Про смуток, співчуття і втіху

Під поняттям смутку розуміється все сумне. Далі, іншим є смуток, коли ми страждаємо з приводу власного горя, а ще іншим, якщо з приводу чужого. Перший називається просто смутком або стражданням, а другий — співчуттям або милосердям.

Взагалі смуток — це відчуття або уява наявного зла. Він протилежний радості. Тому згадай визначення радості, а вже з нього й визначення смутку. Отже, перший вид смутку — це уява власного сучасного лиха, а другий — розуміння чужого лиха.

Смуток, який ми переживаємо з приводу власного горя, не треба ораторові викликати, бо він не є корисний, та й досить уже для горя того лиха, яке скоїлось. Але, здається, є один виняток, коли церковний проповідник збуджує в душах грішних муки покаяння, про що скажемо на своєму місці.

Іноді може нас хвилювати власний смуток, саме коли люди згадали про своє нужденне становище, щоб не виявляти своєї зарозумілості, і в цьому, на мою думку, полягає мета написання трагедій. Зрештою, можна в разі потреби зворушити когось власним стражданням, що, однак, здається неприродним, а це досягається тими засобами, якими викликається також співчуття.

МИСТЕЦТВО ЗБУДЖЕННЯ СПІВЧУТТЯ

Майже цими самими засобами, що й радість, лише спрямованими в протилежному напрямку, викликається смуток, співчуття, а особливо тоді, коли смуток є загальним, тобто стосується всіх. Тоді, по-перше, треба викликати радість, згадуючи \325\ попереднє щасливе становище, по-друге, вказати на непередбачену зміну долі, по-третє, заявити, що вона — явище незвичне, по-четверте, вершина збудження радості міститься у викладі, перебільшенні та описі нещастя, яке трапилось. Важливими, однак, настановами про співчуття є такі: по-перше, співчуття збуджується легше в людей, які люблять, і в тих, які зазнали якесь горе. Звідси, раніш треба збудити любов до нещасного, або, про що прекрасно нагадує Ціцерон, взагалі треба говорити про горе, /139зв./ про змінність долі, про нетривкість людської природи, про небезпеки, а тоді щойно перейти до з’ясування горя того, про кого йдеться. Люди особливо виявляють співчуття тоді, коли вони вважають себе людьми, тобто коли вони розуміють, що вони не вічні, не щасливі і наражені на небезпеку. По-друге, якщо співчуття — це страждання з приводу горя іншої людини, то тут виникає необхідність з’ясувати горе тієї людини, до якої маєш викликати співчуття. Це досягається жалібною розповіддю, наповненою сумними вигуками, уподібленням і іншими риторичними висловами, далі перебільшенням з’ясовуваного, а щоб воно легше виходило, додаєш усе основне, що стосується цієї справи і що побільшує горе.

ДАНІ, ЯКІ ЗБІЛЬШУЮТЬ ГОРЕ

По-перше, дані особи: необхідно заявити, що потерпілий невинний, відважний, знатний, кращий від інших, привітний, щирий, прекрасний, зі всіма дружить, знає мистецтво і чесноти. Нарешті, треба сказати все, що робить людину прекрасною.

По-друге, дані підсудного, а саме те, що він переніс або переносить незвично велику і складну біду, таку-то і таку-то, і тут дати опис.

По-третє, дані місця: в цьому місці, яке найменше йому підходить і яке може збільшити значно муки.

По-четверте, дані часу: чи то на старість, коли менше сил перенести горе, чи то в молодості, яка є і милою, і найбільш гідною співчуття, чи в святковий радісний день, коли інші раділи, чи то в сумний день, коли одне горе збільшує друге.

По-п’яте, дані причини: чи він зазнав цього без причини, чи ради захисту доблесті або батьківщини, чи з любові до бога, тому що він сказав і правду, не був підлабузником і не подібний цим злочином до інших тощо.

По-шосте, дані способу: зі способу може випливати багато, але, передусім, треба подати наочно всю справу, якою вона була або могла бути.

Як передує співчуттю любов або смуток, або одне з них, так і можуть бути вони в парі або чергуватись. Тут можна \326\додати ще страждання, оплакуючи, що ні до чого вчинки ті, які заслуговують похвали і щастя, як це сказано в попереднім розділі, в четвертому прикладі, у промові Антонія: «Яку допомогу тобі, Цезаре, подала твоя людяність, твоя святість, закони?»

ПРИРОДА СМУТКУ І СТИЛЬ

Сум, який викликаний чи то власним, чи чужим горем, може бути поміркованим або дуже великим і надмірним; перший дуже говіркий, другий мовчазний. «Велике горе говорить, а величезне німіє», — каже трагедіограф. Перший легко схильний до сліз, зітхань, /140/ виражає смуток, б’ється в груди і рве волосся. А другий, навпаки, — рідко появляються сльози, бліде і опущене додолу обличчя [цієї людини] і така вона забудькувата, що не відчуває інших почуттів, не зворушується небезпеками, не боїться ран ані самої смерті. Нарешті, перший смуток — ніжний, безсильний і подібний до ніжної любові, а другий, здається, є наче кам’яним.

З цього легко можна прослідкувати й за характером стилю. Бо якщо треба викликати ніжний смуток, то потрібна балакучість, про яку ми сказали, що вона необхідна для любові та радості. Дуже часто вживаються синтагми і члени періоду, рідко довгі періоди, фігури, що виражають смуток, уподібнення до сумних речей, ніжні вигуки, вводиться тут персоніфікація або й сама особа, що виражає свій смуток, або також повідомляється про батьківщину, небо, землю, батьків і т. д. Вживається апострофа ⁶⁶ то до цих, то до нещасної особи, то до неживих речей. Емфази мають виражати щось тяжке і сумне, фігури замовчування такі, щоб здавалось, що оратору замало слів, щоб виразити цей смуток. Часто, отже, нехай оратор перериває мову або також нехай скаже, що йому невистачає вже слів і т. п.

Великого значення тут набувають вигуки та сентенції, очевидно, сумні, які виражають спільне людське горе та людську неміч. Перший вид смутку ораторові треба часто збуджувати, а другий трапляється рідше, однак іноді, як я думав, можна його справді прекрасно приєднати до попереднього виду. Гадаю, про цю справу слід подати такі вказівки. Коли, наскільки це можливо, будеш розглядати ніжний смуток, то мимохіть досягнеш великого, німого, при вираженні якого стиль повинен бути важчий: відповідні періоди, але без пишних слів та високохудожніх членів [періоду]. Про це саме треба турбуватись, коли йдеться про щасливих. Рідко вживаються тут фігури, і то не пристрасні та крикливі, і між ними іноді вплетеш несподівано вигуки і виголосиш їх, то послаблюючи голос, то знову посилюючи його з домішкою гніву та люті. Якщо це зробиш, то \327\ й промова стане сильнішою, а ти, немов втомлений цим стражданням, вдаватимеш, що прийшов до цієї втоми й ще до більшого зворушення, тому разом з тобою будуть хвилюватись і слухачі. Запам’ятай: не треба в промові довго говорити про це почуття, про що слушно нагадує Фабій ⁶⁷, бо, як кажуть, ніщо не висихає швидше від сліз, і втомлений слухач втрачає внаслідок цього чутливість і перестає відчувати смуток.

Багато є про це прикладів у промовах Ціцерона, і, передусім, у промові «На захист Мілона», в останній промові проти Верреса «Про кари», в усій другій книзі Златоуста та в третій «Про провидіння», де він говорить про страждання святих, а також у його промові проти Євтропія. У поетів тільки у Вергілія третя та четверта книги «Енеїди», у «Метаморфозах» Овідія: «Про Ніобу» ⁶⁸, «Про Орфея» ⁶⁹ і т. д., усі книги «Скорботних елегій» і «Послань з Понта», всі трагедії Сенеки, а також згадую тут промову св. Амвросія,/140зв./ в якій він так оплакує свого покійного брата, що здається, що це властиво не людині, а самій скорботній любові.

ПРИКЛАД НІЖНОГО СМУТКУ

«Ніколи я не був весь у собі, але більша частина моя була в ньому, а його в мені. О, щоб тепер, як і частинка пам’яті, ласки, так і самого твого життя була цим, чим ми дихаємо й можемо дихати, та щоб відійшла половина мого віку, яка дісталася б на користь для твоїх близьких. Я тебе, брате, зробив своїм спадкоємцем, а ти залишив мене своїм. Я бажав, щоб ти залишився жити довше, ніж я, а ти залишив мене живим. Що ж, власнику моєї спадщини, маю робити я, що залишився в живих! Що маю робити я, позбавлений цього світла, якого прагну? Я тебе, брате, не знайду і не зможу ніколи забути. Яку подяку, які дари принесу тобі? Не маєш від мене нічого, тільки сльози! Або може ти, байдужий до своєї заслуги, не шукаєш сліз, які мені одинокому залишились, бо навіть, коли ти жив до цього часу, ти не допускав, щоб це сталося, і ти сам був свідком того, що більше наш смуток, ніж твоя смерть, був причиною твого суму. Як заставу, якої у мене не забере жодне переселення, я маю твоє тіло, яке обніму, маю твою могилу, яку накрию своїм тілом. О щоб твоїй смерті міг я наставити тоді своє тіло! Якщо б ти йшов тоді на мечі, то краще б я пішов на них! Не допомогло мені те, що вдихав твій останній подих і надихав тебе своїм, коли ти помирав. Адже думав я, чому б не взяти собі твоєї смерті, або чому б не влити в тебе свого життя? Чи ж можу я не думати про тебе або думати без сліз? Така сама радість була мені без тебе, або тобі без \328\ мене. Ти присутній, — кажу, — і завжди будеш, і я обнімаю тебе всією душею та всім серцем, дивлюсь на тебе, розмовляю з тобою, цілую, розумію тебе. Вже самі ночі, які, коли ти жив, здавались нам немов прикрішими, тому що відбирали можливість взаємного погляду, вже сам сон, що переривав наші розмови всупереч нашій волі, почав бути солодким, тому що він повернув мені тебе. Отже, тримаю тебе, брате, і не забере від мене тебе ані смерть, ані час. Самі сльози солодкі, сам плач приємний, і вони послаблюють полум’я душі, яке гасне, наче послаблене почуття. Не можу я бути без тебе, ані не пам’ятати про тебе, або пам’ятати без слів! О скорботні дні, що руйнуєте розірваний союз! О сумні ночі, які забрали в мене такого дорогого співучасника опокою та невіддільного друга! Готуй для гостя спільну оселю: /141/ як усе тут було нам спільне, так і там не знатимемо поділу. Прошу тебе, не проклинай мене, що люблю тебе, не виглядай мене, як йду, не подавай допомоги мені, коли поспішаю, і, якщо тобі буде здаватись, що довго затримуюсь, то поклич мене. Ніколи далеко ми не були один від одного: ти мав звичку приходити до мене, а тепер, тому що ти не можеш повернутись, ми прийдемо до тебе: справедливість вимагає, щоб ми тобі віддячили».

ПРО ВТІХУ, АБО ПРО ПОЗБАВЛЕННЯ СМУТКУ

Втіху можна досягти такими шляхами: по-перше, розкажи про умови людського життя, що приводять до неминучої необхідності смерті. «Суворий і неминучий закон смерті!», — каже Назон до Лівії ⁷⁰. По-друге, добра свідомість того, хто переніс або переносить горе. Вона може служити подвійній меті: і викликати смуток, якщо пояснювати одним шляхом, і послаблювати його, якщо другим. Це значить, якщо кажуть, що у біді добра свідомість є великою втіхою, то те покарання, якого зазнають чесні люди, не є для них карою, а підставою для їхньої слави. Якщо ж заслужили вони смерті, то це не є смертю, а початком ще кращого життя, адже треба виявити мужність духа, терпеливість у нещасті. По-четверте, подати приклади хоробрості людей, які зазнали такого самого, або ще й більшого лиха.

По-п’яте, скажи, що коли добре подумати, є багато нещасливих, а далі наведи ще інші види нещасть: як одні у рабстві, інші в нужді, інших мучать хвороби, інші страждають від пожеж, а ще інші втрачають багатства під час корабельних катастроф і т. п. Тут не тільки треба подати людські нещастя, а й руйнування та завоювання цілих міст та держав і т. п., після того додай ще й слова Санназарія ⁷¹: \329\

«Ми, нещасний людський рід, — жаліємо, що тіло гине з часом,

Коли ,на очах у нас гинуть навіть цілі міста та держави!»

По-шосте, якщо горе непоправиме, то заяви, що не мають смислу тут сльози, щоб оплакувати чиюсь смерть. По-сьоме, якщо сталась втрата, яку можна виправити, то треба збудити надію на кращу зміну та безтурботність після смутку. По-восьме, крім того, скажи, що час послаблює як і все інше, так і наш смуток, але мудрій людині не годиться чекати, поки час вилікує наше горе. По-дев’яте, опиши стан сучасного горя, додаючи, що краще тим, які померли, тому що їм не треба подібне переживати, що в того, хто бачив, як творяться такі негідні, несправедливі і такі важкі справи, не має бажання жити і. т. п.

По-десяте, можна похвалити поміркованість, яку виявив у щасті той, кого маємо потішити, а тоді підбадьорити його, щоб виявив себе непереможним й у нещасті. /141зв./ По-одинадцяте, можна відвернути душу потерпілого від почуття та роздумування над своїм нещастям. Це досягається численними розповідями, затримками, описами, наочним зображенням радості з приводу щасливої вічності тощо.

По-дванадцяте, треба погодитися з божею волею. Про це прекрасно говорить Сенека (Листи, 107): «Найліпше переносити те, що не можна виправити, і без слів покластися на бога, з волі якого все відбувається. Поганий той воїн, який зі стогоном йде за вождем». По-тринадцяте, необхідно вказати теж на плоди, які виростають з того лиха: очищення від гріха, огида до земного світу, позбавлення нашої гордості, пізнання людського безсилля і т. д. Такий висновок можна зробити з листа Сервія Сульпіція до Ціцерона (кн. 4), який, на нашу думку, варто не тільки прочитати, а й вивчити як дуже досконалий зразок втіхи. Читай, крім того, книги Сенеки «Про втіху» і св. Йоанна Златоуста три книги «Про боже провидіння», в яких демон потішає старого стагірійця ⁷² [Арістотеля].

Розділ десятий