Вклонімось низько ветеранам

Вклонімось низько ветеранам,

За їхню мужність у боях.

За ті глибокі, давні рани,

Що є у душах і тілах.

За ту відвагу і упертість,

З якою йшли на ворогів.

Щоб назавжди з землі їх стерти,

Щоб гул гарматний не гримів.

Вклонімось низько, тим солдатам,

Що віддали своє життя,

Щоб нам війни повік не знати,

Щасливе мати майбуття.

Я без тебе – буду жити

Ти для мене – біль суцільний,

Я для тебе – пустота…

Ти сім’ю без жалю кинув,

Почуття всі потоптав.

Я без тебе – буду жити

Йти в щасливе майбуття,

Бо умію я любити

В усіх проявах життя.

Я лиш просто скажу: «До побачення»

Ти холодний, як лід, озалізнений,

Ти здається, не маєш серця.

Помилки виправляти вже пізно нам,

Бо розбилась сім’я на скельця.

Я не буду просити пробачення,

Я не буду образ терпіти,

Я лиш просто скажу: «До побачення»

І піду у спекотне літо.

В літа, в осені, в зими у весни,

Я назавжди з життя твого счезну.

День сьогодні незвичайний

День сьогодні незвичайний,

Бо минуло двадцять літ…

Коли дзвоник нам останній,

Путь відкрив в широкий світ.

Є у кожного вже досвід

Свій життєвий на плечах,

Ми тепер уже дорослі

У нас мудрість у очах.

А у душах – ми ті ж діти

Гомінкий і дружний клас.

Маєм привід порадіти,

Не зітер бо дружби час.

То ж добра усім я зичу

І здоров’я, і тепла.

Хай життя до звершень кличе,

Як пташину змах крила.

Хай збуваються всі мрії

І у всьому таланить.

Долі щастям хай рясніють,

Біль серця вам не ятрить.

Маленька кицюня

Маленька кицюня,

Що звалася Мурка

Поклялася якось

Не їсти мишей.

- Я, лиш пограюсь із ними у «Жмурки»,

- Злегка пограюсь і трошки лише.

Гралася довго, допоки та мишка,

Геть не спустила свій дух.

- Так тобі й треба - озвалася кішка,

- Я вже втомилася бігати,- Ух!

З’їла ту мишку, одну, другу, третю…

Спитаєш читачу, то де ж тут мораль?

Не довіряйте ви хитрим «кицюням»,

Бо проковтнуть, і не візьме їх жаль.

І безмежно я щаслива

На струні душі моєї

Народилися вірші

І сіяючи зорею,

Повели до світлих мрій.

Тут я друзів справжніх стріла

І Берізка серед них

Світ поезії відкрила,

Як чарівний цвіт весни.

І лягали стрічки перші

Несміливо на папір…

На серденьку стало легше,

Відступив зневіри звір.

Тобі дякую я доле.

За всіх друзів, що дала.

І крізь радощі і болі

На Парнас мене звела.

І безмежно я щаслива,

Тим, що пишуться вірші

У день сонячний чи в зливу,

Струн торкаються душі.

В цьому світі мінливім

В цьому світі мінливім

Я є жінка і мати.

Цим безмежно щаслива,

Це є дуже багато.

Хай ніким не кохана,

Може, кимось забута…

Хоч на серці є рани

Не повинно так бути.

Бо, в цім світі мінливім

Я є жінка і мати,

На зло бурям і зливам

Вірю в щастя я свято.

Я боюсь уже любити

Мені боляче зробили,

Я боюсь уже любити.

Моє серденько розбили,

Як з розбитим серцем жити?

Розлетілося на друзки,

Як тепер його зібрати?

Простягла до щастя руки –

Довелося знов страждати.

І душа тепер зболіла

Знов боїться покохати,

Бо обтяли бідній крила,

Бо в ній болю так багато.

Але часом, як пташина

Полетіти хоче ввись…

І повірити дитинно,

Все владнається, колись.

Що треба жити

А знаєш, як болить душа,

Як наплюють і зрадять

Не передати у віршах

І в серенадах.

Як важко встати із колін,

Як б’ють у спину.

Повірить у красу весни

В зимову днину.

Повірить хочеться мені,

А я – боюся.

Болить душа углибині,

А я – сміюся.

І тільки хтось близький-близький

Мій біль помітить.

І скаже дотиком руки,

Що треба жити!!!

Хоч у сні…

Я до тебе ніжно –ніжно,

Хоч у сні, а пригорнусь…

Щоб прогнати зиму сніжну,

Щоб повірити в весну.

Хоч можливо, це гріховно

Та я гріх цей відмолю.

Моє серце до твойого,

Я легенько притулю.

І так тепло-тепло стане,

Як з’єднаються серця.

І жура умить розтане,

Сльози зникнуть із лиця.

Село моє

Село моє, таке прекрасне

Де трав і квітів дивоцвіт.

Тут світить сонечко так ясно

І мрії кличуть у політ.

Село моє, найкраще в світі

Красою сповнене й теплом.

Зростають тут кмітливі діти

І б’є натхнення джерело.

Трудящі скрізь живуть в нас люди,

Що мають лагідні серця.
Добро і ласку сіють всюди,

Усмішки приязні з лиця.

.
Пишу і я свої тут вірші,

Що до людей ідуть крізь час…

Я вдячна доленьці найбільше,

Коли летить у дім Пегас.

Коли перо в руці гарячій,

Тремтить і сиплються слова.

Я ще творю, дишу це значить,

Строфа рождається нова.

Село моє і хати білі,
Я шлю доземний вам уклін.

Моєму серденьку ви милі,

Ви, - найдорожчі на землі.

Тож повертайтеся частіше,

До свого рідного села,

Ті, хто колись його залишив,

Кого дорога повела

В краї далекі…

Тож повертайтесь, як лелеки,

До свого милого гнізда.