Похоронні та поминальні звичаї і обряди
В звичаях і віруваннях українців, пов'язаних зі смертю людини, простежується нашарування елементів різних часів і культурних рівнів: архаїчні язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися з пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяються три цикли: перший пов'язаний з актом смерті; другий — з похоронами; третій — післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні.
Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не лише на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, що начебто віщували її: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін.
Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рідними, близькими, знайомими, попросити вибачення за вчинені кривди й образи, а також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то, згідно зі звичаєм, він "мав зробити лад" між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, "що кому належиться" — скласти заповіт, завіщання, якщо це не було зроблено раніше.
Коли ж помирали парубок або дівчина, вони обов'язково прощалися зі своїми коханими, бо інакше було б погано і для померлого, і для того, хто залишається жити. Передсмертні приготування охоплювали й останню сповідь та причастя.
Смерть трактувалася як розлучення душі з тілом. За поширеними уявленнями, душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть ("яке життя, така й смерть"). Недоброю вважалася і раптова, "нагла" смерть, коли людина не встигла належно до цього приготуватися. У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики. При помираючому не годилося плакати, робити таке, що б тривожило його. В руки помираючого вкладали запалену свічку (громницю).
Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Розрізняються голосіння: дітей за батьком, матір'ю, матері за сином або дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони — один з видів усної народної творчості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Фольклористи й етнографи зібрали великий матеріал про українські народні голосіння. Я. Головацький у 30-х роках XIX ст. записав зразки голосінь у с. Сихів на Стрийщині (Львівська обл.):
| Ой таточку, мій голубоньку, Та вже ж нас покидаєш. В яку ж ти ся дороженьку вибираєш? В яку сторононьку? Не лишай же нас, бідненьких сиротяточок, Без потішеньки, без порадоньки. Йой! |
Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону, а на Гуцульщині — також трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали й одягали в "приготовлене на смерть". На Гуцульщині одягали ще помираючу людину в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував собі.
Майже скрізь в Україні жінки намагалися "зберегти на смерть" шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку, котрих на Чернігівщині називали рядільниці. Наряджали тіло на лаві під вікнами — головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, повсюдно вживалися елементи шлюбного вбрання (вінки, стрічки, фата).
Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни), її робили майстер або, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. Ті, хто відвідували померлого, повинні були "змовити молитву" за його душу. Біля тіла покійного годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи померлого, розповідати різні бувальщини. На Гуцульщині звичай групового перебування біля тіла покійника ввечері та вночі називався посижінє. Подекуди в Карпатах, на Закарпатті, в деяких місцевостях Полісся донедавна зберігався давній звичай влаштовувати забави при померлому, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім. Ці ігри часто мали характер певних сюжетних сценок і були відомими під назвами грушки, лопатки, лубки.
У звичай увійшов і релігійний елемент — читання "Псалтиря" при померлому.
Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при винесенні тіла (прощання з домівкою), обсівання домовини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) та ін. Домовину покривали полотном або рушником, куди клали хліб. Подекуди хліб несли за домовиною. На Гуцульщині, Буковині був звичай роздавати речі померлого, в деяких інших місцевостях після похорону неодружених роздавали їх товаришам рушники, стрічки, ділили коровай. Ще до XX ст. подекуди в Карпатах зберігся старовинний звичай, що тіло померлого в будь-яку пору везли на кладовище на санях, запряжених волами. Певними узвичаєними особливостями вирізнялися похорони самогубців: їх ховали за межею посвяченого кладовища, на їхніх могилах садили терен, перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь.
У різних формах трансформований давній звичай поминок, поминального обіду (опроводу, обіду, комашні, мерлин) відразу ж після того, коли домовину винесли з хати до сіней чи на подвір'я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого після похорону (більшість місцевостей України). Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається в певні дні додому, потребуючи, аби про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди для того, щоб її нагодували. Тому поминки справляли також у три, сім, дев'ять, 30, 40 днів і в роковини смерті.
Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через дев'ять днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через рік (роковини). Обрядовою стравою поминок вважалася кутя, коливо — пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч "для душі" вживався так званий канун — мед у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив за життя. Покійних поминали і під час загальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, Провідну), провідний понеділок або вівторок, коли відвідують могили родичів.
Обов'язком живих членів сім'ї здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники — дерев'яні або кам'яні хрести, надгробні плити і виконувалися узвичаєні традицією обряди. Порушення цих звичаїв вважалося провиною перед померлим, осуджувалося людьми.
Загальна структура і різноманітність локальних варіантів народних похоронно-поминальних обрядів і звичаїв українців містять в основі вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних зв'язків і взаємодії померлих з живими нащадками. Вони спрямовані на забезпечення благополуччя душі на "тому світі", "у царстві небесному", а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.
Багато з традиційних народних похоронно-поминальних звичаїв та обрядів збереглося до нашого часу. Щоправда, чимало з них втратили магічно-ритуальне осмислення і вживаються переважно в атрибутивному, знаковому значенні як дотримання звичаю, традиції, уваги, пошани й любові до померлої людини.
Сімейні звичаї й обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури нашого народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім'ї, ролі та значення в ній людини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів, варіантів засвідчує давнину походження української народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Збереження та відродження багатьох елементів цих традицій у сучасному побуті може бути чинником збагачення духовності сучасної людини, але для цього потріба вдумлива і цілеспрямована праця.