Про почуття другого класу: про ненависть, гнів і обурення
Між цими почуттями, як вчить Арістотель у «Риториці», є якась різниця, бо ж ненависть може бути без гніву, хоч гніву без ненависті не може бути, як, наприклад, коли ми якусь нечесну людину ненавидимо, то однак не вимагаємо для неї кари. Але тому, що між цими почуттями більше подібностей, ніж відмінностей, то в цьому ж розділі поговоримо про всі ці почуття. Адже причини ненависті і гніву майже однакові, і що найважливіше, заледве чи коли-небудь оратор викликає ненависть, якщо водночас не викликає гніву.
1. Отже, ненависть — це прихильність душі до зла доти, поки воно вважається таким. Визначення ненависті легко зрозуміти на підставі визначення любові, бо ненависть — протилежне почуття. Як, отже, любов є прагненням нашої волі до чогось доброго, ненависть — до чогось злого. Як ми там прямуємо до якогось добра, так тут відвертаємось від зла.
2. Гнів визначається Арістотелем як хворобливе бажання помсти за дійсну або надуману зневагу до нас або наших близьких.
3. Обурення — це вид благородного гніву, коли нас зворушує негідність об’єкта, і ми тоді страждаємо, як, наприклад, коли бачимо, що нечесні та нікчемні люди перевищують нас впливом, займають вищі, ніж ми, посади, пригнічують своєю владою та могутністю, усе роблять ради своїх примх, і, навпаки, корисні, мужні і розумні люди в погорді та зневазі. Це почуття більш необхідне. Завдяки йому зберігаємо звичаї незіпсованого віку і запобігаємо підступним успіхам нечесних людей.
ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ НЕНАВИСТІ ТА ГНІВУ
Ненависть легко викличеш, якщо скажеш протилежне тому, що було сказано про любов. Засоби збудження ненависті такі: по-перше, огидність, по-друге, жорстокість або \316\ варварство, по-третє, підступність, віроломність, по-четверте, всі вади, протилежні чеснотам, та, передусім, гордість, яка з першого погляду відвертає душі всіх і особливо тоді, коли вона поєднується з незнанням, огидністю, глупотою та нікчемністю. Наприклад, еклезіаст також зараховує гордого бідняка до тих, яких він, як каже, особливо ненавидить. По-п’яте, відвертаємось ми від наклепника, який не тільки ганьбить наше ім’я, а й інших. Бо, як бачимо, ми боїмося того, що трапляється іншим, або надіємось на нього, як я вже сказав при розгляді почуття любові. Це специфічні чинники збудження ненависті, які, хоч і не закликають до помсти, то однак завжди породжують недругів. /136/
Вони викличуть у нас теж гнів, якщо виявляться шкідливими не комусь іншому, а нам самим. Ненавиджу я всіх брехунів, та більший гнів викликає в мене те, що їх вихваляють, величають. Разом з ненавистю породжується і жадоба помсти. Коли ж розглядається чиясь жорстокість, то ми запалюємось пристрасним гнівом не тільки до дійсних, а й до видуманих осіб. Так, наприклад, навіть того, кого ми ніколи не бачили, намагаємось, здається, власноручно розірвати.
Це легко помітиш, якщо прочитаєш про Діомеда 49, який, як переказують, годував своїх коней людським м’ясом, або про Мезентія 50, про котрого пише Вергілій, що він прив’язував живих до мертвих, або якщо будеш читати трагедії Сенеки, а особливо, коли послухаєш про Фієста, зокрема, як передає сумна легенда, Атрей 51 повбивав його синів, порізав на шматки, зварив і дав батькові їх з’їсти.
Є також і особливі фактори збудження гніву: по-перше, зневага. Це поняття знаходимо в Арістотеля в його визначенні гніву. Думаю, що вже одна зневага дратує душу, адже ж, очевидно, і незначні неприємності, якщо вони, як видно, випливають із зневаги, напевно породжують великий гнів. Тому велика несправедливість заслуговує, очевидно, пробачення, коли відомо, що вона позбавлена зневаги. По-друге, найбільше вражає зневага, коли з презирством дивляться на наше сучасне становище, як, наприклад, великий гнів у солдата викликає те, що на нього дивляться із зневагою під час війни, і у видатного вченого, якщо його зневажають, коли він знаходиться в розквіті сил.
По-третє, треба викласти достоїнства зневаженої особи, та вади особи, що зневажає, бо цей вид кривди, якщо спрямований проти людей, вважається незначним, а якщо проти великих авторитетів, то дуже великим. Юнона у Вергілія [«Енеїда», I, 46 — 49] особливо розгнівалась на троянців з уваги на своє високе становище; \317\
«Я — володарка небесних, що є сестрою і дружиною Юпітера, з одним народом стільки років воюю. Хто ж шанує Юнону, хто ж, молючись, складе офіру на її вівтарях?»
По-четверте, розпалює у нас гнів моральне падіння невдячної душі, коли той, від кого очікуємо почестей та вдячності, нас зневажає або кривдить. По-п’яте, особливо гніваємось на того, хто радіє з нашого горя. По-шосте, виникає в нас гнів і тоді, коли нам хтось перешкоджає в досягненні того, до чого ми прямуємо з особливим зусиллям. По-сьоме, якщо хтось пригнічує бідних, наприклад, ради власного задоволення або власної користі, вимагає податків, зневажає суди, вбиває, віддає на тортури і т. п. По-восьме, ці і їм подібні причини збудження гніву матимуть більшу силу, якщо врахувати обставини та всі інші дані. По-дев’яте, щодо місця почуття гніву серед інших почуттів, які повинні йому передувати або співіснувати з ним, то запам’ятай таке: якщо когось скривдили, то раніш викличи до нього любов, похваливши його, а потім опиши нікчемність особи, яка завдала образу, а щойно тоді збуджуй гнів, виклавши кривду з перебільшенням. Разом із збудженням гніву може йти в парі прагнення викликати співчуття до скривдженого. Варто також викликати страх перед нашим горем, якщо не вимагають помсти нечесні люди.
Зневага породжується, крім того, як ми вже сказали, і повідомленням про нікчемність особи, яка не здібна до виконання жодних обов’язків, або що вона має великий вплив, або милість знатних, або почесті і т. п.
ПРИРОДА НЕНАВИСТІ Й ГНІВУ ТА ХАРАКТЕР СТИЛЮ У ВИКЛАДІ ЦИХ ПОЧУТТІВ
Ненависть за своєю природою злісна, звідси у її збудженні не вживаються фігури, які служать для збудження захоплення. Крім того, іноді вона говірка, тоді вона, очевидно, більш поміркована, а мовчазна ненависть здається сильною. Та й взагалі будь-яка ненависть, поки мовчить, зайнята немов певним роздумуванням, але незабаром підносить голос і перетворюється в гнів. /136зв./ Такою хай буде й промова. Оратор виголошуватиме промову в основному зрівноважено, потім з болем кричатиме, а тоді піде то повільно, вживаючи справжні періоди, то поспішатиме, вживаючи синтагму, члени періоду і т. д.
Почуття гніву дуже полум’яне, подібне до любові, але ще сильніше та більш бурхливе, тому вживати треба висо\318\кий стиль, довгі періоди, пристрасні фігури: вигуки, заклинання, заклики, прокляття, замовчування тощо. Крім того, додається іноді сарказм, щоб зневажити того, хто інших зневажає, і начебто знищити його ж мечем. Коли ж описуємо чиюсь гордість, тоді можна вживати і жарти, і насмішку. Це саме варто зберігати й при збудженні обурення, а тому що тут, як м.и сказали, і інші почуття можуть бути змішані, то й характер викладу буде змінюватись залежно від домішки інших почуттів.
ПРИКЛАДИ НЕНАВИСТІ, ГНІВУ ТА ОБУРЕННЯ
ПЕРШИЙ ПРИКЛАД
З творів блаженного Златоустого (гомілія 14 «До антіохійців»), де непорушність клятви викликає ненависть:
«Я просив вас, щоб ви взяли зтяту голову Йоанна 52, що досі спливає гарячою кров’ю, і повернувшись додому, думали, що маєте його самого перед очима, і що він подає голос і промовляє: «Ненавидьте мого вбивцю — клятву. Що не зробили вимоги [Іродіади], те зробила клятва [Ірода] 53. Що не зміг гнів тирана, те зробило дотримання клятви. Коли звинувачувався прилюдно на очах усіх, то тиран великодушно переніс докори. Та коли дійшло до необхідності дотримання клятви, то тоді відрубав йому його священну голову./137/ Її саме, отже, і тепер я прошу, і не перестану просити, щоб куди тільки ми підемо, йшли з цією головою і показували її, що кричить. Хоч ми тепер дуже безсильні і байдужі, то, однак, дивлячись у вічі цій голові, що страшно споглядає на нас і погрожує тим, хто дає клятву, і ще більше пригнічені ми таким страхом, легко зможемо стримати та відвернути язик від слів присяги».
ДРУГИЙ ПРИКЛАД
З творів Ціцерона: викликається гнів до Долабелли 54, який вбив Требонія, а з його трупом жорстоко обійшовся («Філіппіка», XI, 1 — 8): «Цінна 56 був жорстокий, Марій завзятий у гніві, Сулла — лютий, однак жорстокість жодного з них не сягала далі смерті, але і ця кара, застосовувана до громадян, вважалась надто жорстокою. Аж ось тобі, появилось двоє близнят, небачені, нечувані, дикі, жорстокі в злочинах... Ось Долабелла, що забув почуття гуманності, хоч \319\ у нього ніколи його не було, який свою ненаситну жорстокість показав не лише на живій людині, а й на мертвій, коли, роздираючи та кидаючи її труп, не міг задовільнити своєї душі, наситив свої очі». \320\
ТРЕТІЙ ПРИКЛАД
презирства з першої сатири Ювенала [24 — 31], в якій він виявляє обурення з приводу багатства та почестей негідних людей:
«Коли кидає виклик всім патриціям той, хто мені, юнакові, зі скрипом голив тверду бороду, коли представник нільського плебсу, цей раб каносський 57 Кріспін поправляє плечем тірійський 58 плащ і насуває на спітнілий палець дорогий золотий перстень і не може знести тягару більшої гемми, то важко тут не писати сатири. Хто ж настільки терплячий до зіпсованого Рима, настільки залізний, щоб стримати себе?
Подібний приклад Клавдіана 59, спрямований проти Євтропія-євнуха, що був консулом:
«Нащадкові неба і землі — сором!... Показується по світу у трабеї 60 стара жінка й ожіночує ім’я року».
ЧЕТВЕРТИЙ ПРИКЛАД
Після вбивства Цезаря Марк Антоній, як кажуть, виголосив промову до народу. Про це свідчить Діон (кн. 414 [?]), у якій він викликав співчуття до Цезаря і тим самим збудив гнів до вбивців: /137зв./
«Ось батько, понтифік 61, святий, бог — і мертвий! Горе мені нещасному, він мертвий! Не хвороба, не рана, не якийсь раптовий випадок забрав його, а вбитий підступно посеред міста той, хто живий і здоровий дійшов війною аж до найдальших берегів Британії. Обеззброєний воїн, неодягнений миротворець, суддя, вбитий біля суддівського крісла, старший в курії. Яку допомогу подала тобі, Цезаре, твоя людяність? Яку — твоя святість, закони? Чи ж не вбили тебе, гідного співчуття, твої друзі! Лежиш убитий на форумі, на якому недавно тріумфував, увінчаний вінками. Мертвий лежиш біля трибуни, з якої так часто виголошував промови до народу. Горе мені! Нещаслива твоя закривавлена сивина, знята і порвана туніка, яку ти тільки й одягнув для того, щоб у ній померти».
П’ЯТИЙ ПРИКЛАД
з четвертої промови св. Григорія Богослова до Юліана, у якого він намагається викликати ненависть з сарказмом або їдким сміхом:
«Уже [голосне] видихання та вдихання повітря, які цей муж на глум нашій вірі демонструє перед старенькими баб\321\ками, запалюючи вогонь на вівтарях, де маємо помістити їх в промові? Бо ж дійсно це було прекрасне видовище — бачити огидно роздуті щоки римського імператора, що викликали великий сміх не тільки в чужих, а й у тих, кому він думав подобатись у цей спосіб. Не слухав він своєї Мінерви, яка прокляла флейту, коли, користуючись замість зеркала водою, побачила, що вона робить її некрасивою. Тости та п’янки, до яких притягав зовсім явно розпусниць, і в свою чергу, від нього, що не таїв своєї розв’язної жадоби до насолоди, цього також вимагали, то хто ж це похвалить без осуду?».
ШЛЯХИ ПОГАШЕННЯ НЕНАВИСТІ ТА ПОСЛАБЛЕННЯ ГНІВУ
Співчуття — почуття, протилежне ненависті та гніву і може їх або припинити зовсім, або послабити. Про це скажемо спеціально в наступному розділі, але й тут додамо важливі для цієї справи вказівки, яких хоч і нагромаджено чимало різними мужами, то однак з прекрасних промов святого Златоустого (до Євтропія і до імператора Феодосія на захист антіохійців) можна вивести такі висновки. По-перше, якщо злочин відомий, то не треба його ані заперечувати, ані зменшувати, а скоріше збільшити і признатись у його скоєнні, адже так негідно поступив з такою високопоставленою особою і т. п., бо ми з природи легко змінюємось від покаяння та признання. По-друге, треба погодитись з необхідністю покарання і передати потерпілому на його розгляд, аби покарати підсудного такою карою, яка до вподоби потерпілому, щоб винуватець боявся не своєї кари, а гніву потерпілого. Переможений Турн так умилостивлює Енея, прохаючи за свого батька («Енеїда», XII, [930 — 938]): /138/
«Він, піднісши очі і праву руку, благає:
«Заслужив справді я цього і не прошу пощади.
Використай свої права. Якщо ж тебе може
зворушити журба батька, то благаю (і ти ж
мав такого ж батька Аніхіза): змилосердься
над старістю Дауна 62 і наді мною або,
якщо волієш, віддай моїм землякам моє тіло,
позбавлене світла. Ти переміг,
і авсонійці 63 бачили, як я, переможений, підносив руки;
Лавінія 64 — твоя тепер жінка, далі не спрямовуй своєї ненависті». \322\
По-третє, помилку та вину підсудного треба захищати від зневаги наскільки це можливо, і приписати їх якимсь іншим мотивам та причинам, що, мовляв, не знав, зробив це внаслідок сліпого молодечого запалу тощо.
По-четверте, треба сказати про велике страждання і сором, який переживає винуватець, що дуже жалкує за свій вчинок.
По-п’яте, можна взяти докази переконання з характеру особи, що вчинила злочин, бо, якщо вона видатна, то скажемо, що гідна лицемірства, а якщо маловідома, то негідна гніву такого великого мужа. Нарешті, як пише Сенека 65 («Про гнів», кн. II, розд. 30): «Якщо добра людина вчинила кривду, то не вір цьому, якщо ж погана, то не дивуйся: покарає вона іншого карою, яку і тобі призначать, також і себе покарає такою ж карою, якщо зробить якийсь злочин».
По-шосте, від покривдженої особи вимагається, щоб вона пробачила винуватцеві настільки, наскільки негідним був його злочин, бо ж для великих властиво не гніватись.
По-сьоме, а коли вже сам час послабить як і інші почуття, так і почуття гніву, то скажемо, що не треба нам чекати, поки час злагіднить гнів, — це легко станеться в кожного, — але обов’язок мудрого — керувати нашими почуттями, а не чекати, поки самі згаснуть.
По-восьме, необхідно зважати й на наслідки, які можуть виникнути з покарання, а які з пробачення провини, потім треба зауважити, що наслідки пробачення корисніші, ніж наслідки покарання, і це підтвердити прикладами, взятими з творів письменників, і свідченнями, зображенням результатів і висновків, що звідси випливають. Так, наприклад, велика й жахлива зневага може спричинити дуже велике страждання, але ще й дає більшу можливість для слави, а тепер, якщо ти замість кари пробачиш і замість помсти виявиш добросердечність до винуватця, що визнає і кається, то яким любимим, яким гідним подиву зробишся серед усіх. Але цих благ не буде, коли ти все ж покараєш. Златоуст у промові до Феодосія, захищаючи антіохійців, говорить, що з цієї зневаги володаря корона може статись кращою для нього самого, увінчаного золотою діадемою і т. п., якщо він виявляє ласкавість.
По-дев’яте, треба повідомити, якщо можливо, що винуватець /138зв./ переніс вже важчі покарання, ніж від нього вимагає потерпілий, як ганьба та сором, страх та розпач, поневіряння тощо. Такий приклад подає Златоуст у наведеній промові.
По-десяте, необхідно згадати тут і минулі заслуги обвинуваченого перед потерпілим або пробувати просити покір\323\но, щоб одне лише оце підозріння та ця людська помилка не звели нанівець таких численних і значних минулих доброчинств.
По-одинадцяте, можна буде теж нагадати і доброчинства, які вчинив потерпілий і завдяки яким здобув собі прихильність того, хто вчинив кривду.
По-дванадцяте, також з усіх інших даних їх обох можна почерпнути докази з дійсності: і вік, і -помилка, і страждання, і обман тощо, які зможуть виправдати винуватця. Водночас можна притягнути і ім’я потерпілого, і його спосіб життя, і рід, і приклади предків, якщо вони матимуть силу довести скромність людини.
По-тринадцяте, навіть час і місце, в якому ми звертаємось з проханням, приходять нам на допомогу. Златоуст, дуже розумно беручи до уваги час, коли надходить свято пасхи, злагіднив гнів [імператора] Феодосія, тому що той сам підписав у цей час закон, щоб звільняти підсудних. Особливо привернеш до себе потерпілого, якщо будеш просити тоді, коли він у радості святкує якесь свято, як весілля, день народження.
По-чотирнадцяте, розгніваний особливо послаблює свій гнів, якщо ти його назвеш спокійним та ласкавим, хоч в дійсності він не є таким, і додаси щ«, що всім ця ласкавість приносить приємність, що всі до неї ставляться шанобливо, і що тобі самому стало відомо, що він не забуває нічого, хіба тільки кривди.
Отже, настав час, коли він зміцнить свою видатну похвалу, зробить себе більш відомим і в цьому краще всіх переконає.
По-п’ятнадцяте, можна з успіхом послабити гнів цієї людини, яку, здається, ледве чи можна стримати від гніву. Якщо розгніваний щось сам сказав або зробив, то ми його схиляймо до того, щоб він не гнівався. Наприклад, годиться навіть сказати тут, що лагідність — це велика чеснота, і що він сам її бачить і дивується з неї. Це саме згадує св. Иоанн Златоуст розгніваному [імператорові]: «Мудрий вислів Феодосія, який він сказав колись, що у дні страждань і воскресення Христа він не хоче не тільки карати живих, а й бажає, якщо це можливо, щоб і мертвих розбудити до життя; цей вислів, — каже Златоуст, — спонукає його самого послабити гнів».
По-шістнадцяте, це те, що нам, християнам, повинно бути найважливішим, а саме, треба наочно показати ласкавість Христа, яку він велів нам наслідувати; крім того, тому Що нам необхідно просити у бога прощення, а він пообіцяв, Що дасть його тільки тоді, коли ми і самі будемо прощати \324\ грішним. Це зробив Златоуст у кінці цитованої промови до Феодосія.
По-сімнадцяте, необхідно заперечити те, що збуджує гнів, або послабити, зменшуючи його, але обережно та повільно. /139/ Цього очевидно, треба дотримуватись, адже ж важко злагіднити гнів і погасити почуття ненависті. Дивись ще розділ про співчуття, бо й там можна взяти багато аргументів для послаблення гніву.
Розділ дев’ятий