Промова при привітанні гостей 4 страница

М. М. Сперанський — талановитий ритор, автор славнозвісних «Правил вищого красномовства», в яких виклав низку прогресивних поглядів. Він вбачав три завдання риторики: винайдення, розташування і виклад, що від­повідає класичним риторичним постулатам.

Головним він вважав необхідність добре знати предмет, визначити части­ни мови, відрізнити істинне красномовство від псевдориторики: «Плач сам, якщо хочеш, щоб я плакав», — говорив Горацій¹.

Сила, істинність змісту можлива за умови підготовки душ до сприйняття, вважав учений. Для цього необхідно оволодіти мистецтвом розташування матеріалу, коли усі думки промови підкорені головній, домінуючій.

Цікавими й корисними є погляди М. М. Сперанського на стиль висловле­них думок: ясність, багатоманітність, єдність, відповідність предметові дум­ки, вимова, весь вигляд оратора, його обличчя, голос, рухи, жести тощо. «Доказ... повинен бути стислим, ясним, чистим, приправленим філософсь­кою сіллю»².

Риторична спадщина М. М. Сперанського, як одностайно вважають су­часні спеціалісти-ритори, не втратила свого значення до наших днів, може прислужитися значною мірою до формування ораторських навичок і вмінь сучасних політичних лідерів, державних діячів.

Кошанський Микола Федорович(1781—1831) — талановитий професор російської та латинської словесності у Царськосельському ліцеї, вчитель «сонечка російської поезії» — О. С. Пушкіна, який зберіг про наставника найтепліші спогади. Він був автором «Загальної риторики» (1829, витрима­ла 11 видань), «Часткової риторики» (1832 — 7 видань).

Ліцеїсти найбільше цінували в М. ф. Кошанському його високоморальні, духовні заняття, на яких улюблений учитель прищеплював своїм вихованцям велику любов до слова взагалі, до вільної, могутньої російської мови, а та­кож плекав їхню високу загальногуманітарну культуру через прекрасне знання класичної поетичної спадщини Давнього Світу.

¹ Об ораторском искусстве.— М.: Знание., 1980.

² Там само.

М. Ф. Кошанський — автор підручників з риторики, які були популярни­ми у XIX ст. У них автор приділяв значну увагу питанням психології, логіки, поетичної майстерності. Він писав: «Якщо красномовство розуму з'єднається з красномовством серця, то майже немає і сил їм протистояти»'.

Зеленецький Костянтин Петрович (1812—1858) — видатний професор Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, логіки, естетики, словесності (історії та теорії мови, поезії, художньої про­зи, риторики), історії, географії, з питань викладання усіх цих наук у нав­чальних закладах.

Головним у творчій спадщині К. П. Зеленецького є риторична праця «До­слідження про риторику», його ґрунтовна магістерська дисертація «Дослід­ження значення побудови й розвитку слова людського і додаток сього до­слідження до мови російської». їхнє теоретичне значення, як вважають су­часні дослідники, не втратило цінності і до наших днів.

К. П. Зеленецький розробив своє оригінальне розуміння творчого акту в словесній дії, переборов абстрактний розподіл слова й думки в процесі «по­родження думок», а потім розташування їх під час мисленнєво-мовленнєво-го породження. Він першим у вітчизняній риториці повернув риторику об­личчям до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні, розви­вав ідеї логічної культури оратора, продуктивні й донині².

Другу половину XIX ст. можна назвати часом поступового занепаду ри­торики як науки про прозу, бо працями О. О. Потебні та його однодумців російська філологічна думка поверталася до вивчення художньої літератури й поетичних форм мовлення. Тому в період 1850—1917 pp. із шкіл та вузів виганялися ораторські види промов (ділові, наукові), що тяжко відбилося на якості освіти в Росії, не кажучи вже про гноблені у національно-мовному будівництві народи Росії — українців, білорусів та ін. Згадаймо лише указ царського сатрапа Валуєва 1863 р. про те, що малоруської мови, як і наро­ду, не існує...

Останньою «риторичною хвилею» в Росії початку XX ст. можна вважа­ти відкриття у 1919 р. у м. Петрограді унікального навчального закладу — Інституту Живого Слова — на чолі з професором В. М. Всеволодським-Гернгросом та його сподвижниками А. Ф. Луначарським, Ф. Ф. Зелінським, А. Ф. Коні, А. В. Щербою, М. С. Гумільовим та ін⁵.

¹ Об ораторском искусстве.— М.: Знание, 1980.

² Див. детальніше: Зеленецкий К. П. Исследования о риторике.— М.: Знание, 1991.

³ Див. детальніше: Сагач Г. М. Живое слово лектора. — М.: Знание, 1989.

За найновішими програмами тут готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів — спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів судових, духовних, політичних, а також співаків, письменників, акторів тощо.

До програми входили унікальні предмети: теорія й історія ораторського мистецтва, теорія поезії, прози, історія декламації, ритміка вірша, ритміка прози та ін.

Активно й плідно працювали три відділи Інституту Живого Слова — на­уковий, навчальний і просвітницький, сприяючи розробці, популяризації, впровадженню питань, пов'язаних з наукою про живе слово, і споріднені дисципліни.

Інститут сприяв об'єднанню усіх творчих і наукових сил у цій галузі, ор­ганізовував конференції, з'їзди, конкурси, короткотермінові курси, клуби, гуртки, публічні лекції, диспути, мітинги, дбаючи про запровадження у про­грами навчальних закладів та позашкільних установ спеціальних риторичних курсів. У той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра по­езії, а тому відкриття Інституту Живого Слова було унікальним явищем для історії риторики не лише в Росії, а й за її межами.

Демократична хвиля 20-х років. XX ст. стимулювала розвиток риторики, бо збільшився обсяг дорадчої промови у багатьох сферах державного й гро­мадського життя. З'явилися риторичні праці О. В. Міртова «Умение гово­рить публично» (1927 р;), В. Гофмана «Слово оратора» (1932 p.), В. В. Вино­градова «О художественной прозе» (1930 p.), збірники «Русская речь» за ре­дакцією Л. В. Щерби тощо.

Разом із зміною соціально-політичної, ідеологічної ситуації в країні в ро­ки культу особи Сталіна й застою падає інтерес до риторики, до її розвит­ку. Знищуються кадри риторів, зокрема Інституту Живого Слова. Цей авто­ритарний режим яскраво ілюструють рядки В. В. Маяковського: «Тише, ора­торы! Ваше слово, товарищ маузер!». Надовго приходить риторичний застій, особливо в національній сфері, — аж до часу оновлення нашого суспільства, демократичного руху до свободи народних мас, росту національної самосві­домості, коли з особливою силою зазвучали в душах полум'яні слова Вели­кого Кобзаря: «Борітеся — поборете!», а також: його етичне кредо: «Молі­тесь Богові одному, молітесь правді на землі, а більше на землі нікому не по­клонітесь...».

1.3. Народний золотослів

КРАСНЄ СЛОВО - ЗОЛОТИЙ КЛЮЧ.

Український фольклор

Неоціненною скарбницею духовно-морального досвіду багатьох поко­лінь, народної мудрості, моралі й культури народу є його афористичне, жи­ве слово — прислів'я й приказки, які прийшли до нас із сивої давнини.

Вражає сила мудрості, поетичної краси, високої моралі прислів'їв та при­казок, що свідчать про гострий розум народу, його високі етичні й. естетичні почуття, багатий духовний світ. їхня культурна й художня цінність надзви­чайно висока. Багато дослідників писали про їхню гостроту, ємність змісту, картинну образність, різноманітність, багатство живої інтонації, яка виросла із глибин серця й духу.

Тут кристалічно відкладається національна історія народу, суспільний лад, побут, звичаї та світосприйняття кордоцентричних і схильних до крас­номовства українців.

Вони стали кодексом неписаних законів моралі й поведінки, їхня крила­та мудрість передає широку картину радості й страждань, сміху й сліз, лю­бові й ненависті, віри й безвір'я, правди й кривди, добра і зла, краси істини та жалюгідності забобонів, вивищуючи мовну ерудицію сучасного оратора.

Промиті часом, відшліфовані народною мудрістю, ці золоті зернинки на­родного життя стали живодайним джерелом вітчизняної та вселюдської культури, а також кришталевочистим джерелом розвитку рідної мови.

Проаналізувавши прислів'я та приказки українського, російського та ін­дійського народів на теми «Деякі правила мовлення», «Етичний образ мов­ця», «Етичний образ слухача»¹, і дійшли висновку як про їхню певну специ­фіку, так і про загальнолюдську основу, бо серед них можна знайти такі, які повністю або частково збігаються з прислів'ями, приказками, створеними ін­шими народами світу. У них втілені подібні загальнолюдські ідеали й норми поведінки, містяться спостереження над схожими деталями життя та побу­ту, піддаються осуду або висміюються загальновідомі вади й слабкості.

Своєрідність життя різних народів виявляється через різні природні, соці­альні умови, риси побуту, матеріальну культуру, спосіб мислення. Наприклад,

Див.: Мудрість народна. Індійські прислів'я та приказки.— К.: Дніпро, 1983; Українські прислів'я та приказки.— К.: Дніпро, 1984; Пословицы и поговорки русского народа. Из сборника В. И. Даля.— М.: Правда, 1987.

індійські прислів'я та приказки — «субгашіта», що у перекладі означає «гарно мовлене», символом мудрості мають не традиційну для деяких народів сову чи змію, а лебедя, який із суміші молока й води здатен випити лише молоко.

Національні скарби мудрого слова збагачують культуру, літературу, вхо­дять до загальносвітового фонду культурного спадку людства, звеличуючи людину, її перетворюючу працю й красу життя як «золотосяйний світ»¹.

Демократизація нашої культури — невід'ємний процес демократизації суспільного життя, перебудови, формування нового мислення на базі загаль­нолюдських цінностей.

Будуючи оновлене суспільство, ми ще і ще раз осмислюємо той неоцінен­ний скарб, який залишили нащадкам наші предки. Багатющий фонд народ­них прислів'їв та приказок — це велика книга життя, яка допомагає нам пі­знати систему людських цінностей, кодекс моралі. Крім того, наша мета — відродження народної риторичної традиції та побудова нової науки про пе­реконуюче мовлення, розбудова національної школи красномовства².

На базі приказок, прислів'їв українського, російського, індійського наро­дів можна вивести ряд правил етичного мовлення і, навпаки, підтвердити їх ілюстраціями. Зокрема, про необхідність діяти відповідно до слова або про відносини між думкою, словом і справою:

Укр.:

Більше діла — менше слів.

Діла говорять голосніше, як слова.

Де слова з ділом розходяться, там непорядки водяться.

Рос:

Не спеши языком, торопись делом. Меньше говори, да больше делай. Кто мало говорит, тот больше делает. Кто много говорит, тот мало делает.

Інд.:

Одне говорити, зовсім інше — робити. Слів на сто тисяч, а діла — на гріш.

¹ Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі.— К., 1988.— С. 7.

Див.: Аннушкин В. И. Первая русская «Риторика». Лекторское мастерство.— М.: Знание, 1989.

Одні вміють руками, інші язиками. Живий приклад кращий від сотні навчань.

Народна мудрість, чистота серця, розсудливість виразно фіксуються у безлічі крилатих висловів щодо етичності ведення людської розмови, бесіди. Зокрема, у всіх проаналізованих нами прислів'ях, приказках трьох народів перевага віддається слуханню перед говорінням:

Укр.:

Менше говори — більше вчуєш.

Сказане слово — срібло, а мовчання — золото.

Більше слухай, а менше говори.

Хто мовчить, той двох навчить.

Рос:

Красна речь слушанъем, а беседа смиреньем.

Слушай больше, а говори меньше.

Кто говорит, то сеет; кто слушает — собирает.

Інд.:

Тримай слово за зубами, щоб і янголи не знали.
Краще мовчання, невміле казання.

Мовчазний язик кращий від тисячі базік.

Це класичне комунікативне правило тісно змикається з різко негативною оцінкою народних висловів щодо пустопорожньої балаканини, а також оцін­кою самих балакунів:

Укр.:

Таке верзе, що й купи не тримається. Набалакав — і в торбу не вбереш. Торохтить Солоха, як діжка з горохом. Вміє зуби заговорити.

Рос:

Из пустого в порожнєє переливает. Долго не говорит — ум копит,

а вымолвит — слушать нечего. Складно бает, да дела не знает. Много говорено, да мало сказано.

Інд.:

Базікою зробився, мов собачого мозку наївся.

Він свій язик припинати не звик.

Занесену руку ще стримаєш, але не язик базік.

Різко негативно засуджується народом нещирість, неправдивість мовця та фальш мовлення. Натомість звеличується чесне, правдиве слово високо­моральної людини:

Укр.:

Пусті слова, правди в них нема. Бреше, аж вуха в'януть. Де мало слів, там більше правди. Не приказка, але правда. Брехати — не ціпом махати.

Рос:

На правду слов немного.

И невелика беседа, да честна.

Эка понесла: ни конному, ни крылатому не догнать.

И речисто, да нечисто.

Ври, не завирайся, назад оглядайся.

Молодому лгать вредно, старому — непотребно.

Лжей много, а правда одна.

Інд.:

Правду вогонь не спалить. Хто правду говорить, той щасливий ходить. Брехун мусить добру пам'ять мати. Брехня — патока, правда — перець.

Цікавими й корисними до сьогоднішнього дня є, на наш погляд, народні поради щодо мистецтва вести бесіду, розмову, етичні рекомендації мовцеві й слухачу: пригощати співрозмовника, говорити по черзі, не галасувати при цьому, не давати волі почуттям, рукам тощо:

Укр.:

Не завжди говори, що знаєш, а завжди знай, що говориш. Який «добрий день», таке і «добре здоров'я».

Говори мало, слухай багато, а думай ще більше. Розумом направляй, а почуттям урівноважуй. На грубе слово не сердься, а на ласкаве не здавайся. Не заговорюй зуби.

Рос:

Языком болтай, а рукам воли не давай.

Без хлеба, без соли — худая беседа.

Сядем рядком да поговорим ладком.

Петь хорошо вместе, а говорить порознь.

Один говорит — красно, двое говорят — пестро.

Горлом не возьмешь.

Інд.:

Не дратуй сліпого, не кажи «сліпий» на нього.

Як частуєш, такі й пісні чуєш.

Хочеш у сварці гору взяти — скажи, що ти винуватий.

Знаходимо у прислів'ях та приказках цінні роздуми й спостереження на­роду щодо помилок у виборі співрозмовника, щоб коригувати риторичну по­ведінку мовців, оптимально організувати спілкування:

Укр.:

Дай тобі, Боже, щоб ти тихенько гомонів,

а громада тебе слухала. Самотнім не є той, хто вміє думати. Не нашого пера пташка, не нашого пір'я птах.

Рос:

Не мечите бисер перед свиньями.

Не тебе бы говорить, да не мне бы слушать.

Чья бы ни мычала, а твоя молчала.

Не нашого поля ягода.

Інд.:

Прач прача по пісні пізнає.

Гарне слово дружини чи тестя — моєму серцю,

а прикре й гірке — тютюнові й перцю.

Правила для слухача. Проаналізувавши значний арсенал крилатих на­родних висловів, спрямованих на оцінку образу слухача, можна зробити висновок про те, що українські, російські та індійські прислів'я й приказки, як й інших народів, віддають перевагу людині розумній, розсудливій, роз­важливій, яка вміє слухати, вичленовуючи з промови істинне та неістинне, відмежовувати зміст висловлювання від інтересів та намірів співрозмовника тощо:

Укр.:

І від солодких слів буває гірко.

Красно говорить приятель, а правду каже неприятель.

Мало говори, а правдою дорожи.

Рос:

Сказано — серебро, не сказано — золото. Встретишь человека — говори, как человек, а черта — как черт.

Інд.:

Вір не очам, а мудрим словам.

Не вір вухам, а вір очам.

Вір не вуху, а вір оку, хоч вони й сусіди.

Правила для мовця. У невичерпній скарбниці народної мудрості значне місце віаводиться ролі, значенню живого слова — його дієвості, силі, мо­гутності:

Укр.:

Красне слово — золотий ключ.

Добре слово краще, ніж готові гроші.

Коня керують уздами, а чоловіка — словами.

Рос:

Живое слово.

Живым словом победить.

Живое слово дороже мертвой буквы.

Язык — стяг, дружину водит.

Язык царствами ворочает.

Інд.:

Язик до Делі доведе.

Добре слово податком не обкладають.

Як сонце на небі, так і поет на землі.

Водночас мовцеві рекомендується пам'ятати і про зворотний бік мовлен­ня, про ту небезпеку, яку може нести в собі необережно мовлене, нерозваж­ливе, нечемне, зле слово, за що можна поплатитися не лише моральними збитками, а й самим життям:

Укр.:

Від лиха рана загоїться, а від лихого слова — ніколи. Слово може врятувати людину, слово може і вбити. Язик мій — ворог мій: раніше розуму говорить.

Язык хлебом кормит и дело портит. За худые слова слетит и голова. Не ножа бойся — языка. Слово не стрела, а пуще стрелы.

Інд.:

Язик гостріший від меча.

Рис розсипав — ще збереш, сказав слово — не вернеш.

Язик мовчить — добре й погане спить.

Мовцеві слід добре володіти гарним, добірним, художнім словом. Ця по­рада накладається на яскраву позитивну оцінку красномовного оратора, який зігріває душу й серце слухача, а у індійців співчутливе звертання рів­нозначне гостинному частуванню:

Укр.:

Від красних слів язик не відсохне.

Твоїми би вустами та мед пити.

Щире слово, добре діло душу й серце обігріло.

Рос:

Говорит, как река льется. Хорошую речь хорошо и слушать.

Красну речь красно и слушать.

С тобой разговориться, что меду напиться.

Твоими бы устами да мед пить.

Сидит, как свеча горит, говорит, что рублем дарит.

Інд.:

Слово шаноби всім до вподоби.

Якщо не даєш меду, то хоч солодким словом утіш.

Спочутливе звертання — те ж частування.

З іншого боку, народні приказки й прислів'я ущіпливо висміюють пога­ного, бездарного мовця з його недолугим, мертвим, кострубатим словом, яке зневажливо порівнюється із жуйкою, сукном, тваринним меканням, бекан­ням, кукуріканням, воронячим карканням тощо:

Укр.:

Хто своєї мови цурається, хай сам себе стидається,

Ні бе, ні ме, ні кукуріку.

За погані речі треба бити в плечі.

Рос:

Суконный язык.

Слово вымолвит, ровно жвачку жует.

Говорит, что клеит.

У него слово слову костыль подает.

Інд.:

Солодко каже, аж слину в'яже. Воронячу мову лише ворона тямить.

Народна мораль усіляко вітає розумне, осмислене мовлення, спілкуван­ня, яке збагачує мовця й слухача, наближає їх до істинного знання, добра й краси. Тому подається порада внутрішньої дії щодо слова — обдумування перед говорінням:

Укр.:

Не завжди говори, що знаєш, а завжди знай, що говориш. Мудрий думає, що говорить, а дурний говорить, що думає. Мудрий не все каже, що знає, а дурний не все знає, що каже.

Рос:

Не все говори, что знаешь.

Не все то варится, что говорится.

Язык языку ответ дает, а голова смекает.

Інд.:

Спершу слово зваж, а потім скаж.

Дурень язиком плеще, а розумний думає спершу.

Де сила не може, там розум поможе.

Однією з найпоширеніших, найпопулярніших комунікативних якостей гарного мовлення народи вважають ємність, стислість, влучність слова:

Укр.:

Коротко і ясно. Казав та не зав'язав. Народ скаже, як зав'яже.

Рос:

Недолгая речь хороша, а долгая — поволока.

Коротко да ясно.

Короткую речь слушать приятно,

под долгую речь думать хорошо.

Сказал, что отрубил.

Інд.:

Хоч і малі вуста, а мова густа.

Вчись коротко говорити: зумій море в глек вмістити.

Досить широко представлені у прислів'ях та приказках висловлювання про доцільність мовлення, що також служить оптимальному й етичному спілкуванню співрозмовників:

Укр.:

Треба знати, що де казати.

Жарт місце має.

Держи хліб на обід, а слово — на одвіт.

Рос:

В добрый час молвить, в худой промолчать.

Умей вовремя сказать, вовремя смолчать. Кстати промолчать, что большое слово сказать.

Інд.:

Краще вчасний плач, ніж невчасний сміх. Кожній мелодії — своя пора. Смійся в міру, а то плакати будеш.

Прислів'я та приказки засуджують нелогічне мовлення деяких мовців, бо це утруднює спілкування, а часом і зовсім позбавляє його усякого сенсу:

Укр.:

Говорить п'яте через десяте.

Говорить таке, що купи не тримається.

На городі бузина, у Києві — дядько.

Рос:

Начал за здравие, а кончил за упокой.

Говорит пятое через десятое.

Я ему про Ивана, а он мне про Степана.

Інд.:

Він свій язик припинати не звик. Що місяцю до собачого валування?

Велику цінність становлять перлини народної мудрості, які рекомендують мовцеві у процесі спілкування вміти відрізняти зовнішнє від внутрішнього, сутнісного, яке часом приховується або красою обличчя, або багатством, пишністю одягу, або улесливими, нещирими словами. Можна помітити, що до зовнішніх реалій частіше відносять обличчя, статуру (фігуру, ходу, зріст), одяг, очі, чоло та ін.:

Укр.:

Хоч чоловік і вбогий, та слово в нього чисте.

Ясні очі, та чортові думки.

Ходить, як овечка, а буцькає, як баран.

Вовк прийшов у овечій шкурі.

По одежі нас вітають, а по розуму проводжають.

Рос:

Молодец красив, да на душу xj.

Поглядеть — картина, а послушать — животина.

Речи королевские, а дела нищенские.

Платье черненько, да совесть беленька.

Одет просто, а на языке речей со сто.

Хоть собой не казист, да на миру речист.

Знать птицу по перьям, а молодца по речам.

Інд.:

Хоч вбранням не чепурун, зате славний веселун. Чоло людини — дзеркало душі. Що серце ховає, лице промовляє.

Народні - уявлення про образ мовця, слухача, мовну поведінку, успішне спілкування із співрозмовниками творчо засвоювалися, доопрацьовувалися у риторичних працях подальших часів усіх народів. Цікаву програму мов­леннєвої поведінки й виховання знаходимо у риторичних рекомендаціях Ва-силія Великого: «Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові..., промов гордовитих і рішучих, але у всьому відсікай величність. Будь добрим з дру­гом, ласкавим зі слугою, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про те­бе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, зви­нувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це .— ознака зарозумілості; не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий праведник...»¹.

Етичним взірцем для усіх народів виступає людина-добротворець, мета спілкування, мовлення якої — творити добрі справи на користь Богові, гро­маді, суспільству. Про це знаходимо цілу низку гарних прислів'їв, приказок у різних народів:

Укр.:

Щире слово, добре діло душу й серце обігріло. Дай тобі, Боже, щоб ти тихенько гомонів, а громада тебе слухала.

Творения Василия Великого.— Т. 8.— М., 1846.— С. 61.

Пташка красна своїм пір' ям, а людина — своїм знанням.

Рос:

Делай добро и тебе будет добро.

Сей добро, посыпай добром, жни добро, оделяй добром.

Добрый человек добру и учит.

Делать добро спеши.

Інд.:

Поки можеш ворушиться — поводь себе як годиться.

Звичайно, специфіка даного видання не дозволяє нам детальніше зупини­тися на таких цікавих, актуальних для мовця й слухача речах, як голос, па­м'ять, стриманість, обережність, поговір, чутки й слава, жарт, сміх тощо, про що у прислів'ях та приказках є чимало корисного. Це може стати об'єк­том подальшого опису дослідників, які цікавляться фольклором, ораторсь­ким мистецтвом, культурою мови, стилістикою тощо. А ми, пам'ятаючи пра­вило красної бесіди, мудрого мовлення, нагадаємо нашим шановним читачам цікаві спостереження народів про конструктивну роль початку й кінця у будь-якій справі, в тому числі й у розмові:

Укр.:

Кінець — справі вінець.

Не знаєш початку, не гудь кінця.

Знаю од краю до краю, а всередині не знаю.

Рос:

У всякого словца ожидай конца. Умел начать, умей и кончать. Как начал, так и кончай. Не стращай началом, покажи конец. Доброе начало не без конца.

Інд.:

Вдалий початок — половина діла.

Неопалима купина народного золотослова — основа українського крас­номовства, яка дарує сучасному ораторові вічні істини добра й краси, на­тхнення й творчої праці.

Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. І любов, і гнів У тому гомоні морськім. Немає Мудріших, ніж народ, учителів; У нього кожне слово — це перлина, Це праця, це натхнення, це людина.

М. Т. Рильський

Глава II

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РИТОРИКИ

2.1. Статус сучасної риторики та її зв'язки з іншими науками

Красномовство є мистецтво керувати умами.

Платон

В

ідродження в 70—90-ті роки XX ст. у нашому суспільстві давньої науки риторики уявляється явищем цілком закономірним. Передумови цього процесу нам вбачаються перш за все у поступовому зростанні демократич­них тенденцій у суспільно-політичному житті, які сприяють виникненню гро­мадської потреби в людях особистісного складу (політичні діячі, публіцисти, педагоги), які могли б яскраво, сміливо, самостійно мислити, переконувати і спонукати до дій своїм неординарним і одухотвореним словом.

Риторика якраз і належить до тих наук, які спрямовані на формування і розвиток особистісного начала в людини. З цього приводу М. Ф. Кошанський писав: «Мета загальної риторики полягає в тому, щоб, розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити усі здатності розуму, щоб, показуючи нормальне розташування думок, дати Розумові й Моральному почуттю від­повідне спрямування, — щоб, навчаючи виражати тендітне, збудити, посили­ти в душах учнів живу любов до всього благородного, великого і прекрас­ного...»¹.

Важливу роль у відновленні слов'янських риторичних традицій відіграли культурно-наукові передумови: в останні два-три десятиліття досить актуалі­зувалися науки, спрямовані на розвиток мовної особистості — стилістика, лін­гвістика тексту, прагматика, культура мовлення, соціо- і психолінгвістика, со­ціальна і особистісна психологія та ін. Однак, незважаючи на багатоманітність

¹ Кошанский Н. Ф. Общая риторика.— СПб., 1836.— С. 3.

наук, кожна з них усе-таки вивчає одну з граней мовної особистості. В резуль­таті виникає суперечність, розв'язання якої передбачає появу певного цілісно­го підходу до розвитку мовної особистості. Очевидно, таку роль (роль синте­затора) покликана відіграти класична риторика, у лоні якої ще 2500 років тому був створений повний ідеомовленнєвий цикл (системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності як основа мовної особистості), який на кожному часовому виткові переосмислювався, збагачувався за рахунок розвитку суміжних наук. Отже, час знову звернутися до риторики, оскільки «зараз, через століття, стало ясно, що сумою частин, нехай навіть тих, які дуже розрослися, не за­мінити цілого... Практика довела, що наявність розгалуженої логіки не тво­рить мовлення людини більш логічним, складна система лінгвістики не зава­жає нам залишатися неграмотними, бурхливий розвиток в останні роки різ­них відділів стилістики не додає окремо нікому оригінальності стилю, чітка вимова акторів не перешкоджає нашій без'язикості і, головне, серйозні зусилля психології та діалектичної логіки, спрямовані на розкриття людської думки, не наближають нас до творчості у власних промовах».