Про євхаристичну промову, або про складання подяк

Згідно зі звичаєм після прийняття подарунків черга складати подяки. Подяки виголошуємо за подарунки, почесті, послуги, похвали, допомогу, помилування тощо. У всіх них одна і та ж основа.

1. Спершу подумай, що означають такі слова: «дякувати, бути вдячним і віддячити» і чим вони відрізняються одне від одного. Отже, перше означає — виражати словами почуття вдячності комусь; бути вдячним — це значить зберігати почуття вдячності, і, нарешті, віддячити — це заявити про свій обов’язок відплатити честю за честь, добром за добро. Про це можна знайти у Ціцерона (у промові «На захист Марцелла»): «Дуже тобі дякуємо, Цезарю, і ще більшу вдячність відчуваємо:». А. Авсоній ⁸, дякуючи Граціанові за консульську посаду, висловився так: «Дякую тобі, імператоре Августе! Якби я міг, то відплатив би тобі, але ані твій стан не потребує вз’аємної відплати, ані наш стан не в змозі відплатити тобі»./173/

2. Спочатку скажеш, що ти хоч і вдячний, але не знаходиш як висловити подяку, бо це таке велике добродійство, що йому не може дорівнювати жодна промова; або що ти не можеш змовчати таку велику доброчинність та ін.; або що твоє убозтво не здатне сприйняти це добродійство; або що ти червонієш, не бачачи жодних своїх заслуг щодо добродія, а отримуєш таке велике добродійство; або що ти бажав сам спершу добре вислужитись перед добродієм, та тебе випередила його ласка; або висловиш сумнів, що ти не знаєш, що сказати, яких вжити слів та ін. Тільки не все це стосується всяких добродійств, але одне — середніх, друге — до великих, що інше — до дуже великих. Це прикрасити необхідно тезами, зверненнями або взяти із спільних місць крилаті вислови, дотепи та жарти.

3. Причиною або основним положенням тут, здається, може бути одне: велике твоє добродійство. Бо душа краще виражає вдячність не інакше, як коли скаже собі, що здається, великим є те, що вона приймає. Або треба обдумати, яку б чесноту необхідно відзначити у такому добродійстві, бо у вибаченні є добродушність, в матеріальній допомозі — щедріств, у побудові святих храмів — великодушність і набожність, в подачі допомоги — готовність допомогти нещасним, \396\ у виголошенні похвал — любов, доброзичливість, у наданні почестей — ласка та ін. Отже, розглянувши одне або більше з них, необхідно поширити їх у виявленому добродійстві описом обставин, хто, кому, що, коли дав, де, в яку пору дня, при якій кількості глядачів і як. Якщо скоро дав — щиріше дав, якщо повільно, то довше роздумував і т. п. Тут широке поле для порівнянь.

4. На закінчення треба сказати насамперед дві речі. По-перше, треба подякувати, заохотити і просити добродія, щоб завжди був таким до тебе і надалі зігрівав тебе своєю ласкою. По-друге, присвятиш себе і все своє йому і пообіцяєш, що ти ніколи не зможеш забути такого великого добродійства, а навіть при всякій нагоді будеш готовим до всяких послуг та й тільки про те старатимешся, щоб він ніколи не пожалів за виявлене тобі добродійство. Дуже знамениті приклади складання подяк в промовах [Ціцерона] «Після повернення» і «На захист Марцелла».

Розділ дев’ятий

ПРО ПРИВІТАННЯ ГОСТЕЙ

Вступ повинен бути дуже коротким, у ньому треба висловити громадську або приватну радість, а способи їх можна придумати такі: по-перше, скажемо, що радіємо, тому що прибув той, кого ми очікували з таким великим бажанням; по-друге, вихвалятимемо чутку, яка не обманула, а принесла правду, коли нас втішила дуже приємною звісткою про його прибуття; по-третє, або що така велика радість для нас його прибуття, що мовчати не можна через емоціональне хвилювання, а говорити боїмось, щоб не виступити з промовою, невідповідною до радості; /173зв./ або, по-четверте, нехай вважає, що ми самі себе поздоровляємо, коли його вітаємо, тому що в душі йдемо за ним і, куди б він не від’їхав, супроводжуємо любов’ю, а душа більше там, де любить, ніж де одухотворює; тому скажемо, що коли він прибув, ми також, здається, повернулись до себе. По-п’яте, або що не тільки він, але також ми самі перестали подорожувати; що довга дорога є прагненням, а найбільшим прагненням є те, що ми його прагнули і т. п.

2. Ствердження нашого прагнення, з яким ми очікували його приходу і радості, яку ми зазнаємо у його присутності, візьмемо із його заслуг, з похвал і чеснот, з нашої любові до \397\ нього. Кого ж любимо, того завжди бажаємо мати за присутнього, ми його любимо, і тут треба навести докази, чому любимо. Оздобу і підсилення в цій промові треба шукати особливо в порівняннях і прикладах.

3. Закінчуємо привітання словами, що ми віддаємо і присвячуємо йому свої думки, душу, серце і т. п., а також побажаємо довгого життя, доброго самопочуття, щастя тощо.

Розділ десятий

ПРО СПОСІБ ПРОЩАННЯ

1. Спочатку зможеш коротко викласти свій біль з приводу того, що ти повинен розлучитися з тим, з ким жив довго або мало, таким способом: по-перше, як приємно було жити з другом або добродієм, так дуже важко перенести розлуку; по-друге, якщо було б дозволено або ти зміг би не від’їжджати, то скажи, що нічого тобі не змогло б трапитись милішого. А тепер дуже важко, що не можеш відвернути необхідності. По-третє, тому що маємо друзів, неначе за самих себе, скажи, що твоє розставання з другом так на тебе вплинуло, що тобі здається, що покидаєш половину самого себе. По-четверте, що ти не знаєш, якою вийде тобі мандрівка або яку принесе користь; що ти вже навіть з самого її початку дуже переживаєш, бо вона робить велику шкоду, забирає великі багатства, позбавляючи тебе зносин з тим, котрий... і т. д.

2. Далі, замість підсилення треба видати стосунки з ним за приємні, бажані, корисні, необхідні: приємні з уваги на приязнь, близькість і приємність людини; корисні з огляду на науку, з допомогою якої з кожним днем можемо ставати кращим: необхідні, бо маєш тверді поради у сумнівних справах і т. д.

3. Тоді закінчиш викладом цих двох справ: по-перше, просьбою, щоб завжди пам’ятав про тебе і ніколи не забував та й щоб молив для тебе всяких доброт у дуже доброго, дуже могутнього бога; по-друге, обіцянкою, /174/ що ти сам будеш вдячним і пам’ятатимеш про його добродійства, звеличуватимеш всюди його ім’я і скажеш, що ти розлучаєшся тільки тілом, а духом будеш з ним вічно. Якщо ж надієшся повернутись, то скажеш, скільки насамперед ти турбуватимешся, щоб знову побачитись із тим, з ким розлучаєшся з таким великим болем. \398\

Розділ одинадцятий

ПРО ПОХОРОННУ ПРОМОВУ

1. Уся суть цієї промови — похвалити померлого всякими способами, які ми навели в другому розділі. Тут похвала безпечна, тому що не залишається жодного місця для недоліків, які могли б знеславити минуле життя, і вона досконала, тому, що не можна вже нічого додати до минулих чеснот; і вона, здається правдива і щира, бо, як, з одного боку, немає жодної причини, так, з другого, здається, немає жодного підозріння в підлабузництві. Хоч би були присутні знатні і багаті, кровні і рідні, то навіть до померлого ми, легкодушні людці, не соромимось підлещуватись. Це і є те, чого особливо повинен уникати статечний промовець.

2. Вступ повинен бути дещо довшим. У ньому оплакуватимемо і наш біль, і шкоду, якої зазнала держава або церква з приводу смерті такого мужа: загинув оплот батьківщини, трибуна публічних зборів, опора правди, притулок нещасних, приклад чеснот, стовп церкви, грім на ворогів або єретиків та все, що може бути для похвали людини. Вступ писати тим стилем, який підходить для величезного болю, що позбавляє почуттів (дивись в книжці п’ятій, в розділі дев’ятому). Отже, повільно і з допомогою якогось мистецького і блискучого переривання болю (щоб тільки не забувати про мистецтво) необхідно виголосити промову. Її можна переплітати величавими фігурами, як апострофи і вигуки, однак їх не можна виголошувати з криком, але неначе б то виривались зненацька з уст того, що роздумує, пригнічений важким горем, а навіть можна починати якоюсь фігурою.

Далі треба перейти до похвал мужа, наприклад, якщо б ми брали до уваги короткість життя або порівнювали б його з іншими смертними, що він жив стільки, що нічого йому не можна було б бажати для слави. Якщо ж розглядали б ми його заслуги перед державою і потреби держави, то скажемо, що він ніколи не міг так довго жити, щоб його не потребувала батьківщина, але він заслужив, щоб ніколи не вмирати.

4. Потім треба похвалити все життя або природним способом за поодинокими періодами віку, або необхідно розподілити за певними родами чеснот.

5. Якщо б був визначний рід смерті, наприклад, якщо загинув у війні за батьківщину, або, що більш славне, якщо позбавили життя єретики, отруївши або вбивши мечем чи іншим способом, /174зв./ то славу смерті потрібно збільшити. \399\

6. Під кінець знову згадаємо про біль, а при цьому зразу наведемо втішне слово для рідних. У ньому скажемо, що вони не повинні так дуже впадати в розпач, бо досить славно жив цей муж, залишивши їм велику честь, що бог покликав його для нагород тощо. А ці моменти втіхи та інше, що можна взяти з п’ятої книжки, дев’ятого розділу, будуть сильніші, якщо про них говорити по-мистецьки, особливо, коли скажемо, що це викладаємо не ми, а з допомогою просопопеї, що або він сам, або бог сповіщає.

7. Ще ми зможемо додати двоякі побажання: по-перше, молити бога, щоб, коли його від нас забрав, то прийняв у лоно свого милосердя; по-друге, щоб послав батьківщині або церкві якнайбільше таких мужів.

8. Приклади: св. Григорія Назіанзіна на честь св. Василія Великого, на честь свого батька, на честь сестри Горгонії. Далі, приклади св. Григорія Ніського на честь Плакідії ⁹, на честь Пульхерії ¹⁰, св. Амвросія на честь Феодосія ¹¹. І Ієроніма на честь Євстахія I ², Павла та ін.

Розділ дванадцятий