До практичного заняття № 6
Культура публічного мовлення, серед жанрових різновидів якого окреме місце займають судові промови, має в Україні свої добрі багатовікові традиції, що базуються на вироблених у народі нормах спілкування, правилах етикету, на знаннях класичної риторики, поширених серед нашої освіченої людності. До речі, з України риторика – і теорія, і практика – поширювалася в інші країни, зокрема в Росію. Навіть в умовах тривалої бездержавності, коли, як поетично висловився І. Франко, „сотні бід тяглися за нами вслід, щоб нашу честь, язик, ім’я затерти”, українська інтелігенція, у середовищі якої жило незбориме почуття відповідальності за долю мови, використовувала найменші можливості, щоб реалізувати себе в рідному слові. Виступи на вічах, зібраннях, з приводу церемоній, на засіданнях різних наукових, спортивних товариств, церковні проповіді, промови, хай спорадичні, у сеймі, – усе це давало змогу не лише зберегти тяглість у використанні публічної мови, а й творити нові тексти, які вписувались у парадигму європейських еталонів. Безперечно, українська усна публічна мова мала свої особливості розвитку на землях, які перебували в складі різних держав, що залежало від їхньої мовної політики. Порівняно сприятливі умови для функціонування української мови у сфері політичного життя були в підавстрійській Україні, а також у передвоєнній Польщі; на українських землях, що входили до складу Російської імперії, вони були зведені до мінімуму. Суттєво обмежене українське публічне мовлення було й у часи тоталітарної системи – активної реалізації ідеї „злиття націй”, утворення „єдиного радянського народу” і привілейованого становища російської мови.
Специфічною сферою для функціонування української мови залишалася судова практика, як і взагалі юриспруденція. Адже кожна держава, навіть якщо вона лише декларувала демократичні свободи, мусила визнати право сторони розуміти мову, якою ведеться її справа. Інша річ, що це могло виявлятися по-різному. Образ юриста, особливо адвоката, його громадська діяльність, роль якої після скасування панщини суспільство вже усвідомило й відповідно оцінило, ввійшов у нашу літературу як один із цікавих і вдячних у розкритті багатьох тем. Одним з перших українських письменників, хто його змальовував, був Іван Франко. І це не випадково. Як згадують сучасники, І.Франко був глибоко обізнаний з теорією і практикою права, хоч і не мав спеціальної освіти. Бажання здобути професію юриста – і про це він сам пише – було для нього недосяжним: у Львівському університеті юридичного факультету тоді ще не було, а для навчання у Відні потрібні були великі кошти. Відомо також, що письменник уже після закінчення студій на філософському факультеті часто приходив на засідання „Кружка правників”, цікавився питаннями кримінального, міжнародного права, особливо звичаєвого, друкувався у виданнях галицьких юристів. Тому життєво правдивими є образи юристів Євгена Рафаловича, Владка Калиновича (з романів „Перехресні стежки”, „Лель і Полель”). Даючи характеристику українському адвокатові, письменник підкреслював: Рафалович „належав до того покоління, що виховалося під впливом європеїзму”. Вислови „європейський тип”, „думати і говорити, як європеєць” І.Франко вживав, даючи особі найвищу оцінку. Це – інтелігентність, здатність до критичного аналізу, „жива ідея”, „реальна праця”, відхід від сентименталізму, це об’єктивність і толерантність, відсутність доктринерства і будь-яких догм. Персонаж повісті Євген Рафалович змальований саме в такому ключі. Він був не лише блискучим оборонцем (його високий професіоналізм визнавали навіть недруги), а й пильно стежив за політичними та економічними справами краю, цікавився красним письменством.
Образ надзвичайно привабливий насамперед тому, що він виписаний з самого життя: прототипом Рафаловича був Євген Олесницький – відомий український юрист, видатний громадсько-політичний діяч у Галичині кінця XIX – початку XX ст., що зажив слави одного з найкращих адвокатів і промовців. Як посол до галицького сейму, депутат Віденського парламенту активно відстоював українські політичні та економічні інтереси.
Рельєфно подано постаті судових промовців у його творах. Змальовуючи образи прокурора, головного захисника, адвокатів, письменник не лише відтворює зміст їхніх виступів під час суду над галицькими селянами, які збунтувалися проти панських порядків, а характеризує манеру говоріння, поведінку, дуже детально передає „мову тіла”. Наприклад, у прокурора „жовчний вираз обличчя й різкий пронизливий голос”, „на його продовгуватому худому обличчі з’являлась усмішка – не то іронічна, не то терпко-солодка, яка зовсім не пасувала до сенсу й тону слів”, головний захисник, жваво жестикулюючи, „виголосив промову суху, суто юридичну й трохи убогу змістом, але оживлену власною мімікою”, у тоні виступу судді „було чути не зовсім приглушену нотку недоброзичливості до захисників”. Молодий адвокат Рафалович „розпочав несміло рівним, трохи переривчастим голосом”, не силкувався на риторичні окраси, однак підсилений щирим почуттям голос ставав „щораз теплішим і певнішим”, „чистим і повним, мов голос дзвону”; „голос ріс і могутнів, наповнювався почуттям”.
З кількох сторінок, на яких письменник відтворив перебіг судових засідань, уважний читач доходить висновку: промова має базуватися на глибокому знанні справи, мають бути деталі, які допомагають об’єктивно змалювати стан справи, потрібно уникати патетичного тону, хитрих риторичних зворотів, виступ має йти „від серця”, не бути задовгим; обов’язково слід врахувати реакцію залу. Найкраща промова тоді, коли її не читають з тексту, а імпровізують, маючи під руками хіба що стислі тези.
Крім художніх творів, збереглися й оригінальні тексти виступів видатних українських правників. Цікавою є, наприклад, промова адвоката Степана Шалинського, виголошена 14 листопада 1919 року в обороні генерала Мирона Тарнавського. З тексту вимальовується психологічний портрет самого правника. Це високоосвічений професіонал, який уміє коротко подати суть справи та її тло, аргументовано розбиває висунуті обвинувачення, легко оперує різними символами, фактами з історії української та світової культури, уміло вплітає їх у текст промови, використовує найрізноманітніші риторичні засоби – антитезу, метафори, синоніми, повтори, запитання та ін., апелює до почуттєвої сфери, щиро, без патетики говорить про свої почуття, блискавично реагує на поведінку підсудного, впливає на формування думки суддів та присутніх у залі.
Гарні судові промови українських правників маємо також з інших процесів, зокрема політичних (справи Ольги Басараб, Головінського, Біласа і Данилишина тощо).
Вартими уваги, не лише з огляду на сам зміст, є документи судової справи Сташинського – убивці видатних українських політичних діячів Ребета та Бандери, яку слухали в 1962 році у Мюнхені. Це велика за обсягом книга, у якій подано в українському перекладі всі виступи на судових засіданнях, відгуки на процес у світовій пресі тощо. Виступи українців (вдови Дарії Peбет, дочки Бандери Наталі, адвоката Ярослава Падоха) подано в авторизованому перекладі. Вражає, з одного боку, висока культура провадження судової справи, з іншого – прагнення на письмі якомога повніше відтворити атмосферу засідань, підкреслити особливості усного мовлення, дати штрихи до характеристики поведінки кожного промовця. Тексти виступів головного прокурора, радника крайового суду, судді, адвокатів, свідків супроводять доречні коментарі, лаконічно передано реакцію слухачів. Ось деякі приклади:
„Спокійний, монотонний голос голови суду, з відтінком ледве помітного презирства до людського покидька, яким є підсудний, і розповідь злочинця напружують нерви слухачів аж до фізичного болю. Свою нетерпеливість чи невдоволення з деяких запитань Сташинський підкреслює притаманним йому кивком голови та характеристичним порухом брів, понурив голову й майже шепотом, уривано продовжує свою жахливу розповідь, президент відкриває книгу протоколів попереднього слідства й починає читати спокійним, зрівноваженим голосом, який робить потрясаюче враження на слухачів”.
Такий спосіб записів усних виступів, хоча б високих зразків, ще не ввійшов у нашу практику. А варто. Навіть з огляду на те, що вони потрапляють до хрестоматії і стають об'єктом аналізу майбутніх правників. Поки що нашим студентам як зразки дають переважно переклади промов видатних російських юристів. Безперечно, вчитися можна на різних текстах, але треба брати до уваги й те, що вони є витворами насамперед певної національної культури.
Українська правнича мова переживає сьогодні свій ренесанс. Творці сучасних судових виступів, відходячи від „дерев'яної мови” тоталітарної доби, перебувають у пошуках нової парадигми. Надійну базу для цього дає обізнаність з добрими традиціями минулого, з інноваційними процесами, які активно проявляються в українській літературній мові. Відчутною є тенденція очищати мовлення від неприродних для української мови словосполучень, висловів-кальок. Це вимога часу. Адже часто при суцільному сприйманні того, що йде ззовні, гине й корисне своє, з ужитку виходять слова, форми, звороти, точніші за ті, що дістають перевагу над ними під чужими впливами.
Механізм творення кальок-покручів доволі прозорий: переважно це російські синтаксичні блоки, заповнені українськими словами. Кілька прикладів:
| в восемь часов в данное время в значительной мере в качестве руководителя высшая мера наказания дело в следующем из-за отсутствия доводов обстоятельства совпадают помочь делу против желания | в вісім годин в даний час у значній мірі в якості керівника вища міра покарання справа в наступному через відсутність доказів обставини співпадають допомогти справі проти бажання | о восьмій годині на цю пору, тепер, у цей час значно як керівник (у ролі, функції керівника) найвища кара справа ця така якщо доказів немає збіг обставин зарадити справі усупереч бажанню |
Як бачимо, система на систему повністю ніколи не накладається. Отже, входять в ужиток абияк, бути підставою, бути ув'язненим, вважаю можливим (за можливе), випадковий збіг обставин, запобігти аварії, надзвичайні заходи, насамперед (передусім, найперше), принаймні (щонайменше), справу з'ясовано, доводити до відома, це не стосується справи. І набувають статусу ненормативних: як попало, служити підставою, знаходитися під вартою, рахую можливим, випадкове співпадіння, попередити аварію, крайні міри, в першу чергу, по крайній мірі, справу вияснено, ставити до відома, це не має відношення до справи. Перелік таких висловів можна продовжити. Складність у тому, що мовець не завжди усвідомлює такі формули як помилкові, а просто бере їх з готової „картотеки”. Натомість українська мова витворила структури, які більше відповідають її природі (беремо до уваги значення слова, граматичну форму, навіть звукову оболонку).
Кожна доба витворює свій естетичний стереотип мовлення, і це залежить від багатьох чинників. Сьогодні престижно творити тексти добірною мовою, працювати над їхньою естетичною довершеністю. І в такому ключі варто виробляти еталон судової промови.
Судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, у якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.
Мета судової промови − сприяти формуванню внутрішнього переконання суддів, переконливо й аргументовано впливати на народних і присяжних засідателів, а також присутніх у залі суду громадян.
Предметом судової промови є діяння, за яке підсудний притягається до кримінальної чи іншої відповідальності.
Зміст судової промови − це сукупність питань, що вирішуються судом при ухваленні вироку.
Матеріалом для судової промови слугують обставини, пов’язані з конкретною кримінальною чи цивільною справою, факти, докази.
Специфічна особливість судової промови − сувора процесуальна регламентованість.
Особливістю судової промови є її змагальний характер, який допомагає суду всесторонньо й об’єктивно проаналізувати всі обставини справи, обґрунтувати рішення й винести справедливий вирок.
Збір матеріалів починається в процесі вивчення кримінальної справи. Ті записи, які можуть бути використані в промові, необхідно підкреслити або якось позначити. Тоді їх легше буде відшукати як під час судового розгляду, так і в перервах між засіданнями. Записи допоможуть знати і розуміти справу. Вони підкажуть, на що потрібно звернути особливу увагу, які запитання слід задавати учасникам процесу під час судового слідства.
Найінтенсивніше збираються матеріали під час судового слідства. Судова промова – це результат судового слідства і його неможливо підміняти результатом попереднього слідства. Як прокурору, так і адвокату у своїх записах необхідно фіксувати показання підсудного, потерпілого, свідків, висновки і допити експертів, огляд речових доказів, місця події і ті додаткові дії, якими закінчується судове слідство. Все, що може бути використано у промові, слід ретельно записати, підкреслити.
Ритор повинен занотувати не тільки найсуттєвіше з того, що проходило в суді, а й свої думки, які виникли в ході судового розгляду справи. Спочатку збір матеріалів для промови є простим нагромадженням доказів і думок. З часом, у ході розширення і поглиблення судового слідства, збір матеріалів ускладнюється.
Продуктивно й ефективно збирає факти для промови лише той, хто бере активну участь у дослідженні доказів. Постановка питань допитуваним, отримання відповіді, її негайна оцінка – усе це діяльність прокурора й адвоката в дослідженні доказів, фактичних обставин справи.
Судовому риторові не слід боятися ставити гострі запитання підсудному, потерпілому, свідкам, експерту. Якщо в ході судового слідства прокурор чи адвокат байдуже поставиться до висновку експертизи й допиту експерта, годі чекати серйозної й обґрунтованої суперечки з експертом після судової промови.
Рекомендується групувати різні джерела доказів, що значно полегшить перевірку їх достовірності чи сумнівності. У великих і складних справах записи слід робити за розділами: епізоди звинувачення, показання підсудних, документи, речові докази, висновки експертів тощо.
Прокурор складає так зване спостережне провадження, адвокат – адвокатське провадження (адвокатське досьє). Збір матеріалів триває аж до проголошення промови. Досвідчені адвокати нагромаджують матеріал навіть в останній момент – коли проголошує промову прокурор або коли з промовою виступають інші учасники судових дебатів.
Роздуми з приводу матеріалів для судової промови розпочинаються задовго до судового засідання. Аналізуються як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять показання свідків і потерпілих, висновок експерта, показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить установлення їх достовірності, належності, допустимості й достатності для вирішення справи. Змістом оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання в справі й повноти відомостей, що містяться в них.
Аналіз джерел доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей зі змістом аналогічного джерела (показань обвинуваченого, одержаних у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки) або інших джерел – показань потерпілого, свідків. Аналізуючи джерело доказу з точки зору його допустимості, необхідно переконатися, чи передбачений він кримінально-процесуальним законодавством, чи не було порушень закону при його одержанні. Докази, одержані з грубим порушенням норм КПК України, завжди породжують сумнів у їх вірогідності й не можуть використовуватися в кримінальному процесі.
Аналізуючи зібрані матеріали, слід відокремити установлені факти від сумнівних. Усе належить перевіряти, в усьому пересвідчитися самому.
Петро Пороховщиков описує випадок, коли захисник взяв у руки ніж (підсудний звинувачувався в замаху на убивство) і зігнув двома пальцями цей ніж навпіл: слідчий не помітив, що лезо було бляшаним.
Не варто задовольнятися готовими поясненнями фактів. Слід шукати внутрішній зв’язок подій.
В оповіданні Едгара По „Убивство на вулиці Морг” кілька чоловік, які чули один і той же звук, приймають його за викрикування чужою мовою; при цьому кожен новий свідок називає нову мову. Ці показання суперечать одне одному; суперечності здаються незрозумілими, але вони пояснюються тим, що свідки чули голос мавпи, а не людини. У цьому оповіданні всіх збиває з пантелику нелюдська жорстокість убивства; однак саме це і вказує, що воно здійснено не людиною.
Кожну обставину, кожен факт, які аналізуються, слід перевіряти з точки зору протилежної сторони.
У літературі описується випадок, коли один з майбутніх правників, будучи студентом юридичного факультету на початку шістдесятих років, потрапив на практику до відомого київського адвоката М. Городиського. Дуже вразила його агресивність, з якою він запитував своїх клієнтів, буквально атакуючи їх як прокурор, суддя, представник потерпілого. Подумалося тоді не без обурення: люди платять гроші, приходять по допомогу, а він так з ними поводиться. Уже пізніше, через кілька років зрозумів, чому до цього чоловіка така черга. М. Городиський готував себе й клієнта до розгляду справи в суді, таким чином перевіряв свої висновки. Тільки така перехресна перевірка фактів може запобігти передчасним висновкам. Вона дає змогу серйозно підготуватися до виступу в суді.
Аналізуючи докази, обставини справи, варто звертати увагу на негативні факти, на те, чого не було.
У роботі „Мистецтво промови на суді” наводиться цікавий приклад. У конюшні було знайдено труп убитого тренера. У процесі розслідування причин смерті між героєм оповідання і слідчим відбувається така розмова:
– Зверніть увагу на надзвичайний випадок із собакою.
– Даруйте, із собакою нічого не трапилося.
– У цьому-то й полягає надзвичайний випадок.
Негативний факт, що собака не гавкав, став відправним для версії, яка потім підтвердилася, що ніхто із сторонніх не приходив до конюшні і що тренер був убитий не людиною, а конем у той момент, коли він намагався вивести його таємно з конюшні. У цьому разі негативний факт – „те, чого не було” – слугував матеріалом для висновків слідства. Але ним могли скористатися й судові промовці, якби слідство пішло неправильним шляхом і необґрунтовано притягнули б когось, звинувативши вубивстві.
Аналіз матеріалів для судової промови на початку діяльності з будь-якої справи має, зазвичай, попередній характер. На цьому етапі важливо занотувати все, що аналізується, щоб час від часу повертатися до цих думок і перевіряти їх обґрунтованість.
Робота над підготовкою судової промови проходить не лише в ті години, коли прокурор чи адвокат вивчає матеріали справи, а й в інший час, коли несподівано виникне якась думка, що прояснює незрозумілі обставини. її необхідно записати, оскільки вона забувається так само швидко, як і з’являється. Хтось із знаменитих говорив, що “знайдена, але не записана думка – це знайдений і загублений скарб”.
Збір та аналіз матеріалів – це єдиний взаємопов’язаний процес, завдання якого – підвести судового ритора до безпосередньої підготовки промови.
Підготовка судової промови – це опрацювання зібраного матеріалу, добір і систематизація фактів, додаткова перевірка міркувань, правильність яких підлягає доказуванню, послідовність розміщення думок майбутньої промови.
У справі, яка слухається один день або кілька годин, обставини, зазвичай, простіші та й картина події зрозуміліша. У такій справі риторові уже в процесі судового слідства необхідно займатися письмовою підготовкою промови. Бажано написати один варіант тез і перечитати його. Якщо є необхідність, а головне – можливість, то на цій основі треба написати другий варіант або внести в перший поправки і доповнення, думки, які виникли у зв’язку з промовою прокурора чи інших учасників судового розгляду. Важливо, щоб до початку захисної промови все було написано, написане – прочитано. Це допоможе риторові краще з’ясувати, що необхідно сказати на захист підсудного.
Досудова підготовка прокурора до участі в судових дебатах також завершується роботою над звинувачувальною промовою. Остання детально обмірковується й пишеться повністю або у вигляді розгорнутих тез, детального плану чи начерків.
Прокурор, особливо початківець, не має права покладатися на експромт, розраховувати на своє натхнення. Як правильно зазначає Є. Матвієнко, імпровізація, натхнення – це дуже ненадійна основа формування промови. Вони ніколи не в змозі замінити сумлінної попередньої підготовки, компенсувати відсутність дисципліни, думки йпродуманості суджень. Вони завжди містять у собі загрозу підвести найдосвідченішого ритора, позбавити його промову цільності й чіткості, завести далеко вбік від задуманих висновків.
Обсяг письмової підготовки може бути йбуває різним залежно від характеру й складності справи, аудиторії, кваліфікації прокурора й адвоката, інших обставин. В одних випадках, особливо на перших порах, складається повний текст промови, в інших – обмежуються розгорнутим планом, розширеними тезами, детально проробленими начерками промови, окремими її фрагментами. Але в усіх випадках таку заготовку необхідно розглядати лише як попередній варіант, який потім буде доповнюватися, мінятися, уточнюватися, шліфуватися в ході судового розгляду справи. Після закінчення судового слідства наступає завершальний етап у підготовці промови. Тут прокурор ще раз до дрібниць продумує зміст і структуру промови, чітко визначає всі доводи й судження, які він має намір висловити суду, відшліфовує окремі думки, які виникли в ході судового процесу, образи, порівняння. Якщо така робота вимагає додаткового часу, прокурор може попрохати суд оголосити перерву для завершення підготовки до виступу із звинувачувальною промовою.
Адвокат, беручи участь у судовому засіданні, складає план захисту. У ньому має бути передбачено таке:
• які клопотання необхідно заявити суду з метою забезпечення прав і законних інтересів підсудного;
• які докази подати суду для обґрунтування невинуватості або меншого ступеня відповідальності підзахисного;
• у якій послідовності і як провести допит підсудного, які запитання поставити йому;
• які обставини з’ясувати при допиті свідків, потерпілих, експертів і дослідженні інших доказів у справі.
Приступати до етапу систематизації найкраще тоді, коли необхідний матеріал у справі зібраний. Різні факти, які підтверджують одну й ту саму ідею, дозволяють обґрунтувати загальний висновок. Судовий ритор фіксує висновок, а поряд розміщує докази, які цей висновок підкріплюють. Так виникає група міркувань, з’єднана загальним висновком. Інші фактичні дані й міркування також розподіляються на групи, кожна з яких має своє завдання, висвітлює певне питання. Міркування й висновки розташовуються так, щоб вони були між собою пов’язані. Попередня група готує появу наступної, наступна – додатково підкріплює попередню.
Закінчивши систематизацію матеріалів і їх послідовне розміщення, ритор переходить до безпосередньої письмової підготовки судової промови.
Найкраща форма підготовки судової промови – це складання детальних тез промови.
Тези промови. Як і закінчена судова промова, тези повинні містити головні положення, найважливіші докази, хід міркувань, необхідні фактичні, юридичні, суспільно-політичні висновки. На відміну від промови, у тезах усе повинно бути викладено фрагментами без плавних переходів, без надмірного літературного тексту, який у промові неминучий, а тут зайвий.
Тези дають можливість молодому риторові у творчій атмосфері проголосити промову, виробити необхідні професійні якості, а готовий текст промови не лише не дає цієї можливості, але, більше того, перетворює живу мову на заздалегідь написаний твір на задану тему, створює інколи непереборну спокусу цю промову прочитати “з папірця”.
Молодий правник-ритор повинен навчатися думати й працювати у складних умовах судового процесу. Проголошуючи судову промову за тезами й формулюючи думки під час промови, він виробляє майстерність говорити публічно, без чого неможливо уявити собі належне виконання обов’язку судового ритора. Промова, яка читається за готовим текстом, не створює необхідного контакту між ритором і судом, ритором і його слухачами. Судовий ритор, який завжди й у всіх випадках писатиме повний текст промови, опиниться у важкому становищі, якщо в процесі виникне необхідність обмінятися репліками. Репліка, зазвичай, буває негайною, особливо це стосується адвоката. Закінчив прокурор говорити й потрібно негайно відповідати. Як же бути адвокатові, якщо він звик думати й працювати повільно, у спокійній домашній обстановці?
Більшість справ, які слухаються в районних судах, тривають не більше одного дня. Саме в таких справах на перших порах виступають молоді прокурори й адвокати. Тут просто немає можливості написати промову від початку й до кінця. Тези промови доводиться писати, коли закінчується судове слідство, або ж, у кращому разі, під час обідньої перерви, або під час вельми короткої перерви після обіду. Молоді правники-ритори повинні виховувати професійне уміння виконувати два паралельні процеси, брати участь у закінченні судового слідства і фіксувати тези своєї промови.
Зачитування наперед написаної промови не дає змоги належним чином реагувати на промови інших учасників судових дебатів, позбавляє виступ полемічності. Звичайно, до промови можна включити в останній момент, уже в суді, нові вставки, розділи, але це може зашкодити її логічності й гармонійності.
Хвилювання промовців у суді. Вони властиві всім риторам незалежно від віку й стажу роботи. У молодих виникає почуття боязкості, нерішучості, несміливості й полохливості. Вони хворобливо реагують на погляди, які їм видаються суворими або несхвальними чи осудливими. Може вивести з рівноваги чиясь іронічна посмішка. Поступово, з набуттям досвіду, це почуття слабшає й майже зникає.
Промова може бути написана повністю, кілька разів прочитана ритором для себе або для вузького кола „своїх” слухачів, перероблена, переписана. Ця підготовча праця може бути корисною, навіть дуже корисною, коли вона підготовча. За текстом закінченої промови ритор уже сміливо може складати тези, які йому необхідно проголосити.
Тези промови, а за ними й сама промова, не повинні бути переказом усього того, що відбувалося в судовому засіданні, оскільки це все бачили й чули судді. У тезах головне місце мають посісти доказові твердження. До них підводяться і їх підкріплюють установлені факти й обставини, які допомагають доказуванню, сприяють утвердженню висновку. Правильна побудова тез судової промови вимагає від ритора чіткого розуміння, що є головним, а що другорядним і допоміжним. Це необхідно риторові для того, щоб відповідно розподілити зусилля і час: головному – максимум зусиль і більше часу, другорядному – мінімум того й іншого.
Неможливо заздалегідь і на всі випадки життя визначити, з чого необхідно починати раніше: з головної думки чи з другорядної, з тим, щоб потім перейти до головного. Усе залежатиме від конкретних обставин справи. Будь-яке вирішення питання є допустимим, якщо судовий ритор приймає його обдумано. Якщо адвокат доказує алібі свого підзахисного, звичайно, немає ніякого сенсу відтягувати доказування головної думки на кінець промови. Довівши алібі, захисник може звернутися до критики показань потерпілого або свідків, даючи цим показанням відповідні пояснення. Після доказування головного, пояснення із суміжних питань стає переконливішим і вірогіднішим.
Текст промови чи тез необхідно писати так, щоб він легко читався, щоб під час виступу не довелося розгадувати власний почерк. Часу для цього не буде, судова обстановка аж ніяк не сприятиме цьому. Прізвища, найменування, цифри, найбільш важливі документи необхідно записувати чітко, бажано крупнішими літерами чи іншим кольором чорнила або виділити якось по-іншому.
Не лінуйтесь перечитувати свої тези. Це допоможе віднайти й виправити допущену помилку, вилучити те, що після промови попередніх риторів втратило свою актуальність, або перенести акцент з того, що стало менш важливим, на те, що в результаті уже проголошених промов набуло більшого значення.
Література
Основна
1. Далецкий И.Б. Риторика: заговори, и я скажу кто ты/ И. Б. Дале- цкий - М.: Омега - Л., 2004. - 488 с.
2. Ивакина Н.Н. Культура судебной речи/ Н. И. Ивакина - М., 1995. - 323 с.
3. Ивакина Н.Н. Основы судебного красноречия (риторика для юристов): [Учебн. пособие]/ Н. Н. Ивакина - М: Юрист, 2003. - 384 с.
4. Молдован В.В. Судова риторика: Навчальний посібник. – К., 2006. – С.50-60.
5. Молдован В.В., Кацавець Р.С. Судова риторика: практикум: Навчальний посібник. – К., 2006. – С.17-21.
6. Онуфрієнко Г.С. Риторика у практичних завданнях для юристів. [Навчальний посібник для студентів ВНЗ МВС України]/ Г. С. Онуфрієнко - Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 2002. - 307 с.
7. Онуфрієнко Г.С. Риторика. Навч.пос. – К., 2008. – С.355-411.
8. Тягнирядно Є.В., Яворська Г.Х. Риторичні вміння правників : теорія і практика : монографія // Є.В.Тягнирядно, Г.Х. Яворська – Одеса : ОДУВС, 2009. – 190 с.
9. Тягнирядно Є.В. Практичні завдання з риторики : метод. пос. / Є.В. Тягнирядно. – Одеса : ОДУВС, 2011. – 72 с.
Додаткова
1. Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: Навч.посіб. / С.Д. Абрамович, В.В.Молдован, М.Ю.Чикаркова. – К., 2002. – С.182-262.
2. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Риторика для юристов/ Л. А. Вве- денская, Л. Г. Павлова - Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. - 576 с.
3. Клименко Н.И. Криминалистические знання в структуре профес- сиональной подготовки следователя/ Н. И. Клименко - К., 1990. - С. 130.
4. Мурашов А.А. Риторика. [Хрестоматия - практикум] - М.: Рос. пед. агентство, 1998.-318 с.
Практичне заняття № 7 - 8