Логічні помилки у структурі силогізму

Логічні помилки цього типу можуть бути пов'язаними з вище розглянутими помилками визначення і поділу понять.

1. Первинна неправда (ргоіоп раеиооя) — помилкова теза викладу стає причиною наступних помилкових суджень або взагалі заво­дить їх у глухий кут: помилка породжує помилку. Якщо проголо­сити помилкову тезу, що столи сплять, а цей предмет є нашим сто­лом, то висновок, що наш стіл спить, буде таким же помилковим, як і теза.

2. Підміна тези (і§погагіо еІепсЬі — недоведення доказу) може трапитися через незнання промовцем матеріалу або через надмірне захоплення ним, тоді губиться ниточка міркування. Не довівши попередньої тези і не зробивши висновок, промовець переходить до іншої тези, починає її доводити, але результату втішного не буде, бо не було нормального початку.

3. Змішування кількох питань в одному (іаііасіа ріигіит т1еіго§а1:іопит) приведе до помилкового висновку, тому що в ході логічної процедури в структурі силогізму не можна буде відповісти на всі запитання відразу. Наприклад: Усі люди або щасливі (ро­зумні, дурні, ледачі), або ні.

4. Змішування причини і наслідку може трапитися з вини про­мовця, який наступну подію подає як причину попередньої, хоча вона є наслідком. Або так невиразно подасть події, що не можна зрозуміти, де наслідок, а де причина: все згоріло II була пожежа; не зібрали врожай II пропало все.

5. Аргументація неправдивими судженнями (Гаїїасіа Гаїкі тесііі) приводить до неправдивого висновку.

6. Помилки в першому терміні і (або) в середньому терміні си­логізму призведуть до неточності у висновку: всі чоловікиє зрад­никами, Іван є чоловік; висновок: Іван є зрадником.

Цю саму логічну помилку можна кваліфікувати як іншу помил­ку — ігнорування необхідних умов для середнього терміну силогіз­му, бо не вказано, в яких умовах чоловіки можуть бути зрадниками.

7. Порочне коло (сігсиїиз уіііовив) — типова логічна помилка, коли теза підтверджується тими самими аргументами, з яких сама виведена, в результаті утворюється коло, з якого іншого виходу немає, повертаємося до тези (наприклад, у мовленні дітей: люблю, бо подобається; подобається, бо я таке люблю).

Дві логічні помилки — висновки про все ціле за його частиною і висновки про частину за її цілим — бувають тоді, коли частина не однорідна з цілим, не зливається з ним, коли цілене є гомоген­ним, тобто таким, що субстанційно є єдиним.

Помилка в останньому посиланні (аа іпйпіпнп) доказу не при­веде аргументацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми не про це говоримо.

Висновки

Кожна промова, текст мають завершення (конклюзію). Закінчення бувають двох типів: риторичнийелегантний фінал або підсумко­вийдоцільний фінал. Елегантний фінал означає, що промова (ви­клад і аргументація) повинна закінчитися якимось красивим прийо­мом: поезією, жартом, самоіронією, несподіваним, але влучним порівнянням або доречним каламбуром. Таким фіналом часто за­вершуються епідейктичні, публіцистичні промови. Слухачі мають одержати естетичне задоволення, полегшення, відчути гарний настрій. Промовець ніби відсторонюється від викладу й доказів, даючи слухачам волю самим далі розібратися й зробити свої вис­новки. До їхніх висновків можна буде повернутися вже при іншій нагоді. Над елегантним фіналом треба багато працювати, і він вдається тільки високомайстерним, обдарованим, творчим ораторам.

Доцільний підсумковий фінал потребує таких висновків, які повинні бути релевантними темі й доказам. Такий фінал є основ­ним в академічних, науково-навчальних, дорадчих промовах.

Риторика виробила три типи доцільних (релевантних) фіналів: підсумкові, типологічні й апелювальні.

Підсумкові висновки

У таких висновках синтезуються результати всієї роботи (і викла­ду й аргументації), підбиваються підсумки й остаточно формулю­ються закони чи правила. Синтез матеріалу надає можливість у висновках побачити цілісний образ предмета розмови і предста­вити його слухачам. Тому ці висновки можна назвати синтезними.

Слід пам'ятати, що у висновку це може бути вже третій повтор теми викладу й основних доказів, отже, або це вже — істина, або, де її немає, — треба зробити уточнення, яка інформація про пред­мет розмови пропонується слухачам і чому.

Підсумок можна робити двома шляхами: або збирати всі знання про предмет розмови, висловлені вище, або ці знання впорядкову­вати за етапами, послідовно, як розгорталася лінійна структура повідомлення (за моделлю «аЬ оуо»).

При обох підходах можна окремо виділити авторське бачення і підсилити акценти повторами, тоді виразніше постане сам пред­мет розмови, його сутнісні ознаки, функції і призначення.

Якщо підсумок грунтуєтьсяна предметі розмови, то врахуйте деякі застереження:

— розмежовуйте об'єктивне в предметі і суб'єктивне у вашому баченні цього об'єктивного;

— розрізняйте явище, факт, подію й оцінку;

— на цьому етапі вже не вводьте нових точок зору;

— розрізняйте суттєве і випадкове; наголошуйте на суттєвому;

— вже не додавайте нових даних, не розширюйте і не звужуйте предмет розмови;

— намагайтесь дотримуватися стрижня думки, не відволікай­тесь цікавинками; для них мало бути місце в основній частині, у викладі;

— не переформульовуйте до невпізнання вихідні положення, але й дбайте про те, щоб не було набридливих мовних повторів.

Підсумок за структурою повідомлення повинен відображати головне не в предметі, а в логічній схемі розповіді про нього. Це певна анотація, короткий огляд сказаного, виведеного з розмови про предмет.

Основні застереження (правила) до нього такі:

— схарактеризуйте загальну структуру повідомлення;

— не перебудовуйте на ходу повідомлення;

— не вирівнюйте всі частини повідомлення, тому що воно вже відбулося і висновок не відповідатиме дійсності; щоб не виникла потреба в цьому, «пройдіть подумки» виклад матеріалу перед про­мовою;

— не пропускайте важливих, на Ваш погляд, пояснень при пе­реході від однієї частини до іншої; контурне (схематично) нага­дайте їх;

— не змінюйте термінологію, повторіть її ще раз, щоб закріпи­лася у сприйманні слухачів;

— перевірте, чи відповідають висновки задекларованим поло­женням на початку виступу і чи відповідають на запитання, по­ставлені там.

Типологічні висновки

Типологічні висновки поглиблюють уявлення про предмет і та­ким чином надають слухачам можливість ще раз зрозуміти тему. Типологічні висновки не зводяться до переказу основних положень повідомлення про предмет чи структури цього повідомлення, тобто до повтору змісту викладу промовець не повертається. Типологічні висновки бувають двох видів: типологічні висновки з перспекти­вою і типологічні висновки з фоном.

Типологічні висновки з перспективою показують, як певна проблема, подія, факт, явище «вписуються» в історію питання і в перспективу, задають напрям гіпотетичного розвитку сучасного ста­ну предмета на майбутнє.

Загальна схема типологічного висновку: «вчора — сьогодні — завтра» або «що було — що є — що буде» завжди викликає заці­кавлення у слухачів. Типологічний висновок використовує ана­логійні прийоми підсумовування матеріалу, екстраполяцію частин викладу одна в одну та прогноз розвитку як самого явища, пред­мета, так і науки про нього.

Виводячи типологічні висновки з перспективою,слід зважати на рекомендації (правила), вироблені риторикою:

— не робіть далекого прогнозу, на нього може не вистачити ма­теріалу;

— пам'ятайте, що прогноз — це тільки ймовірне судження, тому не давайте жорстких, категоричних прогнозів;

— не прогнозуйте недостатньо аргументовану тезу;

— пам'ятайте, що гарний прогноз мобілізує сили слухачів, а поганий — пригнічує, розслабляє;

— робіть висновок про предмет «тут» і «зараз», не мрійтебага­то, щоб не втратити довіру у слухачів.

Типологічні висновки з фоном подають предмет у ряду одно­рідних, споріднених або подібних предметів чи ставлять його в опозицію до них: як предмет викладу виглядає на фоні інших, чим вигідно вирізняється. Промовець має знайти таке місце предмета розмови, щоб його можна було розкрити і відповідно показати у кращому (чи гіршому) світлі. У типологічних висновках з фоном також задіяна екстраполяція частин викладу, але просторова (у сфе­ру поширення), тоді як у типологічних висновках з перспективою використовується екстраполяція часова (темпоральна: у глибину віків).

Складаючи типологічні висновки з фоном, треба потурбувати­ся, щоб фон (матеріал про інші явища, предмети, поняття, відно­шення) був доцільним, правдивим і доповнював уявлення слухачів про предмет даного викладу. Фон може бути однорідним до пред­мета викладу (суголосним, подібним), а може бути контрастивним (опозиційним, протилежним).

Апелювальні висновки

Апелювальні висновки — це пряме звертання до слухачів при завершенні промови. Якщо підсумкові висновки — це синтезова­ні утворення (логічні), а типологічні — аналітичні (логічні), то про апелювальні висновки можна сказати, що вони конкретно-чуттєві, емоційні (паралогічні). Вони використовуються в судово­му, епідейктичному, конфесійному, публіцистичному красно­мовстві.

У судовій практиці поширені такі апелювальні висновки: «Ви­сокий суде! Я визнаю, що мій підзахисний винен, але...». Словом:

«хай кине в нього камінь, хто сам без гріха!». Апелювальні вис­новки доречні у лекціях на морально-етичні теми, у полемічних виступах, у бесідах з молоддю, з віруючими.

Апелювальні висновки зменшують дистанцію між промовцем і слухачами та інтимізують ситуацію спілкування. Такі висновки використовуються для емоційної розрядки, щоб зняти напругу міркувань і подивитися на предмет розмови ніби збоку: без логіки, а на почуттях. Тому перед апелювальними висновками треба все з'ясувати з тезами, аргументами, ілюстраціями і фактажемтапідсумками, щоб сказати: «Тепер, коли нам все відомо про... , я звертаюся до вас...».

Використання апелювальних висновківтакож вимагає дотриман­ня певних правил мовної поведінки:

— не питайте дозволу в аудиторіїна те, Як вам завершувати промову;

— не підкреслюйте надто дистанцію міжвами і слухачами, але й не втрачайте її;

— користуйтеся горизонтальною моделлю спілкування (партне­ри в спілкуванні), а не вертикальною — зверху вниз;

— не рекламуйте себе;

— не характеризуйте аудиторію, особливо негативно;

—не протиставляйте ні себе аудиторії, ні окремі групи слухачів між собою;

— не забігайте наперед, особливо з негативними оцінками;

— не змушуйте відповідати, коли того не хочуть;

— переконайтесь, чи доречним було використаннясаме такого(апелювального) типу висновків.

Маючи до роботи три типи висновків, промовець повинен сам зорієнтуватися в конкретній мовній ситуації, яким типом скориста­тися. При логічній демонстрації краще скористатися підсумковими висновками, при аналогійній більше підходять типологічні виснов­ки, а при паралогічній демонстрації (емоційній) зручніше робити апелювальні висновки.

Проте слід пам'ятати, що риторика — наука переконувати — завжди радить вибирати те, що є доцільнішим у конкретній мовній ситуації. Цим і повинен керуватися мовець.

ЕЛОКУЦІЯ

Етап мовного (вербального) вираження промови є органічним у мисленнєво-мовному рухові від мотиву, ідеї, задуму, який стиму­лює думку, до формування самої думки у внутрішньому слові, а згодом у значеннях зовнішніх слів і, нарешті, у вимовлених сло­вах. Процес породження мовлення досі залишається таємницею, хоча сучасні дослідники запропонували чимало його моделей (рівневих, циклічних, еквифінальних)1. Основою рівневих та цик­лічних моделей є уявлення про процес породження мовлення — побудови комунікативних одиниць як низку послідовних кроків, циклів, етапів, модулів2. С. Д. Кацнельсон так подав процес пере­ходу від думки до слова: «.. .від активізованих елементів свідомості до окремих подій і станів, від подій і станів до пропозицій і мис-леннєвих структур складнішого порядку, від глибинних семанти-ко-синтаксичних структур до поверхневих речень, оснащених лек­семами і граматичними формами, і від останніх до... фонологіч­них структур — таким є в загальних рисах шлях, який здійснюють елементи свідомості в процесі породження мовлення»3.

Еквифінальна модель допускає не тільки поетапні фази пород­ження мовлення, а й паралельні, суміжні, супровідні, одночасні, що й видається імовірнішим, оскільки процес породження мовлен­ня залежить від багатьох чинників, які діють не тільки послідовно, один за одним, але й паралельно, одночасно, вибірково і взагалі «якось інакше». У цьому «якось інакше» і криється загадка поро­дження мовлення. Питаннями породження мовлення і текстотво-рення займаються кілька наук — мовознавство, психолінгвістика, когнітивна лінгвістика, досліджуючи ці чинники. До останніх на­лежать: інтелект, оперативне мислення і база знань людини, відоб­ражена в лексиконі; емоційно-вольова і психічна сфери, а також мовна здатність людини. З погляду когнітивної лінгвістики мовну здатність можна трактувати в таких трьох складниках: а) мовні знання (з фонетики, граматики, лексики, слововживання і слово­сполучення, комбінаторики); б) позамовні знання, одержані пізна­вальним досвідом і представлені у мовній формі; в) знання прин­ципів і прийомів мовного спілкування, стилів і жанрів, мовних ситуацій.

Домовленнєві етапи підготовки промови відображені у попе­редніх розділах риторики — інвенції та диспозиції. На етапі заду­му мовець оперує слідами свого попереднього досвіду —енгра-мами, тобто уявленнями про предмети. Це прототиповий рівень пам'яті, на основі якого відбувається кодування невербальної і вер­бальної пам'яті. Правій півкулі кори головного мозку властиве цілісне і однойменне сприймання світу, а лівій — ступеневе, по­слідовне, аналітичне.

Оперативні одиниці свідомості і мислення — енграми — правої півкулі пов'язуються з мовними корелятами їх у лівій півкулі. Так відбувається перехід від цілісного сприймання ситуації до її розчле­нування (від гештальту, фрейму)', до компонентів, до лінійного ряду. Починаються операції розчленування початкового задуму, категоризації основних елементів.

Відбувається формування «матриці» майбутнього висловлення. Цей момент (етап, модуль, крок) можна назвати пропозиційним, бо на ньому утворюється судження — граматичне ядро (предикатив, пропозиція) речення. Цей етап називають глибинно-синтаксичним (що скажу?, про що?) представленням (або семантико-синтаксич-ним фреймом)2. На ньому відбувається синтезування синтагматич­них структур.

Наступним кроком є побудова поверхневої структури висловлен­ня, при якому відбувається заповнення місць у структурі пропо­зиції номінативними елементами (лексемами, лексичними слово­сполученнями, фразеологізмами), тобто формується поверхневий семантико-синтаксичний фрейм. Починається текстотворча робота мовця з лексиконом — системою, в якій кожна мовна одиниця збері­гається разом з правилами її використання, з її можливостями вжи­вання. Лексикон — це мережа одиниць з різноманітними складни­ми, рухливими взаємозв'язками, серед яких є стійкі валентні мо­делі (предикативні сполуки), традиційні, новітні тощо.

Зважаючи на це, можна уявити, якою складною є робота ора­тора над промовою на етапі елокуції, коли задіюються механізми розчленування початкового задуму. Тут можуть відбуватися різ­номанітні мислительні операції над структурами представлення знань: актуалізація (що є особливо важливим?), категоризація (ви­ділити основні категорії), атомізація (дійти до деталі, риси, озна­ки), декомпозиція (перегрупування), контрастування (з метою ви­ділення, підкреслення чогось), формування релевантної множини і вибір з неї найточнішого мовного елемента (слова, форми, сло­восполучення), заміни їх, перенесення за значенням, функцією тощо.

Конкретна елокутивна робота («одягнення» змісту у точну мов­ну форму) залежатиме від призначення і теми виступу, ситуацій­них умов, аудиторії слухачів і відбуватиметься відповідно до них з більшою або меншою мірою деталізації, увиразнення, образності чи узагальнення, абстрагування. До змісту елокутивної роботи входять номінування (називання) суб'єктів і об'єктів дій, ознак, обставин, відношень і залежностей та граматикалізація (грама­тичне введення в пропозиційні структури) суб'єктів та об'єктів, відношень і залежностей. На цьому етапі підготовки виступу ора­тор має подбати про те, щоб уникнути помилок (девіацій), пов'яза­них змовною компетенцією (спричинених його поганим знанням мови), і помилок, пов'язаних з його низькоюкомунікативною компетенцією (невмінням говорити).

Предмет традиційної в класичній риториці елокуції у сучасній лінгвістичній науці розділився на дві близькі і взаємопроникні мовні науки:стилістику як науку про стилістичну систему мови, про стиль, стилі і мовну поетику тариторику як науку про ефек­тивну мовну комунікацію і теорію фігур (колишня елоквенція) та види красномовства. Те, що риторика в радянському суспільстві була зневажена і вилучена з навчальних планів освітніх закладів, призвело до того, що зміст риторики стали вводити до предмета стилістики, яка сама здобулася на право навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю тільки в 60-х рр. XX ст. У середній школі стилістика і досі не має визнання, хоча вона як наука про функціональні типи мови там потрібна чи не найбільше з усіх лінгвістичних розділів нормативного курсу ук­раїнської мови. Так, вчення риторики про фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури) ввійшло окремим розділом у сти­лістику — тропи і стилістичні фігури. А вчення риторики про стиль — як лад, склад («слог»), спосіб доцільного й ефективного мовлення — в стилістиці розширилося, розгалузилося відомостями про стилі усної і писемної форм мови, про стилі мови і мовлення, про функціональні стилі й підстилі та їх жанрову диференціацію. І в такому функціональному описі вчення про стилі повернулося до сучасної риторики, бо риторика як наука переконливого мовлен­ня немислима без знання функціональних стилів. Кожний стиль має свої мовні засоби переконання і специфічне прийомотворення. У сучасній риториці розділ елокуції складається з двох частин: вчення про стилі і вчення про фігури як про принципи і засоби фігурального вираження думки у мові. В цьому розумінні вчення про фігури включає тропіку як вчення про фігури слова і власне фігури як побудови, що виражають фігуральність думки. На по­чатковому етапі риторики фігури сприймалися як відхилення від звичайного способу вираження думки для одержання естетичного ефекту (вважайте, від прямої тактики). І тільки поступово, з розвит­ком риторики, розвинулася ціла наука про фігуральність мови як сукупність засобів її увиразнення, образності й естетизації. Таке ^ розуміння фігур (тропи і фігури мови) представлене майже в усіх сучасних лінгвістичних і літературознавчих стилістиках та прак­тичних риториках.

Фігуральність мови

Дещо відмінним від традиційного є трактування фігуральності і дії основних тропів — метафори, метонімії, синекдохи, гіпербо­ли та інших — в теорії фігур, яку розробила і висвітлила у праці «Загальна риторика» «Група т» (від першої літери грецького слова теїаіога — переміщення, віддалення) бельгійських вчених Ж. Дю-буа, Ф. Еделін, Ж.-М. Клінкенберг, Ф. Менге, Ф. Пір, А. Трітон'.

Виходячи з традиційно усталеного визначення стилю як мовно­го відхилення від звичайного практичного вираження думки, вони вибудовують конструкцію ніби двох рівнів мови. Якщо є відхи­лення, то має бути норма, від якої щось відхиляється. Цю норму можна вважати точкою відліку для відхилення. Якщо відхилення породжують якусь експресію волі, інтелекту, емоцій і вона може викликати естетичне задоволення, створювати ефект, то виходить, що норма має бути нейтральним дискурсом, без прикрас, натяків, без багатозначності, з прямими тактиками, де, наприклад, лисиця є тільки лисицею, а не хитрістю літературного персонажа, тобто без підтекстів. Цей нейтральний дискурс «Група т» називається нульовим ступенем мови, де все має бути однозначним. Проте в реальній мовній практиці завжди є той, хто говорить, отже, особис­тість мовця, що якоюсь мірою, хоч і найменшою, але авторизува­тиме, маркуватиме свій дискурс, отже, нульовий ступінь — це умовність. До цього нульового ступеня ближчою буде практична побутова мова, яка є переважно номінативною, однозначно назив­ною: це стіл; сідай за стіл; пиши вправу. Проте й практична мова не позбавлена фігуральних відхилень, про що свідчать такі вирази розмовного мовлення: у мене вікно [перерва]; іди на пару [занят­тя]; постав чайник [воду] на голову [щоб помити].

Використовуючи розмежування: «норма» і «відхилення», прак­тична і художня мова (як функціональні різновиди)— можна ви­будувати конструкт, що схематично виглядатиме так:

логічні помилки у структурі силогізму - student2.ru

Практична мова має незначний ступінь відхилення від нульово­го ступеня і, отже, малий семантичний простір для фігуральності (кут ВАД). Тому вона простіша і всім зрозуміла незалежно від сту­пеня освіченості й естетичного виховання мовців (слухачів). Ху­дожня мова має значно більші і різноманітніші ступені відхилення залежно від індивідуально-авторського художнього світобачення, і відповідно більший семантичний простір (кут ВАС) для мета­болічних (з гр. теїаЬоІе — зміна, перетворення) процесів, тобто метаплазм, метатаксисів, метасемем, металогізмів, в результаті чо­го одержуємо фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури).

Саме тому, що в художній мові ступені відхилення високі і в дискурсах різних авторів можуть бути різними, сприймання худож­ньої мови не є легким. Воно потребує певної освіченості й естетич­ного чуття, уважного вчитування, наступного повернення до тексту, тому що з першого прочитання не все можна збагнути. Отже, один і той самий образ може по-різному тлумачитися різними читачами, бо кожний по-своєму прочитує фігуральність вислову. Тому фігу­ральні образи на фоні нейтрального мовлення є незвичними, вони живучіші, наступні покоління мовців вчптуватимуть їх у культурні дискурси свого часу, якщо цим образам не судитиметься забуття. Фігуральність практичної мови не тільки не високосяжна, а й не оригінальна. Це повтор образних штампів на зразок: Я тобі сто [тисячу] раз казав; Страх який гарний!; Це мені як ножем по сер­цю тощо. Фігуральність художньої мови є поетичною й оригіналь­ною, свіжою. Наприклад:

1. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні,сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобігоріти страш­ною думкою і в серці, в м 'язах тіласкладати силу. Схід і захід сонцянесуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхтоне розділить тягарів твоїх.Сам-один, по коліна в твердій землі, тиздвигнеш налитими пружними м 'язами і струснеш планетою. Так буде (У. Самчук).

2. На південьстікає зоряна імла Чумацького шляху. Якийсь чумак чи хліборобпроїхав возом по небесній дорозі, збив на ній срібну куряву, і стікає вона нажито-пшеницю, щобне жури­лись михлібом (М. Стельмах).

3. Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм,як гобої, ни-зинновторували пізні гречки. Дні тепер стояли ушелестах зо­лота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Цяпечаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отихкрил, щозабирали з со­боюліто, чи того, що й ти не можеш злетіти,як птиця. Ось такни і євересень: уденьнадійний, вночітривожний. Таким і\ люби його і тоді, коли він б'є узолоті дзвони соняшників, і тоді, коливідриває літо відземлі та йсадовить тебеза мудрість кни­жок (М. Стельмах).

4. ...трави міцно Дрімає всесвіт на травині прикуті ногами підперши зіркою щоку до галери степу... стоїть по пояс в Україні

Ромашка в білому вінку

душа морозу жайворонок озирнувся:

Наши рекомендации