Навчальні заклади підвищеного типу

Для більшості учнів в період середньовіччя навчання завершувалося здобуттям елементарної освіти. У Візантії, наприклад, деякі учні продовжували навчатися в навчальних закладах підвищеного типу. Освіту вищу початкового рівня (педіа або енкікліос педіа) давали граматичні школи. Вони могли бути церковними та світськими (приватними й державними). Поступово освіта вища початкового зосередилося в столиці імперії – Константинополі, де в IX-XI ст. налічувалося до десяти відповідних навчальних закладів. Вчителі та учні в більшості своїй не належали до духовного стану. Навчалися діти з 10-12-літнього до 16-17-річного віку, тобто 5-6 років.

До першої третини X ст. зазвичай в кожній школі був один вчитель (пайдатес або дидаскол). Йому допомагали кілька кращих учнів – репетиторів (екрітуа). Викладачі об’єднувалися в професійні гільдії, думка яких обов’язково враховувалося при призначенні нових вчителів. Між викладачами існувала домовленість не переманювати учнів. Дидасколи отримували платню від батьків учнів. Заробітки були досить скромними як для того часу.

Поступово структура середніх шкіл ставала більш складною. У них працювали групи викладачів. Напрямки діяльності цих шкіл санкціонувалися владою.

Фактично вся цивільна і церковна верхівка вчилася в граматичній школі. Мета навчання полягала в оволодінні «еллінської наукою» (пайдейя) – передоднем вищої філософії – богослов’я. Програма являла варіант семи вільних мистецтв і складалася з двох четвериць. В першу входили граматика, риторика, діалектика і поетика. У другу – арифметика, геометрія, музика, астрономія. Основна частина учнів обмежувалася вивченням предметів першої «четвериці».

Серед методів навчання популярні були змагання школярів, зокрема, в риториці. Рутинне навчання виглядало так: вчитель читав, давав зразки тлумачення, відповідав на питання, організовував дискусії. Учні вчилися цитувати на пам’ять, робити переказ, коментар, опису (екфрази), імпровізації (схедій).

Для оволодіння мистецтвом ритора були потрібні досить широкі знання. Учні вивчали поеми Гомера, твори Есхіла, Софокла, Евріпіда, Арістофана, Гесіода, Піндара, Феокріта, Біблію, тексти отців церкви. У X ст. з програм була виключена латинь і все, що було пов’язане з «варварським» Заходом. Як видно, учням потрібно було багато читати. Читання було найважливішим джерелом освіти. Звичайно школяр самостійно розшукував потрібні йому книги.

Наприкінці навчального тижня вчитель і один із старших учнів перевіряли знання учнів. Для тих, хто не досягав потрібного результату, застосовували фізичне покарання.

Наприкінці Х і на початку ХІ ст. починається новий підйом середньоосвітніх шкіл, згодом розширюється мережа університетів. Вони приходять на зміну старим центрам античної освіти. Щоправда, як і раніше, особливо у Візантії, велику духовну та наукову роль відігравали Афіни і Олександрія. За декілька століть язичницькі центри освіти невдовзі згасають. Гине в пожежі Олександрійська бібліотека; за наказом імператора Юстиніана започатковується Академія в Афінах, яка до XI ст. була центром неоплатонізму.

СЕРЕДНЬОВІЧНІ ВИЩІ ШКОЛИ (УНІВЕРСИТЕТИ)

Середньовіччя в нашій свідомості асоціюються, перш за все, з трьома їх інститутами – Церквою, Імперією та Університетом. З них два перших прийшли в цей час з античності, і лише університет народжений саме середньовіччям. З метою підтримки християнства як нової державної релігії імперії Феодосій II у 425 р. заснував у Константинополі осередок вищої освіти – Аудіторіум або Пандідактеріон, який вважають першим університетом у світі. В освітньому закладі працював 31 викладач: по 10 із грецької та латини, 2 із права, 1 із філософії, а також 8 із риторики (з них п’ятеро викладали грецькою та троє латиною). Існують також відомості про викладання медицини та низки математичних дисциплін. Пандідактеріон був тісно інтегрований у структуру влади: усі викладачі отримували державну зарплатню, а випускники могли розраховувати на посади в імперській адміністрації або у церковних структурах.

Магнаврська вища школа. У 848 (або в 863) р. Пандідактеріон було переведено у Магнаврський палац, а у структурі навчального закладу з’явилися кафедри граматики, риторики та філософії. Остання, крім власне філософії, передбачала викладання астрономії та музики. Магнаврська вища школа, з 1045 р. навчальний заклад університетського типу, була своєрідним центром давньогрецької науки та культури. Тут готували фахівців з богослов’я, управління, міжнародних відносин, військової справи, медицини й деяких інших напрямів. Також до основних напрямів її діяльності належали збирання давніх книг і створення компіляцій із законознавства, історії та агрономії.

У IX ст. школою упродовж тривалого часу керував видатний візантійський учений Лев Математик. У цей період візантійська система освіти базувалася на античній концепції artes liberales: до першого рівня викладання належала граматика, риторика, діалектика та поетика, до другого – арифметика, геометрія, астрономія. Для більшості студентів, щоправда, курс освіти обмежувався тільки першим рівнем. Вивчали також фізику як науку про природу, а частково також географію. Вищим ступенем освіти вважали вивчення античної філософії та теології, причому першу сприймали як підготовку для опанування другою. Студенти навчалися філософії Платона, Аристотеля, неоплатоніків і їхніх коментаторів, однак найбільшу увагу приділяли вивченню праць ранньохристиянських отців церкви – Василя Кесарійського, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова тощо. Викладали також світську та церковну історію . Наприкінці XI ст. опіка над університетом повністю перейшла до патріархату з відповідними наслідками для характеру та змісту навчання. Незважаючи нате, що всі університетські викладачі відтепер були винятково монахами або церковними ієрархами, вища освіта не втратила зв'язків з античною культурою. До середини XV ст. в університеті Константинополя вивчали твори Аристотеля, Фукідіда, Демосфена й інших античних авторів.

Феський університет. Найстаріший у світі безперервно діючий вищий навчальний заклад заснований у 859 р. в марокканському місті Фес, де було засновано мечеть і школу (медресе), яка з часом стала університетом.

Після смерті свого батька, Мухаммада Аль-Фіхрі, багатого туніського купця, який емігрував з батьківщини і оселився в Марокко, його дочки Фатіма і Маріам на успадковані гроші почали будівництво у місті Фес мечеті і медресе, яка була названа на честь рідного міста їх батька Аль-Карауїн. З часом школа стала відомим місцем релігійного навчання, де окрім Корану вивчали ісламську юриспруденцію, граматику, риторику, логіку, медицину, математику та астрономію.

Завдяки підтримці місцевих правителів мечеть і школа постійно розбудовувались та розширювались і набули сучасного вигляду в 1135 р. Будучи популярним навчальним закладом, освіту в ньому здобуло багато відомих людей свого часу, зокрема в Х ст. тут навчався Герберт д’Орільяк, майбутній папа римський Сильвестр II, який впровадив у Європі знання арабів про арифметику, астрономію і астрологію – саме завдяки йому в європейську науку прийшли арабські цифри та поняття арифметичного нуля. В 1349 р. при університеті Аль-Карауїн була заснована бібліотека.

На противагу європейській традиції, стародавні арабські вищі школи донедавна не видавали дипломів про освіту і лише в 1947 р. Аль-Карауїн став університетом у європейському розумінні та був включений до державної системи освіти Марокко, а з 1965 р. став видавати випускникам свідоцтва про ступінь бакалавра. Відповідно до Книги рекордів Гіннеса і офіційних документів ЮНЕСКО університет Аль-Карауїн вважається найстарішим діючим освітнім закладом світу.

Згодом, у різних мусульманських і азіатських державах були також засновані навчальні заклади університетського типу, зокрема у Аль-Азгар в Каїрі (975), Аль-Мустансірія в Багдаді (1233), Санкоре Мадрасах в Тімбукту (1327), Сонгюнгван в Сеулі (1398), Стамбульське медресе (школа) (1453).

Середньовічний університет, безсумнівно, був продуктом саме західноєвропейської середньовічної цивілізації. У певному сенсі його попередниками були деякі навчальні заклади класичної давнини: філософська школа в Афінах (ІV ст. до н. е.), школа права в Бейруті (ІІІ-VІ ст.), Імператорський університет у Константинополі як наступник Магнаврської вищої школи (424-1453). Їх організація і програма окремих курсів нагадують середньовічні. Так, наприклад, в Бейруті існував обов’язковий п’ятирічний академічний курс з певними циклами, в Константинополі в одному центрі були зібрані вчителя граматики, риторики, філософії та права.

Для ХХ ст., як правило, університет – це сукупність всіх наук в протилежність спеціальним вищим навчальним закладам. У середні ж століття термін «університет» означав не універсальність навчання, а будь-який організований союз, всяку корпорацію. Для їх позначення інколи застосовувалося також слово колегія, яким спочатку називали гуртожиток студентів. З часом у них також стали проводитися лекції та диспути. В ХІV-ХV ст. колегії (звідси – коледжі) стають окремим типом вищих навчальних закладів.

Дослідники визначають три основні хвилі поширення університетів у Європі: перша охопила Італію, друга прокотилася Англією, Францією, Іспанією та Німеччиною й нарешті третя зачепила Центральну та Східну Європу. Перед тим, як перейти до розгляду заснування й організації перших європейських університетів, необхідно звернути увагу на термінологічний аспект проблеми. Ранні європейські університети мали назву Studium generale, тоді як терміном Universitas називали будь-які організовані спільноти, корпорації, міські громади (universitas civium), до яких входили й середньовічні школи. Генеральні школи (тобто не місцеві) призначалися для всіх представників націй, які завдяки набутим вченим ступеням мали право викладати в будь-якому районі християнського світу (studium universale, studium commune, studium solempne, тобто звичайні). Studium generale були інтернаціональними школами, які на відміну від міських (Studium urbis) і місцевих (Studium particulare) приймали до навчання багатьох іноземців. Найчастіше ці школи називалися просто Studium, зрідка – Академія. Ці об’єднання, таким чином, включали в себе людей зі спільними інтересами і незалежним правовим статусом. У Болоньї, Падуї, Монпельє існувало фактично кілька таких «університетів», які вважали себе частинами однієї «universitas».

Термін Universitas, уперше вжитий щодо навчального закладу в 1215 р., первинно означав лише сукупність професорів і студентів відповідно до принципу римського права, за яким представники певної організації діяли як одна юридична особа. Лише за ранньомодерної доби назва університет закріпилася за конкретними навчальними закладами Англії та Франції, тоді як у Центральній та Східній Європі поширенішою була назва академія, а в Італії продовжували користуватися старим терміном Studium generale. Організація університетської спільноти повторювала вертикаль троїстої структури середньовічних корпорацій – купецьких гільдій або ремісничих цехів.

Приблизно з ХІV ст. щодо університетів існує епітет alma mater, тобто ніжна мати (термін запозичений з канонічного права та літургійної мови). Його походження багато в чому було пов’язане з тим, що скупчення навколо окремих шкільних центрів (Болоньї, Парижу, Монпельє, Оксфорду чи Саламанка) стало результатом стихійного паломництва в ім’я науки молоді з середовища міщан, дрібного лицарства і нижчого духовенства. Відсутність елементарної безпеки і громадських служб, ворожість міської влади і місцевої церкви змушували як вчителів, так і учнів об’єднуватися в асоціації в інтересах взаємної допомоги і боротьби за свої права. До ХІV ст. затверджується загальна назва вищих шкіл – universitas scolarium et magistrorum. До цього часу складається і концепція університету.

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя і пов’язана зі збільшенням та зміцненням міст, потребами міської економіки і культури.

В Європі університетська освіта існує понад 900 років. Протягом цього періоду вона не втратила своєї індивідуальності та має за мету розвиток європейської цивілізації у становленні сучасної науки у світі. Історія розвитку вищої школи говорить про те, що система вищої освіти є своєрідною моделлю соціокультурних умов, що виникли в суспільстві. Тривалий час не було поділу школи на початкову, середню і вищу. Підручників не було. Предмети вивчалися уривками, описово. Центрами навчання ремесла в містах були цехи.

Зважаючи на те, що всі заняття велися латинською мовою німці, французи, іспанці і представники інших народів могли слухати і сприймати італійського професора з не меншим успіхом, ніж його співвітчизники. Спілкувалися студенти і між собою латиною. Однак у побуті «чужі» змушені були вступати в спілкування з місцевими пекарями, пивоварами, господарями трактирів і здавальниками житла. Останні, зрозуміло, не знали латини і були не проти обрахувати і обдурити чужоземного школяра. Оскільки студенти не могли розраховувати на допомогу міського суду в численних конфліктах з місцевими жителями, вони у місці з викладачами об’єднувалися в союз, який і називався «університет». Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спільнота – аналог цеху середньовічних ремісників: школяр – учень, бакалавр – підмайстер, магістр чи доктор – майстер. Навчаючи вчитися – формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень – завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого майстра. В університетському середовищі прижилася й ремісничо-цехова традиція завершувати навчання поїздкою або поїздками на навчання до закладів, розташованих в інших країнах, а згодом і викладати, переїжджаючи з одного університету до іншого.

Таким чином, ці асоціації організовувалися за зразком ремісничих і купецьких гільдій і прагнули домогтися корпоративності, тобто затвердженого вищою владою права мати спільну власність, обраних посадових осіб, складені самими членами асоціації статути, друк, власний суд. Боротьба за ці права тягнулася довго і нове слово «університет» викликало таку ж неприязнь, як слово «комуна».

Університет, з часом, отримував цілу низку прав і привілеїв: 1) право вивчати не тільки сім вільних мистецтв, а й право (цивільне і канонічне), теологію, медицину. У середньовічних університетах існувало, як правило, чотири факультети: молодший - підготовчий, він же – факультет семи вільних мистецтв, артистичний, художній, філософський; старші – медичний, юридичний, теологічний;

2) право отримувати частину бенефіціальних церковних доходів на навчання;

3) право власника ступеня з однієї школи викладати в будь-якому іншому університеті без додаткових іспитів (ius ubique docendi);

4) особлива підсудність для школярів на вибір або перед вчителями або місцевим єпископом замість загальної підсудності міським суддям;

5) право видавати свої закони, статути і розпорядження, що регламентують оплату праці викладачам, прийоми і методи навчання, дисциплінарні норми, порядок проведення іспитів тощо.

Були й інші привілеї, які мали в основному місцевий характер. Таким чином, перед нами, по суті, ідея «вченого цеху». Скрізь стало складатися загальне позначення «studentes»: так іменувалися не тільки учні, але всі, хто «студіює», тобто присвячує себе науковим заняттям, вчителі та учні. Корпорація або товариство професорів і студентів отримала назву «universitas studentium».

Деякі автори вважають, що поширення університетів в середньовічній Європі було пов’язане з Реконкістою в Іспанії, в результаті чого арабські університети опинилися на території християнських держав, а також завоювання європейцями арабської Сицилії і походів хрестоносців на схід, де вони знайомилися як з арабської, так і з візантійської культурою.

Нові умови соціально-економічного та політичного життя потребували великої кількості вузьких фахівців високої кваліфікації – медиків, юристів, теологів тощо. Це приводить до формування спеціалізованих навчальних закладів, зростання кількості студентів, інтернаціоналізації інтелектуального загалу. Період із кінця XI до кінця XVIII ст. став епохою заснування й утвердження системи університетської освіти в Європі.

.Загальновідомо, що класичні університети беруть свій початок з ХІ ст., коли на теренах Західної Європи починають розширюватись політичні, економічні, культурні зв’язки, масово виникають і зростають міста, де розвиваються торгівля й ремесла і, як наслідок, у суспільстві з’являється підвищений попит на знання. Практичною відповіддю на такий попит стала категорія людей, які професійно почали займатися педагогічною працею і разом зі своїми учнями об’єднувались у різноманітні товариства і братства: купецькі гільдії, торгово-промислові цехи, корпорації тощо. Такі «вільні школи» дали початок створенню вищих навчальних закладів і стали називатися universitas magistrorum et sсolarium (корпорація викладачів і студентів), а згодом скорочено – universitas, тобто університет. Досвід організації перших університетів поступово поширювався в країнах Європи та світу, перетворився згодом на класичний. У 1088 (1158) р. в італійському місті Болонья було відкрито саме такий перший університет . Далі виникають університети в інших містах і країнах Європи, зокрема Парижі (1150 р. або 1200), Оксфорді (1167), Салерно (1173), Валенсії (1178), Кембриджі (1209), у Падуї (1222), Неаполі (1224) і Римі (1303), Празі (1348), Кракові (1364), Палермо, Монпельє та в інших містах.

Перші університети, які виникли протягом ХІ-XII ст. були за походженням з 1) єпископських шкіл, що мали найбільш великих професорів у галузі богослов’я та філософії, 2) частиною з об’єднань приватних викладачів – фахівців з філософії, праву (римське право) і медицині. Перші університети були самоврядними організаціями, мали чітку систему управління, до якої входили обрані посадові особи (ректор, декан, професори та ін.), повну незалежність від міських магістратів та будь-яких інших установ.

Досить часто університети створювалися за наказами правителів або Папи, мали відносну автономію та незалежність.

Найстаріші європейські університети створювали за підтримки католицької церкви – як школи при кафедральних соборах або загальні школи. Вони мали наддержавний статус середньовічних цехових корпорацій, діяльність яких охоплювала весь католицький світ, і навіть були іноді одним з інструментів церкви в боротьбі за верховенство з правителями тогочасних держав. На початковому етапі університети займалися підготовкою управлінців, лікарів, священиків, юристів та нотаріусів. Але згодом все важливішим напрямом їхньої діяльності стають дослідження в сфері природничих та суспільних наук. Втім, як зазначав Ортега-і-Гассет, головною метою середньовічних університетів все ж були не професіоналізація та дослідження, а загальна культура. Її розуміли як певну систему життєвих уявлень про світ і людство – тобто сукупність принципів, покликаних ефективно спрямовувати діяльність людини. Основними завданнями університетів були збереження, розвиток і передавання наступним поколінням цієї культури.

Герман Гельмгольц зазначав, що університети середньовічної Європи були вільними об’єднаннями студентів, що збиралися навколо відомих вчителів і самостійно визначали власне життя. З часом суспільна корисність цих об’єднань була визнана державами і вони отримали певні охоронні привілеї та почесні права, зокрема – і автономію з деяких питань.

Загальновизнано, що перші університети були класичними не тільки за часом виникнення, а й за своєю структурою. Університет став своєрідним об’єднанням вчених, священиків і мирських людей, яким церква довіряла місію викладання істин одкровення. Історичне значення цього феномену полягало в тому, що і по сьогоднішній день офіційна доктрина церкви довірялася лише церковним ієрархам. Випускникам університету – магістрам офіційно дозволялося обговорювати питання віри. «Батьки церкви» Святий Фома, Альберт Великий і Бонавентура будуть названі пізніше «докторами церкви». Поряд з традиційними двома владами – церковної і світської – з’явилася третя – влада інтелектуалів, вплив яких на соціальне життя з часом стає все більш відчутнішим.

Середньовічні університети створювалася як автономні установи, які мали органи самоврядування. Ректора університету обирали на загальних зборах і, теоретично, ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові, університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні середньовічної обмеженості.

Перші університети мали своє самоврядування і користувались певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів. Учні називались студентами, що з латинської означає старанно вчитися. Вони об’єднувались у провінції і нації. Всі викладачі об’єднувались в особливі організації так звані факультети – за вмінням викладати той чи інший навчальний предмет. Пізніше під словом «факультет» почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Викладачі вибирали голову факультету – декана. Ректором називали голову університету, якого також вибирали. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи.

Навчання у школах та університетах того періоду проводилося не національними мовами, а латинню (міжнародною мовою тогочасної науки), не розмовною грецькою, а мовою Демосфена, Аристотеля і Фукідіда (старогрецькою). Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з’явилися школи з викладанням національними мовами.

Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На заняттях студенти слухали і записували лекції професорів і магістрів. Слово «лекція» з-лат. означає «читання». Дійсно, середньовічний професор читав книжку, часом перериваючи читання поясненнями. Зміст цієї книги студентам доводилося сприймати на слух, засвоювати на пам’ять. Справа в тому, що книги в ті часи були рукописні і коштували дуже дорого. І не кожному було по кишені її придбати. Вченість викладача виявлялася в його вміння роз’яснити прочитане, пов’язати його зі змістом інших книг, розкрити зміст термінів та наукових понять. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля – на філософському факультеті, трактати Гіппократа – на медичному.

Навчання було усним. Письмових завдань не давали. Щоб полегшити студентам запам’ятовування, використовували спеціальні прийоми. Наприклад, граматичним правилам надавали віршованої форми.

У XII ст. завершується формування нового типу мандрівного студента – ваганта. Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звичним явищем. Серед них значну частину складали саме ваганти (в перекладі від лат. дієслова – бродити), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства. Це були шукачі кращої школи з кращою ученістю. Про них казали, що «вони збирають знання по школах, як бджоли свій мед по квітах».

Вступити до середньовічного університету принаймні теоретично міг кожен бажаючий, якщо він мав за плечима початкову освіту. Вік більшості вступників становив 14-15 років. Процедура вступу була доволі простою: майбутній студент прибував до університетського міста, шукав у ньому земляків із відповідної студентської нації та за їхньою рекомендацією записувався до певного викладача факультету мистецтв, який на наступні чотири роки ставав його наставником. Викладач заносив нового студента до відповідного списку, що мав назву matricula. Зарахуванню зазвичай передувала співбесіда, адже викладач ніс відповідальність не тільки за знання своїх студентів, але й за їхнє поводження. Студент вносив плату за навчання, що могла суттєво коливатися залежно від навчального закладу та рівня матеріального забезпечення самого студента. Зазвичай заможні студенти сплачували за навчання удвічі й навіть утричі більше за інших. Водночас вихідця з бідної сім'ї викладач міг прийняти у навчання без унесення відповідної плати. Існували чіткі критерії, за якими студента визнавали неплатоспроможним і він міг розраховувати на безкоштовне навчання. В італійських університетах бідним вважали студента, чий річний дохід не перевищував 12 флоринів.

Не менш важливою частиною вступу було прийняття до студентської нації, що мало неформальний характер. Неофіт мав пройти низку ритуалів, зазвичай доволі принизливих, а також організувати бенкет для старших товаришів. Адміністрації університетів намагалися боротися із цим явищем, утім, без особливого успіху.

До кінця XII ст. в університетах було, як правило, чотири факультети, очолювані деканами: підготовчий, або артистичний (від латинського «ars» (множина «artes») – мистецтво), де вивчали протягом 5-7 років «сім вільних мистецтв» – наук, відомих уже в пізньоантичні часи – так зв. trivium (тривіум) становили граматика, риторика, логіка (діалектика), або філософія, і quadrivium (кватривіум) – арифметика, астрономія, геометрія і теорія музики; юридичний; медичний і богословський (термін навчання 5-6 років). Саме ця система знань складала основу класичної університетської освіти.

«Артисти» були молодими людьми, і по університетського статуту їх можна було бити, як і школярів, тоді як більш старші студенти не піддавалися таким покаранням. Особи, які навчалися на найбільш численному підготовчому («молодшому» або артистичному) факультеті, по завершенні навчання, складали іспит і діставали ступінь «бакалавра мистецтв» (з лат. Baccalaureatus – увінчаний лавром).

Випускники артистичного факультету могли продовжувати навчання далі на одному з трьох «старших» факультетів і, склавши магістерський іспит, і витримавши диспут, отримували від університетського канцлера licentiam docendi, тобто право викладати. Далі вони могли здобути титул «магістра вільних мистецтв» (magister artium liberalium). Однак це означало значні витрати на подарунки й пригощання, а також накладало обов’язок принаймні два наступні роки викладати в університеті, тому більшість студентів задовольнялися отриманням licentiam docendi.

У випадку, коли студент все ж наважується продовжити здобувати освіту далі, він розпочинав ще й паралельно вчителювати. Ставав помічником магістра, який вів диспути, де виступав у ролі відповідача. Результатом цієї праці ставав іспит на ступінь ліценціата. Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував ступінь бакалавра, далі, після проведення першої лекції в новій якості – він врешті решт ставав магістром мистецтв. Ще два роки молодий викладач мав навчати студентів, і навчатися сам. Двадцять один рік – початок кар’єри магістра у якого за плечима вже шість років університетської науки.

Але надзвичайна складність навчання приводила до того, що ступінь бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний шістнадцятий. Паралельно з обов’язковою дворічною викладацькою діяльністю можна було починати слухати курс якогось «старшого» факультету. Магістри, а часто вже й бакалаври, могли записатися на будь який з вищих факультетів. Там свої правила іспитів, свої вікові межі. Після іспитів одержували ступінь магістра права, медицини чи теології. Але, щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю виповнилось 34 роки, і щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на богословському факультеті було найважче. Одних тільки бакалаврів треба було одержати трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентенції та повний бакалавр.

Середньовічну науку називали схоластичною (дослівно – шкільною). Суть цієї науки і її основну ваду висловлювало стародавнє прислів’я: «Філософія – служниця богослов’я». І не тільки філософія, але і всі тогочасні науки повинні були кожним своїм висновком, кожним своїм словом зміцнювати істини релігії, виховувати сліпу довіру до вчення церкви. університетів.

Для того, щоб здобути вище звання «доктора наук», потрібно закінчити повний курс навчання в університеті (11-13 років).

Основними методами навчання в університетах були лекції і диспути; студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи – трактати. Лекція являла собою читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього або до його окремих частин. Навчальний процес базувався на схоластичному методі, що передбачав поєднання католицьких світоглядних догматів із раціоналістичною, насамперед логічною методологією. Однією із засад схоластики стало розроблене Ансельмом Кентерберійським учення «fides quaerens intelectum» – про «віру, що шукає розуміння». Схоласти вважали, що знання поділяється на метафізичне, надприродне, норматизоване «одкровеннями» Біблії та коментарями до неї «батьків церкви», а також природне, яке досягається людським розумом і також є норматизованим текстами Платона та Аристотеля. Схоластика сформувалася у X-XI ст. й упродовж багатьох століть залишалася основою європейської науки. Навіть діячі епохи Відродження, що критикували схоластику, довго не могли перетнути її методологічні межі.

Предмети з навчальної програми були поділені на обов’язкові (ординарні) та факультативні (екстраординарні). Викладання обов'язкових предметів, у яких було вміщено основний зміст навчання, здійснювали найбільш досвідчені викладачі. Факультативні предмети, викладання яких здійснювали студенти старших курсів, мали поглибити та розширити знання основних.

Особливістю середньовічних і ранньомодерних університетів була їхня винятково дидактична спрямованість. Від викладачів не вимагали ведення наукових досліджень і наукові досягнення не брали до уваги при запрошенні викладачів на посаду. Водночас, ураховуючи схоластичний характер викладання, наукове дослідження та ведення диспутів й обговорення проблемних моментів під час лекцій було невід’ємним цілим. Університетське навчання було суто теоретичним і це стосувалося не тільки вільних мистецтв чи теології, але і права з медициною. У перших європейських університетах роль природничих наук була значною мірою другорядною.

Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15-20 годин. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам, або його студенти (в тому числі й ті, що випадково потрапили на диспут). Проводити магістерські диспути навчав студентів магістр, який вміло втягував їх у суперечку. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпались з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. Пропонуючи підтвердити або заперечити висунуті ним тези, магістр змушував студентів подумки звіряти ці тези з думками «батьків церкви», з постановами церковних соборів і папськими посланнями. Під час диспуту кожній тезі протиставлялася контртеза опонента. Тактика диспуту полягала в тому, щоб низкою взаємопов’язаних питань підвести супротивника до такого вимушеного визнання, яке або суперечило його власним твердженням, або розходилося з непорушними церковними істинами, що було рівнозначно звинуваченням у єресі. Гарячі за напруженням диспути іноді переростали у рукопашні сутички між учасниками.

В одному з диспутів оксфордський магістр Дунс Скотт (1266-1309) вислухав і запам’ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив. Крім диспутів студенти виконували ще й письмові вправи – вчилися писати трактати.

Роль методистів в університетах середньовіччя та ранньомодерного часу виконували педелі (bedelli). До їх обов'язків входило давати дзвоник при початку або закінченні лекції, вести календар занять, робити оголошення, наглядали за дисципліною тощо. Вони збирали бюлетені під час голосування, стягували штрафи, зберігали списки випускників тощо. Педелів не вважали членами академічної спільноти, однак їх утримували коштом університету. Крім того, вони користувалися усіма привілеями студентів і професорів, зокрема звільненням від податків. Посаду університетського педеля вважали престижною та прибутковою, тому в багатьох університетах була поширеною практика продажу цієї посади за гроші. В університеті були передбачені також інші посади: нунціїв або посильних, які були посередниками між студентами і їхніми сім'ями та здійснювали доставку листів, грошей і речей, юридичних асесорів та стряпчих, скарбників і капеланів. Власного технічного персоналу університети не мали: його функції виконувала приватна прислуга викладачів.

З моменту виникнення університетів церква, користуючись монополією на навчання, намагалася поширити на них свій вплив. Для цього вона надавала університетам різні привілеї та матеріальні допомоги, наповнювала їх своїми викладачами і навіть засновувала свої університети (наприклад, так було з Паризьким університетом). Поступово церква досягла своєї мети, і богословський факультет став найголовнішим у навчальному закладі.

У загальній масі, відповідно до часу заснування, окремі середньовічні університети називають «материнськими». Це – університети Болоньї, Парижа, Оксфорда і Саламанки. На думку деяких дослідників, це були свого роду першопрохідці і інші університети лише запозичали їх досвід створення та діяльності. Особливо багато європейських університетів наслідували Паризькому університету, який отримав в середньовіччі назву – «Сінай вченості». Таким чином, вираз «Материнські університети» має два значення:

– це були перші за часом університети;

– на нові навчальні заклади після проголошення їх університетами автоматично переходили завойовані материнськими права і привілеї.

Таким чином, з розвитком шкіл і університетів інтенсивно тривав процес формування світської інтелігенції. З XIV ст. у виробництві книг широко став вживатися папір, до цього був дорогий пергамент, що дало можливість зменшити витрати на отримання освіти не лише в школах, але й у вищих навчальних закладах. Кількість бажаючих отримати престижну освіту з кожним роком ставало все більшим.

Виникнення вищих шкіл і університетів надало можливості здобути більш глибокі й систематичні знання з богослов’я, філософії, астрономії, медицини, хімії, математики. До того ж, отримані знання і вміння допомагали отримати кращу роботу. Розумова діяльність стала вважатися престижною у європейському суспільстві, вона допомагали проявити людині свої природні здібності та реалізуватися як особистість.