Закони ораторського местецтва

Ораторське мистецтво розкривається через низку законів: аудиторії, стратегії, тактики, мовного (мов­леннєвого), ефективної комунікації (динаміки діяльності оратора) та контрольно-аналітичного (рефлексії).

Сутність закону аудиторії є наступна: не існує безадрес­них промов. Тобто, кожна промова має свого певного, конкретного адресата, аудиторію, і чим краще оратор знає свою аудиторію, чим ретельніше він окреслить її портрет, тим ефективнішою буде його промова. Закон аудиторії формує і розвиває в ораторові вміння вивчати систему ознак аудиторії (формально-ситуативних, соціально-де­мографічних, соціально-психологічних) і, основуючись на них, вести прицільний пошук ідеї та шляхи подальшого її розкриття.

Закон стратегії своїм змістом має розробку основних напрямків промови програми діяльності з урахуванням характеристики аудиторії.

Під напрямками діяльності розуміється послідовне, по­етапне визначення мети діяльності, тобто цільової установ­ки, що складається, насамперед, з завдання й надзавдання та тези, головної ідеї промови. Закон стратегії формує і розвиває в особистості вміння розробляти програму діяль­ності на основі певної концепції знань і зважаючи на харак­теристику аудиторії.

Під тактикою оратора розуміється сукупність принци­пів, способів і засобів (прийомів) реалізації стратегії, тобто розгортання й доведення тези. Цей закон формує і розвиває в особистості вміння оперувати фактами, вибу­довувати композицію при застосуванні комплексу основ­них принципів (логічних та дидактичних), композиційних прийомів та вибору способів розгортання тези. Крім того, тактика — це і використовування засобів активізації мисленнєвої активності аудиторії.

Мовний закон має змістом положення про те, що не можна говорити однаково в різних аудиторіях. Кожна ау­диторія потребує як певної лексики і певного стилю, так і дотримування мовної норми; грамотності, повної ясності, відповідності ситуації й теми спілкування. Наслідком до­тримування мовного закону є вміння людини втілювати свою думку в словесну дію — інтелектуальну і чуттєву (пе­редаючи зміст думки і своє ставлення до неї вербальним способом і підбором емоційно забарвлених слів).

Закон ефективної комунікації (динаміки діяльності оратора) є законом «виконання» вже підготовленої промо­ви. Під час спілкування виявляється, що «словесна дія» може відбуватися зовсім не так, як її підготував промовець. Сприйняття думки аудиторією буде тим ефективнішим, чим краще оратор зможе встановити, зберегти і закріпити контакт з нею (аудиторією). Від цього залежить результат промови, реалізація мети оратора.

Контрольно-аналітичний закон — це оцінка оратором власного стану; результатів мовної діяльності (промови), це вміння оцінювати якість і ефективність виступу. Закон формує і розвиває в особистості вміння рефлексувати, ви­являти й аналізувати власні відчуття, робити висновки з помилок — своїх і чужих, а відтак, вміти аналізувати пуб­лічні виступи і знати ймовірні практичні результати впли­ву проголошеної промови. Сукупність законів ораторського мистецтва можна виразити таким чином, у наступній риторичній формулі: А+С+Т+М+ЕК+КА, де А — закон аудиторії, С — закон стратегії., Т — закон тактики, М — за­кон мовний, ЕК— закон ефективної комунікації, КА — за­кон контрольно-аналітичний. Ця риторична формула ста­новить певну цілісну систему, в якій кожний компонент зумовлює і доповнює інший, причому всі компоненти по­будовані у суворій логічній послідовності.

6.Відмінність спростування від доказу в риториці

Особливе місце в ораторському мистецтві посідає доказ хибності або безпідставності будь-якої тези — спростування, яке частіше використовується у дискусії або полеміці.

Спростуванням називається логічна операція установ­лення хибності або необґрунтованості положення, яке ви­сунуте як теза.

Поняття спростування — відносне поняття, тобто сама операція має смисл лише у відношенні процесу доказу, який відбувся, коли намічається дискусія між присутніми або відсутніми учасниками, з яких того, хто висунув тезу, на­зивають пропонентом, а супротивну сторону, яка виступає із спростуванням, — опонентом.

Будучи операцією, спрямованою на руйнування доказу, який відбувся раніше, спростування може бути виконано трьома способами.
Логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь положення (судження) за допомогою інших істинних суджень називається доказом. Щоб володіти вмінням логічного доведення, треба знати структуру доказу і вимоги до нього. У кожному доведенні є три складові частини: теза — положення, правильність якого треба обґрунтувати; основи доведення (аргументи) — судження, за допомогою яких доводиться теза. Істинність основ вже встановлена, і тому їх наводять як достатні підстави для доведення істинності тези;— форма доведення (демонстрація) — способи логічного зв'язку між тезою й аргументами.

7.Підготовка прокурора до промови у судових дебатах

Підготовка судової промови розподіляється на кілька етапів:
– вивчення фактичних обставин справи;
– збирання доказових матеріалів;
– аналіз доказових матеріалів;
– систематизація матеріалів;
– письмова підготовка промови.
Важливо досконало знати матеріали справи, вільно ними оперувати. Починати збирання матеріалів доказової бази, яка буде використана у промові, необхідно під час досудового і судового провадження, зробивши при цьому виписки, якими можна буде скористатися як під час судового розгляду (для постановки питань учасникам судового процесу), так і під час судових дебатів. Аналіз матеріалів справи, як правило, носить попередній характер. А тому прокурор повинен:
– по-перше, відокремити достовірно встановлені факти від сумнівних.
Усе «сумнівне» підлягає перевірці;
– по-друге, не задовольнятися готовими фактами, в яких відсутній
внутрішній зв’язок подій;
– по-третє, кожен факт чи обставину аналізувати з позиції протилежної сторони (захисту, підсудного тощо).
Готуючись до промови, прокурор повинен з’ясувати для себе три питання:
– що трапилося і чому трапилося?
– що потрібно довести суддям?
-чим можна вплинути на їхнє рішення?

8.Характерні риси судової полеміки

Полеміка гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання. Це не звичайна суперечка, а таке публічне обговорення, при якому є конфронтація,протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього,полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстоятисвою точку зору і спростувати думку опонента.

Один ізпринципів ведення полеміки є чесність і принциповість ведення полеміки.

Перед тим, як спростувати погляди опонента, потрібно точно і чітко сформулювати позицію, згідно з якою полемізують. Визначеність предметаспору і вихідних позицій — одна з основних вимог до полеміки.

У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим оратор підриває довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити дійсні йістинні положення опонента і вміти критикувати їх.

Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці.Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб'єктивного ставлення до питань, що обстоюються. Проте не слід перебувати у полоніемоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом.

Характерний принцип полеміки — виявлення невідповідностей ісуперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій.

9. Види красномовства і сфери його застосування

Розрізняють декілька видів красномовства: суспільно-політичне, академічне, судове, церковне, дипломатичне, військове, ділове.

Суспільно-політичне красномовство —виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські ви ступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.
Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чицікавої ситуації.

10. Шляхи застосування демонстрації в прокурорській риториці

Демонстрація (лат.demonstratio – показ) - логічне міркування, в процесі якого з аргументів виводиться істинність чи хибність тези. Про демонстрацію, тобто про те, що відбувається доведення, свідчать слова: „отже”, „внаслідок цього” та ін. Демонстрація - це сукупність правил, які забезпечують коректність доведення - те, що теза і аргументи знаходяться у відношенні логічного слідування. По суті, ми будуємо умовиводи, в яких засновки є аргументами, а висновок – тезою, і намагаємося при цьому дотримуватися всіх передбачених в цьому випадку правил.
Процес виведення тез із аргументів називається в риториці демонстрацією (від лат. demonstratio — показування). Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика, вміння вибудувати і показати мовні конструкти та їх лексико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведення умовисновків і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає в дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред'явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — паралогізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки навмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізмами, а вчителів риторики — софістами. Вони проголосили мірою всіх речей людину, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чого могли співбесідника переконати. В мистецтві переконання ритори-софісти досягли вершин риторичного ефекту, який створювався фігуральним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи і фігури з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками.

Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. illustratio від illustro — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вербальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що є відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад.

Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформульовані тези та аргументи і які при цьому трапляються логічні помилки.

11. Історія виникнення риторичного мистецтва

Риторика як мистецтво й сам термін зароджується в античній Греції. Ядро проблематики грецької риторики знаходимо в діалозі Платона «Горгій».

Діючими особами виступають Херефонт, Пол, Каллікл та відомий софіст Горгій, що вважає риторику інструментом громадянського управління. Після виголошення промови перед народом Горгій зупиняється для бесіди з Сократом. Горгій вважає риторику найкращою з мистецтв. Сократ на противагу йому доводить, що всі мистецтва за головну складову мають слово, тому риторика не є окремим мистецтвом. Більш того, справжніми мистецтвами слід вважати: для душі - управління державою, для тіла - гімнастику й медицину. Риторика - це тільки тінь управління державою.

Платон протиставляє риторику й етику. Мета красномовства залежить від етичності оратора. Роздуми й промови слід спрямовувати на пошук істини, а не на те, щоб довести свою точку зору будь-якими засобами.[1]

До відомих майстрів ораторського мистецтва цього періоду належать Лісій, Горгій, Ісократ. Першим теоретичним обґрунтуванням риторичної науки стала книга Арістотеля «Риторика», в якій ідеться про засоби переконання, способи висловлення думки, особливості людського сприйняття, риси, необхідні оратору. Арістотель вважав, що суспільства різняться в залежності від того, яким чином у них організують промови.

Римська імперія. Розвиток ораторського мистецтва продовжується й у Давньому Римі. Найвидатнішим римським оратором був Цицерон. Він не лише досягнув високої майстерності в складанні й виголошенні промов, а й став автором трактатів про ораторське мистецтво. Однією з найвидатніших у риторичній науці стала праця римського вченого Квінтіліана «Виховання оратора», яка ще багато століть по тому використовувалася як посібник із вивчення риторики.

Цицерон розробляв питання співвідношення позитивного знання (положень, свідчень, перевірених на практиці) та ораторства. Красномовство не є здобутком виключно оратора

В Римській імперії ораторське мистецтво було необхідним для становлення громадянської кар'єри. Риторика займалася розробкою техніки підготовки доповіді, вихованням оратора. Державні установи виступали в якості арени для діяльності ораторів.

В області державного управління Римська республіка була сполученням демократії (інститут трибунів), аристократії (сенат) та монархії (інститут консулів). Кожний з них мав свою область влади, контроль здійснювався з боку цензора.

Правила навчання оратора включали в себе гімнастику, акторську майстерність, граматику, філософію, право, риторику, а також вправи для здобутку ораторського досвіду шляхом копіювання й наслідування зразковому оратору.

Технологія складання доповіді оратором розділялася на кілька етапів: винайдення, правильне розташування, словесне висловлювання, запам'ятовування й виголошення.

12. Поняття полеміки, її співвідношення з дискусією.

Полеміка (грец. πολεμικά від πολέμιον, «ворожнеча») — стан суперечки, диспут при обговоренні або вирішенні проблем. Разом з цим поняттям використовуються: дебати і дискусія.

Різновид суперечки, що відрізняється тим, що основні зусилля сторін, що сперечаються, направлені на затвердження своєї точки зору з обговорюваного питання. Разом з дискусією полеміка є однією з найпоширеніших форм суперечки. З дискусією її зближує наявність достатньо певної тези, виступаючої предметом розбіжностей, відома змістовна зв'язність, що припускає увагу до аргументів осоружної сторони, черговість виступів що сперечаються, деяка обмеженість прийомів, за допомогою яких спростовується осоружна сторона і обґрунтовується власна точка зору.

Разом з тим полеміка істотно відрізняється від дискусії. Якщо метою дискусії є перш за все пошуки загальної згоди, того, що об'єднує різні точки зору, то основне завдання полеміки— затвердження однієї з протистоячих позицій.

Полеміст— той, хто вправно володіє мистецтвом полеміки або любить полемізувати; головний учасник полеміки.

Полемічна література(від грец. Πολεμιχός — войовничий)— літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру.

13. Налагодження контакту прокурора і аудиторії

1.ЗОРОВИЙ КОНТАКТ ІЗ АУДИТОРІЄЮ
Зоровий контакт - це не тільки спосіб встановити стосунки з аудиторією й донести до її необхідну інформацію, але й спосіб одержати зворотний зв'язок від аудиторії: наскільки аудиторія зрозуміла сказане (може, потрібно щось повторити); чи не стомлена аудиторія (може, потрібно зробити перерву); чи цікава аудиторії тема (чи не час перейти до інших питань); чи цікаві аудиторії ви (або настав час перемінити оратора).

У встановленні й підтримці зорового контакту самими пренебрегаемыми частинами залу є гальорка (останні ряди) і фланги (крайні місця ліворуч і праворуч). Саме звідти лунають самі каверзні питання. Саме там шелестять і кашляють. Чому? Ми не приділяємо сидячої там достатньої уваги. Сектор огляду починаючого оратора становить 30-35 градусів, досвідченого - 40-45. Таким чином, ми вихоплюємо очами тільки центральну частину залу, з якої фактично й спілкуємося. Саме із сидячими там зберігається прекрасний зоровий контакт протягом усього виступу. Саме там нас слухають. Саме там кивають і іншими способами виражають згоду.
2. МОВНІ ПРИЙОМИ ВТРИМАННЯ УВАГИ АУДИТОРІЇ
Для сучасного ораторського мовлення є характерним сполучення логіко-аналітичних і емоційно-образних язикових засобів. Практика виступу кращих ораторів показує, що сухий діловий виступ, що зводиться до передачі "голої" інформації сучасної, добре обізнаної аудиторії, як правило, залишається без уваги, а нерідко викликає нудьгу й навіть роздратування. Як би нецікава була тема, увага аудиторії згодом притупляється. Його необхідно підтримувати за допомогою наступних ораторських прийомів:

3. ПОЗА, ЖЕСТИ Й МІМІКА
Поза, жести, міміка - приналежність індивідуального стилю. Ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить по слуховому каналі, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мовлення на 25% сприймається зоровим шляхом.

Оратор повинен домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості, рухливості й природності на трибуні, перед аудиторією. Вид людини, що тривалий час коштує нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді досвідчений оратор міняє позу. Крок уперед у потрібний момент підсилює значимість того або іншого моменту мовлення, допомагає зосередити на ньому увага. Відступаючи назад, оратор як би дає аудиторії можливість "відпочити" і потім переходить до іншого положення мовлення. Разом з тим, не треба расхаживать, рухатися в сторони під час виступу.

14. Спростування як логічна операція в риториці.

Спростування — обгрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації.
Відповідно розрізняють три види спростування:
— спростування шляхом критики тези;
— спростування шляхом критики аргументів;
— спростування шляхом критики демонстрації.

1) Спростування тези фактами.

Відомо що спростувати що-небудь легше ніж довести. Досить одного факту щоб відкинути загальновизнане положення.

2) Спростування тези шляхом доведення істинності іншої тези.

В основі цього способу спростування лежить закон виключеного третього: "Із двох суперечливих суджень, одне обов'язково істинне, а друге обов'язково хибне." Досить у ході дискусії довести, що істинною є нова теза, як попередня буде відкинута. Хід такого спростування такий.

3) Спростування тези шляхом виведення із неї наслідків, що суперечать дійсності.

Процедура спростування тези таким способом передбачає такі кроки:

1. Вводиться припущення, що наявна тези істинна;
2. Із прийнятої тези виводять наслідок.

15. Ознаки аудиторії

Існує три групи характеристик аудиторії. Перша з них — формально-ситуативна, яку становлять такі ознаки, як місце проведення зустрічі оратора з аудиторією (зала, окрема чи прохідна кімната, ресторан, польовий стан, майдан тощо), розмір аудиторії (як за кількістю слухачів, так і за площею приміщення), умови спілкування, час виступу і багато інших формально-ситуативних показників, від яких часто залежать особливості та результат промови. Дійсно, саме ці ознаки з початку промови вже змінюють динаміку діяльності оратора. Те, що він підготував, наприклад, для розмови з аудиторією в 400 слухачів, зовсім не так прозвучить для 7 слухачів, аргументи на майдані і в лекційній залі також будуть іншими і т. ін.

Другу групу складають соціально-демографічні характеристики слухачів: соціальний статус, рівень освіти і культури, професійна характеристика, матеріальне становище, соціальне походження, стать, вік тощо. Ці дані допоможуть зорієнтуватися в потребах і інтересах аудиторії, у настрої людей, підготувати їх до сприйняття інформації.

Третю групу становлять суто психологічні характеристики людей. Щоб орієнтуватися в них, оратору необхідна сукупність знань про психічні процеси (пізнавальні, вольові, емоційні); психічні стани (бадьорість чи пригніченість, працездатність чи втома, зосередженість чи розсіяність); психічні властивості особистості (спрямованість, темперамент, характер, здібності); психічні утворення, надбання (знання, навички, уміння, звички).

16. Види полемічних «хитрощів» та шляхи їхньої нейтралізації.

Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі.

Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву “надмірного уточнення”. Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого “уточнення” тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами).

Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: “відповідь у кредит”, “відповідь запитанням на запитання”, негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті і т. ін.
“Відповідь у кредит” полягає в тому, що один із учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами “напотім”: “Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу” і т. ін.
Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить безладно і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостерігається “відповідь запитанням на запитання”.

Інші використовують “підмащування” опонента лжекомпліментами: “Ви, як розумна людина, не будете заперечувати...”

Кожен, хто бореться за свої переконання, шукає правильні рішення, стверджує істину, повинен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента.

17. Об'єктивні та суб'єктивні перешкоди контакту ритора й аудиторії

Організація аудиторії за допомогою збудження в неї певного емоційного стану, як правило, ускладнюється перешкодами при встановленні інформаційного (передавального і сприймаючого) контакту між реципієнтом і комуніка-тором, тобто оратором і аудиторією.
Перешкод існує багато — і суб’єктивних, і об’єктивних.
Суб’єктивні — це такі, виникнення яких залежить від рівня підготовки оратора, знання ним предмета виступу, уміння визначати характеристику аудиторії тощо. Тобто ці перешкоди якби задаються самим оратором, і для того, щоб їх здолати, треба краще готуватися до виступу.
Об’єктивні — це такі, які змінити оратор не може, адже вони походять з наших психологічних властивостей, їх змінити неможливо, можна лише враховувати і знаходити єдино можливі способи організації аудиторії.

Першою з об’єктивних психологічних перешкод є інерція включеності. Це такий стан людини, аудиторії, коли вони ще знаходяться у своїх думках, проблемах і не можуть зразу активно слухати, сприймати виступ оратора. Це означає, що ораторові потрібно звільнити на час виступу свідомість слухачів від тих життєвих обставин, які могли б негативно вплинути на їхнє відношення до одержуваної інформації. Інерція включеності заважає людині переключити увагу на оратора, породжує навіть консерватизм поглядів, може привести і до звуження поля зору.
Друга перешкода— висока швидкість розумової діяльності. Людина думає в 4 рази швидше, ніж викладає свої думки і знання. Коли оратор говорить, інтелект слухачів велику частину часу вільний і може відключатися від промови оратора.
Третя — нестійкість уваги. Увагу може відвернути і зовнішність оратора, його голос, манера говорити, оформлення приміщення, звук дверей, що відчиняються, шепотіння тощо.
Четверта перешкода — антипатія до чужих думок. Люди часто звикають до своїх точок зору. їм зручніше і легше додержуватися логіки свого міркування, тому у них утворюється стійке несприйняття точки зору оратора, а іноді це породжує репліки, вигуки й ін. реакцію незгоди.

18. Вимоги наказу №4 гн щодо підготовки і проголошення промови у суді.

14.1.У судовому провадженні в першій інстанції брати участь прокурору, групі прокурорів, які здійснюють процесуальне керівництво або у разі їх заміни, іншим прокурорам відповідно до вимог закону.

14.2.Участь у судових засіданнях брати у форменому одязі, дотримуватися прокурорської етики, сприяти підвищенню авторитету та позитивного іміджу органів прокуратури.

15.У судовому розгляді кримінальних проваджень здійснювати свої повноваження щодо підтримання державного обвинувачення, відмови від підтримання державного обвинувачення, зміни його або висунення додаткового обвинувачення, оскарження судових рішень, інші повноваження на стадіях провадження в суді першої інстанції та з перегляду судових рішень відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

16.У підготовчому судовому засіданні думка прокурора щодо можливості затвердження угоди, закриття провадження, направлення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру до відповідного суду для визначення підсудності, призначення судового розгляду кримінального провадження повинна бути об’єктивною, ґрунтуватися на матеріалах провадження та нормах закону.

21.За результатами судового розгляду давати належну правову оцінку як тим обставинам, що викривають, так і тим, що виправдовують обвинуваченого.

21.1.У разі встановлення за результатами судового розгляду підстав для відмови від підтримання державного обвинувачення, зміни обвинувачення або висунення додаткового обвинувачення погоджувати відповідні процесуальні документи з керівником органу прокуратури, а в разі підтримання державного обвинувачення останнім – із прокурором вищого рівня.

21.2.При зміні обвинувачення погоджувати новий обвинувальний акт, при висуненні додаткового обвинувачення – вмотивовано клопотати про розгляд додаткового обвинувачення в одному провадженні з первісним обвинуваченням, при відмові від обвинувачення виносити відповідну мотивовану постанову.

21.3.У разі здійснення повноважень у судовому розгляді групою прокурорів зазначені вище процесуальні документи підписувати старшому прокурору такої групи.

21.4.При підтриманні державного обвинувачення групою прокурорів, до складу якої входять службові особи прокуратур різних рівнів, відповідні процесуальні документи погоджувати керівнику прокуратури вищого рівня.

22.Готуючись до судових дебатів, складати письмові промови або їх тези, у яких викладати міркування щодо обсягу доведеного обвинувачення, оцінки доказів, застосування кримінального закону, призначення покарання та вирішення інших питань, передбачених статтею 368 Кримінального процесуального кодексу України.

19. Поняття стратегії і тактики ритора.

Стратегія оратора — це загальний, всебічний план досягнення цілей, вона представляє собою розробку основних напрямків промови. Тактика виступає як сукупність прийомів, методів реалізації стратегії, це зовнішньомовна структура промови, форма розкриття основної ідеї виступу оратора. В ораторському мистецтві стратегія — це загальна схема спілкування, загальний план його організації, тактика ж — система послідовних дій, що веде до реалізації обраної стратегії.

схиляння на свій бік тих, хто вагається. Щоб досягти даної мети, необхідно розробити тактику виступу.

Стратегію визначають мета, комунікативні установки, характер спілкування. У деяких випадках люди, спілкуючись, можуть і не ставити будь-якої мети, це вірно. Однак, коли оратор готує виступ перед аудиторією, то він завжди таку мету ставить, ретельно обмірковуючи і точніше формулюючи її.

Тактика являє собоюсистему дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії. Змістом тактики є аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Тактику можна визначити як зовнішньомовну побудову промови, як сукупність принципів, способів та прийомів розгортання тези.
Способи тактики поділяються на логічні, психологічні, дидактичні.
Тактика, таким чином, дозволяє ораторові знайти ефективні засоби впливу на аудиторію, завдяки чому здійснюється реалізація установки (завдання та надзавдання) і розгортання тези.

20.??????????