Гендер як характеристика особистості

Англійським відповідником поняття «стать» є «вех». Традиційно воно використовувалось на позначення морфологічних і фізіологічних відмінностей осіб. Проте в 70-ті роки XX ст. соціологи запропонували розрізняти поняття «вех» і «£епсіег», оскільки, крім біологічних відмінностей, існує поділ на чоловічі та жіночі соціаль­ні ролі, форми діяльності. Вони відрізняються поведін­кою, ментальністю, емоційністю. Запровадження цього поняття було спричинене необхідністю подолання по­глядів на різні статеві риси та ролі як вияв «природних» якостей. Отже, наприкінці XX ст. гендерну роль розглядали не лише як вияв природою заданих особливос­тей, а й як систему очікувань адекватної поведінки; не як природну стать, а як «соціально-культурний конструкт». З цієї точки зору, деякі характеристики жінок (наприклад, емоційність, схильність до самопожертви, орієнтованість на сім'ю і дітей) поставали не природни­ми якостями, а характеристиками, сформованими пев­ним типом суспільства.

Вважається, що вперше термін «гендер» був запро­ваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці «Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночності» (1968). «Гендер» він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соці­альні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому необов'язково пов'я­зувати буття жінки з «жіночністю», а буття чоловіка з «мужньою» поведінкою. Такий підхід був підтриманий багатьма соціологами, він започаткував новий напрям соціальних досліджень — гендерних.

Термін «гендер» вживається як соціальна конструкція, що формується одночасно шляхом соціалізації, поділу праці, системою гендерних ролей, різними соціальними інститутами й усвідомленням, прийняттям індивідом суспільних норм, орієнтацією на них; як стратифікаційна категорія, яка ієрархізує соціальні відносини, ролі чоловіків і жінок, виявляє нерівний розподіл ресурсів за ознакою статі, відносини керування/підлеглості, визнання/ виклю­чення людей, які суспільство відносить до різних гендерів; як культурна метафора, що виражає символічний, культурний аспект гендеру, розглядає жіноче і чоловіче як елементи культурно-символічних рядів: чоловіче — раціональне, духовне, культурне, жіноче — чуттєве, ті­лесне, природне.

Українська дослідниця Наталя Лавріненко пропо­нує розглядати гендер одночасно і як соціальний інсти­тут, і на індивідуальному рівні.

Елементами гендеру як соціального інституту є:

— гендерні статуси, тобто соціально обумовлені сус­пільством ролі, норми, поведінкова, жестикуляційна, лінгвістична, емоційна і психологічна заданість;

— гендерний поділ праці. Робота, що розподіляється залежно від чоловічого чи жіночого гендерного статусу, актуалізує суспільну їх оцінку;

— гендерно передбачені права і можливості для кожного статусу в сімейній (родинній) сфері;

— гендерні сексуальні сценарії (нормативні зразки вияву сексуального бажання і поведінки залежно від гендерного статусу);

— гендерні якості особистості (комбінації характер­них рис особистості, які моделюються гендерними нор­мами, що передбачають певні почуття і поведінку носіїв різних гендерних статусів);

— гендерний соціальний контроль, який складаєть­ся з формального і неформального схвалення, винагоро­ди конформної поведінки, покарання ганьбою, соціаль­ною ізоляцією, презирством, лікуванням тощо нонкон­формістської поведінки;

— гендерна ідеологія, що виправдовує існування гендерних статусів, особливо різної їх оцінки в суспільстві;

—гендерні іміджі (образи), культурні репрезентації гендеру, його тілесності в символічній мові і творах мис­тецтва, що відтворюють і легітимують гендерні статуси.

На індивідуальному рівні гендер утворюють:

а) категорії біологічної статі, обумовленої з наро­дження і заснованої на наявності певних фізичних ознак;

б) гендерна ідентичність (особистісне осмислення і прийняття своєї належності до певної статі);

в) гендерний шлюбний і репродуктивний статус (участь у шлюбі чи відмова від нього, сімейні ролі);

г) гендерні сексуальні орієнтації, соціально й індиві­дуально прийняті зразки сексуальних почуттів, ба­жань, сексуальної практики та ідентифікації з ними;

ґ) гендерна особистість, яка характеризується за­своєними моделями соціально схвалюваних почуттів, емоцій;

д) процеси творення гендеру, соціальної практики навчання гендерно «правильній» поведінці, у тому чис­лі і на вербальному рівні;

є) гендерна презентація себе як особистості, яка має відповідні гендерні якості, за допомогою одягу, косме­тики, прикрас та ін.

Отже, гендерний підхід фіксує наявність системи гендерних ролей, тобто очікуваних від індивідів відпо­відно до створених суспільством уявлень про «чоловіче» і «жіноче» моделей поведінки.

Поняття «гендер» («£епсіег») означає соціальне очіку­вання від представників кожної статі. Однак, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особ­ливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соці­ально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності між чо­ловіками та жінками. Відповідно, поняття «стать» охоп­лює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном «вех», а соціальну — «гендер».

Не пов'язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. — чоловічий; — муж­ність, сила) та «фемінність» (лат. — жінка, самка; — жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства.

Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, са­мовпевненістю, а фемінність — із залежністю, несміли­вістю, сентиментальністю.

Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією осо­бою, свідчить про її андрогінність (грец.— двостатевий). Маскулінність, фемінність та андрогін­ність є передумовами певної моделі соціальної поведін­ки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування. Професор психології та жіночих студій Сандра Бем (США) пояснювала андрогінність як інди­відуальну здатність особи залежно від конкретних си­туативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоло­вічому.

Формування гендерних ознак особистості відбува­ється в процесі гендерної соціалізації, яка полягає у засвоєнні гендерних ролей і відтворенні очікуваних суспільством від чоловіків і жінок типів поведінки.

Первинна гендерна соціалізація людини починаєть­ся з моменту народження, коли батьки та інші дорослі навчають дитину її ролі хлопчика або дівчинки. Свою статеву належність вона усвідомлює вже в 1,5 року, дворічна дитина вже знає свою стать, у 3—4 роки свідо­мо її розрізняє, часто асоціюючи з зовнішніми ознака­ми, наприклад з одягом. У 7—8 років поглиблюється статева диференціація поведінки (різні інтереси хлоп­ців і дівчат, різні ігри та партнери, стилі поведінки). Усвідомлення дитиною своєї статевої ролі охоплює уяв­лення про те, наскільки її якості відповідають очікуванням та вимогам чоловічої або жіночої ролі.

Однак у літературі з проблеми гендерної соціаліза­ції та гендерної ідентичності (усвідомлення належності до певної статі) побутують вельми суперечливі погляди на ці процеси. Деякі вчені вважають, що на розвиток гендерної ідентичності впливають процеси моделюван­ня, зміцнення, самосоціалізації. При моделюванні ді­ти імітують поведінку дорослих, спочатку наслідують людину, яка про них турбується найбільше (мати, ня­ня), потім батька, друзів, учителів, кіногероїв. Коли моделі обох статей знаходяться поруч, малюки іміту­ють поведінку дорослого не обов'язково однієї з ним статі.

Процес зміцнення пов'язаний з нагородами та покараннями. Відповідно до суспільних стереотипів щодо гендерних ролей батьки заохочують поведінку, яка відповідає статі дитини, та негативно ставляться до протилежних дій. Причому хлопців частіше і сварять, і хвалять. Батьки більш занепокоєні, коли сини проявля­ють риси фемінності, ніж коли дочки демонструють ри­си маскулінності. Засуджуючи несамостійність хлоп­ців, вони спокійно ставляться до залежної (пасивної) поведінки дівчат. У процесі самосоціалізації діти на ос­нові вербальної та невербальної взаємодії готують себе до життя в суспільстві, поступово усвідомлюючи, що певна поведінка викликає пошану або осуд оточення. Це означає, що дитина спочатку осмислює свою стать, потім намагається поводитися адекватно своїм уявлен­ням про норми поведінки особи її статі. Усі ці процеси є основою трьох теорій гендерної соціалізації: теорії іден­тифікації, статевої типізації, самокатегоризації.

Загалом хлопців піддають інтенсивнішій соціаліза­ції, ніж дівчат. На них чинять більший тиск з метою вберегти їх від відтворення поведінки, яка суперечить чоловічим статеворольовим стандартам і стереотипам. Підвищена увага до соціалізації хлопців є одним з виявів закону статевої диференціації або принципу маскулінної додатковості. Суть його в тому, що визволення хлопця з-під жіночого впливу, під яким перебувають у ранньому дитинстві всі діти, потребує додаткових зу­силь як його самого, так і вихователів. І чим жорсткіша статева стратифікація, тим послідовнішою та цілеспря­мованішою є диференціація соціалізації хлопців і дів­чат. Відповідно дівчат готують до виконання господар­ських обов'язків (батьки, вихователі заохочують їх до участі у домашніх справах, гри з ляльками, спонукають бути ніжними та охайними), а хлопців — до позасімейної, публічної діяльності (їм надають більшої незалеж­ності, схвалюють активність і самостійність). Жорст­кість нормативної статеворольової диференціації поміт­но поляризує стереотипи фемінності/маскулінності в суспільстві, стимулює їх дотримання.

Результатом гендерної соціалізації є формування гендерної ідентичності — усвідомлення індивідом своєї статевої належності, переживання ним своєї маскулінності (фемінності) і готовності виконувати відповідну гендерну роль.

Значно впливають на гендерну соціалізацію гендер­ні стереотипи.

Гендерні стереотипи — механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління.

У суспільній свідомості вони функціонують як стан­дартизовані уявлення про моделі поведінки та риси ха­рактеру відповідно до понять «чоловіче» та «жіноче». Вивчення їх почалося у середині 50-х років XX ст., ко­ли американські соціологи Мак-Кі та Шерріфс визначи­ли типово чоловічий та типово жіночий образи. На їх думку, типово чоловічий образ є сукупністю рис, пов'я­заних із соціально необмеженою поведінкою, компетент­ністю, раціональними здібностями, активністю і ре­зультативністю, жіночий характеризують соціальні й комунікативні навички, теплота, емоційна підтримка. Стереотипи створюються суспільством штучно, формую­чись протягом багатьох років, важко піддаються коригуванню або ліквідації, обмежують свободу, можливості людини, прийняття рішень у різних сферах життєдіяль­ності. Тим більше, що, як відомо, не існує суто чоловічої або суто жіночої особистості; будь-яка особистість втілює у собі риси як фемінності, так і маскулінності.

Стереотипи дуже повільно змінюються, але така тенденція у сучасних суспільствах існує: стереотипи фемінності/маскулінності вже не такі полярні та чітко окреслені, як півстоліття тому. Змінюється й ідеал «іс­тинної жіночності», якому в XIX ст. були властиві шляхетність, благочестивість, покірливість, відданість чоловікові. Правда, й тепер ці якості оцінюються висо­ко та становлять ядро чоловічого розуміння жіночності.

Водночас у жіночій свідомості з'явилися нові риси: ін­телектуальність, енергійність, підприємливість. Сучас­на жінка ширше розуміє своє соціальне призначення, не обмежується лише функцією материнства. Стереоти­пи маскулінності теж не залишаються без змін. Тради­ційна маскулінність на передній план висувала фізичну силу, нестриманість у вияві «соціальних почуттів» (гні­ву, агресії), функціональне ставлення до жінки тощо.

Сучасна маскулінність віддає перевагу інтелекту, а не фізичній силі, вимагає виявлення ніжності, такту, стриманості.

Послаблення гендерних стереотипів розширює мож­ливості індивідуального самовибору, внаслідок чого ви­грають і особистість, і суспільство.

Та більшість сучас­них суспільств є патріархальними, у них домінує саме маскулінна культура, яка виправдовує чоловіче доміну­вання.

Гендерні стереотипи цементують гендерні ролі, що існують у суспільстві. Традиційно чоловік сприймаєть­ся як захисник, голова, лідер, жінка — як ніжна, слаб­ка істота, орієнтована на виховання дітей та самореалізацію у сім'ї. За словами американського етнографа Маргарет Мід (1901 —1978), статеві відмінності вико­ристовуються суспільством як підґрунтя для диферен­ціації соціальних ролей, проте сутність цих ролей не є біологічно обумовленою. Ситуація у сучасному світі змінилася, проте незмінними залишилися традиційні гендерні ролі. Чоловічу гендерну роль утворюють:

нор­ма успішності (статусу) — стереотип, за яким соціальна цінність чоловіка визначається розміром його доходу, успішністю на роботі;

норма фізичної сили; норма емоційної стриманості; норма розумності (чоловік має бути компетентним, інтелектуально розвиненим);

норма антижіночості (чоловік повинен уникати занять та особистісних рис, які пов'язуються з жіночістю). Суспільство позитивно ставиться до традиційної чоловічої ролі, про­те в сучасному суспільстві простежуються «напруга чо­ловічої ролі», «чоловічий гендерно-рольовий стрес», які виникають унаслідок неспроможності чоловіків відпові­дати традиційним уявленням про «справжнього чолові­ка».

Негативний вплив патріархальної системи гендер­них ролей проявляється на індивідуальному (виконання традиційних гендерних ролей, які суперечать бажанням особистості, породжують незадоволення життям, знижу­ють соціальне самопочуття, погіршують здоров'я); міжособистісному (конфлікти у сім'ї, міжособистісному спіл­куванні та ін.); соціетальному (заважають включенню жі­нок у сферу підприємництва, управління тощо) рівнях.

Диференціацію гендерних ролей, причини ЇЇ виник­нення та існування по-своєму пояснювали представники соціобіологічної парадигми, структурного функціона­лізму, марксистських і неомарксистських концепцій, теорії конфлікту, символічного інтеракціонізму.

Соціобіологічна парадигма. На думку її представ­ників (Е. Вілсон, Д. Бараш), біолого-анатомічні відмін­ності зумовлюють протилежні соціальні статуси, ролі чоловіків і жінок, що виявляються у відповідних фор­мах поведінки. Наприклад, жінка завжди впевнена, що народжена нею дитина — частина її самої, вона схи­льна до її виходжування, до створення домашнього за­тишку. Заради благополуччя своїх дітей жінки прагнуть сексуальних контактів з чоловіками, які належать до більш високих, ніж вони, соціальних верств. Генетич­ний код чоловіків рішуче впливає на їх агресивність та наполегливість: щоб мати успіх у жінок, вони змушені змагатися не тільки фізично, а й у сферах економіки та політики. Соціобіологи припускають, що і чоловіки, і жінки можуть обрати інші варіанти поведінки, але в та­кому разі це суперечитиме їх генетичним кодам, що не­гативно позначиться на них та їх дітях.

Опоненти соціобіологічних концепцій, не заперечу­ючи значущості статевого чинника, вважають, що сексуальність, статуси та ролі чоловіків і жінок детер­міновані передусім соціальними та культурними від­мінностями.

Структурний функціоналізм. Він ґрунтується на тому, що окреслення гендерних статусів на основі статево-вікової спеціалізації відбувалося одночасно з форму­ванням людської цивілізації. Так, здавна жінки опіку­валися дітьми, а чоловіки здобували харч. З розвитком цивілізованих інститутів для реалізації цих статусів не обов'язковою була фізична сила, але самі статуси та ро­лі, помітно змінившись, залишилися, довівши свою функціональну необхідність для суспільства. Наприк­лад, Т. Парсонс головні функції статусів і ролей вбачає в соціалізації молодого покоління та стабілізації життя дорослих. Роль жінки, на його думку, є експресивною, пов'язаною зі створенням теплоти, затишку, емоційної підтримки. Чоловік виконує інструментальну роль, яка забезпечує матеріальний добробут. Розподіл стате­вих ролей, які водночас підтримують одна одну, забез­печує ефективне функціонування сім'ї як соціальної системи. Цей розподіл, вважають функціоналісти, є природним, задовольняє чоловіків і жінок, сім'ю, сус­пільство.

Марксистська і неомарксистська концепції. Пред­ставники їх вважають, що стосунки між чоловіками та жінками мають історичний характер, тобто не завжди були однаковими. В добу зародження цивілізації існу­вав розподіл праці за статевими ознаками: чоловіки бу­ли здобувачами їжі, а жінки опікувалися домом. Тоді чоловіки ще не домінували у суспільстві. Полігамні сто­сунки не давали чоловікам упевненості, котрі з дітей є їхніми.

Тому власність (майно) передавалися дітям по материнській лінії. На думку Ф. Енгельса, становище змінилося з виникненням приватної власності, якою во­лоділи та розпоряджалися чоловіки. Для певності, що ця власність потрапить саме до їхніх дітей, чоловіки за­боронили полігамію та закріпили моногамні стосунки, а одночасно й своє домінування над жінками. Розвиток капіталістичних відносин створив передумови для но­вих, досконаліших форм міжстатевих стосунків, що по­в'язано передусім з подоланням економічного доміну­вання чоловіків у сім'ї. Марксисти стверджували, що з ліквідацією приватної власності будуть ліквідовані не тільки статева нерівність, а й гендерні ролі взагалі. Спроби за радянських часів реалізувати ідею рівності жінок і чоловіків мали гіпертрофований характер та призвели до заперечення їх гендерних ролей.

Згідно з неомарксистськими теоріями нерівність між чоловіками та жінками полягає у природі капіта­лізму, яка заперечує свободу статевого вибору. Даючи жінкам меншу заробітну платню, ніж чоловікам, сус­пільство підтримує панування чоловіків. Через низькі доходи жінка змушена виходити заміж, сподіваючись отримати від життя більше благ. Відповідним є її по­шук шлюбного партнера, здатного це забезпечити. За­міжні жінки працюють на чоловіків, перебираючи на себе домашні клопоти, отримуючи у винагороду харч, одяг, дах над головою. Неомарксисти порівнюють за­міжніх жінок з рабами часів громадянської війни у США. Домашні обов'язки ставлять жінок у несприят­ливі умови на ринку праці. Незважаючи на викорис­тання побутових приладів, домашня робота потребує багато часу. Тому жінки не прагнуть працювати пов­ний день, у вихідні.

Соціологи стверджують, що підкорення жінок забез­печує гнучкість ринку за капіталізму. Відрізняючи пер­винний і вторинний його сектори, до першого відносять високооплачувані та стабільні посади, до другого — низькооплачувані посади, де здебільшого працюють жінки.

Такий підхід до використання жіночої праці зумовле­ний тим, що жінки:

— менш надійні працівники, ніж чоловіки, оскіль­ки можуть звільнитися за сімейними обставинами, не виходити на роботу у зв'язку з хворобами дітей;

— менше дорожать роботою, ніж чоловіки, можуть залишити її, ставши домогосподарками або у зв'язку з вагітністю;

— у них слабше розвинуті організаторські здібності.

Серед представників неомарксизму поширені дум­ки, що не тільки капіталізм спричинює домінування чо­ловіків над жінками, а й чоловіки винні в цьому, ос­кільки вони безкоштовно привласнюють результати жі­ночої праці.

Теорія конфлікту. Один із її представників Р. Коллінз вважає, що статева нерівність зумовлена конфліктом між чоловіками (панівна група) та жінками (залежна група). В основі цього панування — підкорення чоловіками жі­нок заради сексуального задоволення. Щоб узаконити до­ступ до них та зміцнити своє панування, чоловіки здобули право на «сексуальну власність». Згодом сформувався так званий сексуальний ринок, де чоловіки та жінки торгу-

іхла^гі між собою, намагаються вдало обрати для себе партнера. Ступінь залежності жінки від чоловіка визна­чається матеріальною залежністю та цінністю жінки як власності, що підлягає обміну. У сучасних суспільствах жінкам дозволено володіти багатством, учитися та пра­цювати поза домом, що підвищує їх вартість при обміні. Тенденція до економічної незалежності жінок робить їх незалежними й у статевих стосунках, які можуть бути менш пов'язаними зі шлюбом. Матеріально спроможні жінки мають більше можливостей щодо вибору партнера.

Символічний інтеракціонізм. Сутність цієї конце­пції полягає в тому, що гендерні ролі є продуктом циві­лізації та формуються у процесі взаємодії людей, а ста­теві статуси та ролі є наслідком постійного внутрішньо­го діалогу людини з узагальненим представником іншої статі.

Це, власне, і мотивує статеві стратегії чоловіків і жінок. Наприклад, якщо дівчина очима узагальненої особи бачить себе дружиною та матір'ю, вельми ймовір­но, що її типова поведінка буде мотивована цими симво­лами. Такий принцип поширюється на вибір поведінки. Тому інтеракціоністи досліджують стосунки між чоло­віками та жінками крізь призму аналізу значущих сим­волів, які визначають гендерні стратегії.

Ступінь демократичності і цивілізованості суспіль­ства значною мірою визначається його ставленням до прав і можливостей жінок.

Нерівність між чоловіками та жінками є одним із найдавніших типів нерівності, проте й тепер статус жінки є більш обмеженим порівня­но зі статусом чоловіка.

На хвилі протесту проти дискримінації жінок, гендерних стереотипів виник фемінізм (кінець XVIII — початок XIX ст.).

Фемінізм (франц., від лат. — жінка) — науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоло­віків і жінок у всіх сферах життя.

У другій половині XX ст. оформлюється неофемінізм, основними ідеями якого є боротьба не за рівні пра­ва, а за рівні можливості; прагнення до того, щоб жіно­чі соціальні ролі, духовні потенції набули значущості для суспільства. Неофемінізм констатує, що сучасна за­хідна культура є патріархальною, маскулінною, органі­зованою не тільки за чоловічим зразком, а й прониза­ною забобонами стосовно жінок, що проявляється у вла­ді, сім'ї, науці, мистецтві тощо.

Інтегруючись у світове співтовариство, Україна ра­тифікувала міжнародні акти, спрямовані на ліквіда­цію всіх форм дискримінації жінок (Конвенцію ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок»). Однак реально на становище жінок це не вплинуло. Наприклад, у Верховній Раді України першого скли­кання питома вага жінок становила 4%, другого — 8%, третього — 4%; бізнес і підприємництво залиша­ються чоловічими сферами; традиційно низькі шанси жінок на ринку праці; вони часто страждають від на­силля та сексуального переслідування тощо. Сучасна гендерна політика повинна розвиватися за такими на­прямами: рівноправність у зайнятості та навчанні; сервісний контроль за дітьми; контроль за народжува­ністю, методами контрацепції та штучного перериван­ня вагітності; юридична та фінансова незалежність жі­нок; протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.

Проте в сучасному українському суспільстві поміт­ний певний парадокс, коли на офіційному рівні проголо­шується політика егалітаризму (рівності гендерів), а в реальному житті побутують патріархальна міфологія і свідомість. Йдеться про те, що українське законодавство не містить дискримінаційних ознак стосовно жінок, на­дає їм такі права, як і чоловікам, однак відсутні механіз­ми і можливості реалізації цих прав.

У контексті нових моральних цінностей незалежність, особисте зростання, розвиток внутрішнього світу жінки і чоловіка набувають першочергового значення, оскільки свобода особистості може бути досягнута тільки через саморозвиток. Тради­ційні міжстатеві стосунки, поділ сфер діяльності непродуктивні через їх однобічний вплив на розвиток особис­тості. У сучасному світі має утвердитися усвідомлення того, що загальна демократизація суспільства неможли­ва без досягнення гендерної рівності, а одним з найваж­ливіших кроків на цьому шляху повинна стати гендерна просвіта громадян, передусім молоді.