Давньогрецький скептицизм.

У розвитку фiлософiї пiсля Арiстотеля вiдбулися досить глибокi змiни, пов’‘язанi з кризою демократичного суспiльст­ва, розповсюдженням диктаторських режимiв у всьому елiнсько­му свiтi. Коло iнтересiв освiченої частини грецького суспiльства звужується, пiд впливом трагедiї теорiї свiтової держави Арiстотеля вiдбувається замикання на питаннях при­ватного життя особи, правил приватної моралi. Послаблюється загальний iнтерес до теоретичного знання, падає довiра до пiзнавальної сили людського розуму. Замiсть унiверсальних завдань свiтогляду, що охоплювали всi галузi знання, питання науки та фiлософiї, виникає прагнення звести науковi пробле­ми до практичних правил особистої поведiнки людини, якi по­виннi забезпечити щастя (щастя розумiється як здатнiсть до ‘‘незворушного’‘ життя, як проста вiдсутнiсть страждань).

З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть достовiрного пiзнання об’‘єктивного свiту, був саме таким вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти оста­точно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже, для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як най­унiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми не­досконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевiряє iншi органи чуття.

Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скеп­тики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iн­шою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiль­ного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики на­зивали їх ‘‘тропами’‘) обгрунтовувалася рiвнозначнiсть проти­лежних тверджень, саме тому був проголошений головний прин­цип скептицизму - утримуватися вiд суджень.

Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi кри­терiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної по­ведiнки. Цi критерiї мають спиратися на ‘‘розумну iмовiрнiсть’‘. Античний скептицизм постiйно закликає слiдува­ти тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi користь. Скептицизм констатує пiдкорення, ‘‘розчинення’‘ iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопо­рядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iсто­тою i тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим, є внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено) виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i позицiя можливостi ‘‘вiдгородитися’‘ вiд свiту зовнiшньої не­обхiдностi i ‘‘втечi’‘ вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт - ‘‘атараксiя’‘.

Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої не­довiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiз­нанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скеп­тики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiд­нiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експе­рименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматич­ного трактування формальних законiв мислення, розвивав уяв­лення про вiдноснiсть людського пiзнання.

Епiкурейство.

Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу в Афiнах, використовуючи головнi положення фiлософiї Де­мокрiта (вчителем Демокрiта був послiдовник Демокрiта Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону падiння з’‘являється ще один чинник - атом виявляє властивiсть ‘‘самочинного вiдхилення’‘ вiд ‘‘лiнiї не­обхiдностi’‘.

Iдея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є спе­цифiчним вiдображенням факту з’‘явлення у людей нових якостей

- iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної авто­номiї особи. Людина - цей ‘‘соцiальний атом’‘ - набуває в собi (а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда, його неповторнiсть) автономного, самодостатнього грунту сво­го волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрiта звернута на закони iснування об’‘єктiв (людина теж лише об’‘єкт), у Епiкура - до суб’‘єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхи­лень, випадкiв, суб’‘єктивного волiння.

Сенс своєї iдеї про самочинне вiдхилення атома вiд лiнiї необхiдностi Епiкур вбачає в основному правилi муд­ростi - вмiти вiдхилятися вiд незадоволення, страждань. Тут слiд звернути увагу, що мова йде саме про ‘‘вiдхилення’‘ вiд страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть - невдово­ленiсть.

Епiкур вбачає в теорiї свiту iдей Платона, вченнi про ‘‘перший двигун’‘ Арiстотеля дiю надприродних сил, якi не за­лишають мiсця випадковi, свободi волi людини. Якщо боги iснують, то вони живуть у просторах мiж свiтами i не втруча­ються у земнi справи.

Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур ро­бить висновок, що душа людини - тiлесна. Смерть тiла є смерть душi, бо сутнiсть душi - рух атомiв у тiлi. Вiдповiдно до такого розумiння людини, її суб’‘єктивних властивостей, вiн розроблює послiдовно сенсуалiстське вчення про пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та чуттiв, мiж якими немає великої рiзницi, бо i чуття, i мислення спричиненi рухом атомiв. Критерiями iстини визна­ються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв, викидiв iз ре­чей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам).

Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя пот­ребує дотримання мiри в усьому. Iдеал - у задоволеннi при­родних, а не надуманих бажань. Справедливiсть у тому, щоб не шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд iншого. В основi взаємозв’‘язкiв людей лежить особиста вигода, що розповсюд­жується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не тiльки дає знання, але i духовну насолоду. Мудрець - не без­турботний пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець жит­тя, який пiднявся над буденнiстю, здатний виявляти свою волю.

Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мисли­телiв наступних етапiв елiнської епохи, зокрема Риму.

3.3 Фiлософiя стоїцизму.

Багато в чому протилежна епiкуреїзму. В фiзицi стоїки (Зенон з Кiтiону, Клеанф, Хрiсiпп - прибл.III ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Гераклiта про вогонь як первинну стихiю, з якої все похо­дить. У свiтi панує невблаганна необхiднiсть, вчать стоїки, i немає можливостi протистояти їй, тому людина цiлком зале­жить вiд процесiв, що вiдбуваються у зовнiшньому свiтi, при­родi взагалi. Проте слiд уважно вивчати природу i її процеси.

Хоча вивчення природи нездатне завадити слiпiй необхiдностi, воно дозволяє, знаючи причини подiй, пiдкорятися їм так, щоб найменше страждати.

‘‘Пневма’‘, ‘‘дух’‘, дихання, правогонь розливаються у свi- тi, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганiчних тiлах. Але правогонь - вже не слiпа стихiйна сила (як це бу­ло у вченнi Гераклiта), а художньо-творча, тотожня iдеї Пла­тона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь

- це i провидiння, рок, доля. Космос, знов як у перших фiло­софiв, розумiється єдиним органiзмом, єдиним тiлом. Це тiло живе, воно побудоване iз рiзних функцiональних частин, про­низаних пневмою. Ззовнi Космос має форму кулi, в якiй все вiдбувається необхiдно i цiлеспрямовано,iнакше Космос розпа­деться i стане мертвим. Вiдповiдно, для кожної частинки Кос­мосу є своє мiсце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функцiї, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено iз вченням про Всесвiт, розроблена вiдповiдна етика. В етицi стоїки також протилежнi епiкуреїзмовi, насам­перед у питаннях про розумiння мети життя, свободи волi. Для стоїкiв доля, рок - незаперечна iстина, а свобода розгля­дається як ухил вiд законiв Космосу, тому - неможлива. Дiї людини рiзняться лише за тим, яким чином - добровiльно чи за примусом - вiдбувається невiдворотня необхiднiсть. Доля веде i того, хто добровiльно пiдкоряється, i силомiць притягує того, хто без розсуду противиться. Мудрець (фiлософ) це той, хто любить свiй рок, а тому справдi вiльний, бо дiє за не­обхiднiстю. Таке розсудливе життя, смиренне перед не­обхiднiстю, вгамовує афекти (пристрастi), дарує щастя.

Саме стоїки запропонували термiн ‘‘логiка’‘, який сьогоднi загальновживаний. Вони розумiли за ним словесний вираз чуттєвих данних про зовнiшнiй свiт, уявлення та за­гальнi поняття. Логiка стоїкiв була спрямована на аналiз вiдношень, якi панують у свiдомостi та мисленнi.

Стоїцизм, поряд iз скептицизмом та епiкуреїзмом, був одним iз найвпливовiших напрямкiв фiлософської думки антич­ностi у перiод заснування та розпаду свiтової держави Олександра Македонського.

4. Посткласична антична фiлософiя у стародавньому Римi.

4.1 Римський епiкуреїзм.

Грецiя, її культура та фiлософiя, мала величезний вплив на становлення римської державностi, культури, фiлософiї. Початковi етапи розвитку римської фiлософiї були пов’‘язанi з перекладами з грецької. Неможливiсть однозначного перекладу призвела до посилення образностi мови, втрати строгої логiчностi. Недаремно фiлософськi погляди Лукрецiя Кара вик­ладено в поетичнiй формi, а римськi неоплатонiки вважали не­можливим побудувати фiлософську систему, яка спирається тiльки на строгi, визначенi поняття. Еклектизм у стародавнь­ому Римi стає не тiльки характерною рисою бiльшостi вчень, але й претендує на роль самостiйного фiлософського вчення.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епiку­рейство. Це вiдбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкiсть, iз якою вчення Епiкура прижилося в Iталiї, пояснюється тим, що для розбагатiлих римських аристократiв - елiти суспiльст­ва - новiтня фiлософiя асоцiювалася з гедонiзмом (вченням, згiдно якого найвищим благом i метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епiкур, стало основою розповсюдження його вчення.

Першою школою епiкуреїзму в Римi стала школа Сiрона та Фiлодема поблизу Неаполя. Якщо Сiрон залишається у вiдносно­му затiнку (кiлькiсть згадувань про нього незначна), то Фiлодем - дуже вiдома персоналiя в фiлософiї. Цiлий ряд його праць було вiдкрито при розкопках Геркуланської бiблiотеки, засипаної попелом пiд час виверження Везувiя у 79 р. н.е.

Фiлодем прибув до Iталiї приблизно у 80 р. до н.е. Тут вiн познайомився з вiдомим тодi меценатом Пiзоном. В маєтку Пiзона i була заснована епiкурейська школа. Дiяльнiсть Фiло­дема та грошi Пiзона дали вiдчутнi результати. Скоро маєток перетворився у культурний центр, рiвного якому не було в тi часи. Часто навiдували цей дiм Вергiлiй, Горацiй. Окрiм ши­рокої просвiтницької дiяльностi, Фiлодем займався i теоре­тичними фiлософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логiки, в яких аналiзується iндукцiя як метод, з’‘ясо­вується роль аналогiї в пiзнаннi, а також проводитьсся кри­тика стоїкiв з рiзних питань.

Дуже вiдомим послiдовником епiкурейства в Римi був Тит Лукрецiй Кар (I ст. до н.е.). До нас дiйшла повнiстю його поема ‘‘Про природу речей’‘, у якiй вiн детально розробляє атомiстичну концепцiю. В цiлому вчення Лукрецiя лише зовнi схоже на систему Епiкура. Лукрецiй, як i Епiкур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогiв: страх перед загроб­ною вiдплатою i перед Богом. Перший випливає з вiри у безсмерття душi. Причина його полягає у незнаннi. Тому фiлософiя повинна звiльнити людину духовно, через просвiтництво. Iз другим страхом складнiше. Лукрецiй не за­перечує iснування богiв, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обгрунтовував вiн цей погляд атомiстичною теорiєю побудови свiту. Ця теорiя пояснювала всi явища природи, зокрема i богiв, якi складаються з особ­ливих найтонших атомiв i знаходяться мiж свiтами як сили їх вiдродження, створення.

Незважаючи на близькiсть поглядiв на природу у Лукрецiя до поглядiв Епiкура, їх теорiї вiдрiзняються при вирiшеннi питання про мiсце людини у суспiльствi. Самоусунення вiд полiтичного життя у Епiкура змiнюється пропагандою активного полiтичного життя особи у Лукрецiя. Для Лукрецiя, на вiдмiну вiд Епiкура, головним фiлософським вченням є не етика, а фiзика - пояснення природи. Людина, котра знає загальнi при­роднi закони, завжди знайде своє мiсце у суспiльствi.

4.2 Стоїцизм у стародавньому Римi.

Iз самого початку стоїцизм стояв осторонь вiд класичних форм грецької фiлософiї. Бiльшiсть стоїкiв були вихiдцями з колонiй, а не з метрополiї. Проникнення стоїцизму в Рим вiдбувалося водночас iз його елiнiзацiєю, тобто поверненням до традицiй Платона, Арiстотеля. Провiдну роль у цьому вiдiгравав Панецiй (прибл.185-110 рр. до н.е.). Рiзнобiчно освiчена людина, вiн немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму вiд вiдвертого схимництва.

Замiсть протиставлення душi i тiла у Панецiя людина - гармонiйна iстота, навiть божественний Логос дiє на неї не ззовнi, а проникаючи в середину, зливаючись iз нею, ‘‘про­ростає в душi’‘. Визнаючи провiдну роль долi (‘‘фатуму’‘), вiн придiляє увагу i самостiйностi особи. Окрiм верховенства обов’‘язку визнається роль насолоди в життi людини. Насолоди подiляються на природнi та надприроднi. Справжнiй стоїк не цурається нi тих, нi iнших. Тому етичнi погляди Панецiя близькi до утилiтаризму. Видiляючи три форми релiгiї - пое­тичну, фiлософську та державну, - вiн визнає цiннiсть тiльки державної як регулятора життя суспiльства, основи для вихо­вання iндивiда.

Дiяльнiсть Панецiя дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякi учнi, наприклад Цiцерон, сягнули дуже значних висот у полiтичному життi, створили свої власнi системи, трансформуючи стоїцизм настiльки, що їх учення вiдносять до напрямкiв еклектичної фiлософiї.

Яскравим представником римського стоїцизму був Посiдонiй (135-51 рр. до н.е.). Вiн продовжив розпочатий Па­нецiєм процес елiнiзацiї стоїцизму, тiльки доповнював його iдеями Платона. Поступово лiнiя стоїцизму Посiдонiя трансформувалася у неоплатонiзм (самостiйну фiлософську течiю).

З точки зору Посiдонiя свiт являє собою вогнену ‘‘пнев­му’‘, яка є не що iнше як видозмiна єдиного бога, вона подiляється на свiт iдей та свiт чисел. З пневми виникають ‘‘сiм’‘янi логоси’‘ - зародки всiх речей. Душа людини також є ‘‘вогненим диханням’‘. Пiсля смертi людини вона пiдiймається у надмiсячний свiт (своєрiдне чистилище), а потiм рухається ще далi, у найвищi сфери, де благоденствує. Чергова свiтова по­жежа знову розподiляє свiт на сфери, а душа набуває нового тiла.

Поєднання богiв iз свiтом людей вiдбувається опосеред­кованим чином. Опосередковуюча ланка описується у демоно­логiї Посiдонiя, котра вчить про демонiв як iстот, здатних спiлкуватися безпосередньо i з богами, i з людьми. Люди ко­лись були близькi iз богами, тодi вони не чинили злочинiв, не мали нестаткiв. Але сталося так, що люди почали уподоблю­вати себе богам, вони створили ремесла, науки, завдяки кот­рим змiнювали створенi богом речi на створенi людьми. Людство пiшло шляхом прогресу - створювало все новi та новi людськi предмети, залишаючи все менше мiсця божественному свiтовi. Цей рух вперед призвiв до падiння моралi. Тому мета фiлософiї - повернути людину до демонiчного стану, тобто по­вернути її до бога. Це можливо лише на шляху виховання у дусi поваги до законiв, держави, релiгiї.

Найбiльш вiдомим стоїком був Люцiй Анней Сенека .

Життя Сенеки сповнене суперечностей.Вiн закликав до бiдностi та смиренностi, проте сам жив хабарями, накопичивши великi скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, пiсля вик­риття Нероном, був змушений покiнчити життя самогубством.

Суперечливiсть його фiлософських поглядiв та реального життя знайшла вiдображення i у його вченнi. Космогонiчнi погляди Сенеки були дуже близькими до попереднiх вчень. Як один iз учнiв Посiдонiя, вiн засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцiю розподiлу душi. Душа має тiлеснiсть i духовнiсть, постiйно переживає внутрiшню бо­ротьбу протилежних тенденцiй: прагне до спокою i до бороть­би, до добра i зла тощо. Протилежнiсть ряду тверджень Сенеки ним не пояснюється, а лише фiксується.

Аналогiчний пiдхiд здiйснено ним i до роз’‘яснення по­няття ‘‘Бога’‘, який виступає як вогонь (пневма) i як творча сила (батько). В той же час Бог не владний над матерiєю, проте коли свiт дiйде до стану iстинного буття, то вiн стане божественним, а коли свiт вiдходить вiд iстини, то Бог зни­щує його у свiтовiй пожежi.

Людська природа (у своєму виникненнi) чиста i непороч­на. Але тiло стає в’‘язницею душi. Душа, необтяжена тiлом - вiльна, тому iстинна насолода душi можлива лише поза тiлом. Усi люди рiвнi, їх душi здатнi до звiльнення. Проте сам Се­нека вважає раба рабом по-сутi, а будь-яку працю, де затра­чуються фiзичнi сили - принизливою для вiльної людини. Така праця пiдкорює душу тiлу.

Фiлософiя Сенеки є своєрiдним пiдсумком розвитку елiнiстичної фiлософiї, хоча i не завершує її. Дане вчення увiбрало в себе безлiч суперечливих тверджень про свiт, констатуючи кризу античного типу фiлософствування. Теоретич­но цей крок до подолання кризи фiлософських систем був зроб­лений на шляху виникнення християнства.

Римський еклектизм.

Процес розповсюдження фiлософських знань у стародавньо­му Римi характеризується могутнiми процесами зближення фiлософських вчень та шкiл. Вони почались ще у Грецiї приб­лизно в II ст. до н.е. Теоретичною пiдвалиною цього явища став скептицизм, котрий проголосив, що всi фiлософськi школи мають рiвне право на iснування, тому що всi вони не вiрнi. Скептики на цей час були домiнуючою течiєю у Академiї, мали значний вплив на свiдомiсть спiввiтчизникiв. Саме в умовах Риму, коли рiзнi течiї, якi виникали iсторично в рiзний час, але прийшли одночасно як рiвнi мiж собою, почався процес зближення та взаємопроникнення рiзних напрямкiв фiлософiї. Цьому сприяло те, що римляни самi не належали до родоначаль­никiв тiєї чи iншої школи i мали змогу споглядати супереч­ностi рiзних напрямкiв зi сторони. Недаремно бiльшiсть тих, хто сповiдував еклектицизм, були не фiлософами, а державними дiячами, ораторами, дiячами мистецтва.

Найбiльш вiдомим римським еклектиком був Марк Туллiй Цiцерон (106-43 рр. до н.е.), славетний оратор та полiтичний дiяч, який отримав фiлософську освiту. В Грецiї вiн вiдвiду­вав диспути провiдних фiлософiв рiзних напрямкiв. Пiзнiше Цiцерон написав ряд фiлософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посiбник для римських громадян, котрi вивчали основи рiзних фiлософiй. Йому належить заслуга створення фiлософської термiнологiї на латинi.

У питаннях пiзнання та вченнi про буття Цiцерон був близький до скептицизму. Полiтичнi погляди досить консерва­тивнi. Влада, за визначенням Цiцерона, є надбанням шляхетних народiв, шляхетної верхiвки народу, а простому людовi досить i видимостi свободи. Iмовiрно тому однiєю з головних цiлей фiлософiї вiн вважав утiшання людини.

Значним представником еклектицизму був також Марк Те­ренцiй Варон. Вiн був послiдовником Антiоха з Аскалону, вiдомого грецького еклектика. У своїх фiлософських дослiдженнях наближався до стоїцизму.

Iмператор Марк Аврелiй, спираючись на сенекiвську школу моралiзаторства, створив свою систему еклектичної фiлософiї, котра опиралася на вiдношення до життя, розроблене грецькими кiнiками. Його спосiб мiркувань дуже нагадує проповiдь, одкровення пророка. В його фiлософському вченнi вiдчувається дуже сильна релiгiйна тенденцiя розвитку свiтогляду.

Неоплатонiзм.

Побудова Римської iмперiї супроводжувалася дуже сильни­ми змiнами у свiдомостi людей того часу. Посилювалося тяжiння до суто релiгiйного способу самоусвiдомлення. Це вiдбилося i на фiлософiї III-IY ст. н.е., яка все бiльше на­бувала рис теософського вчення.

Неоплатонiзм виникає в античнiй фiлософiї як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на пiдставах платонiвської фiлософської традицiї. Плотiн, Порфирiй, Прокл - найбiльш вiдомi представники цього завершального в античнiй фiлософiї нап­рямку думки.

Неоплатонiки конструюють вчення про iєрархiчнiсть будо­ви дiйсностi. Основою буття є божественне (але безособове, на вiдмiну вiд прийнятого у християнствi) ‘‘Єдине’‘ як сотання пiдстава iснування будь-якого буття. Все iнше iснує, як i Єдине, вiчно, тому питання про походження всього замiнюється в неоплатонiзмi питанням про залежнiсть одного буття вiд iншого. I в цьому розумiннi ‘‘Єдине’‘ шляхом поступового послаблення в низхiдному порядку обумовлює ‘‘розум’‘, потiм ‘‘душу’‘, ‘‘Космос’‘, ‘‘матерiю’‘ (пiд якою розумiється, як i у Платона, небуття). Чуттєвий свiт у неоплатонiкiв - це єднiсть iдей розуму, душi та матерiї. Цей свiт протяжний, тривалий, неiстинний. Душа людини неречовинна, безтiлесна, вона пов’‘язана не тiльки з тiлом, але й з божественною ду­шею. Мета земного життя - звiльнення вiд тiлесностi, чуттєвостi через вдосконалення морального життя i наступного пiсля смертi злиття з божеством. Саме в неоплатонiзмi вперше проводиться iдея трiадичного, низхiдного розвитку будь-якого предмета, навiть Бога. Це: перебування в собi-вихiд з се­бе-повернення в себе. Найбiльш детально цю iдею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Iдеї неоплатонiзму про наявнiсть iдеального свiту, про втiлення iдеї в матерiю,про безсмертя душi, про пантеїстич­ний зв’‘язок божественного та свiтського не загинули разом з розпадом античного суспiльства. Вони мали значний вплив на християнську теософiю середньовiччя та на фiлософiю епохи Вiдродження та Нового Часу.