Зміни в західноєвропейській риториці нового часу 2 страница
Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р. Варт, X. Перель-ман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класичною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається відомий підручник Ж. Дюбуа та ін.)1.
По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є:
вивчення засобів оптимальної побудови тексту;
функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення;
стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяється практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо.
Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його
1 Стернин И. А. Практическая риторика. — Воронеж, 1996. — С. 9.
"щирість" не виходить за межі професійної ролі). Велике значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засобами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особливостей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати позицію [в рос. оригіналі — "мнение"]1.
У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (наприклад, психолінгвістика). Помітну роль починають відігравати такі чинники, як прогнозування результатів промови, добирання засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження.
Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. "Як сказати" стає важливішим за "що сказати". Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб'єктивною.
Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвитку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера риторики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дослідників і вимагає спеціальних спостережень.
Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів протягом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств.
1 Стернин Й. А. Зазн. праця- — С. 9—10.
Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.
Ключові слова:
індивідуалізм, природне право, утопія, панегірик, мовний етикет, дискурс, дискурсивна риторика, лінгвопрагматика, неориторика.
§ 2. Шляхи українського ораторського слова
в XIV-XX ст. Українське ораторство XIV—XVIH cm.
У цьому контексті українське красномовство розвивалося не без численних труднощів.
Непростою була ситуація перебування України у складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції пануючим західним типом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольським ігом, приречені на фіксацію старих візантійських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.
Насамперед поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів українською, а не польською мовою (1576):
"Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясніший милостивий королю ... це нам над право і над вольно-сті наші діється, що листи з канцелярії вашої королівської милості до нас письмом польським видають"1.
Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів "вага Києва на якийсь
1 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 108.
час падає, адміністративний центр помалу просовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви й наші українські письменники і збагачують московську літературу. Уже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: св. Петро Волинець (помер 1326) та св. Олексій Черніговець (1293—1377)", — писав митрополит Іларіон (Огієнко)1.
Релігійне красномовство, за традицією, посідало тоді чільне місце. До того ж церковне життя зазнало сильних змін. Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596 p.). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму у сфері догматичній (греко-католики). Проте й там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим більше, що творили тоді проповіді й церковну літературу взагалі люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Ме-летія Смотрицького (1592—1633 pp.), автора однієї з перших слов'янських "Граматик", блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ'я ("Тренос" — плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він закінчив життя як уніат. Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І. Вишенський, Г. Смотриць-кий, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький Клірик, 3. Копистеньський, Л. Баранович, Й. Галятовський та багато інших).
Ось кілька уривків з полемічної літератури тієї пори: Послання Івана Вишенського до єпископів, що прийняли унію з Римом:
"Не ваши милости алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ Божий, што и вы носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся пре-кормлюете, оных труд и пот кревавый, лежачи и седячи, смеючись и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго
1 Огієнко (митрополит Іларіон). Українська культура. — К., 1918. — С. 29.
чрева вливаете; сами и з госттями ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлоого урожаю дотягнет"1.
Уривок з "Треносу" [Плачу православної Церкви] Мелетія Смотрицького:
"Ах тяжко ж мені справді з тим непокірним потомством, з тим отруйним гадючим племенем, тяжко. Хто ж болю того разом зі мною не візьме? Хто мені плакати не допоможе? Синів породила і виховала, а вони мене зреклися і отруйні жала язиків своїх на мене повисовували"2.
Полемічність у сфері духовного життя ускладнювалася ще й тому, що до дискусії між православними та католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Цікаво, наприклад, що антитрині-тарії (социніани)3 відкрили систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), і риторика тут була важливим засобом виховання полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах (XVII— XVIII ст.), що розвинулися під час поширення церковної унії (засновник — орден св. Василія), учні навчалися обороняти католицизм у полеміці проти православних і протестантів.
В Україні цих часів (XVI—XVIII ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київ-ське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх вертств населення.
Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588):
"Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і
Вишенский Иван. Сочинения. — М. — Л., 1955. — С. 53. Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967. — С. 165. Секта, що відкидала догмат Троїці.
2—129
інших навчити, просимо прошліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний"1.
У братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ'я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, у Київській братській школі ректорами були такі видатні ритори, як І. Борецький, К. Сакович та М. Смотрицький), риторика та піїтика посідали почесне місце серед філологічних дисциплін. Цікаво й те, що І. Борецький спершу був ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, і переніс свій досвід на терени київської освіти. Відносно того, що подібні явища спостерігаються по всій Україні, свідчить високий рівень вивчення риторики в Острозькій Академії (тут працював видатний філолог Г. Смотрицький), у Луцькій братській школі та ін. Ця традиція тривала аж до XVIII ст. (згадаймо ту увагу, якою оточено було вивчення риторики та піїтики в Переяславському та Харківському колегіумах).
Певне місце посідала риторика і в програмах гільдійських шкіл, що відкривалися купецькими об'єднаннями.
Риторика входить до програм навчання в Україні саме тоді, коли інтенсивно формується національна самосвідомість, коли постає з усією нагальністю проблема створення власної української держави. Україна в цю пору, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагне до широкого самовияву особистості: навчання риториці стає засобом піднесення духовної активності народу. На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та
мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків і культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними.
Величезну роль у розвитку української культури відіграв у XVII ст. митрополит Київський Петро Могила, який заснував на основі Київської братської школи Колегію (з XVII ст. Академія) на рівні тодішніх західноєвропейських університетів, започаткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновивши мову церковної пропаганди. Зокрема, Петро Могила "...не висвячував нікого на
1 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 111.
священика доти, поки той не пробуде у Київі рік, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А задля того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася "Могилянська академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священики"1.
В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня, поруч з богослів'ям, філософією та поетикою.
Важко переоцінити роль кн. Костянтина Острозького, який заснував у своєму замку в Острозі навчальний заклад, видавництво, центр полемічного письменства (зокрема, тут вперше у східнослов'янських землях видано друком церковно-слов'янською мовою повний текст Святого Письма, так звану Острозьку Біблію).
Східний клірик Павло Алепський, подорожуючи в середині XVII ст. по Україні, захоплювався високим рівнем тутешньої культури, освіти, народним характером:
"... по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати на вулицях"2.
Отож, були всі умови для розвитку риторичного слова, що повною мірою й проявилося.
Хоча водночас помітне й певне прагнення до секуляризації літератури (звільнення її від церковного впливу), вона в основному залишається церковною риторикою (полемічний і філософський трактат, проповідь тощо). Художні твори — віршовані та прозаїчні — були ще нечисленними і правили швидше за розвагу.
Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні та художні ефекти, поєднання пишноти стилю з думкою про "марноту світу цього". Ораторсько-проповідницька проза продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуальних соціально-полі-
1 Лрхас М. Історія України-Русі. — К., 1990. — С. 162.
Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 135.
тичних проблем. Особливо це помітно у "словах", що називаються також "казання", "повнення", які писали Л. Баранович ("Мечъ духовний", "Трубы словесъ про-пов'Ьдныхъ"), Й. Галятовський ("Ключъ разумінія"), С. Яворський ("В'Ьнецъ Христовъ"), А. Радивіловський ("Огородокъ Марії Богородицы") та ін.
Помітний також резонанс української культури у східнослов'янських землях. Риторично-гомілетична література була основою східнослов'янського духовного життя взагалі. Як Острозька Біблія була єдиним джерелом духовного знання для українців, білорусів і росіян аж до початку XIX ст., так і українська книжність духовно живила весь східнослов'янський, а почасти й південнослов'янський, що перебував під турецьким пригніченням, світ, незважаючи на утиски української культури в Речі Посполитій. Випускники Києво-Могилянської Академії, зокрема, були бажаними гостями в Московії, де ставали фундаторами нового типу проповіді, а також віршової літератури й театру (наприклад, Симеон Полоцький).
Досягши визначного місця в російській церковній ієрархії, Стефан Яворський знаходить час і натхнення для створення посібника з риторики під назвою "Рука риторична". Це було подальшим розвитком традицій Києво-Могилянської академії з її рукописними риторичними посібниками. Автор закликає до стислості стилю:
"Між іншими карами гріха, за які ми страждаємо з вини наших предків, є те, що ми маємо слабку пам'ять, бо коли дещо сприймається, то за деякий час воно забува-ється<...>Премудрі по-різному шукають виходу з цього становища. Я ж на відміну від інших вважаю, що найкраще запам'ятовується короткість речі <...>Тому я раджу для кращого запам'ятовування досить просту риторичну хитрість, адже я дію однією рукою, в якій маю всю риторику" [автор атестує свою книгу з п'яти невеличких розділів як скорочений виклад курсу]1.
Як зазначав свого часу проф. А. Архангельський, "власні літературні сили Москви спочатку вельми незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літера-
1 Цит. за: Захара І. С. Стефан Яворський. — Львів, 1991. — С. 66.
тури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром", переважно за рахунок українців1.
Разом з тим, як зазначив митрополит Іларіон (Огієн-ко), це тривало аж до початку XIX ст.: "Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в "далеку Московію", в "московскія страны" перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури"2.
Після 1654 р. почався інтенсивний перехід української інтелігенції до Росії. Характерно, що найвидатніші літератори епохи — Єпіфаній Славинецький (помер 1675), Ди-митрій Ростовський (Туптало, 1651—1709), Степан Яворський (1658—1722) та Феофан Прокопович (1681—1736) були запрошені до Росії, де сприяли церковним реформам патріарха Никона, а згодом — культурному розвою за Петра І.
Найсерйозніші вчені Росії давно відзначали цей величезний культурний вплив України в часи, коли нова -культура російська лише спиналася на власні ноги. Українська словесність тут була провідником європеїзації науки та культури. Справедливе скептичне ставлення, наприклад, В. Вомперського до тези, буцімто в російській науці історія риторики починалася з Ломоносова: автор дослідження3 переконливо показує, чим зобов'язана в цій галузі Росія в цілому й Ломоносов, зокрема, українським гоміле-там. Інша справа, що скоро культура церковна була завдяки реформам Петра І витіснена на околицю життя секуляризованою, світською культурою, й на теренах Російської імперії (отже, в більшій частині України) почався занепад церковної риторичної літератури. Проте українські ритори чимало зробили, аби не згасало вогнище християнського життя в лоні новоутвореної "єдиної" Російської Православної Церкви.
1 Проф. Архангельський А.С.Из лекции по истории русской литературы. — Казань, 1993. — С. 493—494.
2 Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 67—68.
3 Вомперский В. П. Риторика в России XVII—XVIII вв. — М., 1988.
Російська Церква мала певні власні досягнення в галузі гомілетики, як, наприклад, "плетіння словес" Єпіфанія Премудрого (XIV ст.). Але цей пишний, напружений стиль не був оригінальним російським винаходом, а наслідував літературу ісіхазму (мовчальників), що виникла у Візантії того часу завдяки Григорію Паламі та його однодумцям. Це поширилося в південнослов'янських країнах і дійшло до Півночі. "Ісіхасти" конденсували свої духовні сили, утримуючись від пустого слова в житті, аби тим енергійніше розпростати його у сфері духу. Але це "плетіння словес
" зовсім поглинається широким і односпрямованим впливом літератури українського бароко в пізніші часи, не залишивши занадто виразного сліду.
В історії українського красномовства велику роль відіграла київська школа риторики. Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької (Сара-бевський, Ориховський, Княткевич та ін.) традицій, що було започатковано святителем Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ'я. Найглибшим джерелом її стала грецька патристика.
Це була галузь, що розвивалася надзвичайно інтенсивно. В Київських архівах (Києво-Могилянська академія) зберігається 127 друкованих та 183 рукописних підручників, створених латиною, як це було прийнято в тогочасній світовій науці. Автори їх (Й. Конович-Горбацький, Й. Кро-новський, С. Озерський, Й. Галятовський, П. Калачин-ський та ін.) являли собою характерний тип інтелігента, який отримав тоді навіть специфічну назву "rhetor roxola-пит" (ритор український).
Найбільшою видатною та характерною постаттю у цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Іоанникій Галятовський (помер 1688), який залишив яскравий слід у культурі. Його риторичний твір "Ключ розуміння" (1659) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки1.
1 Див. Огієнко. Зазн. праця. — С. 41.
Щоправда, з сучасного погляду його "казаня" мають "усі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді"1.
Однак для свого часу І. Галятовський був справжнім світочем науки.
В його спадщині помітне місце посідає трактат "Наука короткая альбо способ зложеня казаня", написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Іоанна Златоуста. Так, слідом за останнім І. Галятовський визначає дві частини гомілетики:
1) правила вибору теми зі Святого Письма: "Кто хочеть казаньє учьшити, найперше маєть положити з(ъ) Писма Стого сему, которая єсть фундаментомъ всего казаня")2;
2) правила викладу, причому авторитетний проповідник не забороняє використовувати також світські літературно-наукові джерела, аби образи природи, історії, що складалися в єдину картину:
"...треба читати гисторїи и кройники о розмаїтьіхь панствахъ и сторонахъ, що ся в(ъ) них д-йяло і тепер(ъ) що ся д-Ьеть, треба читати книги о зв*Ьро(хъ), гадахъ, рыбахъ, деревахъ, эгЬлах(ъ), кам-Ьеняхъ и розмаитыхъ водахъ, который в(ъ) морю, в(ъ) р*Ькахъ, в(ъ) студняхъ и на иншихъ м*Ьстцахъ знайдутся, і уважати ихъ натуру..."3.
У всякому "казані" автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), наррацгю (оповідь) та канкяю-зію (завершення). Всі ці частини не повинні відхилятися від основної теми:
"повынны ся з(ъ) семою з(ъ)гажати, жебы що ся в(ъ) сем* знайдуєть, тоє в(ъ) ексорд*1умъ и в(ъ) наррацыи, и в(ъ) конклюзїи ся знайдовало"4.
Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться
-К.,
1 Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича. 1994. — С 254.
2 Галятовський І. Ключ розуміння. — К-, 1985. — С. 211.
3 Там само. — С. 220.
4 Там само. — С. 212.
в проповіді, до ясності, виразності й простоти. Це становить особливо важливий момент для гомілета:
"Єсли будешъ Слово Б'жоє проповдати, а нкто его не зрозуметь, себе самого будеш(ъ) пропов^дати и выелавля-ти, не Слово Б'жіє..."1.
Трактат Галятовського перевидано у Львові (1663, 1665 pp. у друкарні Михайла Сльозки).
Інколи Галятовський вдається до живого змалювання життєвих подій, особливо, якщо прагне надати "матеріальності" дивам, необхідному моменту проповіді (збірка "Небо новое" про чудеса Богородиці). Часом він використовує й елементи живої народної мови.
Певний резонанс мав виданий латиною вже згадуваний підручник з риторики Стефана Яворського "Рука риторична".
Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736), якого за його обдарованість і вченість Петро І зробив своєю правою рукою у сфері церковній та культурно-просвітницькій. Митрополит Прокопович був людиною не без протиріч. Навчався він на Заході, спеціально для того прийнявши унію, але там перейнявся лютеранськими поглядами. Повернувшись в Україну й, водночас, до православ'я, він виступає як визначний літератор і ритор, знавець теорії літератури. У Києво-Моги-лянській Академії він читав курси поетики та риторики (залишився рукопис останнього). У Петербурзі Ф. Прокопович став провідником політики Петра І у галузі руйнування церковної самостійності (скасування патріаршества), обстоював стиль класицизму, властивий секуляризованій культурі. Написані ним риторичні трактати й проповіді свідчать про дуже високий рівень риторичної вченості України. Зокрема, чимало зробив Ф. Прокопович для утвердження церковної проповіді як норми богослужіння в Російській Церкві.
"Земляки наші, опинившись на Москві, хутко занесли туди "єресь новую" — почали по церквах казати проповіді. На Вкраїні це було звичайним ділом, отже в Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього зразу земляки наші придбали собі ворогів. "Заводите вы, ханжи" — лаяли їх — "єресь новую, людей въ
Галятовський І. Зазн. праця. — С. 218..
церкви учите, а мы людей прежъ сего в церкви не учивали, учивали ихъ въ тайнгЬ... Б'Ьса вы имеете въ себ'Ь и всЬ хан-
жи"1.
Та без проповіді не сила вже було обійтися і в Росії, так само, як і без ораторства взагалі.
Високо цінується стиль таких панегіричних "слів" Ф. Прокоповича, як "Епінікон", "Слово про владу й честь царську" та ін. Найбільший вплив на російську громадськість мали моральні проповіді Ф. Прокоповича, образи та мотиви яких навіть послужили джерелом для сатир письменника А. Кантеміра. Створив Ф. Прокопович також "Духовний регламент", в якому окрім обстоювання нового стану Церкви виклав з притаманним йому блиском основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як мусить триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер, коли проповідник хитається вельми, наче веслом гребе, руками сплескує, в боки упирається — словом, віддається своїм емоціям. Поза, жести, міміка — ніщо не залишається поза увагою досвідченого ритора. Він заперечує надмірну жестикуляцію й зайве пожвавлення оратора. Стримане хвилювання та скупий жест — сильніші й виразніші. Духовний оратор, на думку Ф. Прокоповича, не повинен звеличувати себе, хизуватися своїми талантами, переводити розмову на інше, коли чує похвалу собі.
Загалом, Прокопович, широко використовуючи античний і сучасний досвід, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних і усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу він і на способи збудження емоцій аудиторії: любові, прагнення, надії, радості, співчуття, жаху, розпачу, сорому. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціює види іронії. Ф. Прокопович не обмежувався лише церковним
1 Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 82. Цікаво, що згодом московські слов'янофіли навіть пишалися цим моментом: "Наш народ недарма засвоював християнство не за Євангелієм, а за Прологом, просвітлювався не проповідями, а богослужінням, не богослів'ям, а поклонінням і цілуванням святинь" (див.: Фяоровский Г., прот. Пути русского богословия. — Париж, 1937. — С. 511).
красномовством — він виклав своє бачення техніки судової промови. Його твори були джерелом ерудиції, він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, на вручення подарунків, на привітання гостей, на поховання тощо).
Відомо, що указ Петра І 1724 р. ("Панам сенаторам... заборонити промову читати по папірцю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була") вийшов слідом за появою "Духовного регламента" Ф. Пропоковича.
Інші київські ритори XVII—XVIII ст. наслідують в основному ті самі принципи, їхні підручники поділяють на загальні, в яких викладені основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються "професійного" моменту, та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції.
Не варто, однак, завищувати якість цих підручників. Аж до кінця XVIII ст. навчання риториці велося латинською мовою, сухо й схоластично; адресатом був слухач духовного навчального закладу, якого орієнтували на розрізнення видів проповідей і правильне розташування їх частин. Такими були, наприклад, посібники архієпіскопа Анастасія Братьковського "Tractatus de conliorumdis posi-tionibus formandis" (1806 p.), або "Руководство к церковному красноречию", підручник 1820-х років, перекладений з латини, згадувана вже книга І. Рижського. XIX століття лише підсумовувало у цій галузі усе досягнуте, прагнучи до упорядкування матеріалу.
Певний підсумок східнослов'янської риторики XVIII ст. ми бачимо у працях Михайла Ломоносова, учня Ф. Проко-повича, який вчився ще й в Києво-Могилянській Академії. Він визначав красномовство як мистецтво "о всякой данной материи красно говорить и тем преклонять других к своему об оной мнению"; і вважав, що для опанування цією наукою потрібно враховувати п'ять моментів: природний талант, ерудицію, наслідування майстрів, вправи у творах, знання інших наук1.