Тема 3 Суспільство як соціальний феномен

План

1. Еволюція уявлень про суспільство та теорії його походження.

2. Суспільство і природа.

3. Сутність суспільства як соціального феномена.

4. Проблема типологізації суспільств.

5. Модернізація суспільств.

6. Соціальна структура суспільства.

7. Соціальні інститути та соціальна організація.

8. Соціальна стратифікація.

9. Соціальна мобільність.

10. Головні напрями стратифікаційних процесів сучасної України.

Еволюція уявлень про суспільство та теорії його походження

Соціологічна думка постійно намагалася пізнати сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспільства як соціального феномена. Античні філософи ототожнювали суспільство з державою. Середньовічні філософи вважали, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом. У Новий час мала місце ідея суспільного договору між людьми, внаслідок якого постало суспільство. В середині ХІХ – на початку ХХ ст. О. Конт і Г. Спенсер уважали суспільство динамічним утворенням, яке подібно кожному живому організму перебуває в постійному розвитку, виявляючи здатність до саморегулювання. Е. Дюркґейм розглядав суспільство як надіндивідуальну реальність, що основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, суспільство – це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Для К. Маркса суспільство – це живий організм, сутністю котрого є залежність усіх соціальних підсистем від економічної.

Теорії суспільства кінця ХVIII–ХХ ст., які формувалися залежно від погляду на суспільство як фундаментальну категорію соціології, пройшли три періоди:

1. Кінець XVIII – початок ХХ ст. Соціологія функціонувала як сукупність поглядів щодо промислового суспільства. Всі тодішні теорії виходили з того, що суспільство, яке зароджується, має індустріальний характер, а економічна система визначає тип суспільства, задає принцип суспільного порядку.

2. 20-ті – кінець 60-их років ХХ ст. Учення цього періоду зосереджувались на фіксації нових специфічних рис, явищ, зумовлених переходом до стадії організованого капіталізму. Суспільство вони розглядали як державно-монополістичний (з точки зору форми власності), організований (з огляду на соціальні та економічні процеси), зрілий розвинутий капіталізм, як суспільство масової культури.

3. 70–90-ті роки ХХ ст. На цьому етапі виникають «концепції інформаційного суспільства» (теорії Д. Белла, Р. Дарендорфа, А. Тоффлера, Ф. Ферраротті та інших), які фіксують трансформації в економічній системі, структурі формальної й неформальної влади, інформаційній сфері. Вони розглядають інформаційне суспільство як особливу стадію історичного і соціально-економічного розвитку людства.

Таким чином, поняття суспільства в своєму історичному розвитку мало велику кількість різних тлумачень залежно від історичного періоду, а також концепцій і шкіл, у межах яких воно формувалося.

Суспільство і природа

Розглядаючи суспільство як соціальний феномен, слід розмежувати такі гранично широкі поняття, як «природа» і «суспільство». Людина й суспільство є частиною природи, але помилково було б ототожнювати їх з природою. Коли йдеться про природу у широкому розумінні (природна єдність світу, всієї дійсності), то лінія «суспільство – природа» відображає те, що людина та суспільство виникли з природи і підкоряються єдиним фундаментальним законам. Але розуміння природи у вузькому сенсі (природно-географічне середовище) передбачає визнання того, що людина є не стільки біологічним, скільки соціальним творінням, а буття суспільства – це своєрідне соціальне буття. На певних етапах розвитку соціології домінували різні точки зору, які або абсолютно відривали людину, суспільство від їх природних основ, або абсолютизували місце і роль біологічного на противагу соціальному.

Позитивістсько-натуралістична соціологія середини ХІХ ст. ще намагалася «вбудувати» соціологію у традиційну схему наук, розглядаючи суспільство як продовження і вищий продукт природи й вимагаючи застосування природничо-наукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів. Але саме завдяки розумінню суспільства як якісно нового об’єкта наукового дослідження стає можливим виникнення соціології як науки.

У ХХ ст. американські вчені В. Каттон і Р. Данлеп сформулювали «парадигму людської винятковості», або глибоко антропологічний (тобто скерований виключно на людину), надміру оптимістичний та антиекологічний підхід до вивчення суспільних явищ. Суть його полягає у трактуванні людських суспільств як таких, що нібито не підлягають екологічним обмеженням і залежностям. Він формулюється у наступних положеннях:

1) люди суттєво відрізняються від усіх живих істот, над якими вони домінують;

2) людина – господар своєї долі, вона вибирає свої цілі й може робити все для їх досягнення;

3) соціальні та культурні чинники (включно з технологіями) є головними причинами людської діяльності;

4) соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біофізичним середовищем можна нехтувати;

5) соціальний і технологічний поступ може продовжуватися нескінченно, роблячи, врешті-решт, усі соціальні проблеми такими, що їх можна розв’язати за допомогою науки, техніки, нових технологій.

Утім, сучасний стан суспільства, людини та середовища їх розвитку доводять, що не можна ані ототожнювати поняття «природа» і «суспільство», «природне» і «соціальне», ані абсолютно їх розривати й протиставляти. Свою неспроможність виявили як повний відрив людини та суспільства від їх природних основ, так і абсолютизація місця й ролі біологічного на шкоду соціальному. У виникненні такого переконання велику роль відіграють явна деградація довкілля, дедалі зростаючий дефіцит природних ресурсів, занепокоєність населення поганим станом навколишнього середовища, численні екологічні аварії та катастрофи, поява соціальних конфліктів на економічному ґрунті. Тому нині в соціології виникає й утверджується такий напрям, як альтернативна соціологія, побудована на новій екологічній парадигмі, що докорінно відрізняється від донедавна домінуючої. Нова екологічна парадигма:

• високо цінує природу (природа є цінною сама по собі), гармонію людини і природи;

• надає перевагу захисту довкілля; керується співчуттям як життєвим принципом стосовно інших живих істот, інших людей, інших поколінь;

• в основу кладе продумане планування і дії з метою уникнення ризику, заявляючи, що наука й техніка не завжди благо;

• заявляє «ні» дальшому розвитку енергетики, проголошує пріоритет ресурсозберігаючих технологій;

• проголошує державне регулювання з метою захисту природи та людини, їх взаємної відповідальності;

• бореться за обмежене зростання чисельності населення планети, бо ресурси обмежені;

• декларує потребу в якісно новому суспільстві, бо люди по-хижацьки руйнують природу і свій організм, а в суспільстві повинні панувати відкритість та співучасть;

• проголошує нову соціальну програму: надання переваги суспільному благу, кооперуванню, простому стилю життя, у праці головне – задоволення нею;

• декларує домінування нової політики: де панують консультації та співучасть, надається перевага передбаченню і плануванню, готовності до прямих дій, нова політико-партійна структура, що орієнтована на нові проблеми.

Нині соціологічний аналіз повинен усе більше скеровуватися на ідею цілісної соціобіотехносфери як глобальної суперсистеми, в якій людське суспільство – лише одна із складових частин системи.

3. Сутність суспільства як соціального феномена

Поняття «суспільство» в широкому значенні означає сукупність відносин і зв’язків між людьми, яка розвивається в процесі історії й складається в процесі їхньої спільної життєдіяльності; у вузькому значенні – певні форми соціальних відносин та зв’язків, що відображають всебічну залежність індивідів один від одного, а також історично конкретний тип того чи іншого суспільства.

У вузькому сенсі суспільство – це генетичний або структурний тип спілкування людей, що виступає як певна історична цілісність або система.

Слід розрізняти три поняття – «країна», «держава» і «суспільство». Країна – це частина світу або певної території, що має визначені кордони й користується державним суверенітетом. Держава – це політична організація цієї країни, що включає визначений тип режиму влади, органи, структуру та форму правління. Суспільство – це соціальна організація цієї країни, основу якої становить соціальна структура. Країни вивчає географія, держави – політологія, а суспільство – соціологія.

До сутнісних рис суспільства належать: спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою; цілісність та сталість (єдине ціле); здатність підтримувати й відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків; певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв’язків між людьми; автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.

Найбільш характерні ознаки суспільства, за думкою американського соціолога Альберта Шилза, такі:

1) воно не є частиною якої-небудь більш великої соціальної системи;

2) спільність території, яку суспільство вважає власною;

3) власна назва та власна історія;

4) цілісність і стабільність суспільства як єдиного цілого;

5) шлюби вкладаються між представниками цього об’єднання;

6) поповнення відбувається за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства, тобто існує самовідтворення;

7) існування спільноти в тривалому часі, що є більшим, ніж середня тривалість життя окремого індивіда;

8) його об’єднує власна загальна система цінностей (традицій, звичаїв, норм), яку називають культурою.

Отже, суспільством можна назвати найбільшу соціальну групу, в якій тільки доводиться жити людям і до якої включаються всі інші групи. Суспільство як система структурно складається з людства в цілому (макрорівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).

Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціальну систему. Соціальна система – цілісне утворення, основними елементами котрого є люди, їх зв’язки, взаємодії та взаємовідносини, що утворюють єдине ціле. Вона включає соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми й цінності. Суспільство складається з безлічі індивідів, але не є простою сумою чи сукупністю людей; це не сумативна, а цілісна система з якостями, яких немає у жодного з її складових елементів окремо.

Сучасне суспільство – це система, яка складається з окремих рівнів соціальних спільностей. Соціологічний аналіз суспільства охоплює суб’єкти чотирьох рівнів спільності. По-перше, людство в цілому – фундаментальний рівень формування та організації суспільства. По-друге, соціальні інститути. По-третє, рівні соціальної структури суспільства – це соціальні спільноти, верстви, соціальні групи. По-четверте, рівень окремого індивіда, бо саме особистість виступає суб’єктом і об’єктом соціальних відносин.

За вченням американського соціолога Алвіна Тоффлера, структуру суспільства визначають такі компоненти: 1) техносфера (енергетична підсистема, система виробництва, розподілу); 2) соціосфера (різні соціальні інструменти); 3) біосфера; 4) сфера влади (формальні й неформальні інститути політики); 5) інфосфера (система інформації та соціальної комунікації); 6) психосфера (сфера міжособистісних стосунків).

Усі перелічені структурні елементи рівнозначні та рівноправні. Саме завдяки структурі суспільство відрізняється як від хаотичного скупчення людей, так і від інших соціальних явищ.

Існують три теорії про причини й процес виникнення суспільства:

1. Природна (праця створила людину, перетворила стадо на культурне угрупування виробників).

2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон).

3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють нами у власних цілях).

Ці теорії дуже абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства.

Соціальні теорії походження суспільства:

1. Інструментальна концепція вважає головним чинником формування суспільства здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб у здобутті їжі та тепла, навчилася працювати. Все це спричинило появу соціальної організації.

2. Сексуальна концепція називає головним чинником зародження суспільства природну необхідність контролю над народжуваністю, яка зумовила формування родини, виникнення норм, регулюючих сексуальні й інші відносини, стимулювала виникнення соціальної організації.

3. Кратична (грец. κράτος – сила, влада) концепція твердить, що сила і розум розподілені між людьми нерівномірно. Навчившись панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв. Норми, які забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціальної організації.

4. Гендерна концепція основана на аналізі розподілу соціальних ролей між жінками й чоловіками. Жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і її роль та воля в общині особливо значущі. За соціальними ролями жінки незамінніші за чоловіків. Не задоволені своїм становищем, чоловіки створюють штучну противагу жіночій «монополії відтворення» у формі «монополії встановлення порядку». А коли вони стали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація.

5. Семантична концепція визнає біологічну вразливість людини, яка є дуже слабкою у фізичному, психологічному, розумовому відношенні й наймолодшим видом живого світу (8–10 млн. років еволюції). Закон виживання штовхає людей до об’єднання зусиль, створення колективної організації, що можливо лише при використанні мови як засобу спілкування, вироблення символів та знаків. У ході цього процесу люди формують світ комунікацій, формують суспільство.

Структура соціальної системи охоплює:

1) соціальну структуру суспільства, яка включає:

а) соціальні спільноти (групи) людей;

б) соціальні відносини;

2) соціальну організацію та управління, без яких соціальна, колективна життєдіяльність неможлива;

3) соціальні інститути (політичні, економічні, освітянські, сімейні, які забезпечують організацією й управління в рамках соціальної системи);

4) соціалізацію індивідів, яка полягає у процесі входження і функціонування людини в суспільстві.

Наши рекомендации