Взаємозв’язок релігії з іншими формами суспільної свідомості

Релігія і мораль

Між релігією та мораллю як формами суспільної свідомості існує тісний зв'язок. Адже моральні норми є частиною будь-якої релігії. Ці норми, як правило поведінки людей, записані в священних книгах усіх релігій — у Біблії, Талмуді та інших, особливо широко — в Корані, де є всеохоплююча система правил, заборон, що охоплюють найрізноманітніші відносини між людьми. Церква, як правило, ототожнює свою мораль із загальнолюдською. Та загальнолюдська і релігійна мораль не то­тожні. Релігійна мораль включає загальнолюдські норми містифіко­вано, але не зводиться до них, має і специфічні норми, непритаманні загальнолюдській моралі. Існують дві взаємовиключні точки зору на релігійну мораль: одна огульно критикує та відхиляє релігійну мо­раль як реакційну та лицемірну; інша, навпаки, вихваляє і звеличує релігійну мораль. Обидві точки зору поверхові, перекручують її справжню роль.

Релігійна мораль, як і релігія, не має безпосередньо класового характеру, але кожен клас вносить в неї свої соціально-політичні елементи, ставлячи її на службу своїм інтересам. Тому правомірно говорити про рабовласницьку, феодальну, буржуазну та пролетарсь­ку мораль. У кожному суспільстві релігія вбирає те соціальне, що йому притаманне, і перероблює в релігійному дусі, відіграючи знач­ну роль у моральному вдосконаленні людей, особливо віруючих. Ре­лігійна мораль культивує людяність і доброту, чесність і безкорисли­вість, духовність і милосердя, працелюбність і багато інших загальнолюдських моральних цінностей. Це особливо важливо те­пер, коли знижуються традиційні моральні критерії поведінки лю­дей, широкий простір одержують організована злочинність, коруп­ція, користолюбство, ворожнеча та нетерпимість у взаємовідносинах людей.

Зосереджуючи увагу на духовно-ціннісних сторонах життя людей, їх свідомості та бутті, релігія істотно сприяє підвищенню духовності віруючих, збагаченню їх особистих якостей. Святійший патріарх Мос­ковський і Всія Русі Олексій II вбачає моральний вплив релігії в то­му, щоб «повернути людям терпимість, розвіяти ворожнечу та роз­брат між ними, прилучити до одвічних загальнолюдських цінностей, розвивати моральні основи особистості». Та все ж хоч який не вели­кий внесок церкви у духовне життя людей, та вона не може претен­дувати на монополію у моральній сфері як основне джерело та єди­ний носій моральних ідеалів суспільства. Загальнолюдські моральні норми століттями формувались у глибинах народної мудрості. Не в релігії, а у масовій свідомості людей закладено джерела загально­людської моралі, що одержали в лоні церкви своє узагальнення та поширення. Відомий політик Георгій Плеханов писав, що релігія не створює моральності, а тільки висвітлює її правила. Моральність як складне і багатогранне суспільне явище, відчуваючи вплив релігії та атеїзму, формується всією сукупністю суспільних відносин, соціаль­но-політичними та економічними умовами життя людей, макро- і мікросередовищем, що їх оточує. Сім'я, школа, праця, побут — основні сфери виховання людини як особистості.

Сучасні діячі церкви та богослов'я наполегливо пропагують тезу, що віра в Бога є умовою високої моральності людей. Історія, однак, свідчить, що віра ніколи не гарантувала високих моральних якостей, не перешкоджала злочинам, що чинились під егідою церкви. Навпа­ки, християнська віра неодноразово використовувалась для виправ­дання багатьох антинародних дій. Один з визначних діячів Ватікану, Джованні Джарарді визнав, що «в ході історії чимало аморальних дій виправдовувались в ім'я релігії: переслідування, релігійні війни, людсь­кі жертви». Неможна забути й про церковну інквізицію, що зни­щила 9 млн. чоловік. Тому глибоко помилково ототожнювати мо­ральність з релігійністю. Чесні, порядні люди, як і злочинці, є як серед атеїстів і серед віруючих. Відомий психолог Зігмунд Фрейд говорив, що «аморальність в усі часи знаходила в релігії не меншу опору, ніж моральність». Наївно вважати, що страх злочинця перед міфічною небесною карою сильніше за страх перед реальною силою закону — перед тими покараннями, що загрожують йому тут, на Землі. Тим більше, що які б злочини не здійснено, церква ладна від­пустити злочинцю будь-які гріхи, досить «покаятися, аби будь-який гріх, будь-яка нечистота, тілесна чи духовна, згладилась повністю». Сперечаючись про винятковість моральної сили релігії, віруючий вче­ний Володимир Вернадський писав: «Я не дивлюсь на народ як на звіра з дурними інстинктами, якого стримує від дурних вчинків релі­гія, це вельми відоме на користь релігії положення, ніколи не переві­рене практично». Отже, критерій моральності не може служити водорозділом під час порівняння релігії та атеїзму. Ні релігія, ні атеїзм не можуть відповідати за моральні дії, що чиняться віруючими і неві­руючими або атеїстами. До того ж, норми загальнолюдської моралі визнаються обома світоглядами. Але й тут є принципова відмінність. Релігія сприйняла загальнолюдську мораль крізь призму своєї ідео­логії, містифікувала її, ставить їх у взаємозв'язок з «божественною волею». Відданість Богу — вищий критерій релігійної моральності.

Значне місце в релігійній моралі займає зневага до земного жит­тя в ім'я вічного загробного. Тлін земного життя яскраво виражений у «Новому Завіті»: «Що таке життя ваше? Пара, що появляється на короткочасно, а потім зникає». В «Еклезіасті» говориться, що земне життя є нічим іншим, як «суєта суєт» і всіляка суєта є «виснажли­вість духу». Та, хоча церква нерідко замовчує або інакше тлумачить основні положення релігії, проте релігійних книг вже не перероби­ти. І сама церква визнає їх неспростовними. Сучасні церковні писання знову підтверджують, що «не земля, а небо — справжня Вітчиз­на», «на небі вічне життя, спокій і насолода». Навряд чи можуть погодитися люди — віруючі і невіруючі з вимогою християнського всепробачення, записаною у нагорній проповіді: «любіть ворогів ва­ших, благословляйте тих, хто вас кляне, благотворіть тих, хто вас ненавидить і моліться за тих, хто ображає і ганяє вас». Ці «поради» звернені до віруючих, незважаючи на всю їх кричущу невідповід­ність реальним стосункам людей. В енцикліці папи Іоанна Павла II говориться: «Ми підносимо нашу молитву, що йде від віри... ця мо­литва водночас є любов'ю до людей... без різниці між друзями та ворогами». Ця формула спростовується практикою. Розрив між сло­вом і справою — істотна риса релігійної моралі.

Релігія та мистецтво

Мистецтво в усі історичні епохи - органічний елемент духовної культури людства. Як форма суспільної свідомості, мистецтво естетично пізнає та освоює світ, є значний фактор виховання людей. Культура — сукупність досягнень сус­пільства, його матеріального та духовного розвитку. Культура — це не тільки створені суспільством цінності, але й духовне виробництво, діяльність по виробництву, поширенню та споживанню культурних цінностей; це про­цес активного впливу людини на природу та суспільство з метою творчого освоєння світу. Діяльність людини в сфері культури — це діалектична єд­ність двох процесів — з одного боку, духовне багатство особистості перет­ворюється в цінності культури, з іншого — цінності духовної культури в процесі їх освоєння людиною перетворюються на багатство духовного сві­ту особистості. Людина виступає суб'єктом і об'єктом розвитку культури тому, що не тільки опановує культурні багатства суспільства, але й ство­рює культурні цінності, за висловом Максима Горького, будучи творцем «іншої природи» — культури. Складність культури як суспільного явища визначає її структуру, її поділ на матеріальну і духовну, національну і загальнолюдську, на світську і релігійну культуру, в тому числі мистецтво, як частину духовної культури.

Історично в філософії та естетиці склались дві протилежні точки зору на співвідношення релігійної та світської культури, зокрема мистецтва. Богословська концепція культури розглядає релігію як субстанцію, основу духовної культури. Відомий німецький теолог Пауль Тілліх, говорив, що релігія — необхідний аспект духовного життя людства, людського духу. Поле­мізуючи з Іммануїлом Кантом, який вважав релігію минущим філософським ступенем людського розуму, Пауль Тілліх надавав релігії всеохоплюючого характеру, що виступає на всіх етапах суспільного розвитку. Релігія — не особлива функція духовного життя людини, а складова глибина всіх її функцій. Релігія і культура нерозривно зв'язані, визначною стороною їх служить ре­лігія. Релігія наділяє культуру суттю, в усіх її формах, виражає основопо­ложний інтерес. З іншого боку, будь-яка релігійна дія сформульована куль­турою, адже культура є формою релігії. Будь-яка творчість, навіть і спрямована безпосередньо на уславлення творця, дарована Богом, в підсумку є «богопроникненням». Отже, відпадає поділ культури на світську ти релігійну, бо вся культура єдина і є саме релігійною у своїй суті. Щоправда, і досі у світсь­кій літературі живе точка зору, що не заперечує історичних заслуг релігії та церкви у розвитку культури, особливо освіти і художньої творчості, роз­глядає релігію як чуже тіло в мистецтві, намагається принизити значення релігії в формуванні духовних цінностей, виключити релігію зі сфери людської культури. У середньовічній Русі, незважаючи на домінуючу роль християнс­тва в культурі та мистецтві, йому протистояли чисельні прояви вільнодумс­тва в народній культурі, насамперед, у фольклорі. Одним з таких проявів є скомороство, що мало багатовікову історію та збереглося аж до середини XVII ст. і незмінно зустрічало протидію й засудження з боку правлячих кіл. Відомо, що релігія відіграла значну роль у розвитку живопису, скульптури, архітектури, музики, що безпосередньо зв'язано з потребами церкви у будівництві храмів, монастирів, внутрішньому розпису в храмах, створенні ікон, релігійної музики. Разом з тим, в релігійних художніх творах використовуються не тільки релігійні сюжети, але й образи світські, земні об'єкти, художньо відтворені релігійним мистецтвом. Художні твори на релігійні те ми мали дві функції — релігійну та естетичну. За змістом художній живопис­ний твір релігійний, а за формою естетичний. Тут саме виявляється одна з суперечностей релігійного мистецтва. Церква зберігала над художниками суворий контроль, зв'язуючи їх певними канонами і догмами, що мали дот­римуватись. Це сковувало, звужувало творчі можливості художника, морально травмувало його. Але все це не мало перешкоджати правильній оцінці релі­гійного мистецтва, тим більше, якщо живопис відповідав високим естетич­ним вимогам. Вплив релігії на мистецтво, зокрема, на літературу, має місце й у розвитку світського мистецтва, в якому використовуються релігійні сю­жети, висловлюються думки на користь релігії («Собор» Олександра Гончара, «Плаха» Чінгіза Айтматова та інші).

Зрозуміло, релігія — один з найважливіших елементів культури не тіль­ки релігійної, але й світської, спроможна задовольняти не тільки релігійні, а й естетичні, духовні, суспільно-економічні потреби всіх людей.

Релігія і наука

Співвідношення релігії та науки відображає протилежність двох світоглядів: на­уково-матеріалістичного та релігійно-ідеалістичного. Наука дає людству вірну картину світу, розкриває закони природи та сус­пільства, сприяючи їх використанню в інтересах людей. Релігія ж, навпаки, відкидає або містифікує об'єктивні закони і гальмує їх відкриття, спираючись на визнання надприродних сил, нібито па­нівних над світом.

Наука спирається на факти, експерименти, відкриття, підтвер­джені життям, суспільною практикою. Релігія ж протиставляє нау­ковим узагальненням фантастичні вимисли і релігійні догми, що ілю­зорно відображають дійсність, життя людей. Наука вчить людей творчому завзяттю у боротьбі за підкорення сил природи, розкриття її таємниць і див, збагачує духовний світ людини, озброюючи її знан­нями та вміннями. Релігія ж збіднює та звужує світогляд людей, зас­мічує їх свідомість містикою та марновірством.

Протистояння науки і релігії, їх принципові суперечності, мають багатовікову історію. На сучасному етапі релігія вже не може боро­тися агресивними методами проти науки. Адже співвідносний сил між ними істотно змінились на користь науки. Величезні успіхи на­уки, що виявили неспроможність релігії, спонукають богословів до пошуків компромісів між релігією і наукою, щоб використати авто­ритет науки для зміцнення релігійного впливу і навіть обґрунтування релігії. Релігія уже не заперечує, не відкидає досягнень науки, а визнає її значні заслуги, намагається надати їм релігійного забарвлення. Найновіші відкриття науки — нібито є нічим іншим, як «божею волею в дії», «електрони рухаються орбітою, визначеною Бо­гом» та ін. Ватиканом розроблені методи боротьби релігії проти науки. Створена і вже тривалий період функціонує Академія наук. Папа римський Іоанн Павло II офіційно визнав помилкою церкви її став­лення до Галілея, Коперніка, Бруно та «реабілітував» їх, визнав тим самим велич науки, її мужніх представників і банкрутство релігії. Нині богослови намагаються так би мовити «осучаснити» релігійний світогляд за рахунок внесення богословських тлумачень найновіших наукових досягнень, що нібито потребують доповнення релігійно-ціннісного бачення світу. Це нові варіанти «теорії двох істин» — наукової та релігійної, здатної завершити наукове дослідження та надати йому справжнього характеру, насправді ж мова йде про те, аби з допомогою релігії спотворити, принизити досягнення людсько­го розуму. Лише церква, заявив Іоанн Павло II, спроможна забезпечи­ти вільний розвиток науки і підтримати її гідність, адже сама наука не здатна вирішити фундаментальні питання життя.

Богослови сподіваються розбавити матеріалістичну суть науки, послабити боротьбу науки проти релігії, закріпити авторитет релігії нібито прихильниці наукових знань. Так, німецький католицький богослов Стенлі Фер твердить, що релігія має виступати під прапором найновітніших винаходів природознавс­тва, аби переоцінити природно-наукові уявлення у світі богословських поло­жень. Такі тенденції у взаємовідносинах науки і релігії мають місце не тільки на Заході, але й в Україні, де невелика частина інтелігенції стала на шлях богошукання, намагається примирити науку з релігією і, навіть, обґрунтувати її позитивну роль у пізнанні світу. Тут і вплив зарубіжних учених, які в науко­вій діяльності змушені йти на ті чи інші компроміси з релігією. Такі видатні вчені, як Альберт Ейнштейн, Макс Планк, Вернер Гейзенберг, Християн Шеплі, визнаючи в принципі ідею бога, все ж обмежували його роль, відмовляючи йому в ролі творця світу і верховного правителя світу, заперечували втручан­ня релігії в сферу наукового пізнання. Альберт Ейнштейн писав: «Для того, хто цілком переконаний в універсальності дії законів причинності, ідея про істоту, здатну втручатися в хід світових подій, абсолютно неможлива. Така людина аж ніяк не потребує релігії страху. Соціальна чи моральна релігія також не потрібна йому». Однак, богослови, спекулюючи на окремих вислов­люваннях вчених, дають їм спотворене тлумачення, намагаючись довести ні­бито компетентність релігії у пізнанні матеріального світу; апологети релігії вводять у свої концепції богослов'я витлумачені найновіші досягнення науки, аби перетворити її у спільника і васала.

Найновіші досягнення науки про природу, успіхи кібернетики та елек­троніки, виникнення синергетики виразно продемонстрували, що наука для свого обґрунтування не потребує ніякої релігії, а вчені свідомо застосовують науковий матеріалістичний світогляд як єдиний, спроможний вести до піз­нання світу. «Без нього ми не мислимо, — писав академік Олександр Ферсман, — ані науки, ані життя». Протилежність науки й релігії не може бути усунена, адже суперечності між ними нездоланні, існують постійно.

Релігія та атеїзм

У нерозривному зв'язку з проблемою взаємовідносин науки з релігією знаходиться і питання про співвідносини релігії та атеїзму. Близькість, сплетеність двох проб­лем обумовлена тим, що наука за природою атеїстична, адже атеїзм — це органічний елемент будь-якого матеріалістичного світогляду від античності дотепер, глибоко пронизує всі науки про природу, суспільство та людину. Всі науки мають атеїстичний характер, адже заперечують існування надприрод­них сил у природі та в суспільстві і матеріалістично обґрунтовують світогляд­ні висновки. Атеїстичне світорозуміння не вноситься до науки ззовні, а об'єк­тивно притаманне їй, навіть незалежно від поглядів учених, але найбільш дієве та ефективне, якщо співпадає з філософським кредо вченого. Видатні вчені всіх історичних епох, за незначним винятком, стояли на атеїстичних позиці­ях, хоча по-різному підходили до оцінки його значення.

Науковий атеїзм — складне, багатоаспектне поняття. Атеїзм — це теоре­тичне учення про релігію, її виникнення та сутність, її роль у суспільстві.

Але помилковим є усталений у суспільній свідомості погляд, що атеїзм — тільки заперечення релігії. Таке розуміння атеїзму, зазначав Карл Маркс, означало б перетворення його самого в різновид релігії. Заперечення релі­гії — не самомета, а засіб. За допомогою заперечення «атеїзм стверджує буття людини». В цьому і полягає гуманістичний зміст наукового атеїзму, який бореться за людину, за всебічний розвиток особистих сил у пізнанні та перетворенні світу. Виходячи з розуміння людини, як головної цінності, на­уковий атеїзм дає вірні орієнтації для оцінки свого місця та ролі у світі, для з'ясування суті життя. І навіть релігійні мислителі Микола Бердяєв, Сергій Булгаков вбачали в атеїзмі гуманістичні сторони, підкреслювали вагомість у духовному розвитку людини. Атеїзм, як і релігія, є невід'ємною частиною світової культури, формою суспільної свідомості. Але, на відміну від релігії, атеїзм невіддільний від наук про природу, суспільство та людину, і сам є наукою. В цьому й полягає основа його впливу та значення у вихованні молодих поколінь, у залученні до знань широких верств суспільства. Відпо­відно з міжнародними конвенціями про права людини Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначає свободу совісті двобічно — не тільки як свободу віри, в будь-яку релігію, але й як свободу зневір'я, свободу поширення на рівних засадах обох світоглядів.

Однак, в прямій суперечності із Законом практично реалізується тільки один бік свободи совісті — свобода релігії та ігнорується інший, не менш важливий — свобода атеїзму. Чимало газет, журналів, а також радіо й теле­бачення систематично насичуються релігійно-церковними матеріалами. Згортається природничо-наукова освіта в вищих навчальних закладах і школах, у клубах, палацах культури. Курс «Основи наукового атеїзму» у вузах заміне­но «Релігієзнавством». Тоді як релігійні організації, а також зарубіжні про­повідники систематично організують в Україні вечори, біблейські читання, лекційні цикли та ін. Аналогічні процеси відбуваються і в науковій сфері. Єдиний атеїстичний центр — інститут наукового атеїзму в Москві, його філіали в інших країнах СНД закрито. Порушено законодавство про свобо­ду совісті. Отже, невіруючі та атеїсти не мають навіть елементарних можли­востей для задовольняння культурно-духовних потреб.

Зрозуміло, атеїзм не безгрішний, як і все радянське суспільствознавство, припускав серйозні помилки, що визнають і самі атеїсти. Теорія наукового атеїзму в ряді питань догматизована та політизована. Науково-атеїстична пропаганда нерідко переростала в антицерковну, втрачаючи своє основне призначення — поширення наукових знань. Поряд з людьми, які перекручу­ють суть атеїзму, діяли багато тисяч справжніх атеїстів, які несли в маси науковий світогляд, роз'яснювали віруючим і невіруючим проблеми приро­ди, суспільства, людини. На Заході нині відбувається глибока «гуманістична революція», зв'язана із секуляризацією суспільства, з перемогою наукових знань.

Сучасна релігійна ситуація характеризується, по-перше, тим, що вивільнені з-під впливу адміністративно-командної системи всі без винятку релігійні конфесії розгорнули відновлення і широке вико­ристання прав на справжнє і гідне дотримання свободи совісті. По-друге, серед населення України різко виріс інтерес до релігійних вірувань, хоча інтерес для багатьох продиктований швидше впливом моди, аніж проникненням в суть релігійних учень. По-третє, інтерес до відроджуваній релігійній свідомості тісно переплітається з відрод­женням народних звичаїв, традицій, свят і ритуалів. І, нарешті, розвиток сучасної релігійної свідомості супроводжується пожвавленням багатьох вірувань, окультизму та інших явищ, що межують з шарла­танством і вірою в чудодійні сили. Сучасне суспільство повторює уже знайомі в історії періоди смут і незгод, коли різні види містики

завжди виходили на історичну арену. Та нові явища в сучасній релі­гійній ситуації не відміняють, а навпаки, загострюють проблему кон­солідації суспільства на платформі його оновлення, що передбачає співробітництво і єдність віруючих і невіруючих, або ж належність віруючих до різних конфесій, нормальні державно-церковні відно­сини. Йде процес відновлення гуманістичних принципів відносин до релігії і церкви, зокрема, стала реальністю участь церкви в суспіль­них процесах, її позитивний вклад в забезпечення миру і спокою.

Отже, соціологія релігії як одна з галузей соціологічної науки, знаходиться у різноманітних зв'язках з усіма іншими суспільними явищами, з суспільним життям, поглиблює наукове розуміння релігії як продукту суспільного розвитку.

Література

Американська соціологія. Перспективи, проблеми, методи, М., 1971.

Б ер ге р Р., Лукман Т. Соціальне конструювання реальності. М., 1966.

Буржуазна соціологія на рубежах XX століття. М., 1986.

Історія та теорія атеїзму. М., 1974.

Маркс К., Енгельс Ф. Про релігію. М., 1955.

О' Д е а Г. Соціологія релігії. Нью-Йорк, 1979.

Р а с с е л Б. Чому я не християнин. М., 1957.

С у х о в А. Д. Релігія в історії суспільства. М., 1979.

Т і л л і х П. Динаміка віри. М., 1957.

Угринович А. М. Вступ до релігієзнавства. М., 1986.

X а к с л і Д. Релігія без одвертості. М., 1992.

Я б л о к о в І. Н. Соціологія релігії. М., 1979.

Питання для повторення

В чому суть предмету соціології релігії?

Сучасні зарубіжні концепції соціології релігії. Основні тенденції.

Яка суть релігії: різні точки зору?

В чому полягає специфіка церкви як соціального інституту?

Який характер носять взаємини української держави з церквами?

Жоль

СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

Пропедевтичні зауваження

Соціальна сутність релігії та її інституціональний характер

3 історії соціології релігії: фетишизм та анімізм як соціально-психологічні теорії релігійної свідомості

Соціальне тлумачення релігійного відчуження Л. Фейєрбахом

Феномен "забобонного мислення»

Соціологія релігії М. Вебера. Погляди його попередників та сучасників на соціально-політичний сенс Реформації

Християнство, клерикалізм та соціалізм

Соціальний сенс секуляризації

Релігія у житті сучасного секулярного суспільства

Пропедевтичні зауваження

Слово "релігія" у перекладі з латини означає "побожність", "свя­тиня", "предмет культу". Наприкінці XX ст. у зв'язку зі зрос­танням національної самосвідомості народів країн, що розвивають­ся, з глибокою кризою ідеології комунізму, з розпадом соціалістич­ного табору та Радянського Союзу це слово почало набувати дедалі більшого політичного сенсу.

Ще не встиг розпастися соціалістичний табір, а представники різних конфесій (від лат. соntessiо — визнання, сповідання; віроспо­відання) вже поквапилися закласти ідеологічний фундамент для но­вих соціокультурних та політичних відносин. Ідеологія релігійного фундаменталізму тією чи тією мірою притаманна всім традиційним релігіям (християнству, ісламу, буддизму тощо). Тож представники релігійного фундаменталізму та просто клерикали (від пізньолат. сlericalis — церковний; представники церкви, які мають духовний сан) почали висувати політичні гасла та вимоги, входити до складу політичних партій, боротися за парламентські місця, активізувати ідеологію націоналізму тощо. Усе це — загальновідомі факти з життя республік колишнього Радянського Союзу. Можна взяти й шир­ший контекст. У 70-ті роки XX ст. посилилася економічна та політична міць мусульманських країн (у 35-ти країнах світу мусуль­мани становлять більшість населення). Під прапором ісламу почали консолідуватися сили, які намагалися розірвати кайдани, якими зв'язували їх розвинені капіталістичні країни. Найяскравіше політичний сенс соціальних рухів під прапором ісламу виявив себе під час антимонархічної та антиімперіалістичної революції в Ірані у 1978—1979 рр., це справило потужний вплив на громадське життя у країнах, де іслам є чинником, що визначає світоглядну орієнтацію широких верств населення.

Нині існують дві головні течії активних прихильників ісламу — мусульмани-фундаменталісти та мусульмани-реформатори. І ті, і ті зрештою прагнуть прийняття шаріату (араб. шаріа букв. — належний шлях; сукупність юридичних та релігійних норм, ґрунтованих на Ко­рані; мусульманське право) як основного закону держави. Розбіжності стосуються лише методів та шляхів досягнення постав­леної мети. Мусульмани-фундаменталісти наполягають на тому, що законів ісламу слід дотримуватися неухильно. Вони вважають це обов'язком усіх правовірних мусульман і головним джерелом їхніх духовних сил. Провина за занепад "мусульманського духу" покла­дається на європейський вплив.

Фундаменталізм в ісламі існує з VII ст. Проте потужним політико-ідеологічним рухом став лише у 20-ті роки XX ст. Саме тоді, ко­ли Схід почав прокидатися від феодальної сплячки, а колоніалізм став особливо огидним. І фундаменталісти не втратили шансу ото­тожнити неоколоніалізм із західною цивілізацією загалом, зробивши наголос на її моральній розбещеності.

Фундаменталісти традиційного напряму визнають за краще зай­матися місіонерською та просвітницькою діяльністю. Відкрито про­ти існуючої державної влади вони не виступають.

Фундаменталісти-радикали вимагають передати всю державну владу в свої руки та створити теократичну (теократія (від грецьк. theos — бог + kratos — влада) — форма правління, за якої політична влада належить духівництву, церкві) державу, яка була б керована за законами шаріату. Вони не обмежуються втіленням у життя своїх ідей мирними засобами.

Що стосується мусульман-реформаторів, то вони намагаються так тлумачити шаріат, щоб поєднати його норми із західним спосо­бом життя.

Як бачимо, сучасний релігійний світ не тільки багатоликий, а й перебуває у стані руху, що іноді виливається у громадянські війни під релігійними прапорами (згадаймо Югославію 90-х років XX ст.). Усе це ставить на порядок денний безліч найгостріших питань, конструктивні відповіді на які можуть дати й соціологи. Останні нагромадили певний досвід вивчення соціальної сутності релігії та церкви як соціальної інституції.

• Соціологія релігії вивчає взаємовідносини релігії та політики, релігії та культури тощо. Вона тісно пов'язана із соціологією історії й через неї — з релігієзнавством, а також з історією вільнодумства та атеїзму. Природно, у соціології релігії важли­ве місце посідають питання аксіології та соціальної психології, оскільки в соціологічному аналізі релігійних інституцій, релігійно зумовлених дій тих чи тих соціальних груп не мож­на не враховувати роль та потужність традицій, ціннісних ус­тановок та орієнтирів, морально-психологічний клімат у колек­тивах, що цілком або частково складаються з віруючих, тощо.

Наши рекомендации