Як біла тінь суворої скорботи

Наді мною синєвіко неба:

сіро-чорнашлакова трунагетьобшила душу.

(В.Стус)

Метафора з часів античної риторики й філософії була і є в центрі уваги вчених-лінгвістів, філософів, психологів, бо це один з основ­них шляхів пізнання реальності й ідеалу шляхом перенесення по­нять з однієї сфери в іншу: від конкретно-чуттєвої до абстрактної, від матеріальної до духовної. Метафору можна назвати логікою в образі, настільки точно вона може передати сутність обраного яви­ща, субстанції в образі.

Метафора є в науці, культурі, освіті. В часи розвитку інформа­ційних технологій, інтенсивного розвитку реклами, коли вимагаєть­ся короткий, чіткий, але ємкий та образний вербальний текст,якийби швидко запам'ятався, засвоївся і «збудив» свідомість саменацей, актуалізований предмет, роль метафори у мовному спілкуванні зростає. Визначний філософ і письменник X. Ортега-і-Гассет вва­жав, що метафора подовжує «руку» інтелекту, її роль у логіці мож­на уподібнити до вудочки на рибалці чи рушниці на полюванні.

Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису і пояснення склад­них явищ у процесі наукового дослідження. В результаті сформу­вався цілий клас наукових метафор.

Метафору використовують як назву для нових предметів, ре­чей, явищ: мишка (для управління комп'ютером), лапка (у швейній машині), собачка (деталь), кросівки, вітрівка, в 'єтнамки, бікіні та багато інших. Так виникають загальномовні метафори, які че­рез часту вживаність і поширеність втрачають свою фігуральну ознаку.

Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна і основ­на функція метафори — образна. Вона здатна швидко й точно акти­візувати перцептивні можливості слухача, викликати спрогнозо-ваний відгук у свідомості й почуттях. Вміння мовця творити свої, оригінальні метафори — це великий талант. Про це говорив ще Арістотель. Навчитися метафоризувати важко, але можливо. Ме­ханізм конструювання метафори складається з кількох етапів.

Перший етап — це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження — суб'єкта метафори.

Другий етап — пошук додаткового об'єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціа­цію об'єкта метафори.

Третій етап — це синтез обраних об'єктів — суб'єкта та об'єк­та, при якому ознаки обох створюють новий образ.

Як приклад можна навести пошук і створення метафори для рекламування мобільного телефону «Нокіа», описані А. Бичковою у журналі «Реклама»:

Ознаки об'єкта: Асоціації, що виникли за аналогією до цих ознак:

мініатюрний іграшка, метелик, птах

забезпечує постійнийзв'язок бути завжди напоготові, контро­лювати, непомітно, поряд, дім, батьківщина

надійність не підведе, можна йти в розвідку, Штірліц

відома торгова марка популярний герой, радість впізнан­ня, зірка, герой фантазій

престижний крок до успіху, впевненість у собі, супермен

зручний, простий завжди зі мною, ти не один у лісі

для використання і полі

Наступний етап — зіставлення між собою асоціацій, в резуль­таті чого народилася розгорнена метафора, в якій використано образні аналогії:

мініатюрний — птах

постійний зв'язок — мобільний телефон

надійність — не підведе, Штірліц

відома торгова марка — популярний герой

престижний — супермен

зручний — ти не один (а з телефоном)

В результаті відбору варіантів метафора втілилася в такий рек­ламний малюнок: Штірліц на фоні весняного неба з мобільним телефоном у руці мрійно дивиться на журавлів. Внизу напис: «Кра­ще «Нокіа» в руці, ніж журавель у небі», модифікований з відомої приказки «Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі».

Синестезія (від гр. вупаівйіеків — одночасне сприйняття) — різновид метафори, побудований на поєднанні лексем, що позна­чають різні сфери чуттів або щось сприйняте одночасно різними органами відчуттів. В результаті синестезії утворюються синте­тичні художні образи з акустичними компонентами:

Коливалося флейтами

Там, де сонце зайшло;

Гей над дорогою стоїтьверба, Дзвінкі дощові струни ловить.

(П. Тичина) Метонімія

Метонімія (відгр. теїопутіа — перейменування) —це мета­форичний троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу), немає серця (жорстокий).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є сти­льовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усно­му мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують виразиназразок:міністерство згодне,район знайшов кошти,інститутпідтягнувся, його знає весьбудинок, село повчало тощо.

У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу. Напри­клад: Кругом листочки обведу та й списую Сковороду (Т. Шевчен-| ко); Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всіскіфи зо­лоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то що ж лишилось? Піднімати брили. Історіюпо золоту читать; Вони твій хистпоклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташеня­татого Саду,пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад,чаїнийжаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними (М. Стельмах).

Синекдоха (від гр. купеїоіосЬе) — це різновид метонімії, такий тропеїчний зворот, в якому ціле подається через назву його части­ни, загальне — через його часткове вираження: влаштувався на роботу, може, яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба [дружно жили]; має десь руку; не показує носа.

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на грунті асоціації за залежністю і суміжністю. Проте якщо метоні­мія заміщає назвою цілі його частини (слухав Шопена), то синек­доха заміщає назвою частини ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мар­тин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем [дасть притулок і догляд]; Човни ж везли у десять пар волів, явив­ши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

У риториках такі тропи називають фігурами заміщення.

Парономазія

Парономазія (гр. рагопотакіа — «біля називання») — стилістич­на фігура, що виникає на каламбурному зближенні близькихзазвучанням, але різних за змістом слів:талант твійлатаний(Т. Шевченко);вогонь вагань (Д. Фальківський); будьтебезумні — незимні, атоми утоми (П. Тичина);серпанок серпня (І. Драч);

груди грудня (М. Вінграновський); убілій білоті недосягання (В. Стус); Зимно, зимно вітер над землеювіє. І кричить, івиє, ікогось шукає (О. Олесь).

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові несподівані умовно-асоці­ативні образи: Синь ужесиніє. Ніч іде нечутно, та для містаночі наче і нема (В. Сосюра);Борвій-буран схопив дерева вбран;

І ніжнимчадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо затерпінням є Трипілля, а заЧерніговом — Черніг(Л. Костенко); / вже болить душа надуб здубіла, в ційчужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).

Широко використовується звуко-семантичне зближення слів у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену фор­му, яку називають паронімічною атракцією (лат. аіїгасгіо — притягу­вання). Паронімічна атракція може формуватися на фольклорній ; семантичній паралелі: Тазабіліли сніги,забіліли білі, ще й діб­ровонька... Тазаболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації і ніби притягує до себе різні дис-трибути: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь,білий цвіт на калині; плаче тепербілим цвітом мамина вишня в саду (Д. Лу-ценко) тощо.

На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] на скро­нях — зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — ви-, никла асоціативно-узагальнена поетична формулабілий біль', ...бо-і лем збілілим (О. Олесь); Лечу надбілим болем бєздоріж... (Л. Ко-. стенко);Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси І до соснибіліє, начебіль, забіль біліша (В. Стус).

Риторичне запитання

Це дуже давня риторична фігура, відома ще з часів античної риторики. За лексико-граматичним вираженням вона не відріз­няється від звичайного запитання. Специфіка риторичного запитан­ня полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Наприклад: Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в ру­ках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини? (М. Стельмах);

Душа полів, ти пам 'ятаєш стерні? Оцю печаль, покинутість оцю? (Л. Костенко).

Риторичне запитання не потребує відповіді у двох випадках. Перший — найпоширеніший, тому що відповідь і так усім слуха-| чам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слуха-| чем. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак автор, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації, трагізм або комізм її, звернути на неї увагу співрозмов­ників.

| Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою [ простою, як здається на перший погляд. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього є на це запитання зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше). В такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. В. Клюєв вважає, що риторичне запи­тання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігу­ри, що грунтуються на критерії щирості'. Наприклад: Житечко-житечко,хто ж тебекосити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе; О па-м 'ять і смуток землі,чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито... (М. Стельмах).

Вглядаюсь в осінні стерні —

Куди ти біжиш, дорого?

І як ти озивешся — з такої німоти?

(В.Стус)

Душе моя обпалена, І як ти ще жива?

(Л. Костенко)

Риторичне звертання

Риторичне звертання — це також фігура античної риторики, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мов­ця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця тощо, тобто ця фігура також тримається на «принципі щирості». Саме в риторич­них звертаннях предметом звернення буває, як правило, не конк­ретна особа, а якісь речі, уявлення, поняття, глобальні субстанції тощо.

Земле рідна! Мозок мій світліє... (В. Симоненко)

Вернидо мене,пам 'яте моя!

Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах?

(В. Стус)

Добрий ранок, мояодинокосте!(Л. Костенко)

Риторичний оклик

Риторичний оклик — це фігура, що виражаєзахоплення, якемали б зрозуміти всі, приєднатися до мовця, іживе ця фігура та­кож на «принципі щирості». Наприклад:

Ах, скільки радості, коли ти любишземлю,Коли гармонії шукаєш у житті!

(П. Тичина)

О полини, сиві полини! Хто посіяв вас на землі нашій?Чи васпосіяли по степах неораних прадавні скіфи?.. А може,ви посія­лись по всій землі нашій у давні роки козаччини?..

Яка дивовижна стійкість, яка живучість! (І. Цюпа)

Чоловіче мій,запрягай коня!Це не кінь, а змій — миготить стерня.

(Л. Костенко)

Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний еле­мент, коли мовець окликом висловлює для когось, захоплення чи­мось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Риторичне порівняння

Порівняння — це фігури, в яких мовне зображення особи, пред­мета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб: дівчина струнка, як тополя; волошкисині, як небо; надворітепло, як улітку; руки,як білі лебеді; Синіє день,як пізні капусти (Л. Кос­тенко).

В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсут­тєвішої ознаки описуваного предмета і пошук іншого предмета, для якого ця ознака є виразнішою, а потім зіставлення з ним і опис ; цієї ознаки: Сплив вересеньсиній, як терен. Жовтень палає,чер-\ воний, якглід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порів­няння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівню­ють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розмі­ром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні й образні. При логічних порівнян­нях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предме­тами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, озна­ки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне: Конкурс пройшов організовано,як і в минулому році; Все склалося так добре,неначе на замовлення; Брови в Івана широкі,яку батька;

Хлопчаки,як дорослі, зосереджено копали грядку (Усне мовл.);

І на Україні я сирота, мій голубе,як і на чужині (Т. Шевченко).

Логічні порівняння використовують у науковому, офіційно-діло­вому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інфор­мацію.

Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоп­лює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

1. Порівняльний зворот (непоширений і поширений) зі сполуч­никамияк, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина була невеличка на зріст, але рівна,як струна, гнучка,як тополя, гарна,як червона кали­на, довгобраза,як червонобокі яблучка, губи були повні та чер­воні,як калина (І. Нечуй-Левицький); Мене спиняє біла піна гре­чок, запашна, легка,неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбин­ський);Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М. Рильський);

Пливе над світом осінь,як медуза... (Л. Костенко).

2. Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденькосоловей­ком щебече та плаче; Синє морезвірюкою то стогне, то виє;

І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);Черво­нобоким яблуком доспілим скотився день... (М. Рильський).

Порівняльні конструкції з орудним відмінком мають давнє по­ходження. В них знайшли відгомін метаморфозні вірування пра­українців, тобто вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю, дівчини — в лілею, тополю, мавку, брата й сестри — у квіти братики-й-сестрички, козака — в явора, чоловіка — у вовку­лака, сліз — у квіти тощо). Мова українського фольклору вироби­ла свою поетичну стилістику, в якій відобразила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні паралелізми порівняльного характеру в народних піснях на зразок: Летіла зозуля та й стала кувати. Ой то ж не зозуля, то рідная мати. Найповніше такі об­разні асоціації виражаються конструкціями з орудним відмінком, які важко назвати чисто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами ма­теринки (українська легенда). Виразними є такі конструкції в на­роднопоетичній стилістиці Т. Шевченка: / на диво серед полято­полею стала; А весною процвіла я [дівчина]цвітом при долині...;

Та випливирусалкою завтра серед ночі; Буде над ним його мила квіткою стояти; Прилинутиголубкою; Полетітипташкою.

Метаморфозні конструкції поступово набували функцій образ­них порівнянь і ставали продуктивними стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції уже порівняльного ха­рактеру: серденькосоловейком щебече та плаче; червоноюкали­ною постав на могилі;орлом сизокрилим літає [Ярема]; виюсо­вою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною сіли. У порівняннях типу гадюкою зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта й об'єкта порівняння найвищий. Тому такі порівняльні конструкції з орудним відмінком фразеологізувалися: стояти стіною, дивитися вовком [чортом]...

Побудовані на принципі заперечення, порівняння допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження. Обов'язкова в цій порівняльній конст­рукції часткане розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт і об'єкт та створює роздільну порівняльну ситуацію, що виражається

Е одночасно риторичною фігурою — синтаксичним (стилістичним)

паралелізмом:

Не русалонька блукає,• То дівчина ходить...;

:, Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає.. То дівчина заручена

Калину сажає.

(Т. Шевченко)

§ В аналогічних порівняннях часто суб'єкт означає істоту, а об'єкт ^ береться зі світу природи або і суб'єкт, і об'єкт — з природи. По­рівняння можуть мати кілька видів граматичного вираження.

1. Підрядне речення: / блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав,неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав(Т. Шевченко); Долиною повилась річечка,неначе хто кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло жит­тя,як листя за водою (Л. Костенко).

2. Конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників: кращий, ніж...; вищий, ніж...; чорніше чорноїземлі блукають люди (Т. Шевченко).

3. Описові порівняння на зразок:Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино,з горіха зерня (І. Франко).

4. Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину: Кров твоя —рубін коштов­ний, кров твоя —зоря світання (Леся Українка); Я —невгаси­мий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П.Тичина).

5. Порівняльно-приєднувальні конструкції, побудовані за прин­ципом образної аналогії: Л у к а ш. Ой скажи, дай пораду, як про­жити без долі! Доля.Як одрізана гілка, що валяється долі!

(Леся Українка);Як мисливець обережний, звіробійник довго­літній, посивілий слідопит прилягає теплим ухом, щоб почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй ірозбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі одягни (М. Рильський).

Не гнівайтесь на мене, діти!

Старий я став, сумний, сердитий,

Боюсь німої самоти,

Коли нема куди іти

І ні до кого прихилитись...

Так у степу осіннім птиця

Махає раненим крилом

Услід за радісним гуртом,