На надзвичайній сесії Української Національної Ради 15 березня 1992 року

Пане Голово Української Національної Ради! Пане Голово Уряду УНР в екзилі! Дорогі делегати Верховної Ради України! Дорогі члени Української національної Ради!

Судилося нам брати участь в цій Сесії УНРади, яка цілком інша, ніж десять Сесій, що відбулися за останні десятиліття. На всіх попередніх Сесіях ми плянували, як розбудовувати дію ДЦ УНР в екзилі, як продов­жувати дію, спрямовану на відновлення незалежности Української На-родньої Республіки.

Сьогодні ми схвалили постанови, згідно з якими маємо закінчувати нашу дію. Здавалось би, що це може навіяти нас жалем, тривогою, бо ж ми і наші попередники справді віддали дуже багато праці для розбудови ДЦ УНР в екзилі, і я не сумніваюсь, що багатьом з нас з припиненням дії ДЦ УНР буде чогось бракувати в нашому житті. Та ще до вчора серед декого з нас були, може, й сумніви, чи справді настав вже час, щоб припи­нити дію ДЦ УНР в екзилі.

Одначе сьогодні в нас не може бути сумнівів у цій справі.

Надзвичайна Сесія УНРади одноголосно схвалила постанову про при­пинення нашої дії і про передачу нашої відвічальності на руки народом вибраного Президента України.

Схвалюючи це рішення, ми засвідчили в першу чергу нашу вірність тим законним основам, згідно з якими постав і діяв ДЦ УНР в екзилі понад 70 років.

Вже тоді, коли під проводом Симона Петлюри перенесено дію Уряду УНР за кордони Батьківщини і започатковано дію ДЦ УНР в екзилі, наші попередники не сумнівалися в тому, що прийде день, коли закінчиться дія ДЦ УНР і наша Батьківщина буде знову вільною і незалежною держа­вою українського народу. Сумніваюсь, чи вони усвідомлювали, що той день прийде аж по 70-х роках, але він прийшов.

Рівночасно з тим, ми усвідомлюємо собі, що добро сучасної України вимагає припинення нашої дії. Бо Україна не може мати двовладдя. Ми, які твердили, що нарід України вирішить питання Влади в Україні, прий­няли рішення 1 грудня 1991 року і закликали уряди інших країн, щоб вони визнали незалежність України. Отже, наша постава не може супере­чити нашим апелям до чужих урядів.

Перед нами не стоїть вже питання, чи закінчити нашу дію, а радше стоїть питання, як її закінчити.

Дотеперішні наші домовлення з Президентом України, в згоді з якими ми вітали між нами депутатів Верховної Ради України Ларису Скорик і

Михайла Гришка, вказують, що Президент України розуміє вагу і значен­ня доби УНР і нашого ДЦ УНР в екзилі.

Мусимо докласти багато зусиль, щоб наша делегація до столиці Украї­ни в днях, коли вся Україна святкуватиме першу річницю відновлення державної незалежности України, використала ту можливість, щоб поясни­ти нашим братам і сестрам в Україні, для чого ми працювали понад 70 років. Дай, Боже, щоб через офіційне прийняття нашої делегації Пре­зидентом, Урядом і Верховною Радою України раз і назавше закінчився той період життя народу в Україні, коли про УНР не можна було говорити, писати, читати. УНР і «петлюрівщина», яких змальовували як ворогів укра­їнського народу, перестануть бути табу; стануть доступними для науковців і дослідників засекречені документи з доби УНР, буде змога сказати на­шому народові правду про УНР і ДЦ УНР в екзилі.

Наша участь у Києві в святкуваннях Акту 24 серпня 1992 року буде живим доказом, що Українська держава не є історичним новотвором, а продовженням тисячолітніх традицій Київської Русі, як княжої доби нашої історії, через козацько-гетьманську добу, через добу УНР аж до наших

днів.

Якщо це вдасться нам осягнути, то ми повинні бути щасливими. Щас­ливими саме тим фактом, що нам судилося бути співтворцями та спів­учасниками творення тих справді державницьких і соборницьких актів єднання всіх українських сил. УНР не встоялась з різних причин, але не­маловажною причиною був брак державницького вироблення і єдности в українському народі. Сучасна Україна потребує єдности всіх сил для ус­пішного закріплення і розбудови нашої державности. І це ми своєю по­ставою докажемо.

Закінчуючи моє слово, маю обов'язок вказати, що від усіх нас, від-вічальних тепер за ДЦ УНР в екзилі, треба відзначити тих наших великих попередників, які започаткували і вели дію ДЦ УНР в екзилі. Між ними, зокрема, згадую Симона Петлюру, який життя віддав за справу держав­ної незалежности України. У важких обставинах довелось працювати Андрієві М.Лівицькому, Степанові Витвицькому, але вони гідно продов­жували його діло. Всі ми свідомі, що між нами немає Миколи А. Лівиць-кого, який діяв і мріяв про ці дні, які перед нами. Тлінні останки наших Президентів є в Парижі чи Бавнд Бруку, але їх Дух буде з нами в дні завершення нашої місії в столиці України!

Слово Президента УНР в екзилі достойного Миколи Плав'юка, виголошене в Києві 22 серпня 1992 року на сесії Верховної Ради України з нагоди складення повноважень ДЦ УНР в екзилі Президентові України Леонідові М. Кравчуку

Від імені Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі вітаю весь український народ, Владу України і всіх її громадян з днем першої річниці відновлення державної незалежности України.

Історичним рішенням Верховної Ради України з дня 24 серпня 1991 року, потвердженим вільним волевиявленням народу України дня 1 грудня того ж року, здійснилась мрія синів і дочок українського народу. Мрія багатьох поколінь українського народу.

В історії золотими літерами записані дати 22 січня 1918 і 1919 років. Тоді ж то пролунали на Софійській площі і по всій Україні слова Четверто­го Універсалу Української Центральної Ради:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

На жаль, ця держава постала в надзвичайно несприятливих умовах. Наслідки століть поневолення нашого народу та загарбницькі тенденції наших сусідів довели до повного поневолення України, розчетвертованої та насильно поділеної між іншими сусідами.

В таких дуже складних обставинах Голова Директорії Української На­родної Республіки та її Уряд, покинувши землі України наприкінці 1920 року, прийняли, на перший погляд, непосильне завдання — продовжувати всіма ( доступними їм засобами дію за повернення Україні державної незалежности.

Вони ніколи не визнали зобов'язуючими для українського народу ані насильне і включення України в склад СРСР у 1922 році, ані диктату держав-переможців першої світової війни, які потвердили включення українських земель у склад польської, чехословацької і румунської держав. Вони вірили, що український народ ніколи не погодиться з тим, щоб повернути колесо історії назад і відмо­вити йому права бути господарем у своїй незалежній державі.

Ця непохитна віра Симона Петлюри в український народ була найкра­ще передана його словами:

«Після ганебної віковічної неволі, після страшного божевільного лихо­ліття Ти переможеш, Народе-Лицарю, і в державі своїй незалежній уста­новиш волю святу для всіх народів, що живуть на розкішних землях Твоїх. Вірний високим засадам волі і рівности, що кохав Ти з часів стародавніх, Ти явиш усім народам світлий образ правової держави демократичної із забезпеченням вольностей громадянських».

Від того часу, як були проголошені ці пророчі слова, минуло майже 70 років, страшних років!

У ці роки народ в неволі не мав змоги сказати світові правду про дійсний стан в Україні. В той самий час навіть Місія УРСР при Організації Об'єд­наних Націй була змушена боронити не інтереси українського народу, але виконувати накази московського центру.

Ті обставини в Україні накладали великі завдання на Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі, який діяв безперервно від 1920 року за кордоном.

Як легітимний речник і оборонець інтересів українського народу, ДЦ УНР в екзилі зберіг на довгі роки посольства і місія УНР в столицях при­хильних до України держав, на форумі Ліги Націй, а пізніше майже у всіх важливих країнах світу діяли Представництва ДЦ УНР, які проробили величезну дипломатичну, політичну й інформаційну працю.

Дні 22 січня кожного року були днями вияву консолідації та єдности українців за кордоном, які були однозгідні в тому, що треба докласти всіх зусиль, щоб Україна стала знову незалежною державою. При активній допомозі української спільноти ці дні стали відомими в цілому світі. Уря­ди і парляменти багатьох країн відзначали цей день української держав­ности. І коли в ті дні повівали жовто-блакитні прапори в містах і столи­цях багатьох держав, ми завжди переконували українців і неукраїнців, що невдовзі такі прапори повіватимуть і в столиці вільної України.

З великою радістю і сатисфакцією ми прийняли Вашу перемогу, пере­могу народу України в 1991 році. Бо саме вона найкраще доказує, що

70 років діяльности ДЦ УНР в екзилі були потрібні Україні! Ваша пере­мога доказала, що ми говорили правду світові, що український народ хоче мати власну, незалежну, демократичну державу.

Ваша перемога потвердила, що в один ритм бились і б'ються серця українців, де б їх доля не розкинула, по всіх континентах світу!

Всі ми разом сповняли по-різному святий обов'язок перед українською землею, нашою спільною Батьківщиною.

Хочемо вірити, що Конституція України, яку незабаром ви будете схва­лювати, буде справді одною з кращих у сучасному світі, такою, як свого часу була Конституція Української Народної Республіки.

Не сумніваємось, що в згоді із законами України буде збережена гар­монійна співпраця всіх національних меншин України, бо ж самостійна Українська Держава — це спільне добро всіх її громадян.

Радіємо відновленням Збройних Сил і безпеки України й хочемо віри­ти, що громадяни України сповнять свої зобов'язання щодо своєї держа­ви, включно із запорукою її безпеки та належною піддержкою для її зброй­них сил.

Розумна політика Влади України на багатьох ділянках уже здобула початкові успіхи, не все в надто прихильному до України світі. За один рік часу зроблено дуже багато, і ми з вдячністю спостерігаємо за титаніч­ною працею народу України для закріплення державности України.

У згоді з домовленням з Президентом України з дня 21 січня 1992 року прибула до столиці України багаточисельна делегація ДЦ УНР, очолена мною. Головою Української Національної Ради професором Михайлом Воскобійником і Головою Уряду УНР професором Іваном М. Самійлен-ком, яка складає на руки Президента України Грамоту, схвалену Україн­ською Національною Радою, згідно з якою закінчуємо понад 70 років дії ДЦ УНР в екзилі. Згадана Грамота закінчується такими словами:

«У згоді з деклярацією Уряду Української Народної Республіки з 12 червня 1924 року, постановою 10-ої сесії Української Національної Ра­ди з 19 червня 1989 року та постановою надзвичайної сесії Української Національної Ради з 14—15 березня 1992 року врочисто проголошуємо всьому народові в Україні і в розсіянні сущому про складення повнова­жень і припинення діяльности Державного Центру Народньої Республі­ки в екзилі, які він виконував упродовж сімдесяти років поза межами Ук­раїни».

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серп­ня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держа­ва продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої республіки.

Пане Президенте!

Складаю на Ваші руки цей історичний документ, Грамоту, схвалену Українською Національною Радою, і бажаю Вам найкращих успіхів у закріпленні і розбудові незалежної, демократичної соборної України.

Всьому народові України бажаю, щоб він, як суверен своєї держави, як джерело її влади, стояв на сторожі її незалежносте і щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у ви­гнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України — Києві!

Щасти Вам Боже! Слава Україні!