Про ампліфікацію, її суть, джерело та про поділ її на чотири різновиди й, передусім, про збільшення та порівняння
1. Ампліфікація настільки необхідна для оратора, що без неї не можемо називатися ораторами, ні чого-небудь добитись, хоч нагромадимо значні докази. Тільки вона спричинює до того, чим оратор відрізняється від діалектика, і сама доля підказала ораторові порівняти діалектику з затиснутою рукою, а риторику — з розкритою 45.
2. І далі, ампліфікація не зводиться до того, як деякі марять, щоб декількома словами розбити якнайчисленніших противників. Якби це було так, то ми часто не промовляли б, а говорили б дурниці, хоч ампліфікація дуже рідко може бути без великої кількості слів.
Адже не тому щось збільшується, що є багато слів, а тому є багато слів, що щось збільшується. Бо інколи і в самих словах буде велика ампліфікація і в багатьох словах може не бути жодної. Крім того, зменшування, яке протилежне до ампліфікації, не може бути без супроводу багатьох слів. Отже, слова потрібні для збільшування не самі по собі, а тому що без них речі не можуть бути івиражені. Очевидно, ампліфікація найчастіше має справу з великою кількістю речей. /59/
3. Отже, ампліфікація — це якесь нагромаджене і дуже широке твердження, що, збільшуючи справу, підсилює промову. З цього визначення ясно, що мета і вживання ампліфікації полягає в тому, щоб надати сили і значення промові, чого не може бути інакше, якщо ті речі, про які йдеться, не показати широкими та великими, бо часом справді велика річ не здається такою. Оратор же зацікавлений у тому, щоб показати її такою великою, якою є, або більшою.
Завданням ампліфікації є додати речі величину, а метою — зробити промову сильнішою і успішнішою. Через те ампліфікація придатна до зворушування, і хто вміє збільшувати, той також легко збудить слухача до гніву, ненависті, співчуття, болю та інших почуттів, навіть не звертаючись до окремого вчення про збудження почуттів.
4. Ампліфікація береться з тих самих місць, що й докази, але на інший лад. Бо коли ми шукаємо доказів, дивимося, що можна взяти з місць для доведення істинності речі, а коли ми хочемо збільшувати, ми повинні подумати, який \192\ матеріал нам дають ті самі місця, і що має значення для збільшення речі і для показу її величі.
5. Однак знай, що можна збільшувати також докази, щоб вони були сильнішими, і ампліфікація інколи потребує доказів, аби те, про що доводять, що воно велике, здавалося й справді великим.
6. Хоча ми сказали, що ампліфікації походять з усіх місць, як з безпосередніх, так і посередніх, однак другорядні дані найбільше спричиняються до збільшування і є неначе душею геть усіх ампліфікацій, тому їх треба дуже старанно вивчати і сумлінно запам’ятовувати. Коли ти хочеш щось збільшувати, не звертай більше уваги ні на що, як на другорядні дані особи і речі.
7. Є чотири види ампліфікації, спеціально визначені Фабієм Квінтіліаном: збільшення, порівняння, міркування і нагромадження. Скажімо про окремі з них.
Збільшення буває тоді, коли, починаючи з найнижчих речей, ідемо вгору, неначе по сходинках. /59зв./ Це треба робити так: взявши до уваги річ, яку хочеш збільшувати, дивися і шукай інших речей того самого роду, що й твоя, хай навіть вони будуть нижчі і між собою нерівні, потім усіх їх розміщуй на своїх сходинках і так іди до твоєї речі. Якби ти хотів, наприклад, збільшувати нечуване відступництво від Христа, як це відступив від нього Юліан Відступник 46, шукай у цьому ж роді, що таке образа бога, багато дечого іншого, меншого, наприклад: погано думати про бога, говорити безбожно, грішити проти його заповітів, прямо відступати від нього. Усе це менше, ніж відступництво Юліана, який не тільки заперечив Христа, а й тих, що йому служать, переслідував найжорстокішою війною.
Вирази це, добираючи важкі слова і застосовуючи дуже сильні фігури, наприклад, так: ти не зустрічав такої дикої потвори, ти не знаєш більшого беззаконня, як можна думати про бога менш безбожно. Чому кидаються образливі слова на його величність? Чому тебе підозрівають у помилках, протилежних його науці? Чому його достойне ім’я так безбожно відкидається? Якої ж кари нарешті заслуговує твоє божевілля? Адже тебе не заманили ласкою, не примусили катуванням, але ти самовільно, з нечуваним нахабством, не тільки розлучився зі своїм спасителем, а й переслідував найстрашнішою війною всю побожну і священну його сім’ю.
Так, Ціцерон («Проти Верреса», V, 170) збільшує злочин Верреса, тому що той розп’яв на хресті римського громадянина 47: «Злочином є в’язнити римського громадянина, проступком — бичувати, а майже батьковбивством — вбивати, а що ж говорити вже — прибивати до хреста? Такої безбожної \193\ справи ніяк висловити відповідним словом». Він же («На захист Квінктія», 96): «Жалюгідно бути вигнаним з маєтку та більше — несправедливо; прикро, коли хтось тебе обманює, більш прикро — коли родич; ганебно, коли руйнують майно, ганебніше — коли з ганьбою; пагубно бути вбитим хоробрим або чесним мужем, пагубніше тим, якого голос герольда /60/ виставляє на посміх; негідно бути переможеним або перевершеним рівним собі, негідніш — слабшим і нижчим; боляче бути переданим іншому разом з майном, більш боляче — ворогові; жахливо захищати справу кари, смерті, жахливіше — захищати найстаранніше».
Інколи велике значення має подвоєння слова в реченні («Енеїда», кн. VII, с. 649 — 650):
(біля нього був син Лавз) 48... а кращим за нього
Був хіба вродою тільки єдиний Турн Лаврентійський 49.
Немає більше риторичних засобів, коли те саме подвоєння виголошується з притиском, наприклад: «Ти вбив свою матір, що тут більше говорити, ти вбив свою матір». Інколи збільшення емоційної сили слова здійснюється виправленням [попереднього] («Проти Верреса», I, 9): «Бо не злодія, а грабіжника, не перелюбника, а гнобителя соромливості, не святотатця, а ворога святощів і релігії ми привели на суд».
Протилежним цьому є зменшування або послаблювання, яким у промові зменшується щось велике. Наприклад, якщо хтось відшмагав людину, сказав би, що він ледве її доторкнувся, якщо поранив, сказав би, що тільки вдарив.
8. Іншим видом ампліфікації є порівняння, коли ми подаємо для збільшення щось таке в тому самому роді, яке саме є великим, і за його допомогою вказуємо, що те, що ми збільшуємо — менше. Бо, без сумніву, буде здаватися великим, якщо доведемо, що воно більше, ніж велике.
Але при збільшуванні запам’ятай таке. По-перше, Треба зіставляти особи з особами, слова зі словами, речі з речами; По-друге. Є двоякий спосіб того зіставлювання. Перший спосіб, якщо, вигадуючи, наводимо те, чого немає, ані не було, наче б воно справді було. Так, Ціцерон (промова «Проти Катіліни», I, 17 [говорив]): «Їй-богу, якби мої раби боялися мене так, як це тебе бояться твої співгромадяни, я б думав, що мені треба залишити дім». /60зв./
Другий спосіб буває тоді, коли для збільшення наводимо правдивий приклад, тобто порівнюємо добре з менш добрим, або погане з добрим, або погане із ще гіршим. Той же Ціцерон (промова «Проти Верреса», IV, 115) сказав: «Порівняйте цей мир з тією війною, прихід цього претора з перемогою того полководця, брудну когорту цієї людини з непере\194\можним військом того мужа, розпусту Верреса зі стриманістю Марцелла 50; про того, хто здобув Сіракузи, ви скажете, що він їх заснував, про цього скажете, що він гарно збудовані [будинки] загарбав».
По-третє. Може також інколи порівнюватись рівне з рівним або про дуже велике можна сказати, що воно дещо менше, але це можливе тільки тоді, коли ми порівнюємо нашу річ з найбільшою річчю, наприклад з божественною. Якби ми сказали, що наша річ більша, здавалося б, що ми беззаконники чи лицеміри або безбожники.
Отже, коли ми щось збільшуємо, зіставляючи з богом, ми не повинні і не можемо твердити, що більшим є те, про що ми говоримо, ніж божий твір або сам бог, бо досить, що воно є або здається подібним до бога чи не багато різниться від бога. Нехай, наприклад, побільшується проповідь Павла 51 шляхом порівняння з проповіддю самого Христа, то ми не можемо говорити, що Павло сказав більше або стільки само допоміг людському родові, як і Христос. Вистачить сказати, що, порівнюючи труди Павла, якими він організував церкву, з трудами самого господа нашого, ти побачив, що вони нерівні (бо що ж може бути рівне богові?), і помістиш їх, зовсім слушно, на першому місці після творів нашого спасителя.
По-четверте. Найкращим буде збільшення шляхом порівняння, якщо воно відбуватиметься так, що ту річ, яку ми порівнюємо, найперше збільшимо в який-небудь спосіб, а особливо через нагромадження другорядних даних. Потім ту саму річ зменшуймо, але покажімо, що річ, яку ми взяли на обговорення, велика і не підлягає такому зменшенню. Саме так Ціцерон чудово зіставляє лагідність Цезаря з його воєнними похвалами (промова «На захист Марцелла», 2 — 3): «Я звик не раз залюбки усвідомлювати собі/61/ подвиги наших полководців, всіх чужоземних племен наймогутніших народів, усі вчинки найславетніших царів і часто охоче повторюю, що усі вони не можуть зрівнятися з тобою ні щодо величі намірів, ні щодо числа проведених боїв, ні щодо різноманітності завойованих країн, ні щодо швидкості закінчення та різновидності ведення війни, і що, й справді, ніхто не зміг би пройти скоріше шлях між найвіддаленішими країнами, ніж вони були пройдені, не скажу — твоїми швидкими походами, але твоїми перемогами. Якби я не визнавав того, що ці подвиги такі великі, що їх могла б охопити будь-чия думка та уява, то я мусив би стати божевільним; але все ж таки є дещо інше, дещо більше. Бо дехто звик зменшувати воєнну славу і відмовляти у ній полководцям, розділюючи її з воїнами, щоб вона не була власністю полководців. І дійсно, на війні велику допомогу дають героїзм воїнів, зручна \195\ місцевість, допоміжні війська союзників, флот, підвіз харчів, але найбільшу частину в успіхах, ніби маючи право на це, вимагає доля і майже всякий щасливий успіх приписує собі, Проте у тій славі, Гаю Цезаре, якої ти досяг недавно, ти не маєш жодного спільника; ця слава, яка б вона не була велика, — а вона справді дуже велика, — кажу, вся твоя. З тієї слави не заберуть від тебе нічого ні центуріон, ні префект, ні когорта 52, ні загін кінноти; а що більше, навіть сама владарка справ — доля не намагається ділитися з тобою тією славою, вона поступається перед тобою, визнає її всю твоєю власною. Бо нерозважність ніколи не поєднується з мудрістю, ані випадок не рахується з порадою».
Я сказав на початку, що спершу треба зіставляти особи з особами, а речі з речами, ти ж розумій, що це робиться звичайним способом, бо надзвичайним можуть також порівнюватись речі з особами і навпаки. Так, дуже тонко Сервій Сульпіцій 53 у втішливому листі до Ціцерона (лист 568) поменшив людську тлінність: «Повертаючись з Азії, коли я плив з Егіни 54 в напрямі Мегар 66, я почав оглядати навколишність. За мною була Егіна, переді мною Мегари, праворуч Пірей 56, ліворуч Корінф 57. Ці міста колись процвітали найбільше, а сьогодні вони розвалені й лежать у руїнах. /61зв./ Я почав так роздумувати: «Ах! Ми, маленькі люди, яких життя повинно бути коротке, обурюємось, якщо хтось з нас гине або вбитий».
Розділ дев’ятий