Образ аудиторії. подолання опору аудиторії

Аудиторія слухачів — це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука і як педагогічна майстерність, заради чого крас­номовство сягало вершин словесного мистецтва, а оратор працю­вав у поті чола і «згорав» у полум'ї слави або безслав'я. Слухачі є першою рушійною силою для риторики і в риториці, як учні — для педагогіки і в педагогіці.

Слухачі бувають різні: за суспільною роллю, за фахом, за осві­тою, за віком, за мораллю, нахилами й уподобаннями, зрештою, за внутрішньою і зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовцю слід пам'ятати головне:

слухачі завжди його судді в нетермінологічному, тобто фігураль­ному, значенні цього слова. І постійним його завданням завжди має бути намагання досягти переваги над слухачами. Те, що ми нині бачимо й чуємо безславних промовців, свідчить, що вони не прагнуть до перемоги над слухачами і не дбають так, як дбали про це оратори доби класичної риторики.

Аудиторія слухачів завжди конкретна, тому точних, безпомил­кових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її

; опір, не може дати жоден ритор. Однак є кілька чинників, на які вказували відомі оратори і які можна задіяти для досягнення цієї мети. Умовно можна виділити такі види аудиторії: прихильна, бай­дужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі і прихильних, і байдужих (як писав Цицерон, «в'ялих»), і ворожих слухачів.

В європейських риториках XVII ст. (за традицією Цицерона і Квінтіліана) поряд з ампліфікацією розглядали афекти як засоби створення настрою, впливу на душу слухачів. Серед них виділяли пафос (гр. раїЬов, лат. айек.шх) і етос (гр. ейов, лат. тогаїік).

Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Цицерон вважав, що «вся міць і | мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоюва-| ти, або збуджувати душі слухачів». Досягти цього може тільки той, і хто розуміє людську душу і знає причини, які викликають спалах І чи заспокоєння.

Що для цього потрібно ораторові? Насамперед глибокі знання, які є джерелом красномовства, освіта, гідна вільної людини, говір­ливість (бажання говорити), швидкість і стислість у нападі, який треба сповнити вишуканістю і благовихованням, і така ж швидка реакція, щоб самому відбити напад.

Важливою є здатність оратора швидко орієнтуватися, щоб не і робити трагедії з дрібниць і не стати в результаті цього смішним.

Цицерон зазначав, що для знаходження змісту промови орато­рові потрібні три речі: проникливість, розуміння (наука) і ревність (запопадливість). Він визнавав, що на першому місці серед ознак оратора має бути обдаровання, але без ревності не обійтися,бо«саме обдаровання збуджується у діяльність» ревністю.

Цицерон писав, що для оратора немає нічого важливішого під час «виголошення промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше якимсь душевним пори-

Іванням і хвилюванням, між порадою і розумом»'. Як бачимо, ан­тична риторика надавала перевагу почуттям і моралі, а не розуму і практичності.

г!; Чим досягається прихильність і, отже, як можна подолати опір І аудиторії? На це в Цицерона також є відповідь: «Прихильність же | досягається достоїнством людини, її подвигами і бездоганним | життям... ораторові приходить на допомогу ще м'якість голосу, | скромний вираз обличчя, ласкавість мовлення; якщо ж доводиться | виступати різкіше, слід показати, що ти змушений це робити про-Iти волі. Досить корисними бувають ознаки добродушності, благо-| родства, лагідності, поштивості, відсутності жадоби й користолюб-I ства; всі ці прикмети людини дуже сприяють прихильності до неї і

відвертають від тих, хто цими якостями не володіє. Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо всі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, викарбувані на його власному обличчі»'.

Є й суто практичні застереження:

вступ має бути не швидким, щоб слухачі могли зрозуміти суть справи, висновки — не повільними й не затягнутими;

хто говорить коротко і стримано, може повідомити про щось,

але не схвилювати;

ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищуєть­ся співчуттям;

вправно використані веселий жарт, дотепний гумор також викли­кають прихильність слухачів, пом'якшують суворість, показують оратора людиною освіченою й тонкою.

Таким чином, ораторський ідеал класичної античної риторики майже повністю сформований у трактатах Цицерона, оскільки римський оратор врахував і думки своїх попередників — грецьких

риторів.

У риториці Арістотеля варто підкреслити таке актуальне поло­ження про довіру до оратора, яка допомагає подолати опір ауди­торії: «Є три причини, що викликають довіру до мовця... — це розум, доброчинність і доброзичливість...».

У гомілетиці основна вимога до оратора полягала в тому,щобвін відповідав морально-етичному канону християнських запо­відей.

У творіннях першого церковного проповідника Василя Вели­кого сказано: «Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові... промов гордовитих і рішучих, але у всьому відсікай величність. Будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людино­любним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвали­ся сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, звину­вачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це — ознака зарозу­мілості; не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий правед­ник...».

У «Риториці» невідомого автора (1620 р.) про ритора і його доб-

рослів'я сказано: «Ритор... досить мистецький у науці мовлення... [вміє говорити] доречні й похвальні промови в справах і на міських судах за звичаєм і законом тієї держави, де народився... [добирає] необхідні слова до усякої справи.. .безславної чи слави достойної, багатої чи бідної, праведної чи нечестивої... великі справи стис­лими словами... [щоб були присутні] світлість й сяяння сло­весне...

д Пам'ять створюється вивченням і читанням божественного писання, а також літописів — для зміцнення розуму мовця й слу­хача».

Слов'янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах «Про риторичне мистецтво» (1706 р.) Феофана Прокопо-

• вича, зокрема у розділі «Що робить оратора знаменитим». Зага­лом продовжуючи традиції античної риторики, відповідно визна­ючи її вимоги до оратора, Феофан Прокопович наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті й пра­цьовитості. Це видно зі «Вступу» до праці, в якому Феофан Про-у копович звертається до молоді, що прийшла вчитися до Києво-I Могилянської академії:

І «Молоді оратори!

у Приступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете ^ш до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки ко­рисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а на благо релігії і Батьківщини... це є та цариця душ, княгиня мис-^ тецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають 1 з огляду на користь, а лише деякі осягають, як внаслідок нерівних Ц сил таланту, так і через обсяг самого предмета...; потрібно, щоб у ми намагалися вкласти працю і зусилля, рівні тому подиву, котрий Я кожний має перед красномовством... Вас закликає на громадські діла Батьківщина, церква... благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім'я на­щадкам...»'.

і Навіть у часи Прокоповича, а це вже початок XVIII ст., про ора­торство говорилося як про велику, почесну й корисну роботу, яка вирішує найважливіші справи і приносить людині «дивну приємність». Оратор турбується і проводить найважливіші справи «на форумі, в судах, курії, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлу-| мачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголо­шує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом,

•^; все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] І. оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи.