Освіта та адаптація людини

Соціально-економічні зміни, що відбуваються у суспільстві, по­требують пошуку ефективних шляхів взаємодії людини з соціальним середовищем. У сучасному суспільстві внаслідок інтенсивної дина­мічності життя, постійних і досить різких змін на усіх рівнях (полі­тичному, економічному, матеріальному, геополітичному, освітньому тощо) зростають вимоги до адаптивних можливостей людини. Саме тому вивчення суті та основних чинників адаптації людини набуває не лише теоретичного, але й практичного значення, особливо у контексті соціально-економічного знання.

Успішність функціонування суспільства значною мірою залежить від того, наскільки безболісно населення зможе адаптуватися до нових соціально-економічних умов. Тому динаміка суспільних пере­творень, які переживає українське суспільство впродовж останніх десятиліть, нерозривно пов'язана з динамікою адаптації населення до різ­номанітних змін у економічному, політичному, соціальному просторах.

У науковій літературі поняття «адаптація» використовують для визначення:

- процесу, якому відбувається пристосування суб'єкта до но­вого середовища (розвиток явища у часі, накопичення його еле­ментів);

- рівноваги, що встановлюється між суб'єктом і середовищем;

- результату процесу пристосування (адаптованість як якісний етап у цьому процесі);

- мети, яку ставить перед собою суб'єкт.

Адаптація це багатогранний процес входження індивіда у нове соціальне середовище, у якому він і соціальне середовище є взаємоактивними.

Ступінь «взаємності» індивіда і середовища залежить від повноти зв'язків і відносин, які виникають між ними. Чим істотніша, різнома­нітніша, значущіша ця сукупність зв'язків і відносин, тим глибшою і повнішою є адаптація індивіда. Процес адаптації пов'язаний, з одного боку з формулюванням необхідних реакцій, які б забезпечували людині психологічний і соціальний комфорт, з іншого, - з активним пере­творенням зовнішнього середовища для створення умов життя, праці і побуту, що полегшило б пристосування людини до нових обставин.

Окрім поняття «адаптація», у соціологічній практиці активно вико­ристовують ще одне поняття - «соціальна адаптація». Сьогодні існують різні погляди на суть цього явища, які можна звести до двох основних підходів: широкого (більш узагальнюючого) та вузького (специфічного).

У широкому розумінні всі рівні адаптації - біологічний, психічний та соціальний (у вузькому значенні) мають соціальну детермінованість. а тому соціальна адаптація включає в себе всі згадані види. Дійсно, по-перше, і біологічна, і психічна адаптації, що виникають внаслідок соціально зумовлених змін дійсності, мають значення «соціально - біологічне» та «соціально-психологічне» Крім того, сама людина як носій адаптивних функцій, є продуктом соціальних відносин.

Соціальну адаптацію слід розглядати як завершальний підсумковий етап адаптації людини у суспільстві. Соціальна адаптація - це процес специфічної адаптативної діяльності, зумовлений змінами соціальної дійсності і спрямований на оптимізацію взаємодії людини з оточуючим соціальним середовищем у відповідь на зміну у останньому, на появу у ньому новизни. Структура цієї діяльності включає у себе оцінку характеру та значимості змін, а також здійснювані на цій основі необхідні корекції поведінки особистості та перетворення довкілля.

У широкому розумінні соціальна адаптація включає у себе соціально зумовлені біологічну та психічну разом з особистісною соціальною адаптацією є і ніщо інше, як загальна адаптація людини. До того ж, будь-яка адаптація людини не може не бути соціальною і внаслідок соціальної зумовленості адаптивних потреб, отже, і мотивів, ці потреби, впливаючи на психіку, разом з соціально-біологічними надають процесу адаптації біопсихосоціального характеру.

У вузькому розумінні основну увагу приділяють вивченню власне соціальної адаптації, тобто особливостей взаємодії людини і соціального середовища.

О. Бондаревська вважає, що у поняття «соціальна адаптація» закладено взаємодію двох систем: суб'єкта та нового соціального серед­овища, у ході якої змінюються об'єктивні і суб'єктивні характеристики обох сторін, чим забезпечується ефективність їхнього функціонування

Зовні процес адаптації виглядає як намагання особистості «вписати» свій життєвий світ у нову систему соціальних координат. Але насправді відбувається дещо протилежне. Адаптованою можна вважати людину, котра «вписала» нову соціальну реальність у власну систему уявлень про світ і ставлень до нього. Тобто адаптація до суспільних змін передбачає передусім інтерналізацію нового соціального досвіду «привласнення» людьми нових атрибутів соціального світу і створення на цих засадах оновленої суб'єктивної картини світу.

Рівень адаптованості особистості у межах різних підходів ви­значають по-різному. Там, де адаптацію розглядають як досягнення рівноваги з оточуючим середовищем, її пов'язують із характером емо­ційного самопочуття особистості. Адаптованість характеризується від­сутністю у людини почуття тривоги, не адаптованість його наявністю. Якщо адаптованість розглядають як результат інтеграції особистості й середовища, акцент переносять на процесуальні характеристики. Адаптація характеризується досягненням оптимальної взаємодії особистості й середовища внаслідок конструктивної поведінки, дезадаптація - переважанням неконструктивних реакцій у поведінці людини.

Враховуючи вищесказане, можемо стверджувати, що адаптацію не­обхідно розглядати у двох напрямах:

- адаптація особистості до нового зовнішнього середовища;

- адаптація як становлення на цій основі нових якостей адаптанта.

В умовах, коли життєдіяльність людини протікає у звичному для неї режимі, формується індивідуальний адаптивний механізм, що дає змогу успішно засвоїти нові життєві ситуації, спираючись на підтримку суспільних соціальних інститутів. У разі порушення, різкої зміни зо­внішніх усталених форм буття, відбувається деформація в індивідуаль­ному адаптивному механізмі, і вирішення нових проблем часто перевищує за складністю адаптивні можливості індивіда, що призводить до стресових ситуацій, втрати життєвої орієнтації, девіантної поведінки та інших негативних процесів.

У сучасних соціально-економічних умовах особливі вимогивисувають до здатності людини бути адекватною щодо змін, тобто бути мобільною, гнучкою, динамічною. Це зумовлює необхідність підвищення її адаптаційних можливостей.

Однак у цьому процесі між людиною і середовищем існують до­статньо мінливі взаємодоповнюючі відносини. Як підкреслює В. Семиченко можуть спостерігатися такі варіанти стосунків:

- змінюваність людини при незмінюваному середовищі (відрив від життєвих обставин);

- різноспрямовані зміни людини і середовища (поглиблення су­перечностей);

- незмінюваність людини при мінливих життєвих обставинах (консерватизм);

- односпрямовані зміни людини і середовища (синхронізація роз­витку);

- незмінюваність і людини, і середовища (стагнація).

Показниками особистісного рівня адаптації можна вважати:

- рівень особистісної тривожності;

- домінування позитивних емоцій (оптимістичне ставлення до жит­тя), відсутність бажання принципово змінити ситуацію життя;

- стійку адекватну самооцінку, яка відображає впевненість у собі, у власних силах, здатність стати господарем свого життя.

Такий системний розгляд процесу адаптації як структурного утво­рення дає можливість виявити і проаналізувати не усереднені, а індиві­дуальні показники і відповідні тенденції.

Процес соціальної адаптації людини до нового середовища має свої особливості і залежить від багатьох чинників, різних за походженням, складністю, ступенем і спрямованістю впливу на цей процес. Чинники адаптації не є постійно заданими, незмінними.

Сукупність чинників, які детермінують адаптацію особистості, можна умовно поділити на дві групи:

1) чинники, що ґрунтуються на основі індивідуальних психоло­гічних особливостей особистості, її потреб, установок, мотивів діяльності, інтересів, рівня домагань; соціальних ресурсів, тобто об’єктивні умови, що характеризують індивідуальні можливості людини, серед них: вік, стать, освіта, соціальний статус, соціальні зв’язки, професійна підготовка тощо.;

2) чинники, що безпосередньо відображають рівень розвитку со­ціальної спільності, середовища, систему відносин у ньому.

Отже, ефективне проходження людиною адаптаційного процесу забезпечується впливом двох груп чинників - адаптаційного потенціалу людини та здатності середовища (див. рис. 6.1.).

Ю. Пачковський аналізуючи чинники та умови соціальної адаптації вважає доцільним розгляд трирівневого підходу, що передбачає їхню задіяність на особистісному, поведінковому та соціальному рівнях.

Особистісний рівень визначається чинниками індивідуально психологічного та статусного характеру. Його формують:

- індивідуально-психологічні характеристики адаптанта;

- потреби, інтереси, соціальні установки та цінності особистості;

- професійно-ділові якості;

- знання та навички адаптанта;

- соціально-демографічні характеристики адаптанта;

- статус адаптанта у суспільстві та рівень його матеріальної забез­печеності.

Описаний рівень регулюючих чинників визначає потенційну здат­ність людини до засвоєння (успішного чи неуспішного) вимог зовнішнього середовища (виробничого, економічного чи соціального тощо).

Поведінковий рівень визначається процесами співставлення наявних особистісних можливостей та ресурсів з вимогами ситуації, що склалася на момент адаптації. Значною мірою цей рівень знаходиться під впливом когнітивних процесів та уявних чи реальних моделей поведінки. За своєю природою поведінковий рівень є ситуативним. Його, окрім ситуації, формують такі чинники, як:

- рольові очікування адаптанта щодо власного місця у системі ви­робничих і професійних відносин;

- стратегії життєвого (професійного) шляху особистості;

- моделі трудової, економічної поведінки (наявні і можливі);

- системи дій і засобів, підпорядкованих досягненню мети (потен­ційної успішності адаптації).

Соціальний (соціетальний) рівень формує адаптивне середовище, умови адаптації і включає три групи регулюючих чинників, серед них:

- чинники групової підтримки адаптанта (наприклад, з боку сім’ї, друзів, референтних груп тощо);

- інституціональні чинники, пов'язані з ефективністю функціо­нування систем шкільної і післяшкільної, зокрема вищої освіти, з наявністю у суспільстві інституцій (наприклад, центрів професійної перепідготовки населення, соціальної реабілітації ін.), здатних забезпечити професійну та психологічну підтримку адаптанту;

- соціетальні чинники: економічне становище держави і особливості ринку праці, наявність молодіжної політики; задіяність чітких норм, критеріїв, взірців оцінок адаптаційного процесу та культурологічних традицій адаптації; ментальність соціуму, його відкритість до інноваційних процесів.

У свою чергу,Л. Корель також визначає три групи чинників, що впливають на процес адаптації. Всю сукупність можливих чинників дослідниця пропонує поділити на такі групи:

- першу групу утворюють соціально-психологічні чинники,

- другу - статусні,

- третю - соціетальні чинники.

Характеристикою потенційної адаптивності людини є адапта­ційний потенціал, який визначається її адаптивними здібностями та об'єктивними умовами адаптації (життєдіяльності). Адаптаційний по­тенціал є інтегральною характеристикою потенційної успішності адап­тації, яка визначається певними якостями та індивідуальними особли­востями адаптанта.

Отже, під адаптаційним потенціалом індивіда слід розуміти су­купність його соціально-психологічних, соціально-демографічних та соціально-економічних ресурсів, які забезпечують ефективну соціаль­ну адаптацію до нового соціального середовища.

Серед індивідуальних, особистісних, характеристик адаптанта є певні вроджені передумови адаптивної поведінки, зокрема, інстинкти, темперамент, задатки інтелекту та здібностей, конституція тіла, психо­логічний та фізіологічний стан організму. Об'єктом впливу у ході со­ціальної адаптації стають передусім соціальні якості особистості: за­гальна спрямованість, як сукупність ціннісних орієнтацій, соціальних установок, мотивів поведінки, переконань, соціальний досвід, особис­та самооцінка, запити, здібності.

Ще однією групою чинників, які впливають на адаптацію людини, є соціальні чинники статусного характеру, що зумовлюють нерівність стартового потенціалу різних осіб щодо входження у ринок. Іншими словами, вони формують диференційовані можливості для успішної адаптації.

Прикладні аспекти освіти у процесі життєдіяльності людини "соціальні чинники включають соціально-демографічні та соціально економічні ресурси. До соціально-демографічних ресурсів відносять такі ознаки: вік, стать, сімейний стан; до соціально-економічних - зна­ння рівень освіти, доходу, матеріальне становище, наявність власнос­ті рід діяльності (професія), місце проживання, рівень здоров'я.

Постійну потребу у освіті (підвищення фахового рівня та рівня знань), пов'язують з концепцією людини як носія змін. Широка участь у побудові майбутнього спричиняє загальну потребу у постійному на­копиченні знань і навичок. Набуті знання дають можливість людині виробити критичний і усвідомлений погляд на факти, процеси і соці­альні механізми, що викликають кризові ситуації й ускладнюють шля­хи створення нової моделі, сформулювати критичні думки у вигляді альтернативних рішень, розвивати й породжувати потреби у нових зна­ннях, впевненість у власних силах, вміння продуктивно співпрацювати з іншими, у творчому реформуванні дійсності.

Проблема включення індивіда у економічні відносини тісно пов'язана з проблемою його трудової орієнтації, з визначенням пріо­ритетів, потреб, можливостей. Ситуація, коли потенціал не знаходить попиту, частково пояснюється і низькою конкурентоспроможністю населення на ринку праці, а саме: нестачею у населення (особливо моло­ді) професійних знань, відсутністю необхідної кваліфікації та трудових здібностей; небажанням роботодавців нести фінансові та організаційні витрати, пов'язані з професійним навчанням людей (особливо молоді), які не мають необхідного рівня знань та навичок.

Рефлексія особистості є важливою умовою поповнення власного життєвого світу уявленнями, знаннями, вміннями, навичками, що від­повідають сучасним умовам. Ці особистісні здобутки збагачують і груповий досвід, необхідний для збереження цілісної соціальної системи. Переосмислення вагомості соціальних зв'язків, формування адекват­них уявлень про ринкові зміни у особистій та суспільній свідомості є значущим, зважаючи на те, що особистісно-унікальні обставини та ситуації є соціально типовими з точки зору періодичного повторення ситуативних конфігурацій у досвідах різних людей.

На особливу увагу заслуговує у цьому контексті повсякденний досвід переживання тих надзвичайних ситуацій, які несуть із собою негаразди втрати, оскільки він збагачується практикою активізації особистості до адаптивного ресурсу. Сьогодні суспільні та економічні зміни не тільки заважають напрацюванню соціального адаптивного ресурсу а навпаки, у багатьох випадках спричиняють збільшення особистісних ситуаційних негативів.

Досліджуючи соціальну адаптацію особистості, слід аналізувати не лише особливості засвоєння нею соціально-економічного знання, якого потребує сучасне суспільство, а й реальні поведінкові дії, ураховуючи набуті знання. Тому важливим є аналізувати типові дії населення щодо сприйняття та реального використання соціально-економічних знань.

На теоретичному рівні можна визначити такі основні типи особистості відповідно до їхньої активності в оволодінні та використанні знань і успішності адаптації до змінних соціально-економічних у мов;

- Реально-активний (адаптивно-ринковий) тип - це ті, хто завжди відкриті для нового, порівняно недавно підвищили рівень влас­них знань у відповідності до нових вимог часу та професійної діяльності, активно використовують набуті знання у професійній діяльності та повсякденному житті;

- Потенційно-активний (умовно-неадаптивний) тип - це ті, хто за природою є діяльними, протягом тривалого часу не підвищували рівня власних знань, але мають намір поглибити їх найближчим часом (закінчити навчальний заклад, відвідати курси, семінари тощо), не завжди активно використовують набуті знання у своїй професійній діяльності та повсякденному житті;

- Вимушено-активний (пристосовницько-адаптивний) тип-особистості. хто змушені постійно поглиблювати знання відповідно до обста­вин, пристосовуються до них, здатні до їхнього поглиблення та використання у відповідності до ситуацій (виконуваної профе­сійної діяльності, життєвих ситуацій тощо);

- Потенційно-пасивний (консервативно-стабільний) тип - це ті,хто задоволені рівнем своїх знань, не прагнуть їх поглиблювати, вважають, що знання не є важливими для професійної діяльності та у повсякденному житті, не потребують їх.

Отже, процес адаптації населення значною мірою залежить від адаптаційних можливостей індивіда, його адаптаційного потенціалу. Саме він по-різному задіяний у сучасних умовах і серед різних віковій груп населення.

Розкриття сутності й особливостей соціальної адаптації здійснюється через аналіз соціетальних процесів, характерних для трансформаціаційного суспільства. Враховуючи, що соціум постійно трансформується а особистість також перебуває у безперервній динаміці, за якої змінюються мотиви її активності, соціальні ролі і те, що ці процеси перебувають у діалектичних взаємозв'язках і взаємовпливах, то соці­альна адаптація являє собою складне, багатостороннє явище, зумовлено багатьма об'єктивними і суб'єктивними чинниками і залежне від різноманітних мікро- і макропроцесів.

До соціетальних чинників належать умови зовнішнього середови­ща. а саме: особливості економічного, політичного становища у країні, правових та соціокультурних процесів, а також вплив агентів адаптації (сім'я, дошкільні заклади, особливості системи освіти, друзі), оскіль­ки саме вони є інститутами первинної соціалізації індивіда, а також трудовий колектив, центри профорієнтації та перекваліфікації та особливості регіонального ринку праці. Власне соціетальні чинники формують умови адаптаційного середовища.

Входження у ринкову економіку, крім інших чинників, визначається і певною системою освіти. Серед багатьох проблем, які потребують переусвідомлення у нових умовах функціонування економіки, проблема освіти займає центральне, ключове місце.

У сучасному суспільстві гостро постає проблема підготовки фахів­ців на перспективу. Це пов'язано з впровадженням інформаційних, ко­мунікативних технологій та з прискоренням технологічного розвитку. Навчальні заклади мають випускати мобільних, контактних, інноваційно спрямованих, всебічно розвинених спеціалістів, здатних швидко адаптуватися до нових умов життя, виявляти ініціативу та творчий підхід до справи.

Освіта та професійна підготовка сьогодні виступають найважливішими важелями, що має держава для забезпечення позитивної транс­формації суспільства. Основним пріоритетом держави має бути оптимальне функціонування загальної освітньої системи. У дослідженнях сучасного етапу розвитку та перспектив постіндустріального суспільства трансформація освіти розглядається як найважливіший фактор у новій парадигмі соціального поступу, пов'язаний саме з вирішальною роллю інформації та знання.

Освіта - це система, що забезпечує оволодіння людиною певною сукупністю загальних і специфічних, академічних і вузькопрофесійних знань. Здобуття людиною освіти передбачає оволодіння пев­ним знаннями, наявність навичок логічного мислення, досліджень й аналізу різних явищ.

Випускник будь-якого навчального закладу повинен бути морально психологічно, теоретично та практично підготовленим до життя і праці в системі ринкових відносин; чітко усвідомлювати, що його майбутнє буде залежати від обсягу та якості набутих знань і умінь, обґрунтовано­го вибору сфери професійної діяльності, працьовитості та ініціативи компетентності і творчості, підприємливості та діловитості.

У сучасних умовах удосконалення всіх ланок освіти пов'язане і визначається тими змінами, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя, що зумовлюють необхідність постійного підвищення кожним індивідом рівня своїх загальноосвітніх, соціально-економічних, технічних, екологічних та інших знань.

Економічна підготовка молоді, зокрема, шкільної молоді, передбачає вироблення чіткої уяви про наукові закономірності розвитку економіки, особливості ринкових відносин, цілеспрямоване, систематичне формування соціально-економічних знань та уміння вико­ристовувати їх у практичній діяльності.

Вплив системи шкільної освіти на рівень адаптивних можливостей молодої людини можна розглядати у двох площинах: перша з них - це сфера виховання, а друга - сфера набуття знань та навичок, тобто під­готовка до майбутньої професійної діяльності або подальшого навчання. Ефективність системи освіти (шкільної, вищої) щодо підвищення адаптивних можливостей молоді, оцінюють, по-перше, за ступенем розвитку у особистості таких психологічних якостей, як самостійність, ініціативність, прагнення до саморозвитку, та, по-друге, мірою засвоєння знань, необхідних для продовження навчання або початку професійної діяльності. Ще одна можлива площина впливу інституту освіти на адаптаційні можливості молоді - система профорієнтаційної роботи з учнями.

Проведення економічних реформ і формування нової економічної політики потребує постійного підвищення якості освіти, а саме: поглиблення знань з економіки, сутності й особливостей дії економічних законів, на основі яких формується мислення і поведінка людини у різних економічних ситуаціях.

Особисту готовність, зокрема учнів, до економічноїдіяльностіН. Побірченко пропонує визначати за такими показниками:

1) економіка мислення та поведінки (знання конкретного соціально - економічного середовища та співвіднесення його з вимогами професійної діяльності, з власними інтелектуальними можли­востями);

2) рівень мотивації досягнень та успішності в навчанні;

3) здатність до прийняття рішень у ситуації вибору;

4) рівень володіння способами самопізнання та саморозвитку;

5) уміння вчитись в умовах сумісної діяльності.

У процесі підготовки молодих людей до життя і трудової діяльності в умовах ринкового середовища необхідно передбачити форму­вання соціально-економічних та професійних знань з метою осмислення економічних понять, категорій, законів; розвиток у них інтересу до економічних питань і подій та професійної потреби у постійному оновленні соціально-економічних знань; формування сучасного еконо­мічного мислення. Ринкове економічне мислення включає у себе готов­ність до вільного, самостійного, відповідального подолання економіч­них труднощів.

Саме школа має надати молодій людині елементарні соціально - економічні знання, оскільки ринкові відносини потребують їх від лю­дини. Проте існують об'єктивні труднощі засвоєння сучасної еконо­мічної культури та ринкового мислення.

Людина може не мати якоїсь спеціальної освіти, але вона повинна щодня вирішувати свої економічні проблеми. Економічна освіта та просвіта мають дати змогу людині більш вільно орієнтуватися у сучас­ному світі, у тих економічних питаннях, з якими вона буде стикатися не тільки на робочому місці, але і у повсякденному житті.

Мета вивчення економічних дисциплін у освітніх навчальних за­кладах - це формування у молодих людей глибокого розуміння явищ, процесів, відносин у економічній системі, а також засобів і способів розв’язання економічних проблем.

Економічну освіту передбачено у всіх освітніх стандартах, при­йнятих останніми роками. Сучасний фахівець без солідних соціально - економічних знань не може відчувати себе повноцінним. Економічна освіта виконує соціальну функцію, пов'язану з формуванням і розвитком людини. Розвиток людини у широкому значенні включає соціалізацію особистості як процесу підготовки до певного стилю життя і роботи який відбувається паралельно з процесом пізнання.

Отже, соціалізаційна функція школи має бути ціннісно-орієнтованою сприяти формуванню у школярів значущих якостей, які визначають його як особистість, здатну динамічно адаптуватися до нових суспіль них вимог. Для оптимізації управління цим процесом необхідна система вивчення як соціальних умов життя молоді, так і стану її свідомості соціальних орієнтацій.

Соціально-економічні знання мають стати необхідним атрибутом будь-якої доцільної діяльності, передумовою успішної роботи практич­но у всіх сферах життя, невід'ємною складовою культурного рівня су­часної людини. У сучасних умовах посилюється ціннісно-орієнтаційна вага соціально-економічних знань, зростає значення наявності у молодої людини економічного мислення. Збільшується потреба суспільства у радикальній перебудові діяльності освітніх закладів, у поновленні та збагаченні матеріальної основи економічної освіти, спрямованої на формування нового економічного мислення, економічної культури, розвиток енергійності, ініціативи, уміння у різноманітних ситуаціях економічної діяльності приймати нестандартні рішення.

Система освіти має у такий спосіб побудувати навчальний процес, щоб учень (студент) не лише засвоїв конкретні соціально-економічні знання і уміння, але й умів їх застосовувати у різноманітних ситуаціях, навчився самостійно робити висновки, коригувати процеси, проявляти економічне мислення і морально-економічну поведінку. Засвоєння економічних ка­тегорій та понять має відбуватися не у межах різних предметів, оскільки у старших класах ефект від по предметно «розсіяного» економічного на­вчання різко знижується. Саме тому, для цієї частини школярів необхідне вивчення спеціальної економічної дисципліни, адже сучасна система осві­ти неможлива без соціально-економічних знань.

Серед основних напрямків дальшого розвитку системи освіти є ви­вчення загальноекономічної дисципліни у старших класах середньої школи з метою досягнення загальної економічної грамотності; формування знань ринкової економіки у фахівців у процесі підвищення кваліфікації і перекваліфікації; формування пріоритетності знань ринкової економіки у свідомості старшої вікової групи населення і вирішення цієї проблеми через систему перепідготовки кадрів.

О. Губер вважає, що тенденції росту вимог до спеціаліста, які мають місце за сучасних умов, визначають зміст основних блоків моделі його професійної підготовки у вищому навчальному закладі:

- фоновий блок - характеристика найбільш суттєвих складо­вих середовища (навчальної, соціально-економічної, науково - технічної, виробничої), в яке включається людина після закін­чення навчального закладу;

- особистісний компонент - характеризує бажані світоглядні та поведінкові якості людини, ментальні, інтелектуальні, а також фізичні параметри його особистості;

- блок знань - надає бачення тієї системи теоретичних і приклад­них знань, якими повинна володіти людина;

- блок вмінь і навичок - описує найбільш суттєві інтелектуальні і практичні вміння та навички, які будуть потрібні людині у май­бутній трудовій діяльності;

- блок творчих якостей особистості - містить якості творчої ді­яльності, які підлягають формуванню у процесі навчання з ура­хуванням особистісних інтересів та можливостей людини.

Отже, важливі соціально-економічні зміни, що відбуваються в українському суспільстві, потребують використання сучасних підходів до формування культури населення, переорієнтації й поглиблення різного роду знань. Актуальним є формування конкурентоспроможного фахів­ця, що буде працювати у нових умовах, та виховання людини, здатної сприймати ринкові перетворення, вільно оперувати основними еконо­мічними поняттями, адаптуватися до змін у житті та впевнено почува­ти себе на ринку праці.

Соціально-економічна ситуація в Україні зумовлює необхідність по­яви фахівців нового типу, людей творчого мислення, які б відрізнялися високим рівнем не тільки спеціального, але й економічного кругозору.

Економічно грамотній людині, що володіє загальноосвітніми зна­ннями, в разі потреби легко перейти від одних занять до інших, вико­ристовуючи лише додаткову підготовку. Широка загальна економічна освіта сприяє розумовому розвитку, застосуванню розвинених здібностей у діловому житті.

З поміж найболючіших проблем, які виникають сьогодні перед молоддю є насамперед загроза безробіття. Непрацевлаштованість після закінчення школи та вищих навчальних закладів різного рівня акредитації залишається актуальною для значної частини молоді. Вимоги, що ставляться до молодого фахівця, спрямовані на розвиток його особистісних і творчих якостей.

До спеціаліста у сучасних умовах висувають такі вимоги:

- професійні, що включають високий професіоналізм, здатність до професійної адаптації, здатність до післядипломної освіти та до інтеграції з фахівцями суміжних та інших спеціальностей;

- соціально-психологічні, що включають вміння керувати трудовим колективом, знання законів соціально-економічного розвитку суспільства і вміння застосовувати їх на практиці;

- особистісні, що передбачають розуміння сутності і соціального значення свого фаху, дотримання етичних та правових норм суспільства, наявність особистого соціального і виробничого досвіду, здатність враховувати у роботі чужий досвід, здатність до соціальної адаптації.

Підвищення інтересу до соціально-економічних знань зумовлено потребою у формуванні умінь вирішувати ринкові проблеми найбільш раціональним шляхом і планувати свою діяльність на перспективу з урахуванням багатофакторних тенденцій розвитку економіки. Комплексність економічного мислення виявляється у об'єднанні окремих соціально-економічних дій (вивченні товару, аналіз потреб, оцінки своїх можливостей тощо) з метою підвищення прибутковості у заданих рамках. Таким чином, соціально-економічні знання значною мірою сприяють орієнтації та поліпшенню соціального самопочуття населення у сучасних умовах, зокрема, на ринку праці.

Взаємодію чинників, які впливають на адаптивні можливості населення, можна пояснити компенсаторним принципом, суть якого по­лягає у тому, що: чим більш слабкою, несуттєвою є дія певної групи чинників, тим більш високі вимоги висуваються до сили впливу чинників іншої групи. Таким чином, не мобілізованість (або не сформованість) адаптивних характеристик молодої людини, тобто слабка дія соціально-психологічних чинників, потребуватиме підвищення соціетальних факторів для зміцнення адаптивних можливостей адаптантів. Тому у сучасних умовах, коли основні соціетальні чинники відіграють роль адаптаційних перешкод, успішність адаптації залежатиме від самої людини або від реформування дій відповідальних за процеси адаптації соціальних інститутів у напрямку наближення до реальні проблем людей і молоді зокрема.