Промова при привітанні гостей 9 страница

Досить ефективним шляхом розвитку стислості мовлення є аналіз влас­ної й чужої промов.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність — це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб роз­витку доцільності мовлення — виступ з однією й тією самою темою в різ­них типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (зні­мати роздратування, викликати почуття симпатії, створювати стан розку­тості тощо).

Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить со­бою обов'язковий компонент системи дієвої словесної форми (ДСФ), тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції пе­редбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; побудо­ва програми реалізації концепції — на правильність, точність, стислість, до­цільність мовлення; побудова програми реалізації концепції — на правиль­ність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обгрунтування стратегії — на правильність, виразність, ясність, доцільність, точність, стис­лість мовлення.

Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стиліс­тика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння (як уникнути ко­мунікативних провалів, помилок) і навіть піднятися до рівня мистецтва жи­вого слова (отримання етико-естетичного задоволення від свого та чужого мовлення).

Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап — управління мис-леннєво-мовленнєвим процесом.

Закон ефективної комунікаціїпередбачає систему дій суб'єкта з ме­тою налагодження контакту на всіх етапах риторичної комунікації як необ­хідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої пере­конуючої діяльності.

Якщо попередні закони (А + С + Т + М) спрямовані на підготовку за­пуску концепцій, то даний закон містить у собі механізм запуску як такий.

Контакт — це «спілкування без перешкод», тобто контакт становить со­бою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох по­ведінок — суб'єкта й аудиторії. Сам процес взаємодії ми розглядаємо як ін­телектуальне та емоційне співпереживання учасників спілкування.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

— коригування продукту підготовчого етапу під час спілкування;

— управління поведінкою аудиторії;

— управління власною поведінкою.

Перша дія (корекція) залежить від складу аудиторії (прогнозований пор­трет аудиторії може повністю або частково не збігатися з реальним образом аудиторії) та її поведінки під час спілкування (загальний психологічний наст­рій, моментальні реакції — це те, що практично завчасно не прогнозується).

У ході спілкування суб'єкт може вносити зміни в стратегію (уточнити ці­льову установку, коло проблем для обговорення, тезу), тактику (замінити, доповнити засоби аргументації та активізації мисленнєвої та почуттєво-емо­ційної діяльності аудиторії), мовленнєву сферу (здійснити відбір найбільш ефективних мовленнєвих засобів впливу на аудиторію).

Друга дія (управління поведінкою аудиторії) передбачає уміння зчитува­ти інформацію, яка йде від аудиторії через різного роду стимули (обличчя, очі, жести, міміка, поза, запитання, репліки тощо), і коректно реагувати на неї. Названа дія дає можливість суб'єкту підтримувати зворотний зв'язок протягом усього процесу риторичної комунікації, а також дозволяє у пев­ний момент внести необхідні зміни в логіку викладу предмета мовлення.

Третя дія (управління власною поведінкою) передбачає уміння суб'єкта узгоджувати свої жести, міміку та інші рухи тіла із задумом. Інакше кажу­чи, суб'єкту слід уміти регулювати свої рухи, щоб вони не заважали, а, на­впаки, «працювали» на головну думку, сприяли її чіткішому вираженню. Крім того, оратор повинен володіти своїм психологічним станом (управляти

негативними емоціями: не дратуватися, не підвищувати голос, не чіплятися до слів, не ображатися, а прагнути бути стриманим, терплячим, уважним, доброзичливим). Ця дія спрямована на оптимізацію спілкування (використо­вуються невербальні засоби комунікації для актуалізації тези і створюється сприятлива психологічна основа для взаємодії суб'єкта та аудиторії).

Вищеназвана система дій спирається на відповідну технологію налагоджен­ня контакту на всіх етапах безпосереднього спілкування оратора та аудиторії.

Докомунікативний етап (етап, який передує виступові) має своєю метою створення передумов для встановлення риторичного контакту, що досяга­ється за допомогою цілої системи засобів:

— чуттєво-візуальні засоби (рівень відчуття та зорового сприйняття су­б'єктом аудиторії) допомагають мовцю створити «перше враження» про аудиторію;

— мисленнєві засоби (аналітичний рівень) призначені для оперативної орієнтації суб'єкта в ситуації за допомогою таких запитань: чи треба кори­гувати продукт підготовчого етапу? Що коригувати (стратегію, тактику, мов­лення)?

— вербальні засоби також спрямовані на орієнтацію суб'єкта в ситуації за допомогою запитань, але запитань, адресованих уже аудиторії (вищена-ведені запитання спрямовані на самого суб'єкта): хто ви? З якою метою ви тут? Звідки ви? Яке ваше самопочуття?. Такого роду запитання ставляться ніби між іншим, без особливого привертання уваги з боку аудиторії (це так звані «розвідувальні» запитання).

Етап вступу має своєю метою встановлення контакту, для чого необхідно використати відповідну систему засобів:

— засоби включення аудиторії в ситуацію спілкування (усмішка, приві­тання, перша фраза);

— засоби аналізу ситуації спілкування (чуттєво-візуальні, різні стимули: вираз обличчя, очі, репліки, запитання, міміка, жести тощо);

— засоби включення аудиторії в проблему (проблемне запитання, яскравий приклад, доречна цитата, чітко сформульоване завдання спілкування тощо).

Етап основної частини має на меті збереження риторичного контакту шляхом організації процесу засвоєння аудиторією проблеми, що можна здійснити за допомогою певної системи засобів:

— формальних засобів засвоєння (активні форми: ігри, практикуми), які
вводять суб'єкт у діяльнісний режим, що, своєю чергою, забезпечує найміц-
ніше засвоєння матеріалу;

— змістовних засобів засвоєння (прийоми активізації мисленнєвої та по­
чуттєво-емоційної діяльності аудиторії).

Висновковий етап передбачає закріплення риторичного контакту, що ба­зується на вмінні суб'єкта викликати в аудиторії потребу у подальшому спіл­куванні, за допомогою відповідної системи засобів:

— вербальних засобів (підведення підсумків спілкування, висновки, за­ключения, що бажано оформити у вигляді тези — лаконічно вираженої го­ловної думки спілкування);

— мисленнєвих засобів (внутрішній аналітичний процес осмислення того, що вийшло, що не вийшло, що можна скоригувати на заключному етапі — додати, актуалізувати).

У ході безпосереднього спілкування можна спостерігати таке психологіч­не явище, як «ораторський шок» (неприродна поведінка з боку мовця чи слухачів), для якого характерні знервованість, напруження, загальмованість реакцій, скутість думки, мовлення і поведінки тощо.

Основні причини даного явища нам вбачаються:

— у самому мовцеві (недостатня підготовленість його до спілкування, не-володіння або недостатнє володіння ним прийомами встановлення і збере­ження контакту);

— у поведінці аудиторії (нетактовність, некоректність — грубі репліки, запитання тощо);

— у зовнішньому середовищі (шум предметів, які падають, ходіння, при­сутність чужих людей, які критично оцінюють дії мовця або антипатичні йо­му і под.).

Знання цих причин може допомогти ораторові зняти деякі з них ще до моменту комунікації (наприклад, ретельно готуватися до виступу), а також змоделювати найскладніші ситуацію спілкування і передбачити різні варіан­ти їх розв'язання. У виборі варіантів кожен виходить зі свого досвіду та ін­дивідуальних можливостей.

Отже, закон безпосереднього спілкування має в собі ту систему необхід­них передумов, від якої залежить ефективність реалізації продукту підготов­чого (організаційного) етапу.

Зауважимо, що якщо всі вищеаналізовані закони риторики спрямовані на підготовку головним чином змістовної сторони риторичної комунікації, то закон ефективної комунікації, крім змістовного аспекту, включає в себе ще й дійову сторону комунікації (фіксація мовцем не тільки того, що він гово­рить, але і контроль за своєю діяльністю — як я та інші робимо).

Системно-аналітичний законпередбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності.

Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах мис­леннєво-мовленнєвої переконуючої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому (докомунікативному, комунікативному, посткомунікативному).

Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової уста­новки, співвідношення задуманого результату (мети) і одержаного результа­ту проводиться на наслідковому етапі діяльності.

Зауважимо, що у більшості випадків ефективність визначається якістю продукту, хоча не завжди спостерігається збіг цих категорій. Наприклад, якісно побудований продукт може бути недостатньо ефективним через такі чинники:

— непроникнення, закритість мислення аудиторії; як наслідок, аудиторія не чує суб'єкта, витрачаючи всі сили на внутрішній опір, самозахист, а не на розуміння іншого;

— наявність руйнівних тенденцій в аудиторії, що може досить швидко по­ширитися на всю аудиторію завдяки психологічному зараженню;

— могутню силу інерції, властивої аудиторії (небажання щось міняти тільки тому, що для цього необхідно докласти певні зусилля); у цьому ви­падку лінива думка та дії настільки паралізують людину, що вона здатна змиритися з будь-якою, навіть найгіршою, ситуацією свого існування;

— короткотерміновість спілкування, яка не дозволяє аудиторії відмови­тися від певних стереотипів, неістинних суджень, помилкових поглядів.

Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяль­ності, а саме: на самоаналізові (суб'єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб'єкт аналізує чужий продукт і дії іншого суб'єкта).

Системно-аналітичний закон передбачає саме таку послідовність етапів (від першого до другого), оскільки уважний погляд суб'єкта на самого себе дозволяє йому об'єктивніше оцінити іншого. «Найвище навчання — це на­вчити людське серце самопізнання, і чим глибше це самопізнання, тим лю­дина мудріша, справедливіша, щиріша, терпиміша і добріша» (П. Шелл).

Процес самоаналізу становить собою двохелементну систему.

Рефлексія (дослідження відчуттів) починається з виявлення відчуттів. Відчуття, за 3. Фрейдом, є досить благодатним матеріалом для вивчення, ос­кільки в них відображається істинний стан людини. Тому до відчуттів слід ставитися дуже уважно — вони здатні дати суб'єкту надзвичайно цінну ін­формацію про нього самого. Виявлення ninMVTTb с пплпрсп». _та1,л_па.ом„л v-..

із сфери несвідомого у сферу свідомого (зробити неявне очевидним). Далі необхідно проаналізувати виявлені відчуття, тобто знайти причини виник­нення тих чи інших відчуттів шляхом відстеження своїх дій протягом певно­го періоду часу (визначити джерело появи відчуттів).

Аналіз відчуттів дозволяє суб'єкту шукати відповіді на ряд життєво важ­ливих запитань: що слід зробити для посилення джерел, які породжують приємні відчуття? Як уникнути причин, які викликають негативні відчуття?

Рефлексія, таким чином, сприяє зняттю в оратора стану тривоги, поси­люючи при цьому стан внутрішньої рівноваги (тривога виникає через нако­пичення неусвідомлених тривожних відчуттів).

Коригування продукту мисленнєво-мовленшвої риторичної діяльнос­ті (уточнення, додавання, заміна одних положень іншими тощо) проходить успішно, продуктивно тоді, коли йому передує рефлексія, оскільки остання звільняє суб'єкт від стану самообману, ілюзій з приводу якості й ефектив­ності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Інакше кажучи, після ре­флексії процес корекції набуває досить об'єктивного характеру й будується на суворо логічній основі.

Логіка корекції становить триступеневий процес, який виражається сис­темою трьох запитань, які суб'єкт ставить собі: що хотів? Що робив? Що от­римав?

Далі останнє питання розчленовується на кілька підпитань: що вийшло? (в чому секрет успіху?) Що не вийшло і чому? Як зробити краще?

Отже, самоаналіз, як свідчить практика, є надзвичайно сильним джере­лом розвитку особистості, бо дає можливість суб'єкту пізнати себе в тій чи іншій мірі, тобто виявити свої не тільки сильні, але й слабкі сторони. Інак­ше кажучи, в ході самоаналізу суб'єкт природно виходить на рівень само­визначення (що у мені є цінного? Що слід розвивати далі? Які якості мені за­важають? Що необхідно зробити? Які зусилля докласти, щоб таких якостей було якомога менше? і под.). Причому етап самоаналізу виробляє в людини етичну звичку — шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших. Останнє простіше (збоку видніше), однак частіше за все заводить у глухий кут, бо будь-яку справу можна звести до пошуку винних (полювання на відьом), хоча головний винуватець ховається в тобі самому. «Спершу слід ви­крити себе, потім виправлятися... Тому скільки можеш, сам себе виводь на чисту воду, шукай проти себе звинувачення! Спочатку виступай обвинува­чем, потім — суддею і тільки під кінець — захисником. Іноді варто самому собі бути кривдником! Ти обурюєшся тим, що є на світі невдячні люди. Спи-

8-0-319

тай у совісті своєї, чи знайшли тебе вдячним ті, хто надавав тобі послуги» (постулати Сенеки-молодшого).

Після того, як суб'єкт оволодів механізмом самоаналізу, він здатний пов­ноцінно, неоднобічно, неупереджено здійснювати аналіз інших.

Аналіз інших (оцінювання якості та ефективності чужого продукту мислен-нєво-мовленнєвої діяльності та дій іншого суб'єкта) становить наступний етап критичної діяльності, який базується на такій системі принципів:

— визначати мету конструктивної критики (узагальнення чужого досвіду для збагачення власного, допомога іншому в тому, як зробити його справу ще краще);

— оцінювати, виходячи зі свого рівня підготовки;

— вміти слухати і чути іншого, оцінювати те, як він робить, а не, як ти бачиш;

— вміти відійти від однобічності оцінок — тільки хвалити чи тільки лаяти;

— перш за все бачити раціональне в чужому продукті, яке побачити бу­ває нелегко на відміну від негативного, що, як правило, лежить на поверхні, бо зосередженість на негативному може заступити і навіть перекреслити досвід іншого;

— бути точним і стислим в оцінках;

— вміти таким чином дати оцінку, щоб не принизити іншого, щоб у су­б'єкта з'явилося бажання працювати далі, удосконалювати себе і свій про­дукт мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності.

Отже, системно-аналітичний закон становить собою дієвий інструмент розвитку в людини таких якостей, як самокритичність і відкритість мислення (здатність сумніватися: дії повинні бути відкритими до сприйняття інших То­чок зору), мовне чуття (уміння відбирати найбільш стислі, влучні слова, зво­роти), шанобливість, тактовність і коректність у ставленні до інших людей.

У підсумку відзначимо, що хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу, однак він не робить її замкненою, застиглою завдяки тому, що сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існую­чого на землі.

2.4. Основні жанри (роди й види) ораторського мистецтва

ІСТИННО ІфАСНОМОВНИМ Є ТОЙ,

ХТО ЗВИЧАЙНІ ПРЕДМЕТИ ВИрАЖАЄ ПрОСТО,

ВЕЛИКІ - ЗВЕЛИЧЕНО, А СЕрЕДНІ - ПОМІрНО.

Цицерон

Роди й види ораторського мистецтва сучасності розрізняються на основі ораторського монологу й ораторського діалогу¹ (немонологічні «колективні» форми мовлення).

Розглянемо основні форми ораторського монологу, які виділяють біль­шість сучасних дослідників: соціально-політичне красномовство, парламент­ське красномовство, академічне, соціально-побутове, судове, лекційно-про­пагандистське, дипломатичне, військове, торговельне (рекламне), церковно-богословське красномовство.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО є одним із найдавніших родів красномовства, яке уславило імена Цицерона, Демосфена й інших ви­датних ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях Верховної Ради, сесіях Рад народних депутатів, у клубі, на польовому стані, на радіо, телебаченні тощо. Духовно-інтелектуальна енергія людей пере­дається завдяки активізації публічного переконуючого слова, яке під тиском соціально-економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних позицій, влас­них поглядів.

ПОЛІТИЧНА ПРОМОВА — один із найважливіших видів соціально-по­літичного красномовства, класичний жанр ораторського мистецтва, до того ж найдавніший. Дієвість політичних промов змушує політиків надзвичайно вдумливо ставитися не лише до їх змісту, а й до форми — мови, стилю, ком­позиції усного або письмового політичного виступу (тексту). Політичні про­мови античних ораторів, зокрема Демосфена «Про вінок», «Філіппіки» Ци­церона — неоціненна скарбниця досвіду публічних виступів, особливо в період зростання національної самосвідомості народу України, його духов-но-інтелектуального відродження.

¹ Див.: Колотилова H. А. Діалог: логіко-філософський аналіз.— К., 1999; Зазуліна Л. В. Діалогізація дидактичного процесу в курсовій підготовці педагогічних кадрів.— К., 2000.

ПАРЛАМЕНТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО — різновид соціально-політич­ного роду ораторського мистецтва, в якому є чимало «секретів» публічного переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостере­ження, яскраві описи, гумористичні сценки, щирі почуття тощо. Ці класичні постулати можуть не виконуватися, а цінність, дієвість парламентського красномовства девальвуватися від популістської маніпулятивної позиції пар­ламентаря, що мало місце у парламентській діяльності ряду представників держав колишнього СРСР, а також СНД.

МІТИНГОВА ПРОМОВА має на меті з'ясувати, зробити зрозумілою якусь актуальну, значущу, хвилюючу громадську проблему, спонукати слу­хачів до певних дій. Вона перебуває на стику політичного й дипломатичного жанрів красномовства, відзначається посиленою експресивністю, виразніс­тю, апелює до колективних емоцій, прагнень, часом виступає своєрідною прелюдією до мобілізації колективних зусиль для важливої та невідкладної мети¹.

Теоретичне й практичне оволодіння всіма різновидами соціально-політич­ного красномовства як формами публічного виступу необхідне тим, хто зай­мається активною освітньо-виховною, громадсько-політичною діяльністю.

АКАДЕМІЧНЕ КРАСНОМОВСТВО — один із найдавніших видів ора­торського мистецтва, зокрема у риторичній традиції слов'ян. Просвітницька діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира та багатьох інших видат­них діячів культури закладала основи академічного (шкільного, вузівського) красномовства. Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Іоаникій Га-лятовський, Григорій Сковорода, М. В. Ломоносов, Петро Могила та інші бу­ли не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які вони праг­нули наблизити до найширших народних мас².

Академічне красномовство поділяється на три види:

1) власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);

2) вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій);

3) шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо). Академічне красномовство, на думку багатьох дослідників, зокрема

А. Ю. Михневича, є фундаментом, базою лекційної пропаганди, яка набула особливої популярності, масовості у 60—80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки переживає кризу, шукає нові форми й методи роботи з масовою аудиторією, позбувається догматизму, схоластичності, певної заідеологізованості.

¹ Див.: Апресян Г. 3. Ораторское искусство.— М., 1969,

² Пор.: Чихачев В. П. Лекторское красноречие русских ученых XIX века.— М., 1987.

Питання вузівського та шкільного красномовства вчителя досліджували багато вчених, вони відзначали могутній етико-естетичний, пізнавально-ви­ховний потенціал живого слова вчителя, що було спрямоване не лише до ро­зуму, а перш за все до серця вихованців. Педагогічна та риторична спадщи­на А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського, Івана Огієнка, Григорія Ващенка, С. П. Іванової, Є. О. Ножина, Ю. В. Рождественського та інших справила значний вплив на формування академічного красномовства вчителя, вихова­теля, лектора в нових демократичних умовах.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ КРАСНОМОВСТВО¹ охоплює соціально зна­чущі побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну промову, над­могильну, усну побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні тради­ції, виступає частиною національної духовної культури народу, його лого-сфери, живить розвиток усіх інших видів красномовства.

Спеціалісти відзначають велику роль побутового красномовства у розвит­кові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, який пови­нен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.

Неперевершеним розповідачем своїх усних гумористичних оповідань був український письменник Остап Вишня, блискучі «вечірні розмови» тривалий час вів із слухачами й читачами газет незабутній Максим Рильський. Особ­ливою пошаною у всьому світі користуються майстри застільних промов (тостів) народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серця вихованців усни­ми побутовими оповідями-імпровізаціями, мудрими казками великий педагог В. О. Сухомлинський, який творив їх у Школі під Блакитним Небом, у Школі Радості.

СУДОВЕ КРАСНОМОВСТВО почало активно розвиватися в Росії із се­редини XIX ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного жит­тя, коли слово правозахисника ставало інструментом у відстоюванні закону.

Імена знаменитих судових ораторів, людей найвищої професійної кваліфі­кації, високого морального обов'язку, демократів за переконанням, стали ві­домими у політичній, науковій, громадській сферах — А. Ф. Коні, О. І. Уру­сов, П. С. Пороховщиков, П. О. Александров, Н. П. Карабчевський та бага-то інших.

Нижче ми детально розглянемо похвальне красномовство, яке Арістотель визначив як епі-дейктичне красномовство поряд із судовим і дорадчим.

У теорії російського судового красномовства вищим достоїнством вва­
жається простота, ясність викладу, що досягається нелегко. Судовий стиль
характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливча-
тості, манірності, доступністю у сприйнятті, вмінням доцільно використову­
вати художню літературу, засоби естетичного впливу на слухачів, правиль­
ний тон промовця тощо. • "

Високою є відповідальність судового промовця перед долею, а іноді і са­мим життям людини, тому він повинен приділяти величезну увагу підвищен­ню свого професіоналізму, зокрема рівню ораторської культури.

Судове красномовство поділяється на такі види:

1) звинувачувальна (прокурорська) промова;

2) захисна (адвокатська) промова;

3) самозахисна промова;

4) промова громадського звинувачувача;

5) промова громадського захисника;

6) судова промова¹.

Судові оратори нагромадили величезний досвід високопрофесійного ви­користання красномовства в ім'я закону, правди, справедливості, демократії, гуманізму. Видатний судовий діяч А. Ф. Коні писав: «Слово — один з най-величніших видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно»².

Учитель-вихователь у своїй освітньо-виховній роботі часто використовує елементи всіх видів судового красномовства, приділяючи значну увагу про­цесу набуття знань, умінь, навичок своїх вихованців у всіх видах красномов­ства, зокрема у самозахисній промові, що може згодитися їм у подальшій роботі, навчанні, відстоюванні власних позицій.

ЛЕКЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО активно роз­вивалося у ЗО—80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки у зв'язку із глибокими со­ціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.

Цей рід ораторського мистецтва включає три основні види:

1) науково-теоретичні лекції;

2) науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія);

3) науково-методичні лекції.

¹ Див.: Гурвич С. Сі, Погорілко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики.— К., 1988; Молда­
ван В. В. Судова риторика.— К., 1996.

² Кони А. Ф. На жизненном пути.— М., 1957.— С. 103.

У кожному із цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися у трьох видах аудиторій: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (ме­тодистів).

Науково-популярні лекції містять у собі, крім логічно побудованого нау­кового змісту, елементи експресивно-емоційні, які «включають» психологіч­ні канали сприйняття слухачів, сприяють формуванню переконання. Вони мають досить багато підвидів: крім зазначених, це і лекція-інформація, і лек-ція-репортаж, і лекція-спогад, лекція-інструктаж, лекція-показ, лекція-бесі-да тощо.

Педагогічна діяльність учителя, викладача вузу включає в себе безліч еле­ментів лекційно-пропагандистського красномовства в усіх видах та підвидах, зокрема, вчитель може виступити і як оратор, і як полеміст, майстерно й до­цільно використовуючи елементи науково-теоретичної, науково-популярної, науково-методичної лекцій з акцентом на науково-популярний напрям у мо­лодших, середніх класах та науково-теоретичний — у старших; вузівський ви­кладач на гуманітарних факультетах, зокрема на педагогічному, філософсь­кому, філологічному, журналістики, акцентує увагу студентів на методичних, технологічних засадах красномовства педагога, формуючи риторичну осо­бистість майбутнього педагога — майстра усної переконуючої комунікації.

Учитель, викладач не повинні зловживати монологічними формами у своїй лекційно-пропагандистській практиці. Варто активно використовувати діалогічні й полілогічні форми комунікації, що стимулюють мисленнєво-мов-леннєву та комунікативну діяльність учнів, студентів.

Цикли лекцій створюються на основі єдності предмета, проблеми обгово­рення; вони є досить продуктивним шляхом у викладі ґрунтовних науково-теоретичних проблем, складних за змістом, широких за обсягом, або попу­лярних, модних, які відповідають запитам даної аудиторії.

Лекція-інформація містить у собі повідомлення про невідомі слухачам факти, є найпоширенішим видом у лекційній діяльності вчителя, викладача вузу.

Лекція-інструктаж готує слухачів до виконання якоїсь роботи, відзна­чається методичною спрямованістю.

Лекція-показ — це розповідь про певні методи роботи із демонстрацією того, як необхідно цю роботу виконувати.

Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, тому що мовець включає в інтелектуальну співтворчість аудиторію, чим значно активізує її увагу, інте­рес до обговорюваних проблем.

Аекція-репортаж є розповіддю про побачене під час екскурсії, подорожі по історико-культурних місцях рідної або зарубіжної країни, враження про зустріч з цікавою людиною тощо. Найчастіше використовується на заняттях у групах із журналістським профілем навчання.

Лекція-спогад присвячена подіям історії, учасником чи свідком яких був оратор. Вона відзначається значним ступенем інтимізації процесу спілкуван­ня, довірливістю, емоційністю, яскраво виявляє духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей, запити, потреби, цілі.

Педагог-оратор мусить володіти особливостями всіх цих видів та підвидів лекційно-пропагандистського красномовства, відчуваючи запити аудиторії, формуючи своїм живим словом нові високі громадсько-політичні інтереси слухачів, їхню життєву позицію, акцентуючи увагу на лекції-бесіді, найдемо-кратичнішому підвиді лекційно-пропагандистського красномовства в умовах гуманізації та демократизації освіти.

ДИПЛОМАТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО — розвивається у державах, які проводять активну державотворчу політику, формують свій міжнародний авторитет тощо. Українське дипломатичне красномовство зазнало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмель­ницького, Запорізької Січі, а також у період розбудови незалежної, суве­ренної України у 90-ті роки XX ст.

Дипломатичне красномовство включає в себе такі два основні види:

1) промова на міжнародній конференції;

2) промова в процесі дипломатичного акту.

Зазначимо, що дипломатичне красномовство вимагає від оратора високо­го рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема абсо­лютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземною мовами, ясності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, роз­виненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інте­лігентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, про­позицій.