До семінарського заняття № 1

З кожного питання плану виробіть стратегію виступу (головна теза (провідної ідеї), завдання (мета) та надзавдання (спонукання до певних дій)), наприклад: Переконати аудиторію в тому, що Демосфен – найяскравіший оратор Давньої Греції, та спонукати слухачів до вдосконалення своєї ораторської майстерності.

Індивідуально зберіть матеріал, складіть розгорнутий план, розробіть власну тактику (система дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії виступу): тактичні способи й прийоми, тип композиційної побудови тексту (лінійний, спіральний або кільцевий, спосіб інтеграції тексту (когезія, ретроспекція або проспекція) за принципом найбільшої ефективності використання.

Пригадайте, що існуютьлогічні способи тактики: індукція – спосіб мислення від одиничного до загального; дедукція– спосіб мислення від загального до одиничного; аналогія – спосіб доведення від одиничного до одиничного. У промові одиничне – то є положення, факти, приклади тощо, загальне – то теза. Тобто, коли оратор спочатку наводить деякі приклади, факти, положення, а потім формулює основну ідею, яка слідує з цього, – він користується способом мислення (доведення) індукції. Якщо він спочатку формулює тезу (основну ідею), а потім уже наводить положення, що обґрунтовують її, то використовує спосіб від загального до одиничного (дедукція); дидактичні способи тактики: спіральний спосіб– це багаторазове згадування однієї й тієї ж думки, але щоразу збагаченої новою інформацією, – який можна застосувати або для непідготовленої, або для конфліктної аудиторії тощо. Іншими словами, спіральний спосіб становить процес поступового прирощення нових знань до набутих; ступінчатий спосіб– поступовий плин думки від загального до конкретного й навпаки. Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання тези у зворотному порядку – на непідготовлену; пунктирний спосіб– розгортання тези шляхом членування її на відносно незалежні рівнозначні частини, які наприкінці знову об’єднуються в тезу. Цей спосіб застосовується, зазвичай, в аудиторії з високим рівнем підготовки, здатній самостійно поєднувати всі частини, знаходити зв’язки між ними; контрастний спосіб– розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору стосовно одного й того ж предмета, – який можна використовувати для будь-якої аудиторії; асоціативний спосіб– розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів, який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням; психологічні способи тактики: навіювання, наслідування, психічне зараження, переконання.

Зверніть увагу на те, щотактичні прийоми (на відміну від принципів та способів) являють собою певні мовні форми, у яких передається інформація та сукупність конкретних дій, що є неодмінною умовою реалізації цілі. Існує декілька груп прийомів: композиційні, психологічні, мовні, інтонаційні. Під композиційними прийомамирозуміємо певні мовні форми, у яких передається інформація. Серед них найчастіше використовуються характеристика, коментар, описування, цитування, згадування, риторичне запитання, розмірковування, опудало-опонент, уявний експеримент, роз’яснення, агітація, заклик, проблемне введення матеріалу, анекдот, запитання-відповідь тощо. Прийом „опудала-опонента” становить собою змодельовану типову думку з питання, що обговорюється, яке може бути домінувальним у цій аудиторії. Суб’єкт повинен ретельно проаналізувати цю думку (виявити все позитивне і негативне), а потім запропонувати свою точку зору. Такий прийом допомагає суб’єктові досить активно підтримувати зацікавленість аудиторії. Зазвичай, цей прийом конструюється таким чином: „Часто можна почути, що... Та чи правильно це?”.Прийом проблемного введення матеріалудозволяє суб’єктові з перших хвилин спілкування опанувати увагу аудиторії за допомогою проблемних питань, влучних афоризмів, чітко сформульованого завдання, активного спілкування, яскравих прикладів, удало винайдених компліментів тощо. „Запитання-відповідь” – розвиток обмірковування, сутність якого полягає в тому, що суб’єкт у процесі спілкування може будувати своє мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (до речі, відповідати на запитання може не лише оратор, але й аудиторія). Такого роду прийом допомагає концентрувати увагу аудиторії на важливих моментах спілкування, перевіряти засвоєння матеріалу за допомогою запитань щодо розуміння й уточнення. Дуже ефективним є прийом уявного експерименту, змістом якого є конструювання оратором ситуації, яку він пропонує розв’язати аудиторії.

Під принципами тактикиоратора розуміються основоположні правила побудови промови або основні вимоги до неї. Такі принципи (правила, вимоги) різноманітні. Це перш за все логічні принципи: тотожності, несуперечливості, послідовності, достатності (обґрунтованості). Але однієї логічності для реалізації стратегії замало. Промова будується ще за такими дидактичними й психологічними принципами, як посилення, економія та органічна єдність. Принцип посилення вимагає плавного переходу від простого до складного, від менш емоційного до більш емоційного, від менш цікавого до більш цікавого тощо. Принцип економії означає досягнення більшої ефективності промови при мінімумі ресурсів (менше положень, аргументів, слів тощо), що складає враження не затягнутості промови, її єдності й сили. Під органічною єдністю розуміється дві вимоги: 1) єдність форми й змісту; 2) дотримання пропорцій: а) між теорією і фактами; б) між фактами позитивними і негативними; в) між відомим і невідомим; г) співвідношення частин промови за обсягом (між елементами композиції); д) між раціональним і емоціональним.

Запам’ятайте, що композиція– це побудова тексту, спосіб розташування компонентів (складових частин тексту – вступу, міркування, висновків тощо), їх співвідношення між собою. Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спіральну та кільцеву. Лінійна– це така композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це – хронологічний розвиток подій). Спіральнакомпозиція – це спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцевакомпозиція – це спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Заслуговує на увагу думка щодо способів інтеграції усіх згаданих вище моментів промови: таких виділяють три – когезію, ретроспекцію, проспекцію. Когезія– один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють, завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано. Забезпечують такий зв’язок, зазвичай, певні мовні формули: отже, по-перше, по-друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з другого боку, як з’ясувалося в подальшому тощо. Ретроспекція– це відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не лише на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися такими словами чи словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було сказано раніше, ми вже говорили про це, згадаймо, ви чули, ви бачили, відомо, минулого разу я вже говорив тощо. Проспекція– це натяк на те, про що йтиметься в наступних частинах виступу (майбутніх виступах). Проспекція може виражатися такими формулами: наступного разу ми поговоримо, далі переконаємося, у подальшому розвитку, ми побачимо, далі стане зрозуміло, темою нашої майбутньої розмови буде тощо.

Зверніть увагу на те, що структура професійної публічної промови– закономірне, мотивоване змістом і задумом розміщення всіх частин виступу й доцільне їх співвідношення; система організування матеріалу. Незалежно від роду й виду промови, у її структурі виділяють п’ять частин: зачин, вступ, основну частину, висновок, кінцівку.Кожна промова починається із зачину. Найчастіше це етикетні формули, стисла розповідь про якийсь випадок, якийсь парадокс, дивину, пов’язані з темою промови. Особливості зачину визначаються темою виступу й аудиторією. Вступпокликаний психологічно підготувати слухачів до суті промови і ввести їх у процес сприйняття її змісту. Існує чотири способи формування ефективного вступу: спосіб підкріплення; спосіб приводу; спосіб спонукання до роздуму; прямий спосіб.

Спосіб підкріплення загалом спрямований на встановлення контакту зі слухачами. Це може досягатися теплим зверненням, жартами. Підкріплення називають забезпеченням „сприятливості” наприклад, спочатку йдуть слова, що викликають посмішку, за ними – звернення й подяка, виражається радість з приводу можливості звернутися з промовою. Додаються посилання на місце, де проголошується промова, звернення до окремих осіб, загальний комплімент, особисті спогади. Привід яскраво висвітлює ситуацію або те, що безпосередньо стосується проблеми, що обговорюється, привід прямо пов’язаний зі змістом промови. Невелика подія, порівняння, особисте переживання, анекдот, несподівана постановка питання дають можливість у подальшому пов’язати з ними промову. Техніка спонукання до роздумів можна використовувати на початку промови, особливо для підготовлених слухачів. Він полягає в тому, що називають проблему або пакет проблем і порушують перед аудиторією питання, які потім розглядаються в основній частині. Така техніка активізує мислення й спонукає слухача до співробітництва. Відкрито поставлені запитання чи навіть запропонована точка зору, яка потім буде спростована, – усе це збуджує в слухача роботу думок, у яких він слідує за оратором. Пряма технікапередбачає безпосередній перехід до суті справи. У цьому випадку коротко говоримо про причину виступу, швидко переходимо від загального до конкретного й розпочинаємо основну частину. Це техніка раціональна, холодна, прямолінійна та властива тисячам великих ділових повідомлень.

В основній частині висвітлюють зміст промови. Для цього промовець використовує факти, логічні докази, аргументацію, наводить різні теоретичні положення, аналізує приклади тощо. Основна частина передбачає виклад матеріалу, доказ, спростування.

1. Виклад матеріалу. У цій частині промови використовують кілька функціональних типів мовлення: розповідь, опис, роздум. Розповідь– це динамічний функціонально-змістовий тип мовлення, що виражає повідомлення про послідовний розвиток подій. Це історія питання, ознайомлення із суттю проблеми, основні факти чи події, що сприятимуть висвітленню проблеми й можуть стати вихідною позицією при доведенні. Розповідь, використана в промові, може мати тричленну структуру (зав’язка, розгортання дії і розв’язка), але може бути й згорнутою (якась частина відсутня). Опис– це систематизований виклад предмета промови, його частин, особливостей. Розрізняють статичний і динамічний описи. Статичний описпредставляє об’єкт у статиці, а його названі ознаки можуть бути як тимчасовими, так і постійними. Наприклад, опис місця скоєння злочину в судовій промові або опис об’єкта в політичній промові. Динамічні описитрапляються рідше, наприклад, опис проведення досліду в науковій промові. Опис може бути розгорнутим, докладним і стислим, коротким; об’єктивним і суб’єктивним. Так, описи досліду в академічній промові чи місця злочину в судовій промові будуть об’єктивними, а опис ситуації в політичній промові – суб’єктивним, бо оратор, зазвичай, виражає власне ставлення до об’єкта. Роздум– це тип мовлення, за допомогою якого доводять або спростовують якісь тези, розкривають зв’язки між явищами дійсності. Він характеризується особливими логічними відношеннями між судженнями, що входять до його складу й утворюють умовиводи. У роздумі переважають речення з причинно-наслідковими зв’язками. У промовах названі типи мовлення здебільшого переплітаються, доповнюючи один одного.

2.Доказ. Докази є логічним доведенням чогось (пояснення, приклади, силогізми, досліди, ілюстрації).

3. Спростування. Це доказ від протилежного, аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому. Оратор вибудовує свою промову, протиставляючи її зміст уже наявним текстам.

У висновкахпромови підсумовують сказане, узагальнюють думки, висловлені в основній частині. Висновки мають бути обґрунтованими й чітко сформульованими, випливати зі змісту промови.

Кінцівкатакож містить етикетні формули, заклик, побажання, повідомлення тощо. Вступ і висновок сумарно повинні становити не більше 1/3 виступу. Усі частини промови мають узгоджуватися одна з одною, тобто бути інтегрованими (об’єднаними) для досягнення цілісності. Цілісність публічної промови твориться завдяки зв’язності.

Попрацюйте над інтонацією та дикцією (паузи, граматичні та логічні наголоси, підвищення та зниження інтонації, уповільнення та прискорення темпу тощо). Дикціяв перекладі означає „вимова”(лат. dicere – вимовляти; dictio – вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів і речень в цілому. Виразна вимова для оратора є обов’язковою, бо її недосконалість заважає сприйняттю та розумінню сутності „озвученої” промови.

Є певні вимоги до голосу оратора, вони зводяться до конкретних основних голосових якостей. Цими якостями є:

1) сила голосу – рівень гучності й волі звучання;

2) діапазон – зміна висотного звучання від найнижчих до найвищих звуків, тонів; поняття „діапазон” включає в себе об’єм, сукупність всіх звуків різної висоти, доступних людському голосу. Складовою частиною цього поняття є – „регістр” – частина звукоряду, ряд сусідніх звуків, об’єднаних тембром. Існує три регістри: високий, середній, нижній. Яскравою є мова, коли оратор володіє широким діапазоном – у трьох регістрах;

3) рухомість, гнучкість – швидка зміна за силою, тембром і темпом;

4) польотність – здатність голосу заповнювати весь простір того приміщення, у якому він звучить, що дає можливість почути оратора в будь-якій точці приміщення;

5) благозвучність – приємність.

Висока мовна й голосова техніка дозволяє ораторові правильно інтонувати промову. Під інтонацієюслід розуміти ритміко-мелодійну побудову промови, яка передає її смисл і почуття за допомогою висоти тону, сили звуку, темпу мови й тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слів складаються протилежні за змістом речення: чи то піднесено-урочисті, чи то доброзичливі, чи то наказові, чи то грубі, чи то зневажливі тощо. Поза інтонацією немає ані побутового, ані художнього, ані наукового слова.

Емоційно забарвлені інтонації передають слухачам різноманітні почуття оратора. Крім голосу, техніку характеризують темп і ритм мовлення. Темп мовлення – це швидкість, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст загалом. Він залежить від індивідуальних особливостей промовця, його темпераменту, від теми та змісту промови, а також від умов, за яких виголошується промова, та особливостей аудиторії. Тому, звісна річ, одна й та ж промова повинна бути викладена різним темпом в аудиторіях, що відрізняються за рівнем освіти статі, віку, професії тощо. Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка й жести.

Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. Найбільш простий і швидкий прийом, яким тут можна користуватися, це скелетування, тобто знаходження смислового „скелета” фрази. При цьому вирішується, які слова з фрази можна було б вилучити (з урахуванням при цьому контексту). Для правильної розстановки логічних наголосів використовують крім скелетування два основних правила. Перше правило – протиставлення. Якщо ми протиставляємо особу, предмет чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються.Наприклад: „Вона не старша_, а молодша сестра”. Особи, речі чи явища, що протиставляються, не завжди виражені однаковою граматичною формою.Наприклад: „Він ще не оратор він тільки вчиться”. Тут іменник „оратор” протиставлено дієслову „вчиться”. Крім протиставлення, вираженого різними граматичними формами, є ще приховане протиставлення.Наприклад: „У мене тільки дві руки” (мається на увазі – не три, не чотири і т. д.). У подібних випадках саме виявлення прихованого протиставлення допомагає вирішити питання щодо місця логічного наголосу. Наприклад: „На жаль, у добі лише 24 години” (а не, скажімо, 40) або „Завтра знову математика” (а не література, малювання тощо).

Друге правило – введення нового поняття. Якщо у виступі вперше називається будь-яка річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом. Визначити нове поняття можна лише тоді, коли знаєш контекст. Наприклад: „Раптом ми побачили річку. Річка була мальовнича”. У першому реченні наголос падає на слово „річка”, у другому – це слово не має наголосу, тому що перед нами вже не нове повідомлення; новою інформацією тут є те, що річка „мальовнича”. За цим правилом наголос майже ніколи не може падати на займенники, оскільки вони замінюють собою вже названих осіб чи згадані речі (за невеликими винятками, якщо, наприклад, речення складається лише з одного слова: „Ти!” чи „То була вона”).

Уповільнення темпу використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими. Прискорення темпу використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо).

Вивчіть промову напам’ять. Тривалість виступу – 3–5 хвилин. Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися у виголошенні промови, перш ніж виступати в аудиторії. Можна проголошувати вголос чи „про себе”.Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100–120 слів на хвилину(саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогоюви можете оцінити себе ніби „збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

Розглянувши основні поняття техніки мовлення, зауважимо, що її проблеми мають неабияке значення для юриста, як свідчать практика і багато висловлювань видатних фахівців, наприклад, думки з цього приводу досвідченого юриста П.С. Пороховщикова (П Сергеїча).Йому належить теза про те, що неправильно взятий тон може цілковито згубити промову або зіпсувати її окремі частини. Він наводить відповідні приклади з виступів юристів. Доречно процитувати один з них. „Тихенько й тихенько робота усередині комори продовжується... Ось уже диму стільки, що його назовні тягне; потягнулися струмки через віконні щілини на повітря, стали бродити над подвір’ям фабрики, потягнулися за вітром на сусідній двір” (з виступу С.О. Андреєвського у справі братів Келеш).Самі слова вказують і силу голосу, і тон, і міру часу. Як ви це прочитаєте? Так само, як і „Облога! Приступ! Злі хвилі, як злодії, лізуть у вікна”, як „Полтавський бій” чи як „Чи вибачиш мені ревниві мрії?” Не думаю, щоб вам це вдалося.А сучасним ораторам вдається. Прочитайте наведені слова, подумайте хвилину й повторіть їх уголос: „Любов не тільки вірить, любов вірить сліпо, любов буде ошукуватися, коли вірити вже не можна”. А тепер здогадайтеся, як вимовлялися ці слова захисником у суді? Здогадатися неможливо, і я скажу вам: громовим голосом. Прокурор нагадав присяжним останні слова пораненого юнака: „Що я йому зробив? За що він мене убив?” Він сказав це скоромовкою. Треба було сказати так, щоб присяжні почули того, хто вмирає.

Дійсно, справжня промова – це гармонія духовного стану оратора із зовнішнім проявом цього стану; у думці і серці мовця є певні міркування, певні почуття; якщо вони передаються точно й до того ж не тільки у словах, але й в усьому зовнішньому вигляді особи, що говорить, її голосі, рухах, людина промовляє як оратор.

П. Сергеїч запитує: яка промова краща, швидка чи повільна, тиха чи гучна? Жодна, бо бездоганними є тільки природна швидкість вимови, тобто така, яка збігається зі змістом промови, і природне напруження голосу. У нас у суді майже без винятку здебільшого крайнощі; одні промовляють зі швидкістю тисяча слів за хвилину; інші болісно шукають їх або витягують із себе звуки з такими зусиллями, що здається їх душать за горло; ті мурмочуть, ці кричать. Оратор, що безперечно посідає перше місце в рядах сьогоднішнього зрілого покоління, промовляє, майже не змінюючи голосу і так швидко, що за ним важко простежити (схопити думку). Якщо прислухатися до сучасних промов, не можна не помітити в них дивовижну особливість. Істотні частини речень здебільшого промовляються незрозумілою скоромовкою або нерішучим мурмотанням, а всі слова, що засмічують мову, такі, як „за всяких умов загалом, а в даному випадку особливо; життя – це дорогоцінне благо людини; крадіжка – це таємне викрадення рухомого майна” тощо – промовляються голосно, чітко.

Коли оратор вимірює час, кроки, кілометри, він повинен говорити чітко, не кваплячись і абсолютно неупереджено, хоч би вся суть справи і доля підсудних залежала б від його слів. Остерігайтесь говорити струмочком: вода ллється, дзюрчить, лопотить і ковзає по мозку слухачів, не лишаючи сліду. Щоб запобігти стомливій одноманітності, треба скласти промову в такому порядку, щоб кожний перехід від одного розділу до іншого потребував зміни інтонації.

Подумайте про можливі запитання з боку аудиторії та підготуйте відповіді на них.

Розкриваючи зміст першого питання зверніть увагу на те, що вже в давньогрецькій міфології існувала найстарша серед дев’яти муз – дочок Зевса і Мнемосини – богиня, яка патронувала науки, поезію та мистецтва, на ім’я Калліопа, яка первісно була богинею співів, згодом покровителькою епічної поезії й науки. Є відомості, що її зображували вродливою дівчиною з паличкою (стилосом) для писання та з навощеною дощечкою в руках. У середні віки її уявляли одягнутою в сяючі шати, сиділа вона на пишному троні, а з її вуст виростали лілії (символ краси мови) і меч (символ могутності слова, здатності переконувати). Саме Калліопу вважають Пані Риторикою – музою красномовства.

Риторика Давньої Греції виникла в V–IV ст. до н.е., склалася в систему в III–II ст. до н.е., дала поштовх римській риториці. Риторика в античні часи – центральний предмет усякої освіти, виховувала громадянина-патріота, який майстерно володів зброєю усного переконливого слова в ім’я істини, добра, краси.

У п’ятому столітті до нашої ери в Елладі були розповсюджені міста-держави, у яких розвивалася рабовласницька демократія. Саме тут створювалася особлива атмосфера для розквіту красномовства. Верховним органом у такому місті були Народні збори, до яких політичний діяч звертався безпосередньо. Щоб залучити на свій бік народ (демос), треба було представити свої ідеї якнайкраще.

Привселюдно вирішувалися не лише політичні питання, але й суд. Прокурорів не існувало й обвинувачем могла виступати будь-яка людина. Обвинувачений захищався сам; переконуючи суддів у своїй невинності. Кількість суддів було в Афінах, наприклад, 500, а всього у вирішенні долі обвинуваченого брало участь до 6 000 осіб. За таких умов, зазвичай, вигравали ті, хто володів даром слова й міг впливати на аудиторію.

Тож красномовство стає необхідним кожній людині. З’являються платні вчителі – софісти (від грец. – умілець, мудрець, винахідник), які не лише навчали практичному красномовству, але й складали промови для потреб громадян. Софісти належали до сформованої в Афінах у другій половині V ст. до н.е. школи філософів-просвітителів, які створили небачений культ слова. Вони майстерно володіли всіма формами ораторської мови, законами логіки, мистецтвом суперечки, умінням впливати на аудиторію. Це були філософи-професіонали, учителі філософії, люди, які заробляли собі на життя інтелектуальною працею. За свою працю вони брали досить високу платню.

Навчити мислити, говорити й робити – у цьому полягало завдання софістів як перших платних учителів чеснот. Поява софістики повязується зі зростанням риторики. Софістика й риторика – споріднені мистецтва. Платон вважав, що „софіст і ритор – одне й те ж або близькі один до одного”. Великі заслуги софістів у галузі філології. Софіст Протагор прославився своїм мистецтвом правильного застосування слів: поділив імена на чоловічі, жіночі й середні, а саму мову на чотири види: прохання, питання, відповідь і свідчення. Софіст Продік Кеоський звернув увагу на синоніми, намагаючись розрізнити відтінки в їх змісті.

Горгій у промові „Похвали із Леонтін Олені” зазначав: „Слово є великий властелин..., воно може й страху нагнати, і журбу знищити, і радість вселити, і співчуття пробудити”. Але, щоб слово здобуло владу над людьми, над ним потрібно постійно працювати. Тому красномовство вимагає величезної праці. Це прекрасно пояснює Протагор: „Праця, робота, навчання, виховання й мудрість створюють вінець слави, який сплітається з квітів красномовства й покладається на голову тим, які його люблять. Важка, щоправда, мова, але її квіти багаті й завжди нові, і глядачі проваджають оплесками, і вчителі радіють, коли учні досягають успіхів, а глупці гніваються або, може бути, іноді вони й не гніваються, тому що вони недостатньо проникливі”. Горгій розробив прийоми ораторської художньої прози для збільшення її поетичної виразності та психологічного впливу на слухачів. Запропоновані ним стилістичні засоби отримали назву „горгіанських фігур”. Промови Горгія слугували взірцями урочистого красномовства та декламації. Недарма Платон назвав ім’ям Горгія свій діалог про користь політичного красномовства. За переказами Горгієві була поставлена золота статуя за його промову в Олімпії – заклик греків до єдності в боротьбі проти ворогів. Але є відомості, що цю статую Горгій поставив сам собі.

На думку софістів, ціль оратора не розкриття істини, а переконливість. А переконувати, як вважав, наприклад, Горгій, може лише мистецьки складена промова; але не так важливо, чи відповідає вона істині чи ні. Завдання софіста – навчити „зробити слабку думку сильною”. Звідси значення слова софізм – навмисно неправдивий висновок. Софісти вміли глузуванням знищувати доказ супротивника, а на його глузування відповідати з гідністю. Істинний оратор, на думку Горгія, повинен уміти ту саму річ вихваляти й гудити.

Щоб опанувати красномовством, пропонувалися певні методи. Навчали, що „промови повинні бути ні довгими, ні короткими, але дотримуватися міри”, використовували антитезу й співзвуччя закінчень; звертали увагу на стислість і закругленість думки, ритм мови, вивчали ораторську лексику, а також вплив мови на почуття.

Сподвижником Горгія на ниві красномовства був філософ і ритор Протагор, який був визначною постаттю у сферах різних наук, він читав лекції з філософії, риторики, етики, граматики, законодавства. Саме він увів у риторичну науку свої релятивістські принципи (істина – поняття відносне) і визначив завдання риторики – доведення власної точки зору за будь-яку ціну й будь-якими засобами. В Афінах він навіть був звинувачений в атеїзмі й вигнаний з міста. Ім’ям Протагора названий діалог Платона про софістів. До школи софістів – риторів належав також Алкідамант, учень Горгія, який, ідучи за принципами аргументувати й доводити найбезглуздіші твердження, навіть написав промову „Похвала смерті”.

Софістичне мистецтво оперування поняттями нерідко призводило до логічних парадоксів, до двояких рішень, і тому нерозв’язних проблем. Звернемося до парадокса, що отримав назву „Учитель і учень” і приписується Протагору. Один раз до софіста (Протагора) прийшла молода людина прохати навчити її риториці та діалектиці, риторично-полемічному мистецтву. Вони уклали договір, згідно з яким учень повинний був сплатити гонорар учителеві лише тоді, якщо він виграє свій перший судовий процес. Прослухавши курс, учень не виступив у суді. Учитель заявив учневі, що він подасть на нього в суд, і будь-яке рішення суду буде на його, учителя, користь. І справді: якщо учень виграє процес, то він платить йому відповідно до умов договору; якщо ж учень програє процес, а він, учитель, виграє, то й у цьому випадку він одержить гроші зі свого учня за рішенням суду. Але учень добре засвоїв курс софістичного мистецтва. Він, у свою чергу, стверджував, що в обох випадках нічого не заплатить учителеві. Тому що, якщо учень програє, а учитель виграє процес, то відповідно до умови договору він не платить; якщо ж він, учень, виграє процес, то й у цьому випадку він нічого не платить за рішенням суду. Таке подвійне рішення називається дилемою. Софісти користувалися дилемами з різною метою (полемічною, педагогічною тощо). Нерідко вони застосовували й надумані софізми, парадокси й двозначності, для яких не підходила ні позитивна, ні негативна відповідь. Ставилося, наприклад, запитання: „Чи перестав ти бити свого батька?” Або: „Чи буде неправдою, якщо людина бреше й при цьому зізнається, що бреше?”. Звичайно, діяльність софістів не зводилася до словесних фокусів і забавних хитросплетінь. Багато хто з них був зайнятий серйозними філософськими й науковими проблемами та виявляв себе в різних галузях суспільної діяльності.

Аристотель ретельно досліджував особливості софістичних вивертів і спростовувань. Він зазначав, що число предметів і речей необмежене, а число слів та імен – обмежене. Тому одне й те ж слово і одне ім’я можуть мати багато значень. Досвідчені вводять в оману тих, хто не вміє користуватися словами.

Молодшим сучасником софістів – риторів був визначний оратор Лісій(445 – 380 рр. до н.е), який вважається взірцевим оратором судового красномовства. Йому приписували понад 400 промов, з яких справді Лісію належали близько 200; з них збереглося всього 34 промови. Якщо Горгій є родоначальником риторики як мистецтва, то виділення красномовства в окрему науку з власним об’єктом і системою категорій та законів належить відомому афінському оратору Ісократу (436 – 338 рр. до н.е.). Ісократ навіть відкрив з 391 р. до н.е. в Афінах власну школу, де протягом трьох чи чотирьох років навчалися риториці. Зі школи Ісократа вийшли пізніше уславлені оратори Демосфен, Гіперид, Есхін, Лікург. І софісти, і Ісократ вбачали в риториці засіб впливу на людей, досягнення влади та маніпулювання людською свідомістю. З кінця V ст. до н.е. слово „софіст” починає вживатися в негативному значенні – як „лжемудрец”, „шарлатан” і „фокусник” (це прізвисько своїм поширенням найбільше зобов’язане Платонові).

Сократ і Платон виступали проти твердження софістів про відносність істини (діалоги „Горгій”, „Софіст”, „Федр”). Вони стверджували, що софісти – „уявні мудреці”, а софістика –„уявна мудрість”. Оскільки справжнє красномовство – це те, що ґрунтується на знанні істини, а тому підвладне лише філософові (діалог „Федр”). Для Сократа абсолютна істина божественна, вона вища від людських суджень. Сократ засуджував ораторів-софістів за прагнення до успіху, за їхню готовність силою красномовства переконати публіку в чому завгодно. Він вважав недопустимим брати платню за уроки, як це робили софісти, стверджуючи, що „продаж мудрості рівнозначний продажу краси”. Сократ був першим, хто пізнав культурну, власне „людську” цінність спілкування між людьми, перетворивши бесіду в справжнє мистецтво. У „сократівських” бесідах замість учителя й учнів є ті, хто бесідують, для яких немає нічого важливішого, ніж дійти істини. Визнається один лише суддя – верховенство думки. Сократ, уміло формулюючи запитання своїм учням, підводив їх до того, що вони самі віднаходили істину.

Платон вважав, що риторичні принципи його сучасників-софістів є втіленням аморальності. Він гостро критикував риторику як мистецтво, позбавлене етичних принципів і моральних чеснот, та вважав, що для оратора важливіше знати поняття добра і зла, ніж уміння застосовувати правила красномовства. Справжнє красномовство, засноване на знанні істини, а тому доступне лише філософові. Ця теорія красномовства викладена в діалозі „Федр”, у якому представлена бесіда філософа Сократа з юнаком Федром. У чому ж полягає суть теорії?.

Перш ніж говорити про якийсь предмет, треба чітко визначити цей предмет. „У всякій справі, юначе, – звертається Сократ до Федра, – треба для правильного його обговорення починати з одного й того ж: потрібно знати, що ж саме піддається обговоренню, інакше неминучі суцільні помилки”.

Далі, на думку Сократа, необхідне пізнання істини, тобто сутності предмета: „Насамперед треба пізнати істину щодо будь-якої речі, про яку говориш або пишеш; зуміти визначити все відповідно до цієї істини; справжнього мистецтва мовлення не можна досягти без пізнання істини”; „хто не знає істини, а ганяється за думками, у того мистецтво мовлення буде, вочевидь, смішним і невмілим”.

Чітко говориться в діалозі про побудову промови. На першому місці, на початку промови, повинен бути вступ, на другому місці – виклад, на третьому – докази, на четвертому – правдоподібні висновки. Можливе ще підтвердження й додаткове підтвердження, спростування й додаткове спростування, побічне пояснення й другорядна похвала.

Цінне в теорії красномовства Платона – ідея впливу промови на душу. На його думку, ораторові „необхідно знати, скільки видів має душа”, яка промова та яким чином впливає на цю душу. Оратор повинен співвідносити види промов і види душі та її стану. Знати, яку душу та якими промовами і як неодмінно вдасться переконати, а яку – ні. Завдання оратора – „відшукати таку промову, що відповідає кожному характеру, і в такий спосіб будувати й упорядковувати її; до складної душі треба звертатися зі складними, різноманітними промовами, а до простої душі – з простими”. Отже, на думку Платона, справжнє красномовство засноване на знаннях істини. Пізнавши сутність речей, людина правильно мислить про них, а пізнавши природу людських душ, має можливість вселити свою думку слухачам. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові: 1) здатність звести все до єдиної ідеї; 2) здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги тощо (аналіз і синтез).

Аристотель(384 – 322 до н.), учень Платона, розвинув його думки. Аристотель провів в Академії вчителя 20 років. Після підпорядкування Греції Пилипові Македонському Аристотель погодився бути вихователем його сина – Олександра Македонського, який став згодом знаменитим полководцем. В останні роки життя Аристотель заснував в Афінах власну школу, що називали Лікей. Уранці там займалися філософією, після обіду – риторикою. Аристотель займав нейтральну позицію в оцінці риторики й розглядав її не як „чисте” мистецтво, мистецтво заради мистецтва, а як уміння захистити себе й допомогти торжеству справедливості. Його трактат „Риторика” у трьох книгах містить наукові основи риторики, формулювання основних завдань, принципів і прийомів мистецтва красномовства.

У І книзі розглядається предмет риторики, що визначається як „здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного предмета... їх три види: один з них є залежним від характеру мовця, інший – від того або іншого настрою слухача, третій – від самої промови”. Далі розглядаються види ораторських промов.

У II книзі „Риторики” спочатку говориться про „причини, що викликають довіру до мовця”. „Це розум, чеснота й прихильність”. Якщо „слухачам здається, що оратор володіє усіма цими якостями, вони неодмінно почувають до нього довіру”. Далі розповідається як переконувати слухачів, викликаючи в них певну пристрасть: гнів, любов, страх, сміливість, сором, жаль, обурення, заздрість тощо. Аристотель розкриває, що повинен враховувати оратор. Мовцеві не слід забувати про вік слухачів, їх походження, суспільне становище тощо. Усе це необхідно для того, щоб промова була переконливою. Однак, на думку Аристотеля, неможливо користуватися лише достовірним знанням. Воно не завжди доступне людині. Бажаючи переконати в чому-небудь людей, ми часто користуємося різними прикладами з життя, приводимо судження ймовірного характеру й робимо з них хоч і не цілком точні, але переконливі висновки. Такі висновки не є абсолютно достовірними, але претендують на правдоподібність, тобто, для більшості вони є щирими й такі, що заслуговують довір’я. Ці висновки говорять про істину так, як вона доступна тому, хто доказує, причому робить це він добросовісно (згадаймо про софістів, які вважали можливим вихваляти будь-яку річ, незалежно від її об’єктивних властивостей.)

У ІІІ третій книзі „Риторики” Аристотель розглядає проблеми ораторського стилю, зокрема питання про його значення, різницю між поетичним та ораторським стилями, уживання синонімів, омонімів, епітетів, метафор, складних слів, незвичних виразів та інших мовних засобів, властивості стилю, складний та періодичний стиль тощо. Риторика Аристотеля торкається не лише галузі ораторського мистецтва, вона присвячена мистецтву переконувати (переконувальної промови) і зупиняється на способах впливу на людину за допомогою промови. Його учень Теофраст (372 – 288 рр. до н.е.) у трактаті „Про стиль” розвиває теоретичні положення Ісократа та Аристотеля в галузі ораторської стилістики.

До нас дійшло понад 60 промовДемосфена, у яких розкривається майстерність політичної промови. Оратор досяг вершин ораторського мистецтва, подолавши серйозні фізичні вади. Усі його промови – результат тривалої праці. У віці семи років Демосфен втратив батька, успадкувавши великий спадок, але опікуни з ним обійшлися нечесно: частину спадщини вони привласнили собі, інше ж залишили зовсім без нагляду, так що навіть учителям його платня сплачувалася не повністю. Ледь досягши повноліття, Демосфен притягнув своїх опікунів до суду, але усілякими хитрощами їм удавалося оскаржити вирок, то він продовжував писав проти них промови одну за іншою доти, поки, загартувавшись серед праць і небезпек, не виграв процес. Демосфенові довелося узятися за красномовство випадково, тільки для того, щоб повернути собі майно. Його перший виступ народ зустрів незадоволеними викриками й глузуваннями над недбало побудованою промовою: її періоди були заплутаними, а доказ занадто штучним. До того ж, додавалася деяка слабкість голосу, неправильна вимова й переривчастість дихання, що створювало паузи між періодами й ускладнювало зміст того, про що йшлося. Він зрозумів, що вправи мало що дають або зовсім нічого, якщо недбало ставитися до вимови й майстерності виконання. Демосфен улаштував під землею особливе приміщення й щодня, ні на що не відволікаючись, спускався туди відпрацьовувати сценічні прийомні й зміцнювати голос, а нерідко проводив там до двох – трьох місяців підряд, наполовину оббривши собі голову, щоб від сорому неможливо було виходити на люди. Мало того – навіть випадкові зустрічі, бесіди, ділові переговори він використовував як привід для того, щоб добре попрацювати. Залишаючись наодинці, він спускався в підземелля і повторював всю розмову від початку до самкінця з усіма доказами. Ті промови, що йому доводилося слухати, він старанно вивчав, по пам’яті відтворював хід суджень і періодів; до слів, що йому хтось говорив, він придумував поправки, або заміняв їх іншими, себто ту ж само думку, але інакшими словами. Звідси виникла думка, що від природи Демосфен був малообдарованим, але набув усе тяжкою працею. Ніколи Демосфен не виступав без підготовки, і навіть, якщо народ викликав його, коли він сидів на Зборах на ім’я, вимагаючи виступити, він не вставав з місця, якщо не обдумав і не підготував промову заздалегідь.

Фізичні вади свої він намагався перебороти вправами, про які розповідав Деметрій Фалерський, запевняючи, що чув про це від Демосфена, уже глибокого старого. Нерозбірливу, шепеляву вимову він виправляв тим, що, набравши в рот камінчиків, старався ясно й чітко читати уривки з поетів; голос зміцнював тим, що розмовляв на бігу або, піднімаючись угору, вимовляв, не переводячи дихання, вірші або які-небудь довгі фрази. Удома в нього було велике дзеркало, стоячи перед яким він вправлявся в декламації. Розповідають, що якось до Демосфена прийшла людина й попросила виступити в суді на його захист, розповівши, як жорстоко його побили. „Але ж ти нітрохи не постраждав від цього!” – сказав йому Демосфен. „Це я-то нітрохи не постраждав?!” – закричала на весь голос та людина. „От тепер, – відповів він, – клянуся Зевсом, я чую голос ображеного й потерпілого”. От стільки переконливості, вважав він, словам надають тон і манера виконання.

Риторична наука розвивалася й у Римі, запозичивши здобутки греків у цій галузі. Разом із системою освіти риторика стала одним з її найважливіших предметів, а вчителями красномовства були передусім греки. У часи Катона Старшого (234 – 149 рр. до н.е.) зростав спротив риториці як іноземній, не римській науці. У 161 р. до н.е. усі грецькі вчителі красномовства навіть були відправлені з Риму. Проте риторика як вагомий інструмент політичної боротьби набула визнання в останньому столітті Республіки.

Процес становлення римської риторики збігається з часом протиборства азіанізму й аттикізму – двох стилів красномовства, що виникли в містах Малої Азії після втрати Грецією незалежності, з часу її підкорення Македонією. Для азіанського стилю красномовства характерна пишномовність, перевантаження ефектами й орнаментацією, незвична патетика, надмірна метафоризація та інші ознаки, які в греків асоціювалися зі Сходом, Азією (звідки й походить його назва). Творцем і теоретиком азіанізму є Гегесій з Магнезії (III ст. до н.е.). Ознаки азіанізму віднаходимо в пристрасних промовах Сціпіона (185-129 рр. до н.е.), Метелла Македонського (помер 115 р. до н.е.). Грецька школа азіанізму мала великий вплив на своїх римських вихованців, таких як: Тіберій Гракх (162 – 133 рр. до н.е.), Гай Гракх (153 – 121 рр. до н.е.). Яскравим представником азіанізму в римській риториці був Квінт Гортензій Гортал (114 – 50 рр. до н.е.). Азіанізму віддав своє й молодий Цицерон (його ранні промови на захист Квінтія та Секста Росція). Власне римське красномовство досягло свого апогею саме у творчості Цицерона, який відомий не лише як оратор, а й як видатний теоретик риторики, якому належить шість праць з питань ораторського мистецтва (найважливіші – це „De oratore” (55 р.) і „Orator ad Brutum” (46 р.). Мова Цицерона вважається зразком класичної латинської прози. Їй притаманні всі позитивні якості азіанізму й аттикізму, їх гармонійне сполучення та повна відсутність перегинів, характерних для апологетів кожного з цих стилів.

З часом зростала опозиція азіанізму, і в II ст. до н.е. настав час торжества аттикізму. Аттикізм (аттічна манера виступу), або аттичний стиль, характеризується простотою, короткістю і ясністю мови. Античне красномовство знає різних аттикістів – Лісія і Фукідіда, Гіперида і Есхіна, Демосфена, Деметрія Фалерського, Харісія і Гегесія. З-поміж римських ораторів відомими представниками аттикізму були Кальв і Брут. Представники класичного аттикізму відрізнялися один від одного ясністю думки, простотою чи пишністю стилю, іншими елементами, вони володіли різними достоїнствами, перебували на різних ступенях досконалості. Наприклад, Цицерон закликає наслідувати Демосфена. Він зазначає, що „красномовним можна вважати того, хто, кажучи і на форумі, і в суді, уміє доводити, зачаровувати й переконувати. Доводити необхідно, зачаровувати приємно, переконувати – правильний шлях до перемоги; саме ця остання властивість найбільш важлива, якщо хочеш виграти справу; скільки завдань стоїть перед оратором, стільки і є видів красномовства: доводити треба тонко, зачаровувати – у міру, переконувати – гаряче; у всьому цьому і є суть оратора”.

Марк Туллій Цицерон написав і виголосив низку промов, серед яких найвідоміші твори „Про оратора”, „Брут, або Про відомих ораторів”. Автор ремствує на те, що красномовство серед всіх наук і мистецтв має найменше представників. І це не випадково. На його думку, справжнє красномовство – щось таке, що дається сутужніше, ніж це здається. Красномовство народжується з багатьох знань і вмінь. „Справді, – пише він, – адже тут необхідно засвоїти найрізноманітніші знання, необхідно надати красу самій мові, і не тільки вибором слів, але й розташуванням; і всі рухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно вивчити до тонкощів, тому що вся міць і мистецтво красномовства в тім і повинне проявлятися, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів. До всього цього слід додати гумор. Крім того, необхідно знати всю історію, щоб черпати приклади; не можна також упускати знання законів з цивільного права. Чи повинен я ще говорити про саме виконання, що вимагає стежити і за рухом тіла, і за жестикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками й відтінками голосу?..” Це, властиво, програма підготовки оратора.

Цицерон вважає, що основа ораторського мистецтва насамперед – глибоке знання предмета; якщо ж у промові немає глибокого змісту, засвоєного й пізнаного оратором, то словесне висловлювання – порожня й дитяча балаканина. Так що ж таке риторика на думку Цицерона? Риторика – це наука про ораторське мистецтво. У всіх трьох трактатах Цицерона постійно звучить питання про взаємозв’язок риторики з іншими науками, зокрема з філософією. І щораз він неухильно, але підходить до принципу підпорядкування всіх наук головній ораторській меті. Одне питання розділяло філософів і риторів: чи є риторика наукою? Філософи (згадаємо Сократа й Платона) стверджували, що риторика не є наука. Ритори стверджували зворотнє. Цицерон пропонує компромісне рішення: риторика не є істинна наука, але вона представляє собою практично корисну систематизацію ораторського досвіду. Обов’язки оратора полягають у наступному: 1) знайти, що сказати; 2) знайдене розташувати по порядку; 3) надати йому словесну форму; 4) запам’ятати; 5) вимовити. Цицерон дотримувався сталої в античному світі класичної схеми, відповідно до якої пропонувався розподіл риторичного процесу на п’ять частин. Крім того, у завдання оратора входить прихилити до себе слухачів; викласти сутність справи; усунути спірні питання; підкріпити своє положення; спростувати думку супротивника; насамкінець мають бути блискучі висновки й кінцево „знищити” остаточно положення супротивника. Цицерон продемонстрував глибоке проникнення в сутність ораторського мистецтва, створивши ораторську теорію на основі свого багатого досвіду. Блискучий теоретик, він узагальнив і осмислив погляди теоретиків і практиків красномовства.

Знаменитий римський оратор Марко Фабій Квінтиліан (35 – ок. 100 н.е.) – автор великого твору в дванадцяти книгах „Риторичні настанови”. Праця Квінтиліана систематична й строго продумана. Тут урахований весь досвід класичної риторики й узагальнений власний досвід викладача риторики й судового адвоката. Це вершина дослідження ораторського мистецтва: ні до, ні після не було праць, де б з такою ретельністю подано було б теоретичний і практичний аналіз красномовства. Квінтиліан розповідає про виховання майбутнього оратора, заняттях у риторичній школі, міркує про вивчення граматики, філософії, мистецтва, права, аналізує взірцевих ораторів, письменників, поетів, говорить про систему вправ, подає рекомендації для читання художніх творів і блискучих промов.

На думку Квінтиліана, риторичні правила не повинні позбавляти оратора можливості проявляти самостійність. А тому варто навчатися. І Квінтиліан ставить запитання: чи природне обдарування чи навчання сприяє красномовству? Він відповідає: оратором відбутися не можна без того й іншого.

У своєму творі Квінтиліан порушує питання: „Що значить бути красномовним?” – і відповідає: це є не що інше, як висловити словом те, про що ми думаємо, і повідомити це слухачам. І риторика є наука про здатність добре говорити й силу переконання (риторика – творець переконань). Оратора вирізняє вишукана й красива мова. Красу мови, на його думку, творять детальні описи, відтворення живих картин, а не сухе повідомлення.

Якщо для греків головне в риториці – мистецтво переконувати, то римляни більше цінували мистецтво говорити добре. У середньовіччі риторика стає мистецтвом прикраси мови. З того часу вона звернена не лише до усних, але й письмових текстів. У ті часи риторики писалися латиною. Риторики національними мовами з’являються в Європі в XVI – XIX ст.

ЛІТЕРАТУРА

Основна:

1. Вандишев В.М.Риторика: екскурс в історію вчень і понять : навч. посіб. – К. : Кондор, 2003. – 264 с.

2. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика : навч. посібн. – К., 2003. – С. 21–54.

3. Молдован В.В. Судова риторика : навч. посібн. – К., 2006. – С. 10–13.

4. Онуфрієнко Г.С. Риторика : навч. посібн. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – С. 45–110.

5. Сагач Г.М. Похвальне красномовство : практ. посібн. для вчителів, студентів серед. та вищ. навч. закл. – К. : ІЗМН, 1996. – 156 с.

6. Тягнирядно Є.В., Яворська Г.Х. Риторичні вміння правників : теорія і практика : монографія // Є.В.Тягнирядно, Г.Х. Яворська – Одеса : ОДУВС, 2009. – 190 с.

7. Тягнирядно Є.В. Практичні завдання з риторики : метод. пос. / Є.В. Тягнирядно. – Одеса : ОДУВС, 2011. – 72 с.

Додаткова:

1. Михальская А.К. Пути развития отечественной риторики: утрата и поиски речевого идеала // Филологические науки. – 1992. – № 3. – С. 55–67.

2. Молдован В.В. Риторика: Загальна та судова : навч.посіб. – 2-е вид. – К., 1999. – С. 9–21.

3. Найбільша легенда слов’янської історії // http://www.kozatstvo.org.ua/uk_u.php?d=a&i=1532.

4. Хлебникова М.С. Homo loqvens в свете современных риторических представлений: Риторика и культура речи в современном обществе и образовании: сборник материалов Х Международной конференции по риторике / науч. ред.-сост. В.И. Аннушкин, В.Э. Морозов. – М. : Флинта : Наука, 2006. – С. 435–438.

Семінарське заняття № 2