Класичний період у розвитку соціології

Основні етапи і тенденції розвитку соціологічної думки

План:

1) Протосоціологічний період;

2) Класичний період у розвитку світової соціології;

3) Соціологічна думка та соціологія в України;

4) Основні школи та напрямки сучасної західної соціології.

Протосоціологічний період

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з'являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні про­цеси, розвиток людської культури. З розвитком суспільства, еволюцією процесів самопізнання та осмис­лення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об'єкт.

У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, за­кони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. Важливими є передісторія емпіричної соціології, особливості розвитку державознавства та політичної арифметики.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім'я — Арістокл (427— 347 до н. є.), соціальну філософію якого можна вважа­ти як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спри­чиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин.

Людина для держави, а не держава для людини — кредо його політичної філософії. Найповніше ці питання він обґрунтовує в діалогах «Політика», «Держава», «Закони». Використовуючи принцип соціального зооморфізму, Платон стверджує, що «людина — соціальна тварина», акцентує увагу на обох частинах висловлювання. Платон досліджує типологію особистості: тимократичну, олігархічну, демократичну та тиранічну. Ідеальним типом вважає аристократичний тип особистості, а решта можуть діалектично переходити один водний.

Поняття «суспільство» ототожнюється спочатку у Платона з поняттям держави, потім суспільство, на його думку, розпадається, зовнішнім проявом чого є поляризація справедливості й несправедливості.

Держава Платона — це ідеократія. Вихован­ня і просвіта займають важливе місце у системі соціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо. Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі. Він вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає — члени ідеальної держави щасливі гуртом.

Утопія Платона має амбівалентний (подвійний) характер: його ідеальна держава, незважаючи на похибки, заперечує існуючі рабовласницькі держави, а та­кож несправедливість у цілому. Обидві тенденції були достатньо прогресивними і для того часу, і для науки в цілому. Наукові погляди Платона, здобувши послідовників і супротивників, сприяли новим науковим пошукам.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Арістотель (384—322 до н. є.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті мож­на вважати «Політику», «Етику», «Риторику».

За Арістотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об'єднан­ням родових громад. Інший основний елемент будь-якої історичної держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, не­мислима без панів і рабів.

Як і Платон, вважає, що людина за природою — істота державна. Поза державою залишаються або нерозвинуті морально істо­ти, або надлюдина. Держава — це сформована певна сукупність громадян. Громадянин — той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави.

Арістотелівська ідеальна держава відображає на­самперед давньогрецький ідеал помірності й гармонії, тобто найоптимальнішу комбінацію елементів суспіль­но-політичних форм і «людського матеріалу».

Платон твердив, що сила — на боці тиранії, отже, необхідно знайти (виховати) такого ти­рана, який, погоджуючись узяти на себе місію освіче­ного монарха, царя-філософа, філософа-законодавця, здійснив би ідеал платонівської держави.

Керівник держави повинен маніпулювати суспіль­ною свідомістю за допомогою софістики, демагогії, по­літичного акторства. Сенс життя людини — досягнення вищого блага діяльністю, творчою, продуктивною працею, яка робить людину красивою.

Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Природа людини однакова в усіх держа­вах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій, з яких складаються їх відносини, уста­нови, історія. Отже, щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Н. Макіавеллі відтворює античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. Перевагу від­дає, як і Арістотель, змішаній формі державного укла­ду (з монархії, аристократії та демократії). Обов'язки держави — захищати майнові й особисті права громадян, виражати інтереси громадянського суспільства. Хоча правлять за допомогою страху і насильства, та щоб не збуджувати ненависть, держава не повинна по­рушувати майнових та особистих прав громадян. Найгірший гніт, що накладається державою: її прагнення знесилити і підірвати будь-яку діяльність суспільства задля свого піднесення. Вже у цих міркуваннях про­стежується розмежування суспільства і держави, ци­вільної і політичної сфер. Особливо яскраво воно виявилося у висловлюваннях про співвідношення по­літики і моральності. Відповідно до концепції Макіавеллі політична діяльність і політична влада в особі держави — синоніми аморальності.

Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він роз­робив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успіху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих.

У книзі «Про громадянина», де вперше системати­зовано витрактувано походження і сутність держави, Т. Гоббс (1588-1679) пише: «Правий не Арістотель, а Макіавеллі, який проголосив у своїй «Державі», що людина не є за природою здатною до громадського життя». Помил­кове положення про те, що людина є суспільна твари­на, породжене, на думку Гоббса, поверховим розгля­дом людської природи. Коли громадянське суспільст­во вже встановлено, коли держава давно існує, може здаватися, що людина не спроможна жити поза су­спільством, що нею керує природжена схильність до громадського життя. Насправді до виникнення держа­ви люди перебували у стані загальної війни, постійно­го суперництва, жорстокої конкуренції. Цей стан вій­ни всіх проти всіх Гоббс назвав природним станом людського роду. Він є таким, тому що відповідає егої­стичній природі людини, її тваринній суті. Але люди володіють не тільки «тваринними пристрастями». їм властиві відчуття, що схиляють до миру: страх смер­ті, почуття самозбереження. Та найголовніше, що в людей є «природний розум», який велить вступити в договір один з одним для забезпечення власної безпе­ки. Гарантією такої безпеки може бути тільки загаль­на влада, що об'єднує безліч людей, володіє реальною силою щодо захисту їх від зовнішніх ворогів і несправедливостей, скоєних один одному. Тобто, щоб люди жили в мирі, займалися мирною працею, необхідна абсолютна влада держави: «того великого Левіафана... якому ми... зобов'язані своїм миром і своїм захис­том...» Держава є єдиною особою, наділеною владою шляхом взаємного договору між собою великої кіль­кості людей з метою використання всіх їх сил і засо­бів для їх миру і загального захисту.

Ø Політика як соціальне явище та методи її дослідження.

Ø Основні напрями розвитку соціології економіки.

Ø Сутність освіти як соціального інституту .

Ø Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини .

Ø Релігія як соціальне явище: структура, функції, класифікація.

Ø Соціологія управління: предмет, об'єкт, сутність та зміст основних категорій.

Ø Соціологія культури ( предмет, основні проблеми, методи, категорії).

Ø Становлення соціологічної науки в Росії XIX ст..

Ø Поняття, структура і основні типи соціальної дії.

Ø Статистичні та демографічні дослідження XVII- XIX ст.: їх значення для розвитку соціології.

Ø Психологічний напрямок у соціології XIX ст. ( психологія народів, психологія натовпу, концепція наслідування, інтеракціонізм та інстинктивізм ). Соціологічна концепція Е. Дюркгейма.

Ø Якість соціологічної інформації : поняття та засоби досягнення.

Ø Проблема « розуміння» у соціологічній концепції М.Вебера.

Ø Надійність соціологічної інформації : поняття та показники.

Ø Соціологічна система О.Конта.

Ø Теорії соціального конфлікту(Р.Дарендорф, Л.Козер та інші).

Ø Марксистська теорія суспільства.

Ø Теорія соціальних систем Т.Парсонса.

Ø Метод контент - аналізу текстів.

Ø Генетична соціологія М. Грушевського.

Ø І.Франко про предмет соціології та соціальні проблеми суспільства.

Ø Метод спостереження в соціології.

Ø Соціальна нерівність та соціальні конфлікти як предмет соціологічного пізнання.

Ø Чиказька школа соціології ( дослідницька проблематика та значення для сучасної соціології).

Ø Метод інтерв'ю в соціологічних дослідженнях.

Ø Теорія структурації Е.Гідденса.

Ø Функціоналізм в теорії соціальної структури Р.Мертона.

Ø Порівняльний аналіз методів опитування.

Ø Поштові та пресові опитування в емпіричній соціології.

Ø Вивчення соціальної структури у вітчизняній соціології.

Ø Соціальні потреби, Інтереси та ідеали як спонукальні мотиви соціальної дії.

Ø Емпіричні соціальні дослідження XIX - поч.ХХ ст..

  1. Теми рефератів:

Ø Соціологія в системі суспільних наук.

Ø Предметна сфера соціологічної науки.

Ø Система соціологічного знання: сутність структурних елементів та їх взаємозв'язок.

Ø Спеціальні та галузеві соціологічні теорії в структурі соціологічного знання.

Ø 3агальна характеристика методів збирання соціологічної інформації.

Ø Теоретична та емпірична інтерпретація понять у соціології.

Ø Проблема вимірювання в соціологічних дослідженнях.

Ø Розвиток соціології в Україні.

Ø Сутність і зміст, класифікація соціологічних законів .

Ø Поняття, специфіка , типологія і зміст соціологічних категорій.

Ø Людина як жива біопсихосоціальна багаторівнева система.

Ø Структура особистості.

Ø Основні соціологічні теорії поведінки людини.

Ø Соціальні регулятори поведінки людини.

Ø Само менеджмент людини своєю життєдіяльністю.

Ø Сучасні теорії соціалізації людини.

Ø Сутність та етапи процесу соціалізації,

Ø Адаптивно - розвиваючий механізм соціалізації людини .

Ø Характеристика суспільства як системи.

Ø Сутність структури соціальної системи.

Ø Зміст основних елементів суспільної системи.

Ø Основні форми, види і рівні, елементи культури.

Ø Цінності і норми як елементи культури.

Ø Місце і роль культури в суспільному житті.

Ø Класифікація, структура і закономірності перебігу соціальних конфліктів.

Ø Форми і способи вирішення соціальних конфліктів .

Ø Поняття ї структура соціальних організацій.

Ø Основні типи , функції та структурні елементи соціального інституту.

Ø Поняття соціального розвитку. Співучасть держави у соціальному розвитку.

Ø Глобалізація : наслідки для людини і суспільства .

Ø Стан і тенденції розвитку сучасної сім'ї в Україні.

Ø Соціологія політики як галузева соціологічна теорія: її об'єкт, предмет, структура та функції.

Ø Основні проблеми досліджень сучасної соціології політики.

Ефективною формою держави Гоббс вважав абсо­лютну монархію, але й не відкидав прогресивні форми правління, зокрема у сфері приватноправових відно­син; допускав можливість широкої правової ініціати­ви, систему прав та свобод.

Т. Гоббс розумів свободу як право робити все, що не заборонено законом, а закон може дати лише пра­вильний напрям діям людей.

Договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного су­веренітету, що проголошував народ джерелом і оста­точним власником влади.

Класичний період у розвитку соціології

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні соціальні дослідження.

Родоначальником позитивізму вважають Огюста Конта. Спочатку він був домашнім учителем матема­тики, потім працював секретарем у Сен-Сімона, напи­сав з ним кілька наукових праць. Однак розбіжності з принципових теоретичних і політичних питань (Конт не визнавав сен-сімонівського соціалізму) призвели до розриву їх творчих взаємин.

Основна наукова розробка О. Конта «Курс позитив­ної філософії» у 6 томах була опублікована у 1830— 1842 pp. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як «соціальної фізики», а відтак — як «соціології». Цей термін у наукових колах було зустрінуто скептич­но, але згодом він прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біо­логії, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі уск­ладнювалася через вплив кожного покоління на на­ступне.

Істотними у контівській соціології є методи дослі­дження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, крайнощів емпіризму, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експери­ментального й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ — іс­торичний метод, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.

О. Конт поділяв соціологію на дві частини: соціаль­ну статику, яка розглядає суспільство як єдине органі­чне ціле, вивчає умови його існування, закони функці­онування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика — це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Така концепція спрямована про­ти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомос­ті людей:

1. Теологічна — домінує релігійна міфологія, яви­ща природи і життя людей пояснюються впливом над­природних сил. Відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму.

2. Метафізична — місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя лю­дей, але за слабкого розвитку науки поняття, що ві­дображають ці явища, досить абстрактні.

3. Позитивна — на зміну теологічним і метафізич­ним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818— 1883). Його соціологічна теорія стала наслідком засто­сування філософського матеріалізму і матеріалістич­ної діалектики до вивчення суспільства, розуміння іс­торії людства. Монізм (філософське вчення, яке осно­вою всього сущого визначає одне начало — матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії пев­них об'єктивних закономірностей соціального розвит­ку. Визначальними серед них вважав економічні зако­номірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опи­рається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький філософ, соціо­лог Еміль Дюркгеим (1858—1917). Найважливіші про­блеми теоретичної соціології, які він розробляв, — природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і «паталогічний» його стани, методи соціологічного дослідження, статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 рік редагував жур­нал «Соціологічний щорічник» (12 томів). Співробіт­ники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву фран­цузької соціологічної школи.

Е. Дюркгеим продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і прин­ципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює правила соціологіч­ного пізнання, які мали гарантувати об'єктивність та ефективність наукового пошуку. Основне з них: соці­альні факти потрібно розглядати як предмети. Згідно з ним суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами. Досліджувати потрібно не по­няття про соціальну реальність, а її безпосередньо. Звідси ще одне правило: соціальні факти слід поясню­вати іншими соціальними факторами.

Основними ознаками соціальних фактів є:

— об'єктивне існування щодо окремих індивідів;

— примусовий вплив на індивідів.

Соціологія, за Дюркгеймом, є наукою про соціаль­ні факти — ідеї, норми, цінності, вироблені колектив­ною свідомістю людей. їх вплив на людей здійснюєть­ся через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

У суспільстві стає дедалі більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу, відчувають свою непотрібність і незатребуваність. З цим проце­сом Дюркгеим пов'язував виникнення та існування явища «аномії».

Аномія — стан соціальної системи, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Велику увагу приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, невдоволеної жит­тям (нещастям), як соціальний факт, породжений со­ціальним середовищем, — теж своєрідна аномія.

Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, істо­рії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є ос­новоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позити­вістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Сус­пільство та його індивіди трактувались Вебером як та­кі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як пев­ні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цін­ності, вірив в інтелігенцію. Вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Колективна свідомість — скоріше метафора, ніж точ­не поняття. «Клас», «капіталізм», «християнство» — такі самі узагальнені поняття. Поняття «підприє­мець», «робітник», «король» позначають середньоти-пового представника конкретної соціальної верстви. Але ці поняття — абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх «ідеальними типами». Отже, ідеальний тип, за Вебером, — не мета, а засіб, методо­логічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її ро­зуміння. Його створюють з метою зіставлення з конк­ретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпі­ричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів.

М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозумі­ти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію».

1. Традиційне — базується на звичаях, традиціях певної поведінки, певного типу підкорення. Найбільш чистим його типом є панування патріархальне: батька

родини, царя.

2. Харизматичне — опирається на безперечну дові­ру до лідера. Харизматичний лідер — не просто стар­ша за посадою людина, а обов'язково вождь, за яким ідуть послідовники. Харизмою (Божим даром) наділе­ні великі полководці, видатні політики, пророки, за­сновники держав.

при підготовці реферативної роботи).

Основна частина реферативної роботи складається з відповідних розділів. Обсяг окремих розділів основної частини, звичайно, повинен бути значно більшим, ніж обсяг вступу чи висновків.

Назва будь-якого розділу основної частини роботи не повинна повторювати назву теми роботи. Передбачається, що обрана тема роботи логічно структурується (поділяється) на кілька окремих частин, назви яких дають змогу скласти чітке уявлення про основні аспекти теми, опрацьованої автором реферативної роботи. Обсяг кожного розділу цієї частини становить десь дві-чотири сторінки (залежно від кількості розділів), тобто обсяг основної частини в цілому становить 8-10 сторінок тексту.

Висновки (обсяг не більше однієї сторінки) робляться щодо кожного з розділів основної частини, а також узагальнення і можливі шляхи розв'язання проблем, розглянутих в основній частиш дослідження.

Список використаних джерел включає бібліографічний опис усіх опрацьованих і використаних автором у цій роботі джерел інформації.

Загальний обсяг реферативної роботи становить 12-15 рукописних або друкованих сторінок (формат А4-210мм х 297мм).

  1. Основні вимоги до написання реферату:

У процесі засвоєння знань з курсу «Соціологія»студент повинен уміти готувати реферати й реферативні роботи. їх підготовка і виконання закладає первинні навички самостійної дослідницької діяльності, набуття навичок пошуку, опрацювання відповідних джерел інформації.

Реферат-це скорочений виклад змісту первинного документа або його частини, з основними фактичними даними й висновками. Він починається з викладу сутності роботи і складається за таким планом; тема, предмет(об’єкт), характер і тема роботи. У рефераті слід показати ті особливості теми, предмета(об'єкта), які необхідні для розкриття мсти і змісту роботи, методи проведення роботи. Виклад матеріалу в рефераті має бути коротким і точним. Середній обсяг реферату для документів великого обсягу відповідно до нормативних документів становить до 2500 друкованих знаків.

Тему рефератної роботи студент обирає із запропонованого викладачем переліку тем. Виконана рефератна робота повинна продемонструвати наявність навичок у студента щодо самостійного пошуку та опрацювання державної бази з обраної теми. Опрацювання джерел інформації передбачає підготовку рефератів на кожен з них і написання на їх основи оригінального тексту-рефератної роботи. І з цією метою студент має знайти, ознайомитись і використати декілька наукових, навчальних і науково-методичних публікацій, в яких висвітлюються ті чи інші аспекти обраної теми.

До таких джерел належать, по-перше, наукові публікації(монографії, брошури, статті у фахових часописах тощо); по-друге, навчальна література(підручники, навчальні посібники, курси, лекцій тощо); по-третє, методично-довідкова література(методичні розробки, статті в енциклопедіях, довідниках, словниках тощо) із соціології.

Обсяг та оформлення реферативної роботи мають відповідати таким вимогам.

Перша сторінка (не нумерується, але враховується)- титульна, вона має такий вигляд: наводиться назва навчального закладу, назва факультету та кафедри, яка відповідає за читання відповідного соціологічного курсу. У центральній частині титульної сторінки міститься такий текст: «Реферативна робота з курсу «Соціологія» з теми (назва обраної студентом теми роботи). Праворуч унизу наводяться дані про студента, який є автором роботи (курсу навчання, група, його прізвище та ініціали).Унизу посередині вказується місто і рік виконання роботи (без слова «рік»).

На другій сторінці подається ЗМІСТ роботи. Реферативна робота має складатись із ВСТУПУ, ОСНОВНОЇ ЧАСТИНИ, яка включає не менше двох розділів, а також ВИСНОВКІВ та СПИСКУ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

У вступі (обсягом не більше однієї сторінки) автор аргументує вибір теми, вказує на її важливість, актуальність тощо, а також готує читача до сприйняття проблем, розглянутих в основній частині роботи. Слід зауважити, що вступну частину в наукових роботах пишуть, як правило, тільки після того, як уже підготовлено всі розділи основної частини роботи, тобто останньої (це доцільно й

3. Легальне — ґрунтується на довірі до права, за­кону, згідно з яким підкоряються не особистості, а чинним законам.

Наши рекомендации