініціативою одного з індійських царів (близько 1200 р. до н. є). Він намагався таким чином дізнатися про сили своїх ворогів, примусив : купців платити податки, попередньо підраху­вавши ціни, за якими купувались і продавались товари, відстань до країн, з яких вони привозились з урахуван-с/"^ ням витрат на доставку. При цьому за худобу, золото й \Л срібло бралися чітко визначені суми.

С\^ У Китаї в II ст. до н. є., як оповідається в «Історичних >^ записках» («Ші дзі»), один з міністрів розділив імперію \^К ^на Ю провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продук-СО тів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для того, щоб раціонально розподілити налоги.

Як бачимо, це — надзвичайно цікаві спроби на основі аналізу соціальної інформації проводити розумну еконо­мічну політику оподаткування, організацію збору розвіду­вальної інформації тощо. Вже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи.

Згадка про перший перепис.населення у стародавніх євреїв пов'язана з ім'ям легендарного вождя кочових із­раїльських племен Мойсея (XIII ст. до н. є.), котрий, як розповідає «Біблія», підрахував «все суспільство синів Ізраїлевих по родах їх, по сімействах їх, по числу імен, всіх чоловічої статі поголовно від двадцяти рокіз і вище... і було всіх, що ввійшли в зчислення 603550» («Числа», гл. 1, п. 2, 3, 46). Через деякий час знову за наказом Бога перелік населення було проведено повторно («Числа», гл. XXVI, п. 2, 4, 51). Метою переписів було обчислення «придатних для війни у Ізраїля». Цей матеріал не можна вважати цілком достовірним, можливо, в ньому відображе­ні пізніші переписи для вирішення потреб економічного та військового характеру.

Зате сучасна наука підтверджує факт проведення пере­пису населення царем Давидом близько 973 р. до н. є., про який теж згадується в «Біблії» у другій книзі «Царств». Перепис тривав понад дев'ять місяців; результати по­казали, що «ізраїльтян було 800 000 мужів сильних, здатних

воювати, а іудеян 500 000» (Друга книга царств, гл. 24, п. 1,2, 8, 10).

Політико-економічне значення перепису населення оче­видне. Давид створив міцну централізовану державу, об'­єднавши під своєю владою Ізраїль та Іудею, зміцнив єди­ний релігійний культ, сформував постійне військо, розгалу­жену систему державно-бюрократичного апарату із суддя­ми, чиновниками, збирачами податків і данини, писцями та ін. Потреби держави зумовлювали розвиток емпіричних соціальних досліджень. Керували переписом населення воє­начальники, а результати фіксувалися в списках. Біблія розповідає, що за проведення цього перепису Бог наслав на ізраїльтян морову язву, яка забрала життя 70 000 чо­ловік.

Цей факт, можливо, є наслідком реакції населення на проведення переписів як справи богопротивної. В Римській імперії, за часів Петра І в Росії подібні переписи також викликали протести, слухи про пришестя нечистої сили І т. п., провокували бунти, масові ухилення від реєстрації, втечі з місць проживання тощо.

У різних країнах з появою державності здійснюється реєстрація населення, особливо платоспроможного та здатного носити зброю. В одних країнах це мало поодино­кий характер, в інших — вибірковий, але в ряді держав переписи проводилися регулярно, охоплювали різні вікові, майнові, етнічні групи населення. Так, у виданому в Китаї Атласі населення, складеному на основі перепису 1980 р., наводяться для порівняння демографічні дані переписів епохи західної ханської династії (206 р. до н. є.— 8 р. н. є.).

Ще до появи Афінської держави в Греції існувала до­сить досконала на ті часи система статистичного розра­хунку прибутків громадян, що підтверджує реформа Солона 594 р. до н. є. На основі майнового цензу, тобто прибутків, виражених у кількості зерна, оливкової олії, вина і т. п., Солон розділяє громадян на чотири розряди: перший — пентакосіомедімни (п'ятисотмірники), які мали прибуток у 500 медімнів * сухих та рідких продуктів, дру­гий — «вершники» (прибуток — 300 медімнів або здатних утримувати коня), третій — зевгіти (200 медімнів або на­явність двох домашніх тварин), решта населення належала до групи під назвою «фетами». їм не дозволялось обіймати громадські посади, хоч і надавалося право вибирати поса­дових осіб і брати участь у суді.

Медімн — міра ємкості, місткості в 51, 84 л (вміщувала 40 кг

зерна).

У 509 р. до н. є. представник афінської рабовласниць­кої демократії Клісфен здійснює радикальну реформу, внаслідок якої остаточно руйнується стара система орга­нізації суспільства за кровноспорідненими зв'язками і на зміну їй приходить територіальна спільність людей. Ре­форма знищила старий родовий розподіл, розколола родо­ву знать, позбавивши її колишнього впливу на общину. Клісфен розбив територію на ЗО округів — тріттій. Три тріт-тії утворювали філу, а територіальні філи розподілялися на деми. В демах систематично складалися списки грома­дян, вівся облік майна. Внесення громадянина до списку контролювалося членами дема — демотами і членами ви­щої організації — «Радою п'ятисот». Демоти несли особис­ту відповідальність за достовірність списків і в разі помил­ки чи обману притягувалися до суду.

З прадавніх часів в Афінах вівся оригінальний облік новонароджених та померлих. Батьки дитини приносили до храму жриці Афіни міру хліба, а родичі померлого — міру ячменю.

Пізніше було заведено списки новонароджених. В окре­мі, особливі, списки вносилися молоді люди, які досягли 18-річного віку і здатні воювати, а з 20 років людина за­носилася до списків повноправних громадян.

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Стародавнього Риму. Є історичні відомості, що населення Риму обчислювалося ще при легендарному Ромулі. В той час воно складалося з трьох племен — латинян, сабінян, етрусків, або так званих триб, кожна з яких налічувала в різні часи від 100 до 300 родів. Це були родові триби.

В VI ст. до н. є. давньоримський цар Сервій Туллій (правив у 578—534/533 рр. до н. є.) проводить грандіозну реформу, яка сприяла переходу до державності. Він замі­нює родозі триби на територіальні, а населення царства поділяє не за кровноспорідненими, а за майновими ознака­ми залежно від майнового цензу, який виражався в тодіш­ній грошовій одиниці — ассі *.

Сервій Туллій був першим, хто ввів у практику цензи. Поняття «ценз» (лат. сепзео — роблю опис, перепис) у Стародавньому Римі означало перепис громадян та їхньо­го майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податного статусу в суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася.

* Асе — римська мідна монета вагою 327,45 г, знаходилася в обігу у вигляді брусків-злитків. Проіснувала до 217 р. н. є.

\9

Сервій Туллій здійснює так звану центуріальну рефор­му, згідно з якою кожний соціальний клас, що визначався на основі майнового цензу, мусив виставляти визначену кількість військових загонів — центурій (сотень) і таку ж кількість голосів одержував у народних місцевих зборах — центуріатних коміціях. Ценз визначив п'ять класів, про­летарі! складали окрему, самостійну групу.

Із 193 центурій перший клас (майновий ценз не менше 100 тис. ассів) виставляв 98 центурій і стільки ж мав голо­сів у коміціях, другий клас (ценз 75 тис. ассів) — відповід­но 22 і 22, третій (ценз 50 тис. ассів) — 20 і 22, четвертий (ценз 25 тис. ассів) — 22 центурії піхотинців, п'ятий клас (ценз—12,2—11 тис. ассів) —ЗО центурій легкоозброєних піхотинців, мав ЗО голосів. Найбідніші верстви населення, що не мали майна, були виділені в окрему групу — проле-таріїв (лат. ргоіез — нащадки, потомство), вони вистав­ляли одну центурію, нестройову, мали лише один голос у народних зборах.

При Сервії Туллії велися списки новонароджених, не­повнолітніх та померлих. З його іменем легенда пов'язує свято «ра^апаїїез», на яке збиралися всі жителі і кожен приносив із собою залежно від статі, віку (повнолітній, неповнолітній) монету відповідної вартості. За цими моне­тами визначалося, скільки дорослого населення (чолові­ків, жінок) чи неповнолітніх є на цей час у державі. Це була періодична інформація, свого роду доповнення до цензів, оскільки вони спочатку поширювалися лише на до­росле чоловіче населення.

З часів Сервія Туллія цензи проводяться раз у п'ять років, контроль за ними здійснювали царі, а з появою Рим­ської республіки — консули. З 443 р. до н. є. вводиться посада цензора, в обов'язки якого входило не лише здійс­нення цензів, а й нагляд за мораллю, поведінкою, за скла­данням списків сенаторів і населення, розподілом за цен-туріями і трибами тощо.

На основі цих матеріалів визначалася податкова полі­тика, структура, кількісний і якісний склад армії тощо. В республіканському Римі цензи поширювалися лише на вільних громадян — від патриціїв до плебеїв, пролетаріїв, а пізніше, в період імперії, в переписи включали рабів і цензи запровадили в усіх підкорених Римом країнах.

Статистичні матеріали мали настільки велике практич­не значення для держави, що при імператорі Августі Ок-тавіані (63 р. до н. є. — 14 р. н. є.) було складено офіцій­ний збірник «Вгеуіагішп ітрегіі» з- різноманітним статис­тичним матеріалом для потреб державної діяльності.

За часів правління Августа було проведено три цензи. Коло їх завдань розширилося. Цензи давали відомості про зростання кількості римських громадян за рахунок тих, хто одержав це громадянство в підкорених Римом землях. З 8 по 14 р. н. є. число римських громадян зросло на 11 %. У 4 р. н. є. після смерті царя Іудеї Ірода в країні спалах­нуло повстання під час проведення перепису, метою якого було встановлення подушного та поземельного податку, який мав сплачуватись у римську казну.

Крім соціальних емпіричних обслідувань, таких цікавих з гносеологічної точки зору, в історії Стародавнього світу ми натрапляємо ще на одне явище, майже не досліджене в нашій літературі. Мова йде про проблеми, які сьогодні входять у предметну сферу соціології, соціальної психо­логії, політології, управління та інших наук. У свій час ці проблеми не були спеціальним об'єктом емпіричного до­слідження, а якщо й згадувались, то лише в контекстам загальних концепцій. Так, наприклад, принципи держав­ного будівництва й управління ми подибуємо у бага­тьох філософів, ораторів, політичних та інших видатних діячів античності.

Антична історія містить безліч матеріалів про меха­нізми державного управління, зокрема вміле використан­ня принципів управління натовпом, масою, в тому числі методів маніпулювання, про знання соціальної психології га її врахування в державній діяльності, військовій справі тощо, де широко використовувалися традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство для забезпечен­ня функціонування соціальних інститутів з їх нормативами, санкціями, регулятивною діяльністю.

Август Октавіан, глибокий і обережний політик, прекрас­но усвідомлюючи роль плебсу в політичному житті Риму, завжди слідував традиціям і, за словами історика Сві-тонія, «...перевершив усіх своїх попередників» забезпечен­ням «хліба та видовиськ» для вільних низів, без підтрим­ки яких обійтися в політичній діяльності було неможливо.

Август також проводив політику, спрямовану на зро­стання чисельності своїх політичних прихильників, вису­ваючи на державні пости представників різноманітних со­ціальних верств Риму і підкорених йому народів, де помір­кована політика з опорою на місцеві авторитетні кола населення сприяла підтримці Римського панування.

У Римській державі з її універсальною системою пра­ва та принципом «Хай згине світ, але торжествує закон» (бо світ не загине, коли є законність) юристи констатува-«и наявність пресингу з боку осіб, зацікавлених у незаг

конному, несправедливому, але вигідному для підсудного вироку, коли «...чесність ображає людей у ту хвилину, ко­ли вона їм на шкоду» і де складаються такі ситуації, коли дуже «...важко... нестерпно боляче відмовити таємним про­ханням друзів підсудних і протистояти їх відвертим напад­кам». Це зауваження римського письменника, політика, видатного судового оратора Плінія Молодшого (61 — бли­зько 114 р. н. є.) актуальне і для новітніх часів, коли си­ловий тиск, «телефонне право», відкрите нехтування та зневажання закону було нормою тоталітарних режимів XX ст.

Пліній Молодший критикує політичні ігриська різних кіл щодо принципів голосування в народних зборах — ко­міціях, сенаті при розгляді судових справ. Ось як описує він сучасну йому систему виборів: «Ми, звичайно, при від­критому голосуванні перевершили розгнузданість народ­них сходок. Не дотримувався порядок виступів, не було шанобливого мовчання, не сиділи з гідністю на своїх міс­цях. З усіх боків^'безладні крики, всі вискакували зі свої­ми кандидатами, посередині цілий натовп, багато окремих груп — метушня непристойна. Так, відреклись ми від зви­чаїв батьків наших, коли велич і честь оберігалася загаль­ним порядком і стриманим спокоєм. Живі ще старики, від них я чув про такий порядок при виборах: вигукувалось ім'я кандидата і наступало цілковите мовчання. Він сам говорив за себе, розгортав усе,своє життя... Сенат слухав його із суворістю цензорів. Тому люди достойні здобували верх частіше, ніж люди сильні.

Усе це виродилося з причин партійних пристрастей».

Надзвичайно цікава його характеристика психології ін­дивіда та натовпу. Говорячи про психологічний стан орато­ра,. Пліній Молодший пише, що перед виступом слід мати на увазі, «...якщо сцена ширша, то й коло глядачів різно­манітніше, але ми з повагою ставимося й до простих лю­дей у брудних засмальцьованих тогах. Хіба ти не втрачаєш твердості і не занепадаєш духом, коли вважаєш, що твій початок не зустрічає схвалення? Гадаю, що це відбуваєть­ся тому, що натовп від самої багаточисельності своєї набу­ває якогось великого колективного здорового глузду, і ті, у кого поосібно розсудку мало, опинившись усі разом, мають його в достатку».

Цікаво, що Пліній розглядає натовп дещо в іншому плані, ніж сучасна наука: тоді в юрбі люди розумнішали. Для Плінія натовп має потенціальні можливості облаго-родження, тоді як для сучасних характеристик натовпу переважають більш ниці властивості.

Що це? Порівняльний парадокс чи специфіка поведін­ки маси у різних суспільних системах — традиційних і но-вочасних?

Ці кілька прикладів показують, наскільки широкі мож­ливості для дослідницької роботи соціологів, психологів та інших спеціалістів криє в собі антична історія. Адже кож­на наука має свою передісторію. І тому поряд з протосоціо-логією має бути протопсихологія, протодемографія, соці­альна протостатистика, протополітологія та ін.

Тут проблема полягає не просто у включенні різнома­нітних гносеологічних явищ і процесів в історію відповід­них сучасних наук, не в необхідності відобразити Історичне в логічному (останнє в певній мірі реалізоване), а навпа­ки, спробувати осмислити специфіку пізнавального про­цесу в межах певної епохи без внесення більш пізніх і до­сконалих пізнавальних засобів.

Таке осмислення дасть змогу зрозуміти всю трагічність наслідків для подальшого розвитку наукового пізнання, яке було перерване на цілі століття і відродилося без ге­нетичного зв'язку з минулим. Це стосується насамперед соціології, а також демографії, психології та ін.

Це ж можна сказати і про античну культуру в цілому. Адже її аналіз відбувається через сучасні критерії, тоді як «входження» в духовний світ минулого дуже важливе для розуміння сутності, духу античної цивілізації, яка за своїм змістом була- більш гуманною, ближчою до людини та природи, ніж промислова, науково-технічна чи техно­тронна епохи. Це не заклик назад, до Золотого віку, а ор­ганічна потреба та необхідність доповнити цінності сучас­ного світу тими елементами, які він у силу своєї специфіки створити не може.

Антична історія Греції та Риму дає багатий матеріал і для соціологічної науки.

Для соціології процеси становлення і розвитку суспіль­ства та соціального знання — надзвичайно важливий об'­єкт аналізу з точки зору утворення нових форм соціальних спільностей, зокрема класів, різноманітних соціальних ін­ститутів, організацій, установ, збагачення системи .соціаль­них відносин та взаємодій, виникнення нових цінностей;, ціннісних орієнтацій, ідеалів, потреб, інтересів, критеріїв суспільного та особистісного престижу і т. д. Ці процеси мають і інший важливий аспект, пов'язаний з формуван­ням і розвитком емпіричних досліджень соціальних явищ і процесів. Власне, цей гносеологічний, пізнавальний ас­пект важливий саме для соціології, оскільки тут лежать її глибинні витоки, пов'язані із спостереженнями, обсліду-

ваннями, класифікацією, узагальненням емпіричних фак­тів, основою яких були різноманітні соціальні явища та "процеси, що включаються в поняття протосоціології. І не так вже важливо, що цей плідний досвід соціальних до­сліджень було пізніше втрачено, не використано в соціаль­ній та політичній практиці, проігноровано або забуто.

Більш суттєве інше: це пізнання соціального та його набутки в минулому як гносеологічний досвід саме історія соціології включає в свою систему знання як невід'ємний складовий елемент власної структури, як спеціальну під­систему знання — протосоціологію.

Аналіз перших кроків емпіричних соціальних обсліду­вань в історії Стародавнього світу, особливо античній Гре­ції та Римі, вказує на певну залежність їх розвитку від ма­тематичного знання того часу. Ця закономірність між рів­нем математичного знання та можливістю його викорис­тання в процесі пізнання соціальних явищ, як побачимо далі, характерна і для новітнього історичного часу, по­чинаючи десь з XVI—XVII ст. і аж до наших днів, коли більш динамічне математичне знання створює нові пізна­вальні можливості для розвитку соціальних досліджень.

Вже перші переписи населення базувалися на викорис­танні простих елементів математики на рівні арифметики. Водночас розвиток математичного знання, який привів до постановки проблеми аналізу «чистої» кількості (наприк­лад, спроба Піфагора та його учнів досліджувати число як безпредметний, абстрактний вираз кількості), з одного бо­ку, містив у собі певний раціональний елемент, а з іншо­го — містифікував число і, врешті-решт, відбився на прин­ципах підходу до вивчення дійсності. Відлуння цих прин­ципів відчувається в «лінії Демокріта» і Платона в розу­мінні числа, кількості.

Піфагор та його послідовники розглядали число як го­ловний принцип буття, оскільки, згідно з їхнім розумін­ням, якісний зміст речей зумовлюється відношенням і вла­стивостями чисел: небо, людина — це числа, що містять ідею порядку. Число — перший зразок творення світу; воно є органом судження творця світу — Бога.

Вчення піфагорейців істотно вплинуло на Платона, який побачив джерело своїх «ідей» в «ідеальних числах піфагорейців», про що він сам пише в своїх працях «Фі-леб», «Тімей» та ін. З цього приводу В. Ф. Асмус зауважує: «Спорідненість» «ідей» Платона та «чисел» піфагорейців очевидна. «Ідеї» та «числа» — безтілесні прообрази плас­тичних тілесних типів речей, а також прообрази законо­мірності, згідно з. якою все відбувається у світі».

І

Містифіковане число Піфагора набувало у Левкіппа та Демокріта більш раціоналізованого значення, незалежно від волі богів та людей, як вираз порядку («стикання»), форми («устрій»), положення («поворот») тіл у просторі. «Демокріт неоднаково говорить про всі [чуттєво сприйма­ні якості], а визначає одні [з них] величинами [атомів], другі — формами, треті — порядком і положенням [ато­мів] . Важке і легке Демокріт розрізнює за величиною».

Таким чином, демокрітівське розуміння природи числа, попри всі недоліки, спускало його з небес на землю, і чис­ло набувало статусу «громадянства» — явища земного. Саме в цій ролі число «працювало» в переписах і цензах античного суспільства Греції та Риму.

Історія античності свідчить, що з появою перших рабо­власницьких суспільств, жорстким поділом праці на фі­зичну та розумову і перетворенням останньої в специфічну сферу діяльності змінюється і характер пізнання: від суто прагматичного, направленого на задоволення практичних потреб, пізнання набуває власної логіки розвитку, вироб­ляє внутрішні потреби, які вже можна назвати пізнаваль­ними. Власне, на цьому етапі виникає наукове самопізнан­ня, формується гносеологія, а вірніше — її окремі еле­менти.

Пізнавальні потреби разом із соціальними зумовлюють появу перших спроб описування і фіксації за допомогою письма подій минулого й сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу.

Поступово все більшого значення набувають питання достовірності документів та історичних фактів, про які во­ни розповідають; виникають і розвиваються окремі прин­ципи систематизації та описування історичних подій і фак­тів; з'являються перші спроби побудови історичної опові­ді про минуле на основі раціонального переосмислення наявного матеріалу (міфів, епосу, легенд, подій, хронік тощо).

§ 4. Виникнення і розвиток історіографії таїї значення