О то в світі та й за правда була 12 страница

Кожний період слід вимовляти окремо від інших, тобто, закінчивши йо­го, трохи зупинитися; частини його, відокремлені двокрапками й комами, ві­докремлювати малою зміною голосу і ледь помітною зупинкою: кожну фра­зу, склад і літеру вимовляти чисто і ясно; і в один дух зайве не хапати, бо це спонукає часто у непотрібному місці зупинятися або, кілька складів не­договоривши, проминати. Не слід дуже поспішати або зайву протяжність ви­користовувати, тому що від першої промови буває слухачам незрозуміло, а від другої — нудно.

Щодо положення частин тіла, то під час звичайної промови, яка не збуд­жує ніякої пристрасті, стоять вправні ритори прямо й майже ніяких рухів не вживають, а коли що сильними доказами доводять і стрімкими чи ніжними фігурами промову свою пропонують, тоді зображують її разом руками, очи­ма, головою й плечима...

А щоб при проголошенні не спотикнутися або й зовсім не зупинитися, для того повинен ритор промову свою твердо напам'ять вивчити...¹

МИХАЙЛО СПЕРАНСЬКИЙ

Правила вищого красномовства²

(фрагменти)

Основою красномовства... є пристрасті. Сильне почуття і жваве уявлення для оратора необхідні абсолютно. І у зв'язку з тим, що ці дари залежать від природи, то, власне кажучи, ораторів стільки ж народжується, як і поетів. ¹ Див.: Ломоносов Михайло. Избранная проза.— М., 1986.— С. 542.

Сперанский М. М. Правила высшего красноречия.— М., 1795.

...Красномовство є дар потрясати душу, переживати в них свої пристрасті і віддавати їм образ своїх понять. Першим наслідком цього визначення є те, що, власне кажучи, навчати красномовства неможливо, бо не можна навчи­ти мати пишну уяву й сильний розум. Але можна навчати, як користувати­ся цим божественним даром; можна навчати... яким способом це дорогоцін­не каміння, чисте породження природи, очищати від їхньої кори, примножу­вати шліфуванням їхнє сяяння. І ось, що, власне, називається риторикою.

Ми помічаємо, що й сама річ при певному думок розташуванні діє на нас сильніше, а при іншому — слабше... Таким-то способом попередній стан душі сприяє чи шкодить дійсному враженню. Би хочете вирвати із слухачів сльо­зи — схиліть серце їхнє поступово до суму, приготуйте їх до цього і не ро­біть їм раптових переломів. І ось в чому лежить справжнє підґрунтя вступу. Воно є вступом чи приготуванням душі до тих понять, які оратор хоче їй на­віяти, або до тих пристрастей, які в ній він хоче збудити, звідти самі собою випливають усі правила для вступу.

1. Він повинен бути простим, бо мудрувати у підготуванні не є поясню­вати свої поняття, але затемнюючи їх, не є вводити слухача в матерію, або тягти його туди силою... слід перш за все познайомитися із своїми слухача­ми, привчити їх слідувати за собою.

2. Горацій сміється над цими пишними і багатообіцяючими вступами... Справді, зробити досить пишний початок — це зобов'язатися показати щось потім ще більше. Але взагалі помічено, що примусити багато чого від себе чекати є вірний спосіб упасти.

Але слід наважитися зневажати дурних або відмовитися від похвал осві­чених. Люди із етичним смаком знаходять свої красоти як у простому, так і у величезному. Кидайте риси легкі, вводьте поняття ясно, пропонуйте їх стилем плинним, ступайте іноді по квітах, але завжди оглядайтесь, чи іде за вами ваш слухач.

Докази, говорить Роллен, у слові є те саме, що й кістки й жили у тілі. Округлість, білизна, жвавість членів становить красу тіла, але не силу й твердість. Але слід визначити точніше роди доказів і показати, який із них найбільш властивий церковному слову. Філософи помітили (визначили), що, власне кажучи, одна може бути у світі істин. Усі інші є лише її гілки, вони всі прикріплені до одного спільного кореня. Спускаючись поступово, дійти до цього кореня значить довести істину. Такою є природа Істин взагалі...

Отже, моральні істини можуть бути доведені двояко: 1) розв'язанням їх на загальний початок істини; 2) приведенням їх до почуття.

Отже, доводити моральну істину у проповіді значить відкрити ті стосун­ки, якими вона з'єднується з нашим серцем, значить знайти такі таємні нит­ки, якими вони з ним зв'язуються. Ясно, що потрясіння, яке дається нам, пе­редасться серцю і створить те, що, власне, й називається пристрастю. І ось джерело пристрасного у слові... слід знати природу пристрастей, їх хід і їхню мову...

1. Усі докази, занадто тонкі й метафізичні, є порочні (зіпсуті) в істинно­му красномовстві.

2. Докази, занадто звичайні, є порочними (зіпсутими) в істинному крас­номовстві... Справа хорошого оратора — повернути предметам власну їх важливість і красу.

3. Необхідно, щоб один доказ не тільки не зашкодив іншому, але і підтри­мував його.

Під пристрасним у слові я розумію ті місця, де серце оратора промовляє серцю слухачів, де уява запалюється уявою, захоплення породжується захоп­ленням... Оратор повинен бути сам пронизаний тією пристрастю, коли хоче її породити у слухачів. «Плач сам, якщо хочеш, щоб я плакав», — говорить Горацій. Душа, спокійна зовсім, інакше дивиться на предмети, інакше мис­лить, інакше звертається, інакше говорить, ніж душа, яка збурена пристрас­тю. Читай, роздумуй, роздрібнюй, розсікай на частини кращі місця, вивчи всі правила, але-, якщо пристрасть у тобі не дихає, ніколи слово твоє не оживить­ся, ніколи не запалиш уяви твоїх слухачів, і твій холодний ентузіазм зобра­зить більшу розумову несамовитість, ніж пристрасть. Це тому, що щирий хід пристрастей може пізнати одне тільки серце і що вони особливу свою мають мову, якої не навчаються, але отримують разом із ними від природи...

Отже, я розрізняю головні частини у нашому плані: частину логічну, або філософську, в якій оратор повинен говорити розумові, і частину красно­мовства, в якій він повинен говорити пристрасті.

ПРО ВИГЛЯД ОРАТОРА

Про обличчя

Хто відчуває, й відчуває сильно, того обличчя є дзеркалом душі... Звідси виходить, що мова обличчя завжди була визнана найточнішим тлумачем по-

сувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить біль­ше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою час­тиною свого мистецтва вміння настроювати обличчя відповідно до мовлен­ня; а особливо око — орган душі настільки сильний, наскільки й виразний, як і мова,— повинно слідувати за усіма його рухами і передавати слухачам почування його серця. Найпрекрасніша промова руху стає мертвою, коли не оживлюється її обличчя... таким-то способом набуває він (оратор Арист. — Г. С.) необмежену владу над умами й стає маленьким тираном сердець.

...Покласти за правило спрямовувати думку, кожен порух обличчя на од­ного кого-небудь із передстоячих, щоб здавалося, що він самому йому гово­рить. До цієї перестороги слід приєднати ще іншу, щоб розділити спряму­вання погляду поперемінне до усіх, щоб кожна думка відносилася до одно­го із слухачів, але щоб ціла промова не стосувалася одного й того самого, а розподілена була усім на певні частини.

Про голос

Щасливий той, кому природа дарувала гнучкий, сильний, чистий, який ллється, і дзвінкий голос. Древні настільки поважали це обдаровання, що ви­найшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи. Але ми занадто мало турбуємося про всі ці зовнішні обдаровання оратора, можли­во, тому, що занадто мало знаємо серце людське і занадто мало погоджує­мося з тією істиною, що сутність красномовства заснована на пристрастях і, отже, на пересуді, а тому більшою мірою на зовнішньому вигляді.

Ті помиляються, говорить один оратор із найновіших, які плутають на­пруження голосу з його ключем, або тоном. Можна говорити зрозуміло й низьким тоном, бо гучність голосу не залежить від підвищення його, а тільки від напруження.

Про вимову

Язик твердий, який виливає кожне слово, не стрімко, не повільно, який дає кожному звуку належний наголос, є частина, необхідна для кожного оратора. Часто ми слухаємо людину, що розмовляє, із задоволенням лише тому, що язик її рухомий і вимова тверда... Хто має справу з людьми, той необхідно повинен мислити добре, але говорити ще краще. Усі правила ви-

AQ1

мови є у цій думці: «язик швидкий, але не стрімкий; спокійний, але не упо­вільнений» (лат.: promptum sit es, non preceps moderatum, поп lentum).

Про рухи

Роздумуючи про вигляд оратора взагалі, ми відкрили істинний початок рухів руки і побачили зв'язок, який існує між ним і словом. Ми знайшли, що рука доповнює думки, які не можна виловити, і, відповідно, рух її тоді ли­ше потрібен, коли оратор більше відчуває, ніж може сказати, коли серце йо­го зігріте пристрастю і коли язик його не може іти за швидкістю його по­чуттів. Звідси можна вивести важливе правило, що рука тоді тільки повинна діяти, коли слід доповнювати поняття. Холодний розум не повинен до неї торкатися; для нього досить одного органу; одна тільки пристрасть може рухати усіма частинами тіла оратора і надавати рух руці... рука рухається тільки тоді, коли вдарить у неї серце, тобто у місцях пристрасних, гарячих і жвавих (живих). У решту часу вона може лежати спокійно.

...Щоб у ній (риториці. — Г. С.) себе удосконалити, немає іншого спосо­бу, як помічати з всім напруженням уваги недоліки й досконалості ораторів, а для цього слід мати цей тонкий і швидкий удар очей, який уловлює з пер­шого погляду Горацієве: «те, що личить обставинам» (лат.: «quid deceat in rebus»).

ОЛЕКСІЙ МЕРЗЛЯКОВ

Коротка риторика¹

(фрагменти)

Слово мовлення у вузькому розумінні означає міркування, складене за правилами мистецтва і призначене для усного вимовляння.

Завидний талант складати такого роду твори, поєднаний із здатністю промовляти їх приємно й переконливо, називається взагалі красномовством; той, хто володіє всіма обдарованнями, для цього необхідними, йменується оратором.

Промови за їх змістом і намірами бувають різних родів. Головний зміст промови може бути або загальним, або частковим. Загальне буває теоретич-

Див.: Мерзляков А. Ф. Краткая риторика.— М., 1821,— С 91—108.

ним чи практичним. Часткове має ще багато видів. За цими відношеннями є промови духовні, в яких пропонуються істини й обов'язки релігії; є промо­ви політичні, в яких оратор міркує про вигоди, відносини й потреби суспіль­ства; судові, де захищається безвинно ущемлений або викривається злочи­нець; похвальні, які містять у собі похвалу заслуг померлих чи живих відо­мих, осіб; академічні промови, які стосуються учених предметів із природи чи наук. У древніх усі промови розділилися на три роди: похвальні, дорадчі й судові.

Оратор... прагне не тільки переконати розум, але особливо хоче вплину­ти на волю. Переконання розуму служить йому засобом для досягнення ме­ти, до могутнього запалення пристрастей.

У слові чи розмові лежать три наміри оратора: научення, переконання і мистецтво зворушити слухача.

Мистецтво полягає не в одному лише запалюванні пристрастей, а й заспо­коєнні їх, звичайно, тих, які є противними меті оратора... Часто досить од­ного смішного для відкидання найважливіших пропозицій; часто поважний, спокійний вигляд супротивника знищує усі шпильки досконалого оратора.

Стиль промов змінюється до безконечності, відповідно до їхнього змісту. Оратор використовує всі три головних види роду стилю, як-то: простий, або народний, — в поясненні своєї справи, у пропозиціях чи розгляді думок; се­редній — для того, щоб деякими пристойними прикрасами замінити сухий і нудний образ доказів та пояснень, щоб оживити його картинками, описами й роздумами; і, нарешті, високий — у тих місцях, де володарює пристрасть, де вживається усе, щоб запалити уяву й зворушити серце.

Між обдарованнями вродженими оратора повинні відрізняти: геній, про­никливий погляд, швидку дотепність, смак, високість духу, уяву, пам'ять, си­лу почувань і, нарешті, силу, приємність і гнучкість голосу; між здібностями набутими — пізнання людської природи, філософію здорового глузду, відо­мості історії та всезагальної літератури, обізнаність у риторичних правилах і часті вправи у творенні промов та в усному їх проголошенні.

Виникнення красномовства відноситься до перших часів суспільного жит­тя, хоча воно було тоді більше даром природи, ніж плодом мистецтва. Коли греки склали із красномовства науку, тоді з'явилися між ними так звані ора­тори, які використовували своє мистецтво або у справах державних, або у судових дослідженнях... Найславніші промови, які дійшли до нас, належать Демосфену, Есхіну, Лізіасу та Сократу.

...З російських найбільш відомі Феофан Прокопович, Ломоносов та інші.

КОСТЯНТИН ЗЕЛЕНЕЦЬКИЙ

Дослідження про риторику в її наукоподібному змісті

та у відносинах, які має вона

до загальної теорії слова та до логіки¹

(фрагменти)

...Риторика як наука про слово може розраховувати на повне право гро­мадянства у сфері наук точних, позитивних, може скинути свій схоластич­ний одяг і набрати вигляду більш природного, більш узгодженого з духом і зі спрямуванням нашого часу.

Шкільна риторика мала ще той шкідливий вплив, що розвивала думку і писемний дар слова не в їх самочинному і природному ході, а за формами одноманітними, умовними, вигаданими ззовні, а не взятими із сутності само­го духу нашогб.

Взагалі ми бачимо дві крайнощі: з одного боку, як у деяких французьких училищах, безумовне владування шкільної риторики, з мертвотним впливом на думку й вираження,., з другого, — це трапляється всюди —■ відсутність усякої риторики при творенні писемного дару слова.

...Справа риторики не в одному красномовстві, а в тому, щоб показати перш за все загальні й необхідні умови й вимоги мовлення взагалі, а потім перейти до красномовства та його різних видів.

Справа теорії не в тому, щоб учити нас відшуковувати й винаходити дум­ки, а потім розташовувати й розмішувати їх, не в тому, щоб нав'язувати ро­зуму правила зовнішні, які не виходять із його сутності, а тому довільні; але у тому, щоб управляти природним і самовільним ходом і розвитком його дій, розвитком тих чи інших впливів, що виникли у ньому самому. Отже, теорія винайдення думок у старовинних курсах риторики не була зв'язана живим ланцюгом логічної єдності з теорією їх розташування. Обидві ці теорії по­винні злитися в одну — в теорію логічного розвитку основної думки у творі.

Університет, академія — ось де освічується адвокат, оратор, красномо­вець; ось де місце для всього, що належить до морального, громадянського й політичного значення ораторства, до його сили переконувати уми й прихиля-

Див.: Зеленецкий К. П. Исследование о риторике в ее наукообразном содержании и в от­ношениях, какие имееет она к общей теории слова й к логике.— Одесса, 1846.— С. 50 (Пе­реклад наш — Г. С).

ти серця. Це особливий, абсолютно частковий предмет і курс занять, який ви­магає певної зрілості розуму й змужнілості почуття. Так, риторика повинна бути перетворена у наш час. Як та частина науки про слово, якій випала на до­лю найповніша його форма мовлення, вона повинна розв'язати всі ці питання.

Зв'язок логіки з наукою про слово стає очевидним. Оскільки всяка наука, як певна теорія, повинна бути вірним відображенням дійсності, буття реаль­ного, а слово є відображенням думки, то й наука про слово в усіх своїх час­тинах повинна зумовлюватися теорією мислення, логікою, повинна, так би мовити, відображати її у собі. Різниця між ними має полягати у тому, що перша розглядає думку в її зовнішньому, пластично-словесному вираженні, в ЇЇ творенні й переході у форму слова, розглядає властивості, закони і дії слова, друга, тобто логіка, аналізує ту саму думку, але в ЇЇ внутрішньому, чисто духовному вигляді, в її кореневих законах і діях, її суттєвих відношен­нях до пізнаючого й пізнавального.

...Загальна риторика — це... дослідження побудови, властивостей і умов мовлення взагалі як остаточної, органічної форми слова людського.

Риторика як вчення про мовлення, тобто про повний розвиток думки за допомогою словесного вираження, повинна знаходитися у тісному зв'язку з логічною теорією розвитку думки, тобто теорією визначень, розподілу й до­ведень. Це зв'язок визначається у тій частині нашої науки, яка має назву теорії логічної побудови мовлення.

У паралель мовлення віршованого, яке поділяється на епічне, ліричне й драматичне, ми ввели чотири головних роди мовлення прозаїчного: описан­ня, оповідь, ораторство і догматизм.

У загальній риториці була показана відмінність мовлення прозаїчного власне, періодичного й афористичного, відмінність у способі викладу моно­логічному, діалогічному й епістолярному і, нарешті, відмінність стилю.

А. П. ЧЕХОВ

Хороша новина¹

(фрагменти)

Ми, російські люди, любимо поговорити і послухати, але ораторське ми­стецтво у нас у повному занепаді. У земських і дворянських зібраннях, уче-

¹ Див.: Чехов А. П. Хорошая новость // Соч.— Т. VIII.— СПб., 1893.— С. 499—501.

Лп ґ

них засіданнях, на парадних обідах та вечерях ми соромливо мовчимо, або ж говоримо мляво, беззвучно, тьмаво, «понуривши бороди», не знаючи, що не вміємо говорити коротко й незнайомі з тією грацією мовлення, коли при найменшій витраті сил досягається відомий ефект — небагато (за кількістю), але про багато що (за змістом). Лат.: non multum sed multa. У нас багато присяжних повірених, прокурорів, професорів, проповідників, у яких за сут­ністю їхніх професій слід було б передбачити ораторську жилку, у нас ба­гато закладів, які називаються «говорильними», тому що в них за обов'яз­ками служби багато й довго говорять, але в нас зовсім немає людей, які вміють висловлювати свої думки ясно, коротко і просто. В обох столицях нараховується всього-навсього справжніх ораторів п'ять-шість, а про про­вінційних златоустів щось не чувати. На кафедрах у нас сидять заїки й шеп­туни, яких можна слухати й розуміти, лише пристосувавшись до них, на лі­тературних вечорах дозволяється читати навіть дуже погано, тому що пуб­ліка давно вже звикла до цього, і коли читає свої вірші який-небудь поет, то вона не слухає, а лише дивиться. Ходить анекдот про якогось капітана, який начебто, коли його товариша опускали до могили, збирався прочитати дов­гу промову, але вимовив: «Бувай здоровий!», крякнув і більше нічого не ска­зав. Щось подібне розповідають про поважного В. В. Стасова, який кілька років тому у клубі художників, бажаючи прочитати лекцію, хвилин п'ять зо­бражував із себе мовчанку, зніяковілу статую, постояв на естраді, пом'явся та з тим і пішов, не сказавши жодного слова. А скільки анекдотів можна бу­ло б розказати про адвокатів, які викликали своєю недорікуватістю сміх на­віть у підсудного, про «жерців» науки, які мучили своїх слухачів і врешті збуджували до науки повну відразу. Ми люди байдужі, нудні, у наших жи­лах давно уже запеклась кров від нудьги, ми не ганяємося за насолодою й не шукаємо її, і нас тому ніскільки не тривожить, що ми, байдужі до ора­торського мистецтва, позбавляємо себе однієї з вищих й найблагородніших насолод, приступних людині. Але якщо не хочеться насолоджуватися, то в усякому разі не завадило б згадати, що в усі часи багатство мови й ора­торське мистецтво йшли поруч. У суспільстві, де зневажається істинне крас­номовство, панує риторика, святенництво слова або банальна балаканина. І у давні часи, і в новіші часи ораторство було одним із найсильніших ва­желів культури. Немислимо, щоб проповідник нової релігії не був водночас і захоплюючим оратором. Усі кращі державні люди в епоху процвітання дер­жав, кращі філософи, поети, реформатори були водночас і кращими орато­рами. «Квітами» красномовства був устелений шлях до всякої кар'єри, і ми-

стецтво говорити вважалося обов'язковим. Можливо, і ми коли-небудь до­чекаємося, що наші юристи, професори й узагалі посадові особи, зобов'язані по службі говорити не тільки вчено, але й зрозуміло і гарно, не будуть ви­правдовуватися тим, що вони «не вміють» говорити. Адже в принципі для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж непри­стойністю, як не вміти читати й писати, і у справі освіти й виховання навчан­ня красномовства слід було б вважати неминучим.

А. В. ЛУНАЧАРСЬКИЙ

Промова, виголошена при відкритті Інституту Живого Слова в Петрограді 15 листопада 1918 року¹

Товариші, я перебуваю у дещо невигідному становищі, завдяки тому, що я дещо запізнився на ці знаменні й симпатичні збори і, таким чином, я ри­зикую повторити у своїй короткій промові, яку я волію запропонувати увазі присутніх, ті думки й ті тези, які висувалися на перший план попередніми ораторами, промов котрих я не мав насолоди чути. І з цим ризиком я все-таки змушений сказати те, що я вважаю за необхідне у цей день і в цьому місці перед вами виголосити. Я думаю, що те завдання, яке ми тут розпочи­наємо в малому і котре ми мусимо розширювати чим далі, тим більше, дійсно є одним з найважливіших і одним з найпрекрасніших серед того лісу зав­дань, котрі новий уряд і пробуджений звільнений народ з усіх боків оточу­ють. Взагалі кажучи, перш за все, якщо ми соціалісти і якщо ми йдемо до здійснення великого соціалістичного ідеалу, ми не повинні забувати, що ос­новою цього ідеалу і тим, що надає йому сутність одухотворену, є піклуван­ня про індивідуум. Лише постільки соціалістичний лад є високим, бажаним, священним, оскільки він випрямляє індивідуальності, які в малих устроях калічаться взаємною боротьбою. Ми у даний момент переживаємо період найгострішої боротьби, у якій особистості калічаться та навіть гинуть, але ми знаємо, що ця боротьба, яка провадиться за певний план, за певний уст­рій, що в міру того, як грунт удобрюється, в міру цього запановує соціаліс­тичний світ, соціалістичний лад. Лише про це, про творчу сторону справи, але не про класову боротьбу, може нині йти мова, у крайньому випадку у

¹ Записки Института Живого Слова, вып. І, Пг., 1919 р. Примітка: українською мовою про­мова друкується вперше. Пор.: «Театр», 1968, № 9 — текст друкувався російською мовою.

/120

цей момент багатообіцяючий. Пізніше, можливо, доведеться повернутися й до політичних бур, які нас оточують. Як я вже сказав, соціалістичний лад повинен турбуватися про те, щоб випрямляти різного роду каліцтва, убозт­ва, якими страждає переважна більшість, навіть усі люди, завдяки нормаль­ному ладові, у якому раніше жило людство і найстрахітливішим проявом кого є капіталізм, особливо його імперіалістична ера. І ось нам перш за все впадає у вічі та сторона справи, саме те, що треба повернути людині її жи­ве слово, це може бути зрозумілим усебічно, багатогранно. Само собою, що просте вивчення усякого роду хвороб мови повинно бути віднесено сюди; але це лише механічно, лише як дещо вищою мірою примітивне. У цьому від­ношенні значно складніше зробити людське мовлення, це й орган спілкуван­ня зі своїми близькими і значною мірою орган приведення до ладу своїх ду­мок і почуттів, зробити це мовлення звучним, гармонійним, доцільним. Нада­ти мовлення як доцільну зброю індивідууму, це означає прокласти правильні шляхи між внутрішнім людським світом і словесним його вираженням, вклю­чаючи в словесне вираження ту емоцію, ті фарби, той тембр, ритм, той аком­панемент, які входять як нероздільні явища в людське мовлення. Це означає не лише прокласти ці шляхи, ті стежки, які ведуть від мого внутрішнього світу до моїх органів мовлення і, таким чином, допомагають мені виразити те, що я відчуваю, але й те, що кожне слово, після того, як воно було ви­мовлене, вступає в особливий світ, у психіку іншої людини крізь його орган відчуття, воно знову одягається в ті самі начебто одежі і перетворюється в емоцію та ідеї внутрішнього світу того ближнього, до якого я звертався з промовою. Але в нас нема ніяких гарантій того, що слово, як об'єктивне яви­ще в суб'єкті людей, до яких ми звертаємося, викликає правильні результа­ти, що воно знаходять саме той резонанс, якого ми хотіли. І дуже часто щи­ре слово, щира думка спотворюється на цьому шляху до надзвичайності. Во­но може так чи інакше перекрутитися у недорікуватої людини, тому що в неї не налагоджені шляхи до вираження, воно може спотворитися після то­го, як із простої вібрації газових часточок воно перетворюється в складну, безконечно тонку вібрацію нервово-мозкової системи і, нарешті, таємничим шляхом знову перетворюється у явища духовні. Отже, нам треба привчити людину розуміти тих, хто слухає й оточує її, привчити простежувати долю слова не лише в повітрі, але й в душах тих, до кого слово звернене. Я напо­лягаю на тому, що з цієї точки мистецтво мовлення є глибоко психологічним і глибоко соціальним, що, не вивчаючи того суспільного й психологічного се­редовища, у якому слово лунає як духовний символ, а не як просте фізичне

явище, не можна, власне кажучи, сказати, що ти вмієш говорити. Ми всі до­бре знаємо, я, нарешті, добре знаю свою рідну російську мову. Можу не зна­ти або погано висловлюватись якоюсь чужою мовою, це вже перешкода, але перешкода подвійна. Крім того, що вона заважає мені, якби я забажав би висловити свої думки й ідеали цією іноземною мовою, вона є повним розри­вом стосунків з тими особами, які лише цією іноземною мовою говорять. Власне, те, що називаємо «рідною мовою», є мова, якою розмовляють при­сутні, мова яких нам з дитинства є зрозумілою. Але буває й так, що люди розмовляють на одному наріччі, між тим про них говорять, що «вони гово­рять на різних мовах», хоча, повторюю, вони говорили тією самою. Усунути цю різномовність, надати можливість у суперечці, у доказах, у прагненні емоційно зворушити другу людину, розмірити вагу, силу, гостроту того сло­ва, яке ти кидаєш, це є справжнє володіння мовленням. Те, що я знаю бага­то слів, що в мене багата вона була, або багатий голос, що я говорю не за­тинаючись, це не означає, що я вмію говорити. Вміє говорити та людина, яка може висловити свої думки з повною ясністю, обрати ті аргументи, котрі особливо пасують у даному місці або для даної особи, надають їм той емо­ційний характер, який був би у даному випадку переконливим і доречним. Звичайно, багато чого дається стихійно, людина народжується художником мовлення, але як і усе, так і це примітивне стихійне мистецтво потребує об­робки. Людина, яка вміє говорити, тобто яка вміє максимальною мірою пе­редати свої переживання ближньому, переконати його, якщо треба висуну­ти аргументи або розсіяти його забобони й помилки, нарешті, вплинути без­посередньо на весь його організм шляхом збудження в ньому відповідних почуттів, — ця людина володіє повною мірою мовленням. Якщо ми таким шляхом будемо виходити з уявлення, що завершена індивідуальність звичай­но повинна мати свої ноги, очі, вуха на місці, у найрозвиненіших формах на­ближаючись до ідеалу людського організму в його повному розквіті, тоді до цього ідеалу повинна бути включена й така властивість мовлення у тому гли­бокому й розширеному розумінні, яке я хотів підкреслити.

Коли я говорив, що соціалізм не може не потурбуватися про те, щоб по­руч з фізичним, розумовим, етичним і естетичним вихованням людини не бу­ло забуте таке важливе й стосовне усіх чотирьох граней життя завдання, як завдання розвитку мовлення, тоді я повинен ще підкреслити, що для соціа­лізму це подвійно важливо. Це двічі важливо тому, що соціалізм передбачає максимум спілкування між людьми, він руйнує індивідуальні перегородки. Внутрішнє культурне значення соціалізму полягає не лише в тому, що при-

ватна власність відпадає, що ми стаємо об'єднаними господарями всього надбання, відпущеного нам природою. Ні, приватна власність є броня, яка, з одного боку, начебто захищає соціальну особу від зовнішніх нападів, а з другого боку, вона є причиною самостійності; нарешті, приватна власність має в собі щось таке, що розділяє на клітки, які обмежують одна одну, — свого роду раковини. Ці раковини будуть знищені разом із знищенням при­ватної власності. Тоді люди перестануть зустрічатися один з одним як кон­куренти, і та проклята самотність, на яку жалілися кращі поети світу, жалі­лися й жахалися, і через яку кляли своє існування, та жахлива недовіра, з якою одна людина ставиться до другої («людина людині — вовк»), все це грунтується особливо на конфліктах майнового характеру; і в силу цього найбільш глибоким і отруйним коренем є приватна власність. Але, по-перше, знищення приватної власності не може йти з такою швидкістю, як це було б з культурної точки зору бажано; по-друге, результати її можуть залиша­тися ще тривалий час, і, по-третє, ніхто не може заперечувати того, що не­залежно від цього зміцнюючого нашу самостійність фактора ми є самотніми ще й з другої причини: ніхто не може бачити безпосередньо моїх почуттів та моїх емоцій, які лише символічно я можу передати іншій людині. Кожний з нас фізично становить собою певне поєднання фізичних рухів, краси, ви­значеної зоровими просторовими вираженнями, які він на нас чинить. І на­віть якщо ми йому розкриємо череп для того, щоб подивитись, що відбува­ється всередині його, все одно ми нічого не знайшли б для наших фізичних органів, лише одне зовнішнє, і не знайшли б нічого внутрішнього, бо завжди людська сутність повертається перед нашими очима лише своєю фізичною стороною; безпосередньою психологічною стороною вона не обертається. Говорять про безпосереднє читання думок, про безпосереднє спілкування навіть на відстані між окремими людьми; усе це, однак, не перевірене, ми не знаємо ще, наскільки ці факти науково встановлені. І ось, для цього спілку­вання між людьми, у нас є спосіб інший, у нас є живе мовлення. По суті ка­жучи, до поняття мовлення ми не повинні відносити абсолютно усі способи вираження своїх почуттів і це прагнення, поки ще, може бути, зародкове, повернутися до людини психологічною стороною. Правда, говорять, мовлен­ня дається дипломатам для того, щоб приховувати свої думки, а не відкри­вати їх. При соціалізмі незрівнянно з більшою силою, більше, ніж будь-ко­ли, виникає прагнення відкрити свою душу й відкрити для себе душу інших. Коли співробітництво замінить собою боротьбу, тоді саме стане можливим злиття окремих індивідуумів у один спільний потік думки й почуття. Спочат-