Про витонченість періоду і, особливо, на що треба звертати увагу в окремих його членах
Увагу треба звертати на витонченість періоду як в окремих його членах, так і в їхніх сполученнях. В окремих членах періоду слід дбати про слова, які можна розглядати двояко: по-перше, як окремі слова, і, по-друге, як вони сполучаються з іншими. Також, тобто в окремих словах прикраса буде двох видів, тобто одна — в окремих словах, інша — у словосполученнях. \257\
1. Варто дбати про підбір окремих слів, щоб вони були чарівними, образними, милозвучними, приємними, вагомими. Чарівні і образні слова мають зрозуміле значення; вони ніколи не сумнівні, двозначні чи неясні. Це слова, що надаються розумові зображенням блискучих речей, як світла, сонця, зір, ясної погоди, блиску металів, прикраси одягу, будівель, /101зв./ пишних тріумфів, або ще й таких, що своє переносне значення беруть від гарних витончених речей, що відсвіжують очі та думку. Треба уникати простих і грубих слів, що означають щось гидке.
2. Милозвучними є ті, в яких багато милозвучних звуків. З приголосних більш милозвучні плавні, ніж глухі, з голосних — а, о, у. Багатоскладові слова вважаються милозвучними, тому Ціцерон слова у найвищому ступені порівняння зараховує до більш милозвучних, ніж у звичайному ступені. Так само він розцінює віддієслівні іменники, що є звучнішими, ніж непохідні. Звідси краще звучить dominator [«панівний»], regnator [«той, що царює»], ніж rex [«цар»], dominus [«володар»]. Так само складні слова більш милозвучні, ніж прості: consceleratissimus [«якнайзлочинніший»], excruciare [«вимучити»], constuprare [«обезчестити»], ніж: sceleratissimus [«найзлочинніший»], crucire [«мучити»], stuprare [«безчестити»].
Однак тут треба брати два слова, з яких, по-перше, складне означало б те саме, що й просте, бо часто воно означає зовсім що інше, як-от: mergere [«занурити»] і emergere («винирнути»), і, по-друге, щоб складне було вживаним і латинським. Через те, не кажи deprodico [«відпересуваю»], transmordeo [«черезкусаю»] і т. д., яких немає у найвидатніших авторів.
3. Найкраще правило добору милозвучних слів — це думка вух, бо хоч не розглядаєш досить боязко і окремо голосних, приголосних або числа складів (наприклад, в цих словах: невимовний біль, зараз, потім), як вони вимовляються, та здається, немов чуємо якесь гудіння бубна. Милозвучними, нарешті, є ритмічні слова, які наповняють вуха.
4. Тут однак знову стережись, щоб ти, обманутий звуком слова, не зарахував якогось варварського або іншомовного слова до латинських чи не вжив останнього в невідомому місці. Бо це спонукало багатьох до таких висловів «через лементи», «прийти до війни», «до катарактів» [порогів] та інших дивовижних слів, якими вони опоганюють свої промови і катують нещасні /102/ вуха слухачів.
Вагомими словами називають такі, що вказують більшу силу чи доброї чи поганої справи і надають образності. Багато таких слів можна бачити в Ціцерона, де він злочинних людей з огляду на їх глупоту називає худобою, а з огляду \258\ на їх божевілля — чумою і потворами, як-от («Проти Верреса», початок промови IV) він говорить: «А тепер переходжу до того прагнення, яке сам Веррес називає своєю пристрастю, його друзі — хворобою і божевіллям, сіцілійці — розбоєм. Як мені це назвати, — не знаю. Я розповім вам про цю справу, а ви самі зважте, як це назвати». Тут бачимо і вагомість слів, і виправлення, і градацію, які вжиті особливо майстерно.
5. Приємними є ті слова, які хоч і належать до менш звучних, однак якимсь способом і без страшного тріскоту вливаються у вухо, а їхній звук подібний до шуму води, що спливає лагідно по схилах. Приємними здаються мені слова Тіта Лівія (історія про Ромула і Рема [«Від заснування міста», кн. I, гл. 4, 6]): Переказ каже, що «коли вода, спадаючи, затримала на твердому грунті кориго, що гойдалося туди й сюди, в якому були підкинуті хлоп’ята, то квиління дітей притягнуло вовчицю, яка прийшла з гір напитися води. Вона подала дітям свої соски з такою великою лагідністю, що старший пастух стад застав її, як вона вилизувала дітей». Таких амброзій повно є у Тіта Лівія, Саллюстія, Цезаря, Курція і Ціцерона, особливо в «Листах до близьких», діалогах, «Туркуланських диспутах» та ін. Але пам’ятай, що приємні і звучиі слова не варто застосовувати будь-де, а там, де цього вимагатиме справа.
Отже, в великих, /102зв./ страшних, жахливих, подиву гідних справах, що вимагають високого стилю, вживаються звучні та вагомі слова, середніх або низьких — легкі, а в приємному змісті — милі та чарівні. Цього слід дотримуватись і в окремих словах. Щодо словосполучень, то тут треба використовувати особливий метод: слід запам’ятовувати і певні вади і достоїнства, виписані з творів Ціцерона та інших учителів красномовства.
ВАДИ, ЯКИХ ТРЕБА УНИКАТИ В РОЗМІЩЕННІ
Ціцерон нараховує шість таких вад, яких оратор повинен обминати в розміщенні.
1. Гіатус голосних, коли попереднє слово кінчається, а наступне починається голосною, і тоді, коли голосні однакові, наприклад, alma aurea antiqua saecula [годувальниця у золоті старі віки]. Збіг сибілянтів s, x, а також складів, що віддають подібний звук, наприклад, rex Xerxes in ponto pontem fecit [цар Ксеркс побудував через море міст].
2. Часте повторення того самого слова, хіба що цього вимагає якась мовна фігура, якою є, наприклад, повторення, \259\ подвоєння, метонімія 26 і т. д., або якщо воно вживається не поважно, а для жарту, що дозволяється епіграматичним поетам, як, наприклад, у цьому дистихові:
Si procul а Proculo Procu li сатрапа fuisset,
Nunc procul a Proculo Proculus ipse foret.
[Прокула якби дзвіниця була та від Прокула близько,
Близько сам Прокул тепер був би від Прокула теж].
3. Вживання однакових відмінкових закінчень або слів, що закінчуються однаково: той своїми благаннями, похвалами, /103/ моліннями доможеться в царя, що він схвалить цей закон, похвальний, постійний, незмінний.
4. Хибним є гіпербатон або негармонійне переставлення слів, якби я, наприклад, період Ціцерона виголосив так: «Я помітив, що вся на дві поділена частини є промова обвинувача». Ця вада, здається, буває найчастіше тоді, коли слова, що взаємно доповнюють себе, відокремлюються довгим відступом або коли багато слів взаємно переставляються.
5. Отже, при такому переставленні треба дивитися, щоб слова переставлялися тільки з тими словами, з якими мають композиційно близьке відношення, і щоб не мішалися ті, що стосуються підмета, з тими, що відносяться до присудка. Так, Ціцерон дуже влучно сказав: «Я помітив, що вся обвинувача промова на дві поділяється частини». Тут два гіпербатони: один з боку підмета: вся обвинувача промова, другий — присудка: на дві поділяється частини. Бо «обвинувача» належить до підметової групи, очевидно, промови, і з уваги на граматичну структуру вважається ближчим до промови. Рівно ж «на дві частини» належить до присудкової групи «поділяється» — цей присудок поєднується композиційно з попередніми словами.
6. Шоста вада — довгі періоди, що робить мову не зрозумілою і втомлює вуха слухачів, а якщо ж необхідність вимагатиме багато слів, то їх треба виголошувати почленно або синтагмами.
7. До тих вад можна додати ще сьому, тобто частоту і сусідство рівноскладових слів, /103зв./ що найбільше шкодить промові, бо вона тоді здається повільною і підскакує, кульгаючи, та її виголошування важке і неплавне, якби ти, наприклад, сказав: «Найвищим добром єдиного правдивого нашого бога ми, окремі смертні, повинні називати...» \260\
ДОСТОЇНСТВА ПРАВИЛЬНОГО РОЗМІЩЕННЯ
У розміщенні слів велике значення має те, які слова ставимо раніше, а котрі — пізніше.
1. Отже, найперше, якщо мова посилюється, то за легшими треба ставити більш вагомі, і, навпаки, коли мова послаблюється і робиться спад. Наприклад («Філіппіка», II, 26, 64): «Коли всі очікували в напруженні, хто ж міг би бути таким безбожним, таким божевільним, таким ворогом богів і людей».
2. Треба зберігати природний порядок і достоїнство речей: скоріше кажи день і ніч, ніж ніч і день, схід і захід, чоловіки і жінки, ніж навпаки. Наприклад («Філіппіка», II, 22, 54): «Ох, ти нещасний, якщо ти знаєш, то ти ще більше нещасний, якщо не знаєш, що тільки це одне буде записане в літописах, зберігатиметься в пам’яті людей, і нащадки навіки пам’ятатимуть про це...»
3. Незалежний орудний треба ставити або на початку речення або перед дієсловом: «Дурні, пригадавши собі минулі лиха, мучаться, мудрі, згадавши про минулі блага, радіють (Про межі добра і зла). А ось приклад («Тускуланські диспути», IV): «Зрозумівши справу в уживанні слів, легко їх [ці вади] усунемо».
4. Якщо незалежний орудний буде в супроводі дієслів, так що може творити синтагму, то історики його дуже вдало вживають в кінці (наприклад, Тіт Лівій, XXI): «Чим запекліше боролися з двох боків, тим більше було поранених, жодна стріла не падала даремно між зброєю і тілами». /104/
5. Двоскладовий прикметник краще вживати після багатоскладових іменників (наприклад, Ціцерон, «Про підбір матеріалу», кн. I, 30, 62): «Піфагорейцям 27 заборонено, як думають, вживати боби, бо викликають велике здуття». Так само порядкові числівники, компаративи і прикметники у вищому і найвищому ступенях і ставляться після іменників. Приклад («Філіппіка», II, 2): «Одержав завдяки посередникові найпідлішому».
6. Сюди належить теж прикметник «жодний»: «Більш лагідно не можеш вчинити жодного добродійства».
7. Прикметник дуже гарно відділяється від іменника і прізвища, від власного імені: Марк справді Цетег 28 і т. д. (Ціцерон, «Про славних ораторів»).
8. Прикметник у вищому ступені порівняння гарно займає своє місце на початку і в кінці періоду: «Ученіший кінь, живіт якого стиснений, якщо він бистріший» (Квінтіліан). Визначення, яке додається до власного імені для похвали або догани, краще ставити перед ним: «Такий великий любитель таємниць Демосфен». \261\
9. Займенники «те» і «це», коли стають відносними, то «те» відноситься до речі згаданої раніше, а займенник «це» до речі, про яку йшлося пізніше.
10. Займенник невивідний ставиться після дієприкметника, а інколи перед іменником і прикметником: «Піфагор волів називати себе не мудрецем, а любителем мудрості». Дієслово «є» ставиться на початку речення після якогось слова, а в кінці гарно розміщується після прикметника у вищому ступені порівняння. Завжди в Ціцерона: це є, буде і т. д., і в кінці: «Жоден театр для чесноти не є більш, ніж свідомість» («Тускуланські диспути», II).
11. Прислівники розміщуються після прикметників або після інших прислівників, що утворені від іменників: «Однак набагато менше ораторів, /104зв./ які вважаються добрими поетами» (Ціцерон, «Про оратора»).
Зверни тут увагу: те, що ми сказали про окремі слова і про вади, яких треба уникати при розміщенні слів, стосуються ораторського стилю будь-якої мови. А зауваження щодо чарівного розміщення у Ціцерона служать тільки для латинської мови, а в нашій рідній мові треба керуватись іншим методом, який замітить кожна старанна людина, бо цей спосіб споріднений з нашим.
Розділ шостий.