Проблема соціальної справедливості

Соціальна справедливість - це не тільки одна з найвищих цінностей людства, але й важливий регулятор соціальних відносин. Ця проблема - одна з прадавніх. Людство в процесі своєї еволюції розглядало її у різних аспектах. Соціологічний аспект цієї проблеми полягає у співвідношенні рівності та нерівності статусно-рольових характеристик особистості та соціальних груп. Виразом об'єктивно існуючої в суспільстві нерівності є соціальна стратифікація. Історія людства свідчить, що соціальна нерівність як відображення соціальної диференціації людей іманентно властива суспільству і виконує в ньому певні позитивні функції. Вона є засобом, за допомогою якого суспільство свідомо забезпечує обіймання більш важливих посад кваліфікованими індивідами. Штучне отримання її може стати гальмом суспільного розвитку, 3 одного боку, нерівність є іманентною ознакою будь-якого суспільства, а з другого - вона стримува­лась довічним потягом людей до рівності. Все розмаїття концептуалізації поняття "соціальна рівність" може бути представлено у двох варіантах. По-перше, це розуміння рівності як абсолютної тотожності однієї особис­тості, чи однієї соціальної групи іншій. Така рівність - це утопія, окрім то­го, вона соціально шкідлива, бо формує соціальне утриманство і соціальну пасивність, наочною ілюстрацією чого є історія нашої країни. По-друге, це розуміння цього явища як пропорційності благ заслу­гам, що отримує людина чи група. Цей принцип діяв завжди, але розміри благ і критерії заслуг були різні. В прадавні часи цей критерій був неіндивідуальний і нерівний. Обсяг благ визначався характером тієї соціальної групи, до якої належала особистість. Якщо група займала верх­ню сходинку суспільної ієрархії, то всі її привілеї припадали й на долю її члена і навпаки. В сучасних суспільствах критерій заслуг став індивідуальним і рівним. Він став панівним у розумінні соціальної справедливості.

Історія людства наочно демонструє нам і еволюцію змісту цієї цінності. В давнину, коли було божество (тотем, мана, пізніше Бог тощо), цей принцип проголошував: "кожному за мірою його наближеності до божес­твенної сили". Звідси і необмеженість прав і привілеїв, так званих "намісників божих". Але вже в 17-18 ст. ситуація змінюється і людина проголошується самоціллю. Обсяг благ починає вимірюватись не за сту­пенем "божественної благодаті", а за мірою суспільної корисності певного індивіда чи групи. Розвиваючись у ході історії людства цей критерій пройшов такі форми:

1) кожному за мірою його участі в захисті країни від ворога, за мірою його ратної служби й участі в управлінні (влада верхніх станових груп-дворян);

2) кожному відповідно до його капіталу (влада капіталу);

3) кожному за мірою його особистої суспільно-корисної праці.

Останній принцип можна визначити як трудовий. Але замало проголоси­ти його головним критерієм обсягу благ, які отримує індивід.

Важливою умовою його втілення є розробка науково обґрунтованих критеріїв оцінки цього трудового внеску (розмір, продуктивність, соціальна значущість, час).

Таким чином, соціальна справедливість - це об'єктивно зумовлена рівнем соціально-економічного, політичного і культурного розвитку суспільства міра рівності і нерівності в становищі різних спільностей і окремих людей. Це поняття фіксує відповідність чи невідповідність пев­них суспільних відносин конкретно-історичним можливостям розвитку людини, реалізації її здібностей, творчого та інтелектуального потенціалу. Справедливість, з одного боку, відображає ставлення суспільства до лю­дини, піклування про неї, захист її інтересів, з другого - ставлення людини до суспільства, до своїх обов'язків щодо нього, свого внеску в загальну справу.

Під соціально-економічним кутом зору принцип "кожному за його тру­довим внеском" передбачає заохочування творчої, продуктивної праці та оцінку її згідно з результатами і значущістю. З політичної точки зору справедливість розглядається як важлива передумова єдності і політичної стабільності суспільства. І нарешті, з позицій культури справедливість виступає як концентрований вираз ціннісних орієнтацій суспільства, як ефективний засіб формування людини, спонукання її соціальної актив­ності. Соціальна справедливість не нівелює соціальну диференціацію суспільства та індивідуальність. На сучасному етапі соціального розвитку вона означає надання всім рівного права на працю і винагороду відповідно до її результатів; рівність всіх перед законом і пріоритет прав особистості щодо прав суспільства, групи, створення рівних стартових можливостей соціалізації індивіда (право на освіту). Отже, мова йде про рівність можливостей, а не тотожність здібностей. Звідси і розмаїття соціальної структури. Як свідчить практика соціального розвитку, послідовне втілення принципу соціальної справедливості на засадах рівності прав і можливостей їх реалізації забезпечує стабільність суспільства та його поступ.

Герасимчук