К. Тацит про причини занепаду латинського красномовства

Семінар № 2

Тема 2. Антична риторика. Видатні ритори Стародавньої Грецїї та Риму

Теоретичні питання:

5. Ораторство Демосфена.

6. Риторика Платона.

7. Історія і досвід давньоримської риторики. К.Тацит про причини занепаду латинського красномовства.

8. Риторичні трактати Цицерона.

9. Педагогічні ідеї риторики Квінтіліана.

10. Античний риторичний ідеал.

Ораторство Демосфена

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова».

Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», - стверджував він.

Афінський державний діяч і великий оратор стародавності Демосфен усе своє життя присвятив батьківщині і вмер у боротьбі за її волю. Він народився в Афінах у 384 р. до н.е. Батько його (якого також звали Демосфеном) був заможною людиною, мав майстерню зброї.

Коли умер батько, виховання дитини було доручено матері й коли Демосфен досяг повноліття, опікуни віддали йому лише будинок з рабами, а велику частину грошей і майна привласнили собі. Молода людина намагалася спочатку умовити опікунів добровільно повернути спадщину, але ті відмовилися. Тоді він вирішив судом домагатися повернення викрадених грошей. Щоб успішно вести справу в суді, потрібно було ґрунтовне знайомство з афінськими законами, а саме головне - уміння гарно і переконливо говорити.

Закінчивши навчання, Демосфен почав судитися з опікунами. Суд тривав цілих п'ять років. Опікуни всіляко намагалися уникнути відповідальності; так, вони знищили навіть заповіт батька Демосфена й інші важливі документи. Зрештою опікуни були засуджені, однак молодій людині не вдалося цілком повернути свою спадщину.

Важка багаторічна боротьба з опікунами загартувала характер майбутнього оратора, розвила в ньому завзятість і наполегливість.

Однак складання промов не могло задовольнити Демосфена: він був патріотом і мріяв присвятити свої сили суспільної діяльності.

Перший виступ молодого оратора перед народом скінчився сумно: шум і сміх юрби не дали йому закінчити промову. Ця невдача була зовсім природна, тому що Демосфен мав дуже слабкий голос, говорив невиразно, злегка заїкався, у нього була звичка затягати плечем, і, крім того, він зовсім не вмів триматися перед публікою.

Друга його спроба виступити з промовою перед народними зборами також виявилася невдалою. Упавши духом, закривши обличчя, поспішав він додому і спочатку навіть не помітив, що слідом за ним йшов один із друзів, відомий афінський актор. Вони пішли разом. Демосфен почав гірко скаржитися другу на свої невдачі і говорив, що народ не цінує і не розуміє глибокого змісту його промов. "Усе це так, - відповідав актор, - але я спробую допомогти твоєму горю. Прочитай мені який-небудь уривок із Софокла чи Еврипіда". Демосфен прочитав. Коли він закінчив, актор повторив теж саме, але з такою виразністю, що Демосфену показалося, начебто він чує зовсім інші вірші. Він зрозумів тепер, як багато краси додає промові виразність, якої йому не вистачало, і з подвоєною ретельністю прийнявся за роботу.

Отже, Демосфен вирішив виправити всі недоліки своєї промови. Щоб ніхто йому не заважав, він усамітнився; оббрив потім собі півголови, щоб не виходити з будинку, поки волосся не відросте. У день по декілька годин підряд він займався вправами, щоб виправити неясність вимови. Він набирав у рот камінчики і намагався говорити голосно і ясно, щоб навчитися вимовляти звук "р", він брав щеня, слухав його гарчання і повторював звуки. Він привчив себе голосно вимовляти вірші, коли піднімався на гору чи гуляв по березі моря, причому намагався заглушити своїм голосом шум хвиль. Іноді молода людина не виходила по два, по три місяці, поки, нарешті, зовсім не опанував голосом і жестами.

Після довгих і завзятих зусиль Демосфен досяг своєї мети і став видатним оратором. Однак він ніколи не говорив без підготовки, але завжди вивчав напам'ять заздалегідь написану мову; по ночах при світлі лампи він старанно готувався до виступу, ретельно обмірковуючи кожне слово. Усе це дало згодом привід супротивникам великого оратора дорікати його у відсутності натхнення і природних здібностей.

Але навіть вороги змушені були визнати силу і майстерність його красномовства. У його мовах незвичайна простота вираження з'єднувалася з найбільшою силою почуттів і думки, ясністю і переконливістю. Демосфен завжди строго тримався предмета своєї промови, не любив порожньої балаканини; він говорив спокійно, діючи на розум слухачів, то скоряв їх силою почуття, передаючи їм свою гарячу віру в правоту справи, яку захищав.

Найвидатніші оратори світу

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блискавицею» '.

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправління. Він намагався зберегти віджилки лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена, зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скурпульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям, емоціями і, як творіння Фідіаса, не мали на собі жодних слідів різця.

Риторика Платона

Теоретичні розробки Платона (ок. 427 – ок. 347 р. до н.е.) були, безсумнівно, кроком уперед. Можна вже говорити про більше системну теорію ораторського мистецтва, що вплинула на ораторів – практиків і теоретиків того часу, що виразилося як у практичному переломленні його теорії, так і надалі її розвитку. Великий вплив його теорія зробила й на Цицерона, що неодноразово у своїх теоретичних дослідженнях посилається на Платона. Як зауважує А. Ф. Лосєв у передмові до творів цього філософа, ім’я Платона є не просто відомим, значним або великим

Особливості філософських поглядів Платона відбилися й у його теорії красномовства. Він розрізняє річ і ідею речі, тіло й душу. Душу, ідея, знання, взагалі все людське поводження інтерпретуються в його філософських роботах, зокрема в діалозі «Федр» (у ньому він також викладає теорію красномовства), у вигляді ідеального прообразу на небі

Ідеї (вища серед них – ідея блага) – вічні й незмінні умопостигаемие прообрази речей, усього минущого й мінливого буття.

Речі – це лише подоба й відбиття ідей. Душа ж укладена в темницю нашого тіла, після смерті якого вона переходить у космос. Разом з тим він говорить тут про діалектика, що визначається не тільки як мистецтво співбесіди, тобто мистецтво задавати питання й відповідати на них, але і як уміння зводити все одиничне й частка до загальної ідеї й, навпаки, зводити її планомірно до одиничного до одержання неподільних і одиничних елементів. При цьому загальна ідея, складена із частковостей, мислиться як цілісність, тобто нова якість, що тільки що виникла й не втримувалася в його окремих елементах. Навчання Платона про ідеї є передумовою його естетики.

До красномовства Платон підходить крізь призму своїх філософських поглядів: «Усяке мовлення повинна бути складена, немов жива істота, – у неї повинне бути тіло з головою й ногами, причому тулуб і кінцівки повинні підходити друг до друга й відповідати цілому».

Виходить, потрібно насамперед ясний поділ мовлення на частині так, щоб чітко був видно, де загальний принцип, де частковості, як цей загальний принцип, або принцип загальної ідеї, визначає все частковість, щоб можна раціональним шляхом переходити від загального до частки й від частки кобщему.

Як уважає Платон (діалог «Федр»), оратор повинен не ганятися за чужими думками, а сам осягати й осягти істину того, про що він збирається говорити; правильне, щире, точне мовлення повинна виходити зі справді» об визначення свого об’єкта, предмета мовлення. «Той, хто має намір зайнятися ораторським мистецтвом, повинен насамперед визначити свій шлях у ньому й уловити, у чому ознака кожного його різновиду».

На думку Платона, мистецтво оратора багато в чому залежить від здатності, уміння, охоплюючи всі загальним поглядом, зводити до єдиної загальної ідеї розрізнені об’єкти мовлення й розділяти все на види, на природні складові частини, а також уміння зводити частка до загального й із загального одержувати частку. У діалозі «Федр» Платон пропонує композицію мовлення: вступ, виклад і свідчення, докази, правдоподібні висновки .

Деякі практики, за словами Платона, виділяють ще підтвердження й додаткове підтвердження, може бути спростування й додаткове спростування (Феодора також побічне пояснення й непряма похвала (перший запропонував Эвен).

Він уважає, що викладач ораторського мистецтва повинен добре знати природу кожної речі і її ідеї, а через це знання прагнути до пізнання душі, знати її види й те, яка мовлення і як впливає на душу. Він повинен співвіднести види мовлень і види душі і їхніх станів, установити відповідність кожного виду мовлення кожному виду душі. Знати, яку душу якими мовленнями й з якої причини неодмінно вдасться переконати, а яку – немає.

Висуваючи на перший план емоційну переконливість мовлення (вплив на душу), Платон не вважає важливими логічні докази, які відходили в нього на другий план. Тому він переконаний, що в судах «рішуче нікому немає ніякої справи до істини, необхідна тільки переконливість».

Оратор повинен, на думку Платона, распрощаться з істиною, але побудувати своє мовлення так, щоб вона здавалася для слухачів правдоподібної

А. Ф. Лосєв підкреслює: «Теорію ораторського мистецтва (Платона.) ми повинні сприймати на тлі всієї платоновской естетики, узятої в цілому. А платоновская естетика, узята в цілому, учить про збіг ідеї й матерії в одну нероздільну й нерозрізнену цілісність. Для цього досить матеріалів перебуває вже й у самому «Федре». Отже, той збіг загального й одиничного, про яке ми читаємо в «Федре», потрібно розуміти аж ніяк не абстрактно, але саме платонічно, а тоді й той художній аналіз ораторського мовлення, що формально відсутній у риторичній частині діалогу, заповнює сам собою й навіть грає першу роль. Тому вчення про ідеї й у концепції ораторського мистецтва в Платона залишається, власне кажучи, на першому плані, незважаючи на висування тут морально – політичних, педагогічних м логічних цілей на перше місце».

Деякі питання красномовства, його сутності, його мети розглядаються в Платона й у діалозі «Горгий». У бесіді, що виникла між Сократом і Горгием і їхніми учнями, дається ряд визначень риторики як процесу – від широкого до вузького. Горгий – головна діюча особа діалогу, що виражає ідеї Платона, уважає, що красномовство становить найбільше благо й дає людям як волю, так дорівнює й влада над іншими людьми. Він говорить, що риторика – це «здатність переконувати словом і суддів у суді, і радників у Раді, і народ у Народних зборах, та й у всяких інших зборах громадян. Володіючи такою силою, ти й лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителі гімнастики, а що до нашого ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого – для тебе, що володіє словом і вмінням переконувати юрбу». Платон виразився у властивій йому «» манері, щоміркує, однак цілком ясно, щоб зрозуміти конструктивність думки.

Красномовство повинне насамперед впливати, переконувати. Ця думка пов’язана з його поглядами на пізнання, що, на думку Платона, є анамнезис (спогад) душі про ідеї. Адже душу до з’єднання її з тілом споглядала в космосі деякі (певні) ідеї. Тому про почуттєві речі і явища можливо не знання, а тільки досить і досить імовірне «думка.». Звідси красномовство насамперед пов’язане з переконанням, впливом на душу, на думку. І основний принцип красномовства як мистецтва переконання, по Платонові, полягає в тому, щоб вселити, що справедливо й несправедливо, добре й погано. У діалозі, однак, виділяються два види переконання: один вид пов’язаний з повідомленням віри без знання, іншої – дающий знання. Горгий і Сократ приходять у діалозі до висновку, що красномовство повинне користуватися першим типом переконання, тобто вселяти віру, не даючи знань, не користуючись об’єктивними доказами. Слухачі повинні приймати на віру те, що висловить їм в емоційному мовленні оратор. «Виходить, оратор у судах і інших збіговиськах не повчає, що справедливо, а що ні, але лише вселяє віру, і тільки».

Красномовство – інструмент досить тонкий, і користуватися ним, на думку Платона, треба обережно, по справедливості, не зловживаючи його величезними можливостями. «Красномовство – це майстер переконання, що вселяє віру в справедливе й несправедливе, а не повчаючого, що справедливо, що ні». Таким Чином, не доказу є основою красномовства, а емоційний вплив, емоційне переконання, емоційне вселяння. І в цьому недолік теорії Платона. Прагнення до емоційного вселяння приводило до вільної інтерпретації факту як такого й до його емоційної оцінки, що цілком залежала від сприйняття цього факту оратором і аудиторією.

У зв’язку з емоційним впливом красномовство рівняється з іншими мистецтвами: музикою, поезією, театром. Звідси робляться висновки, що риторика, мабуть, не може бути просто вправністю й догідництвом для досягнення задоволень, а повинна бути свідомо проведеним мистецтвом насадження благих почуттів. Риторика повинна створювати в душі «лад і порядок», приводячи її зі стану роздробленості в стан цілісності, на якому ґрунтується її досконалість. І тут, як бачимо, повторюється космічна ідея переходу від часткового до загального, від окремого кцелому.

Красномовство повинне мати благі наміри (згадаємо: вища ідея – ідея блага), воно виганяє з душі прагнення до дурних задоволень і несправедливості, очищає душу. удосконалює її.

Риторика, як і всяке справжнє мистецтво, по думці Платона, є творча діяльність, вона приводить емоції, страсті в системний, упорядкований стан, втілюючи тим самим вищу справедливість. Ця творча діяльність, однак, вимагає ретельної підготовки оратора. І тут Платон підтримує ідею софістів, які теж уважали, що гарний оратор повинен багато працювати над самовдосконаленням і мовленнями. Філософ неодноразово говорить про необхідність для всякого оратора проходити особливу школу ораторського мистецтва, що навчила б його правильно, відповідно до і ефективно складати мовлення .

Міркування Платона свідчать про тім; що він надавав величезного значення саме технічній стороні мовлення, розуміючи доконану техніку мовлення в тісному зв’язку з урахуванням психології слухачів, уважаючи науку про красномовство важливим філолофсько-психологічним навчанням.

Підбиваючи підсумок аналізу риторичних поглядів Платона, можна погодитися з А. Ф. Лосєвим, що писав: « Ясно випливає висновок про величезний інтерес Платона до ораторського мистецтва, про його постійну схильність будувати теорію цього мистецтва, хоча теорія ця в нього досить несистематична».

К. Тацит про причини занепаду латинського красномовства

Відомий давньоримський історик Корнелій Тацит (приблизно 58-117 рр. н. е.) у своєму творі "Діалог про ораторів" замислюється над питаннями про долю латинського красномовства, про місце риторики в житті суспільства. У період написання цієї праці Тацит ще не був істориком, він був політиком.

"Діалог про ораторів" написаний у традиційній формі, якої дотримувався Цицерон у своїх творах. Тацит визнавав і цінував ораторське мистецтво Цицерона, проте не абсолютизував його. Тобто якщо для Квінтіліана мистецтво Цицерона було еталоном найвищої майстерності оратора, то Тацит не вбачав необхідності у поверненні до минулого. Він вважав, що немає єдиних, незалежних від часу правил красномовства:

"...разом зі зрушеннями, які приносить час в обставини та суспільні смаки, повинні бути змінені... також форма і самий зміст ораторської промови".

Спочатку в діалозі ведеться суперечка про те, чому варто віддати перевагу: судовому красномовству (оратори, що виступають у суді, мають дуже багато переваг) чи поезії? Потім поступово проводиться думка про те, що сучасне Тациту красномовство являє собою занепад порівняно з красномовством минулих часів. І причини цього - не лише в тому, що система виховання молоді стала менш суворою. Така думка була більш характерна для Квінтіліана.

Тацит розглядає це питання дещо в іншому аспекті, а саме у політичному. Занепад красномовства - це наслідок змін у римській формі правління. Бурхливі республіканські часи минули, а з ним щезли і приводи для застосування сили красномовства:

".велике та яскраве красномовство - дитя свавілля, яке нерозумні називають свободою; воно незмінно супроводжує заколоти, підбурює народ, що віддається бешкетам, волелюбне, позбавлене твердих підвалин, непогамовне, нерозважливе, самовпевнене; в упорядкованих державах воно взагалі не народжується".

Звичайно, добре гарно володіти красномовством, щоб відстоювати, наприклад, свої інтереси в суді, але, на думку Тацита:

"краще не мати приводів скаржитися, ніж звертатися до правосуддя".

Таким чином, у І ст. н. е. питання про долю латинського красномовства розпадається на два запитання: про жанр і про стиль. Квінтіліан визнавав непохитність жанру, але пропонував реформувати стиль. Тацит заперечує життєздатність самого жанру красномовства, насамперед політичного та судового, в нових історичних умовах. Проте при написанні своєї "Історії" він за основу візьме так званий "новий стиль".

II ст. н. е. прийнято вважати століттям "другої софістики" на згадку про софістів V ст. до н. е., які їздили по містах з промовами та лекціями. У ці часи центр культурного життя переміщується із столиці в провінції. Особливою популярністю користуються Афіни, острів Родос та міста Малої Азії. Еллінофільство стає модою. Професія мандрівного ритора, що виступає в грецьких містах з демонстрацією свого мистецтва, стає поширеною. Про політичне красномовство не йдеться, адже імператорська влада на ті часи була надзвичайно міцною. За таких умов ораторське мистецтво звернулось до єдино можливого жанру, а саме до епідейктичного, урочистого красномовства. Перед оратором ставилось завдання експромтом, без підготовки уславити героїчне минуле або героя давнього міфу, виголосити похвальне слово великому оратору або політичному діячу минулих часів.