Стратегічний закон – це своєрідна система побудови програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія оратору потрібна для того, щоб реалізувати концепцію, досягти мети мовлення. Стратегія розробляється відповідно слухацької аудиторії, за роками навчання – на один семестр, на два семестри і т. ін. Стратегія складається з таких компонентів: завдання (що саме необхідно пояснити, як переконати, в чому переконати, за допомогою яких аргументів);

Формулювання тези – твердження, яке оратор, ритор, промовець повинен довести, захистити чи заперечити; теза повинна бути сформульована точно і зрозуміло без двозначностей, вона не повинна змінювати форми упродовж усього доведення.

Стратегія неможлива без тактики. Саме тактика деталізує і конкретизує стратегію.

П’ятий закон – тактичний закон. Слово тактика у риторичному вимірі означає «прийоми та засоби досягнення будь-якої мети, лінія поведінки».[52] Тактичний закон формує уміння працювати з фактами і аргументами, передбачає активізацію розумової діяльності слухачів, створює атмосферу інтелектуальної співтворчості між ритором і аудиторією.

Домінантою тактичного закону є обґрунтування або аргумент - логічне доведення, підстава, досвід, що використовується для підтвердження власної думки.

Аргумент вживається у значенні логічного доведення думки, істинність якої перевірена і тому вважається підставою істинності чи хибності іншого твердження. Аргумент використовується в полеміці, стосується принципів еристики, за якої доведення спрямовані до істини, до публіки задля впливу на почуття аудиторії, аби та мала змогу скласти об’єктивне уявлення про предмет судження. Як аргумент, застосовується також «основна помилка» в доведенні, коли теза обґрунтована хибними посиланнями. Так, поширеними апологетами дидактичних чи соціальних концептів письменства вислів «Література – це засіб виховання» спотворює справжнє призначення художніх феноменів, нівелюючи їх іманентні властивості за рахунок освітньо-педагогічних – другорядних для мистецтва. Аналогічні порушення стосуються і підстав, де у значенні аргументу, що підтверджує певну тезу, наведено таке положення, котре хоч і сприймається як заздалегідь хибне, однак саме потребує доведення, як, наприклад, стиль, «наукового реалізму», обстоюваний І. Франком. Часто в інтелектуальній практиці спостерігається логічна помилка («порочне коло»), спричинена порушенням закону достатньої підстави, коли теза виводиться із аргументу, і навпаки.

Аргументація – логічний процес, в якому істинність певного положення виводиться з істинності аргументів, сукупності доведень на користь чого-небудь. Точність, всупереч формулювань, послідовність викладу суджень та спостережень, сумлінне користування першоджерелами, розуміння динаміки художньої свідомості, дотримання принципів об’єктивного історизму сприяють формуванню оптимальної системи суджень. Наприклад, специфіка літературознавчих суджень, на відміну від аналітичного потенціалу природознавчих наук, полягає в тому, що висновки, зроблені щодо студіювання предметів мистецтва, не завжди можна підтвердити; передусім це стосується історичних періодів еволюції письменства, стильових тенденцій та напрямів (класицизм, бароко, сентименталізм, реалізм, символізм, сюрреалізм тощо), генези творчої лабораторії письменника. Дослідник не може увійти в уже історично завершене літературне середовище і витлумачити його з абсолютною відповідністю, тому він здійснює свою аналітичну роботу шляхом накладання творчого досвіду минувшини на власний через розуміння історичної перспективи, уникаючи втиснення її у схематичні матриці свого літературознавчого сьогодення чи жорстких ідеологем.

Аргументація – це логічне обґрунтування тези доповіді, використання законів логіки, доведення, факти, аксіоми, судження. В академічні риториці, як доказ, часто використовується прийом посилання на авторитет ученого, подаються дані про результати експерименту і т. ін.

Здатність ритора переконувати, ефективність його аргументації залежить від багатьох складових, а саме:

– його власного інтелектуального потенціалу;

– його компетентності в питанні, що обговорюється чи висвітлюється у лекції, доповіді;

– його уміння логічно мислити;

– знання ним аудиторії, від його уміння нею керувати;

– його емоційності, чуттєвості та ін.

Тактичний закон академічної риторики передбачає активізацію уваги слухачів, яка відбуватиметься у певній послідовності. Спочатку необхідно зацікавити аудиторію, потім – спонукати до роздумів, врешті – викликати обговорення та прийняття рішення. Отже, тактичний закон передбачає віднайдення ритором ефективних засобів впливу на слухачів.

Всі закони, про які йшлося вище, були спрямовані на розвиток ефективного мислення людини.

Шостий закон – мовленнєвий. Мовлення – мова в її конкретному індивідуальному вираженні як засіб спілкування, висловлення думки. Вперше розмежовування мови і мовлення здійснив Ф. де Соссюр, розглядаючи опозиції langue (код, об’єкт лінгвістики) та parole (використання словника). Поглиблення концепції великого мовознавця після критичного її переосмислення відбулося завдяки науковим студіям структуралізму, за якими мову і мовлення трактували як графічно зафіксовану систему знаків, правила користування ними і їх використання в спілкуванні, як загальне явище та форми його існування. Мовлення вважають частковим, окремим, індивідуальним явищем, втіленим у конкретних текстах.

Мовленнєвий закон академічної риторики передбачає правильність, виразність, ясність, точність, багатство, образність, стислість, доцільність мовлення ритора.

Логічність мовлення – передбачає здатність оратора висловлювати свої думки у логічній послідовності, поступово розкривати суть питання, висувати тези і давати їм аргументоване обґрунтування, пояснювати факти, робити вмотивовані висновки. Тут неабияке значення має логічний наголос – «виділення при вимові підсилювальною інтонацією найголовнішого за змістом слова в реченні»[53].

Правильність. Науковець зобов’язаний володіти нормами української літературної мови, ретельно працювати зі словниками, довідниками, багато читати художньої та фахової літератури, самому складати тексти промов, вітальних адрес, листів, постійно тренуватися.

Виразність. Засоби виразності мови можуть бути фонетичними, образними, синтаксичними. Фонетичні засоби виразності – це інтонація, тембр голосу, дикція, темп мовлення. До образних засобів мовлення належать епітети, метафори, порівняння і т. ін. Синтаксичні засоби мовлення представляють приказки, прислів’я, крилаті вислови, афоризми, цитати, синтаксичні фігури (звертання, повтор, період, риторичне запитання, градація та ін.).

Виразність промови ритора виявляється у його здатності володіти різноманітними стилями мовлення. Так, у наукових текстах виразність мовлення досягається умінням логічно мислити, послідовно висловлювати думки, здатністю вільно оперувати професійною лексикою, науковою термінологією. Аудиторія завжди радо сприймає ритора, який має багатий лексичний запас, вільно послуговується тропами і стилістичними фігурами, багатозначними словами, фразеологізмами, синонімами, епітетами, мовними зворотами.

Ясність мовлення, за Г. М. Сагач, – це смислова прозорість виступу оратора, що забезпечує його зрозумілість, доступність, засвоєння слухачами. Ясність – одна з найважливіших комунікативних якостей тексту оратора, яка досягається на рівні ясності думки, чіткої логіко-композиційної будови, визначеної мети публічної комунікації, а також високої культури мовлення оратора, зокрема орфоепічної культури.[54]

За Л. І. Мацько, ясність забезпечується точністю та логічністю, ясним вважається «усне мовлення адресатові, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, як трохи випереджатиме її, тобто буде ефект несподіваного відкриття. Слухач в такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, здогадується, що послідовно йтиме далі, і часто каже або думає: «Ясно, я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяє чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, чергування розміреного та уповільненого ритму, спокійний і ввічливий тон».[55]

Точність мовлення спонукає до точності дій, тому так важливо для викладача, вчителя, оратора постійно удосконалювати її. Точність називають «однією з найважливіших ознак культури мови, оскільки вона уберігає нас від зайвого говоріння».[56]

Точність передбачає грамотність мовлення, а у науковому тексті вона досягається за допомогою правильно вжитих термінів, умінням підібрати слова та вирази, вдало зіставляти слово і предмет.

Чистота мовлення оратора спонукає до дотримання літературно-нормативної вимови, орфографічних, орфоепічних, лексичних та граматичних норм. Сучасний викладач повинен не допускати у своєму мовленні неосвоєних наукою запозичень з інших мов, невластивих для української мови зворотів і форм, що нині у великій кількості з’являються у ЗМІ. Загалом свідченням чистоти мовлення оратора є:

– літературна вимова;

– грамотне письмо;

– відсутність суржику, вульгаризмів, невиправданих повторів;

– правильна будова речень;

– чітка дикція.

Стислість мовлення виховує уміння говорити по суті, відповідно теми виступу, відповідно проблеми, що висвітлюється, наприклад, у науковій доповіді. Багатослів’я деформує процес спілкування, девальвує власне Слово. Вимога до кожного оратора – говорити так, щоб думкам було просторо, а словам тісно.

Багатство мовлення передбачає вільне володіння оратором усіма мовними засобами, багату синонімію, тропіку, стилістичні фігури. Однак науковий стиль обмежує обшири використання цих засобів, оскільки надто барвисте мовлення відволікатиме увагу слухачів від основної теми, спонукатиме їх до захопленості зовнішньою формою промови чи лекції. Треба мати на увазі, що одноманітне мовлення втомлює слухачів, а різноманітне – активізує.

Закон краю (за Г. М. Сагач), – це виведена з практики й експериментально підтверджена психологічна закономірність, сутність якої стосовно публічного виступу в тому, що слухачі краще запам’ятовують початкові й заключні фрази, фрагменти промови. Закон краю – одне з правил композиції виступу, що вимагає особливо ясно викладати тему, проблематику й завдання лекції (початковий фрагмент), а також чітко формулювати часткові й загальні висновки (заключні фрагменти виступу). Оратору не рекомендується затягувати вступ, а в заключенні слід нагадати основні положення виступу.

Закон ефективної комунікації означає встановлення контакту, взаєморозуміння оратора і аудиторії.

В арсеналі академічної риторики є багато засобів до налагодження контакту між промовцем і слухачами, наприклад: мовний етикет, вдале звертання до присутніх, використання словесних формул етикетного мовлення, висловлення похвали чи вдячності аудиторії, посмішка, візуальна та акустична орієнтація оратора.

Наступний закон – закон рефлексії. Він передбачає здатність промовця проаналізувати свій виступ, осмислити свої дії, відчуття. Не кожний лектор чи викладач здатен неупереджено оцінити свій виступ, оскільки не легко позбутися власних амбіцій та самозакоханості. «Якщо після промови в душі автора – велике захоплення, можна сподіватися, що здалося щось більше, ніж планувалося. Коли ж «щось муляє» або охоплює смутна тривога, треба негайно шукати помилки. Як правило, ці спочатку несвідомі відчуття при усвідомленому аналізі підказують, у чому полягає причина»,[57] – пише Л. Мацько про рефлексію. Зазвичай після стану рефлексії виникає почуття тривоги, занепокоєності, постають питання: де допущено помилку? що треба зробити, щоб уникнути помилок такого типу у майбутньому? Таким чином рефлексія спонукає промовця до самовдосконалення, невтомної праці над собою.

Далі промовець чи викладач шукає відповідь на поставлені питання, а щоб їх знайти, він повинен здійснити системний аналіз власної поведінки і поведінки слухачів чи студентів. Здійснення такого аналізу – це царина системно-аналітичного закону (за Г. М. Сагач). Причини невдачі можуть бути різні, але тягар відповідальності завжди нести промовцю.

Закон виключення третього – одне з суджень є обов’язково істинним, тоді інше – неістинне, а третього не дано.[58]

Закон достатньої підстави – жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження – справедливим без достатнього обґрунтування.[59]

Закон суперечності – жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним.[60]

Закон тотожності – будь-яка завершена думка зберігає свою форму в межах певного визначеного контексту.[61]

Дотримання законів в академічній риториці правильно орієнтують промовця-ритора-лектора-викладача і забезпечують успішний результат.

Запитання. Завдання.

13. Поясніть, що таке закон?

14. Назвіть закони академічної риторики.

15. Поясніть суть закону ступеневої послідовності.

16. Поясніть суть концептуального закону.

17. Поясніть суть закону моделювання аудиторії.

18. Поясніть суть стратегічного закону.