Промова при привітанні гостей 7 страница
одному і при цьому виключають третє, тоді обов'язково одне з двох суджень, або обидва, є неістинними. Однією з умов формальної логіки є те, що вихідні судження повинні бути істинними, а думки повинні розвиватися за законами і правилами формальної логіки. Природно, незаперечна істина не повинна мати в собі внутрішніх суперечностей, тому вона не охоплює розвитку та його джерел.
Застосовуючи закон суперечності, суб'єкт повинен прийняти одне з альтернативних суджень як безумовно істинне і на цій основі будувати систему вивідних знань. Такий підхід годиться для популяризації певної суми знань про те чи інше явище. Його обмеженість полягає у неприйнятті альтернативних суджень як неістинних, незалежно від того, відображають вони об'єктивну дійсність чи ні.
Розглянемо як приклад два суперечливих з формальної точки зору судження: «Земна цивілізація прогресує у своєму розвиткові» і «Земна цивілізація регресує у своєму розвиткові». Якщо за основу береться перше судження і на цій основі розкривається зміст, то воно буде мати односторонній характер. Суб'єкт логічно, послідовно підсумовує знання, які доводять прогрес земної цивілізації. Прийнявши за основу протилежне судження, він буде формалізувати думки, які доводять, що земна цивілізація регресує в своєму розвитку. У формальній логіці прогрес і регрес — це взаємовиключаючі поняття. На рівні свідомих понять таке протиставлення є правомірним, воно застосовується для аналізу зовнішніх форм вираження буденного мислення. У побутових відносинах це зустрічається на кожному кроці, коли одне явище розглядається як прогресивне, а друге як регресивне, одне спрямоване на рух вперед, друге тягне розвиток назад, одна концепція прогресивна, друга — регресивна і т. д. Ці судження є істинними, якщо вони не претендують на роль методологічних принципів, філософських узагальнень, діалектичного відображення сутності предметів і явищ. Діалектично мисляча людина глибше і всебічніше проникає в сутність предмета. У нашому вищенаведеному прикладі про розвиток земної цивілізації вона буде розкривати тему не на основі закону суперечності формальної логіки, а з позицій діалектичного закону єдності і боротьби протилежностей, який розглядає регрес і прогрес у їх взаємовідносинах, єдності, взаємопроникненні. Узяті на озброєння діалектично мислячим суб'єктом категорії прогресу і регресу дають йому можливість розкрити сутність розвитку земної цивілізації як прогресивно-регресивну. Суб'єкт розкриває внутрішнє джерело розвитку як саморозвитку. Регрес і прогрес виступають не як різні напрямки у розвитку, а як моменти однієї й
поставлені запитання. Цю функцію при формуванні діалектичного мислення суб'єкта виконують категорії діалектики, вони визначають рух думки людини не за формою, а за змістом.
Проаналізуємо у зв'язку з цим закон тотожності у формальній логіці і єдність — тотожність суперечностей у поняттях діалектичної логіки. Закон тотожності свідчить, що у будь-якому роздумі кожна думка повинна бути визначеною, а при повторенні мати той самий зміст. Закон тотожності вказує на неприпустимість абстрактних суджень, оскільки будь-яка істина може бути такою лише в конкретних, в тому числі історичних умовах.
Коли йдеться про поняття формальної логіки, то мається на увазі особливе значення терміна, а не форма усвідомлення сутності явища. Термін за законом тотожності повинен вживатися у тому самому значенні. Якщо термін «товар», визначений як предмет, виготовлений для продажу, буде вживатися для визначення предметів, призначених для безвідплатної допомоги, відбудеться порушення закону тотожності.
У формальній логіці поняття розглядається як будь-яке значення термінів. Воно виступає як частина судження, як вихідний момент пізнання. У діалектичній логіці поняття є результатом пізнання, відображенням предметів, речей, матеріального світу в законах їхнього руху, відображення всезагального в явищах. Процес утворення понять складається з багатьох компонентів. Вихідним пунктом в утворенні поняття виступають дані лживого споглядання: відчуття, сприйняття, уявлення. Поняття утворюються на основі емпіричного матеріалу, експерименту, на базі колишніх понять, теоретичних висновків. Діалектика розглядає все, в тому числі й поняття, історично, у зв'язку з іншими явищами і конкретним досвідом історії. Мислення, яке не було б пов'язане з буттям, не могло б відобразити законів його руху, якби воно само не розвивалося. Зміна змісту понять відбувається в результаті наших знань або змін самої дійсності. Це стосується і сфери соціального життя. Поняття про соціальні явища змінюються у зв'язку з розширенням і поглибленням наших знань про суспільне життя, а також у зв'язку зі змінами, які відбуваються в соціальних відносинах. У противному випадку не могло б утворитися таке містке поняття, як «нове мислення», яке охоплює зміни в різних сферах соціальних відносин і спонукає переглянути зміст багатьох понять, що характеризують суспільні відносини в сучасному світі.
Суб'єкту необхідно керуватися законом тотожності, стежити за тим, щоб у процесі викладу матеріалу, і особливо в дискусіях, не припускати підміни терміна. При ньому для суб'єкта важливо опанувати увесь обсяг поняття з
тим, щоб відобразити універсальний взаємозв'язок та взаємозалежність явищ.
Освоєння суб'єктом понятійного апарату здійснюється через визначення понять. Ніколи не слід забувати, що визначення повинно розкривати суперечності в явищі; визначення, яке не розкриває суперечності в предметі, ще не є визначенням у діалектичному його розумінні.
Всебічна універсальна гнучкість понять, яка доходить до тотожності протилежностей, — ось у чому сутність. Ця гнучкість, застосована суб'єктивно, — еклектика і софістика. Гнучкість, застосована об'єктивно, тобто така, яка відображає всебічність матеріального процесу та єдність його, є діалектика, є правильне відображення вічного розвитку світу.
Проілюструємо цю гнучкість на понятті «життя». /\ля того, щоб з'ясувати і показати, що таке життя, ми повинні дослідити усі форми життя та відобразити їх у взаємозв'язку. Це завдання конкретних наук. Діалектичне визначення життя полягає у з'ясуванні загальної сутності розвитку усього живого. Це досягається шляхом з'ясування внутрішньої суперечності життя, суперечності самій у собі. Щоб охопити думкою суперечність цього, як і інших понять, слід начебто розділити перше поняття. Протилежністю поняття є його відкидання, заперечення. Відкиданням життя є смерть, але не як щось суто зовнішнє стосовно до життя, а як момент розвитку самого життя. В організмі постійно відбувається відмирання клітин аж до повного оновлення організму, і в той же час він залишається тим самим організмом. У процесі розвитку організм наче самозаперечує себе аж до повного зникнення в даній формі. Але кожний момент розвитку життя утримує в собі і момент відмирання його. Відкидання життя є його визначення — наприклад, жити значить вмирати. У процесі розвитку життя наче через відкидання себе забезпечує свою стійкість. Без моменту смерті ми не можемо відобразити життя у його становленні, розвитку, безперервності і перервності. Те саме можна сказати про смерть, яка без моменту життя не має свого змісту. Таким чином, протилежності, отримані в результаті роздвоєння єдиного, ми доводимо до тотожності протилежностей і отримуємо нову єдність на вищому рівні, уже як ствердження через відкидання, як єдність утвердження через відкидання.
Формальне мислення роздвоює протилежності і розглядає їх як самостійні сутності, а не як моменти одного й того самого визначення поняття. Діалектика ж вивчає протиріччя у самій сутності предмета. Тому категорії діалектики і мають форму понять, роздвоєних на протилежності: необхід-
вість — випадковість, конечне — безконечне, єдине — загальне, буття — небуття, форма — зміст і т. д.
Суб'єкт повинен не тільки усвідомлювати протилежність понять, але й застосовувати діалектичне мислення для аналізу природних і соціальних явищ. Воно є теоретико-пізнавальним апаратом осягнення сутності явищ. Однією з актуальних проблем у житті нашого народу є міжнаціональні стосунки. Припустимо, суб'єкту необхідно з'ясувати зміст поняття національного. Цьому поняттю можна дати визначення за різними ознаками: мовними, економічними, демографічними, культурологічними, етнографічними тощо. Це завдання входить до компетенції різних галузей науки. Діалектично сутність національного можна з'ясувати через розкриття внутрішньої суперечності поняття. Шляхом роздвоєння поняття «національного» ми отримуємо національне та інтернаціональне як єдність тотожності протилежностей. Інтернаціональне та національне є моментами сутності міжнаціональних відносин. У діалектичному мисленні національне виступає не як рівність, не як існуюче поруч з Інтернаціональним, а як самовираження одного в іншому, не втрачаючи при цьому своїх особливостей.
Національне містить у собі як своє друге інтернаціональне, а інтернаціональне у своєму розвитку містить у собі як своє друге — національне. Саме така єдність, тотожність протилежностей відображає явище в його об'єктивному розвиткові. Так, елементи давньогрецької культури стали загальнолюдськими цінностями, а загальнолюдські принципи моралі є основою норм національної моралі.
У дійсності ми скільки завгодно припускаємося помилки, коли істинна діалектика, яка розкриває сутність суперечностей у явищах, підмінюється зовнішньою діалектикою, заснованою на формально-логічному принципі розгляду суперечностей у розриві явищ і зовнішніх відносин. З точки зору діалектичної логіки судження про те, що національна культура є національною за формою та інтернаціональною за змістом, побудована на формально-логічній основі розриву та абсолютизації протилежності. Культура за формою і за змістом є національно-інтернаціональною. Інакше ми відмовляємо національній культурі в змісті, а Інтернаціональній — у формі. Такий підхід робить хистким усе, що здається міцним.
Щоб пізнати реальну, живу суперечність природного чи соціального явища, суб'єкту необхідно з'ясувати суперечність самого процесу пізнання. Пізнавальний апарат людського мозку побудований таким чином, що одразу відбити глибоко й всебічно предмет дослідження він не може. Спочатку ана-
лізується найпростіше — окремі його сторони і властивості, потім пізнання заглиблюється в його сутність, багатоманітність зв'язків та властивостей. На першому, емпіричному етапі пізнання застосовується метод аналізу. Сутність його полягає в тому, що предмет дослідження розчленовується на окремі його сторони і пізнаються їхні властивості та особливості. Складність цього процесу полягає в тому, що при розкладенні предмета чи явища на частини ми порушуємо суттєві зв'язки, їхню цілісність. Виділивши та вивчивши окремі компоненти того чи іншого природного або соціального явища, ми ще не одержуємо усієї глибини знань про його сутність як цілісне.
Філософи підкреслювали труднощі, пов'язані з мисленням, тому що воно у реальності розглядає предмети окремо один від одного. Отже, на ступені аналізу ми одержуємо неповні знання про предмети, але думка є необхідним ланцюжком у пізнавальному процесі. Специфічною особливістю пізнавальної діяльності є те, що спочатку необхідно розчленувати ціле на частини і вивчити їх кожну окремо — відмежовано одна від одної і навіть, якщо в цьому є потреба, у протиставленні одна одній. Без такого попереднього аналізу частин є неможливим пізнання цілого у його суперечливій сутності. Після того, як аналітична робота буде виконана, необхідно перейти до важливішої і складнішої роботи — відновити цілісність предмета чи явища в їх суперечливій сутності. Цю функцію в процесі пізнання виконує синтез.
Аналіз і синтез є важливими компонентами в діяльності суб'єкта в процесі вивчення предмета. Ці два етапи доповнюють один одного.
Наведемо для прикладу способи систематизації значень як формальної, так і діалектичної логіки.
До способів формальної логіки можна віднести, на нашу думку, спосіб денотатного аналізу, розроблений О. І. Новиковим та його учнями на основі концепції тексту М. І. Жинкіна1. На нашу думку, даний спосіб може бути застосований до розробки концепції, оскільки концепція є одним із видів тексту.
Денотатний аналіз тексту оснований на уявленні про зміст тексту як декотру динамічну модель ситуації. Структурною одиницею змісту виступає денотат, який розуміється як таке, що становить зміст даного мовного виразу. Сукупність денотатів становить декотру систему, елементи якої пов'язані між собою певними відношеннями, що мають предметний характер. Такого роду системи О. І. Новиков називає «денотатною структурою» або «де-
1 Жинкин Н. И. Механизмы речи // АПН РСФСР,— М., 1958; Новиков А. И. Семантика текста и ее формализация.— М., 1983; Нестерова Н. М. Реферативний перевод как смысловое преобразование текста.— М., 1985.
нотатним графом», які вживаються як синонім поняття «структура змісту». Таким чином, структура змісту тексту — це сукупність денотатів, пов'язаних предметними відношеннями, яка має ієрархічний принцип організації (від цілого до його частини), і, навпаки, денотатний граф — це експліцитне представлення структури змісту тексту.
Створення концепції в риториці розглядається як процес породження і розуміння тексту. З точки зору М. І. Жинкіна, породження тексту, яке включає в себе формування задуму та його мовну, зовнішню реалізацію, розуміється як кодування відповідними мовними засобами певного мисленнєвого утворення — задуму. Розуміння ж тексту становить собою процес декодування мовних засобів, які становлять зовнішню форму тексту, з метою проникнення в його зміст.
У зв'язку з цим денотатний граф (ДГ) може бути представлений як один із способів породження тексту — концепції розкладення цілого на частини (декомпозиція терміна на поняття), встановлення зв'язків між частинами і цілим (впорядкування понять). Останнє не менш значуще, бо, як відомо, коли знання людини не впорядковані, то, чим більше вона знає, тим більшою буде плутанина в її думках. Крім того, ДГ є способом першого ступеня розуміння тексту-концепції, тобто даний спосіб дозволяє проаналізувати кожне поняття, вийти на рівень їхнього осмислення.
Виділимо принцип побудови ДГ на прикладі аналізу такого предмета, як «Розвиваюча освіта». Його основні «кроки» такі:
1. Виділення ключового (опорного) слова чи словосполучення:
РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА
2. Чергування імені та дієслова в графі. Іменем може бути один іменник
або група іменників у поєднанні з іншими іменними частинами мови. Дієслово виражає динаміку думки (рух від терміна до поняття):
РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА СПРЯМОВАНА НА
3. Точний вибір дієслова:
а) дієслова, які означають мету, — спрямовує, передбачає, призводить,
дає тощо;
б) дієслова, які означають процес досягнення результату, — досягти,
здійснюватися і под.;
в) дієслова, які означають передумови досягнення результату, — базуватися, спиратися і под.;
г) дієслова-зв'язки (це, є і под.), за допомогою яких здійснюється вихідна визначення значення терміну чи його пояснення.
4. Дріблення ключового слова в міру побудови графа на слова-цеглинки (слова-гілочки).
5. Співвіднесення кожного слова-цеглинки з ключовим словом з метою виключення якихось невідповідностей (еклектики, зовнішніх суперечностей);
формування і розвиток особистості — РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА;
розвиток соціальних потреб — РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА;
інноваційне навчання та виховання — РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА;
самореалізація — РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА;
адекватність природі людини — РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА;
системність — РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА;
соціопсихологічна підтримка — РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА і т. д. Отже, укладено ДГ як авторське бачення предмета (перший етап розробки концепції). Далі необхідно проаналізувати ДГ з метою вибору проблем для поглибленого вивчення.
РОЗВИВАЮЧА ОСВІТА СПРЯМОВАНА НА РОЗВИТОК
СОЦІАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ І ПЕРЕДБАЧАЄ
ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОТРЕБ:
а) споживча орієнтація;
б) професійний відбір;
в) громадянська ініціатива;
г) гуманітарний вклад (здійснюється через інноваційний педагогічний
процес, базується, призводить на принципі адекватності природі людини до самореалізації, це є створення зовнішніх і внутрішніх умов для комфортного стану людини: зовнішніх, внутрішніх, організація управління навчальним закладом, науково-методична і соціопсихологічна підтримка, системність педагогічного процесу).
Так, наприклад, ми взяли для дослідження проблему інноваційного навчання та виховання у школі, зокрема проблему системності педагогічного процесу, яка у подальшому детально пророблялася на основі вивчення чужого досвіду, який пропускався крізь призму свого «я». В результаті первісне бачення цієї проблеми значно збагатилось, уточнилось, конкретизувалось, що одразу відбилося в обраному нами для дослідження денотатному графі.
Багаторічний досвід нашої роботи свідчить про ефективність описаного способу розробки концепції (денотатний граф).
Цей спосіб допомагає суб'єкту досить точно і швидко систематизувати наявну інформацію, в результаті чого людина позбавляється інформаційної
«метушні» і створює логічно-струнке бачення предмета і його сторін (проблем), а також одержує можливість значно зекономити час при розробці концепції. Використовуючи цей спосіб, суб'єкт може наочно уявити всю концепцію. Зорове ж враження є найміцнішим джерелом запам'ятовування та осмислення, тобто ДГ є сильним способом активізації мисленнєвої діяльності не лише самого суб'єкта, а і його співрозмовників. Далі, ДГ становить відкриту систему, тобто в процесі пізнання суб'єкт може вільно вносити в ДГ різні зміни, зумовлені відносністю самого знання; крім того, ДГ ніяк не знімає внутрішніх суперечностей, закладених у кожне поняття (цеглинку), а навпаки, спонукає дослідника шукати ці суперечності, без розв'язання яких не зможе сформуватися його позиція. Нарешті, робота з ДТ відшліфовує як думку, так і мовне чуття суб'єкта, тобто використання ДГ не сковує думку, не заганяє її у вузькі рамки схеми, а робить більш логічною, стрункою, ясною, чіткою, витонченою.
У цьому ми вбачаємо принципову відмінність ДГ від 24 способів винайдення думки, створених в античні часи, завдяки яким у риториці поширилась жорстка схематизація думки (пізніше вона викликала негативне ставлення до риторики як до чогось формального, неживого). На нашу думку, це відбулося з причини підміни понять: 24 способи (так звані топоси) є, на нашу думку, не стільки засобами винайдення думки, скільки засобами розташування (композиційними способами) готового матеріалу. А від винайдення продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності до її остаточного композиційного оформлення необхідно пройти ще декілька істотних сходинок. Зауважимо, щодо 24 способів винайдення належать такі: причина, порівняння, зіставлення, свідоцтво, приклад, умова та інші.
Отже, розробка концепції способом ДГ є, як ми вважаємо, необхідним етапом систематизації знань про предмет: складаючи ДГ, суб'єкт іде від бажаного результату (мети) і вибудовує багатоступеневу систему дій для досягнення поставленої мети, тобто відходить від поверхового бачення предмета, все більше заглиблюючись у вивчення його змісту.
Однак, щоб створити концепцію як систему знань про предмет, суб'єкту необхідно піднятися ще на сходинку вище: здійснити глибинне розуміння концепції як тексту, тобто суб'єкт повинен побачити предмет зсередини, відкрити в ньому внутрішні суперечності. Розв'язання такого складного завдання вимагає від суб'єкта діалектичного підходу до вивчення предмета, застосувати який йому допоможе наступний спосіб створення концепції — діалектичний денотатний граф (ДДГ).
Вихідним принципом побудови ДДГ є положення про те, що суперечливі судження виражають об'єктивні суперечності і є сумісними в одній концепції, оскільки відображені в цих судженнях властивості притаманні і самому предмету — єдність протилежних властивостей у предметі. Завдання полягає тут не в тому, щоб надумати, нагромадити словесні хитрощі, висловити хаотичний ряд суджень, які заперечують одне одного, а у виявленні внутрішніх суперечностей, притаманних самому предмету, самій проблемі.
ДДГ базується не на демагогії і схоластиці, а на суворо науковому відображенні дійсності з використанням законів діалектичної логіки.
Зокрема, будуючи ДГ, ми обмежуємося лише позитивними характеристиками предмета, але далі необхідно виявити негативні моменти (антиподи, «підводні течії»), які також є складовими цього самого предмета і становлять собою своєрідні перешкоди на шляху реалізації позитивного. Таким чином, аналіз предмета стає значно глибшим, повнішим, багатограннішим, що дозволить перевести концепцію з певного ідеального (абстрактного) стану в реальний, тобто цілком здійсненний.
Отже, складаючи ДДГ, суб'єкт вчиться прогнозувати наслідки своїх дій при досягненні мети (виявлення позитивного та негативного ряду), завдяки чому набуває впевненості у своїх діях.
Таким чином, ДДГ дозволяє всебічно вивчити предмет (зсередини шляхом порівняння його з протилежністю) та побудувати його глибоку, повноцінну концепцію.
Отже, після того, як розроблено задум, починається наступний етап діяльності — «запуск» задуму в суспільство. Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяють досить повно вивчити тих, на кого необхідно орієнтувати загальний задум. Інакше кажучи, «уся ця глибока розумова робота (створення концепції) становить собою ту фазу діяльності суб'єкта, яку можна назвати фазою внутрішньої мисленнєво-мовленнєвої діяльності, зорієнтованою більше всього на власний образ... Тепер настав момент, коли все накопичення, напрацьоване у задумі, ми повинні сформувати відповідно до цільової установки на образ певної аудиторії»1.
Закон моделювання аудиторії.Він передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб'єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.
1 Иванова С. Ф. Путь к современной риторике. Ч. І.— М., 1990.— С 18.
Вітчизняні й зарубіжні психологи звертають увагу на такі важливі моменти встановлення контакту з аудиторією, як оцінка ораторської (лекційної) ситуації :— позитивна чи негативна модель — з позицій оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, спираючись на свій досвід, інші індивідуальні особливості.
Зокрема, реалізація позитивної моделі спілкування «середнього лектора» окрилює його, зміцнює впевненість у своїх силах, а негативні установки активізують його захисні психологічні фактори: підвищується увага, загострюється чутливість, зростає внутрішня напруженість, що може призвести до стресової ситуації, знижується його творче самопочуття, виникають зневіра, розчарування, страх перед аудиторією.
Тому ораторові слід знати про існування своїх і чужих «зон небезпеки», вміти їх попередити, делікатно поводитися з метою максимальної нейтралізації їх дії. Крім того аудиторія створюється не одразу і не швидко. Потенційна аудиторія однодумців стає реальною в результаті поляризації, концентрації уваги слухачів. Тому досвідчений оратор прагне тримати в полі зору свою аудиторію, особливо її «небезпечні зони» (острівки шуму, відволікання тощо). Для цього оратор готує набір цікавих фактів, гумористичних історій, змінює тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал тощо.
При незбіганні оцінок з боку аудиторії та оратора слід зберегти здатність до вирівнювання психологічного клімату, ефективно діяти до кінця.
Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття зовнішньої оболонки людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіту, професію, склад сім'ї тощо. Для того, щоб названі ознаки не перетворилися на формальну характеристику аудиторії, необхідно, як на нашу думку, займатися не лише фіксацією цих ознак, але й їх аналізом, тобто, по-перше, співвідносити ознаки одна з одною, по-друге, вичитувати інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою. При такому підході соціально-демографічні показники перестають бути просто анкетними даними і переходять в розряд «працюючих» ознак. Але навіть при наявності цікавої та корисної інформації, яка випливає із соціально-демографічних даних, цих ознак явно недостатньо, щоб скласти психологічний портрет аудиторії, тобто соціально-демографічні показники є тільки підступом до вивчення аудиторії як такої. «Дані особового листка, автобіографія, трудова книжка дають лише загальне уявлення про людину, є далеко не достатніми для того щоб можна було зробити висновок про дійсний інтелектуально-психологічний потенціал лю-
дини, про її здібності здійснювати конкретні функції. Людина — скла,а біосоціальна і соціально-психологічна система, яка володіє таким числ різноманітних внутрішніх психологічних властивостей і знаходиться у таіч« кількості зовнішніх залежностей, що перш ніж звертатися до неї, слід її детально вивчити, дізнатися про її політичні, соціально-психологічні і професійні орієнтації, збудники, мотиви, інтелектуальні можливості, емоційно-вольові якості, етичні установки. Слід також знати особливості її характеру, її досвід, ставлення до світу і людей. Ось це пізнання — перша передумова продуктивного впливу на людину»1.
Соціально-психологічні та індивідуально-особистісні ознаки — це є другий ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття внутрішнього світу людини.
Роль першого кроку другого ступеня виконують соціально-психологічні ознаки, які характеризують поведінку декількох суб'єктів одночасно, тобто ознаки, властиві одразу декільком суб'єктам. До цих ознак можна віднести такі:
— мотиви поведінки,
— потреби,
— ставлення до предмета мовлення та суб'єкта, який його викладає,
— рівень розуміння предмета.
Мотиви поведінки розглядається нами як фактор, який зумовлює дії суб'єктів (відповідає на питання, що спонукало суб'єкт до дії). Охарактеризуємо три основні мотиви:
— морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб'єкта;
— емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб'єкта, звідси «тендітність, скороминущість» цього мотиву);
— інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб'єкта до пізнання). Відзначимо, що стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто «запуску» в ній активного внутрішнього фактора.
Потреби розуміються нами як категорія, яка визначає вибір суб'єкта (відповідає на питання: Що це мені дає? Навіщо це мені? Що я від цього отримаю?). Можна виділити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:
— особистісна (суб'єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто «замикає» інформацію на собі);
1 Жариков Е. С Уроки психолога для руководителя. Вып. 1.— М., 1990.— С. б, 41.
— професійна (суб'єкт отримує інформацію з урахуванням професійних iнтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, чим опосередковано турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності). Відзначимо, що розвиток професійної потреби може вивести людину на усвідомлення основного соціологічного закону — розвитку себе не за рахунок інших, а разом з іншими;
— громадська (суб'єкт піднімається до рівня усвідомлення необхідності укладу в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя іюдини: чим більше я вкладу у суспільство, тим більше одержу від нього, і навпаки). В результаті суб'єкт проектує отриману інформацію не лише на себе, свою професію, але і на тих членів суспільств, яким ця інформація може бути корисною, тобто уже безпосередньо виявляє турботу про інших. Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що усі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними. Ігнорування ж цього положення може призвести до катастрофи — руйнування та загибелі суспільства.
Ставлення до предмета мовлення та суб'єкта, який його викладає, у нашій інтерпретації є реакцією суб'єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:
1. Байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням
суб'єкта в предмет обговорення.
Причина цього полягає в тому, що виявився не зачепленим інтерес суб'єкта.
2. Угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб'єкт легко, без сумнівів, стає на точку зору іншого, так само легко від неї відмовляється й стає на точку зору третього і т. д. Даний тип реакції зумовлений відсутністю у суб'єкта свого погляду, очевидно, через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з'явитися ще в одному варіанті: суб'єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах, тобто людина може кивати, начебто погоджуючись, але до предмета розмови не включається, оскільки зосереджена на власних справах. Така реакція дуже близька за своєю суттю до байдужого ставлення. Відмінність полягає лише в тому, що при байдужому ставленні у суб'єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий.
3. Конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб'єкта (суб'єктів) на дії іншого суб'єкта (інших суб'єктів); як наслідок — позиція конфронтації: небажання розуміти іншого.