Роки летять, так непомітно
Душа поета
Душа поета, як той лан,
Що ні кінця, ні краю.
Душа поета океан,
Що скверну омиває.
Душа поета – то весна
У буйному цвітінні.
Теплом наповнена вона,
Любов’ю і терпінням.
Душа поета – то струна,
Що сонечко там грає.
Душа поета – таїна,
Яку Всевишній знає.
Мені завжди щастить на друзів
Мені завжди щастить на друзів
Я вдячна Господу за це,
Бо не схиляюся у тузі
Сія усмішкою лице.
Спасибі вам,за те прекрасне,
Що ви у душах несете.
Що зігріва, як сонце ясне,
Що заметіль не замете.
За доброту, тепло і ласку,
Живий до Слова інтерес.
Бо з вами віриться у казку,
Пегас здіймає до небес.
І знов так хочеться творити
Із слів сплітаючи вінки,
Дай Бог у злагоді нам жити
Нести цю дружбу крізь роки.
Не боюся темноти
Не боюся темноти,
Що вночі буває.
Лиш боюся підлоти,
Що підстерігає,
Коли ти її не ждеш
Б’є ножем у груди
І чекає, чи впадеш,
Чи стояти будеш.
Найстрашніша ж за усе
Байдужість людини,
Що з собою принесе
Мрій усіх руїни.
Уклін тобі, поете
До 70-річчя Василя Стуса
Уклін тобі, поете,
За правдоньки слова.
Повік їх не зітерти,
В них істина жива.
Любов до України,
До рідної землі.
Де пісня солов’їна,
Розрада і жалі.
В борні за її волю,
За щасне майбуття
Зазнав чимало болю,
Віддав своє життя.
Уклін тобі, поете,
За твій незламний дух.
Поезії відверті
І дум величних рух.
* * *.
Самобутніх поетів повірте, немає
Талантом Господь цих людей наділяє.
І сіють слова, як добірне зерно,
А сіять не кожній людині дано.
* * *
Слова на папері це дуже багато,
Не просто витрати паперу і все
Слова на папері – це будні і свята,
Усе що людина у серці несе.
День печаллю оповився
Світлій пам’яті Г. С. Бровченко
День печаллю оповився,
Час неначе зупинився
Земля й небо всі ридають
В путь останню проводжають
Незвичайну цю людину,
Що, як пісня солов’їна
До труда усіх будила.
Україну так любила,
Немов матінку рідненьку
І душею, і серденьком.
А тепер її немає…
Ми сльозинки утираєм
На побачення у спогад,
Лиш прийде і буде поряд.
Проросте з землі берізка
Пригорне рідню і близьких,
Ясніш сонечка всміхнеться
Оберегом обернеться.
Так сумно і гірко буває
Світлій пам’яті Наконешного
Так сумно і гірко буває,
Як друзі ідуть в небуття.
Печаль все єство огортає
І миттю здається життя.
Лиш мить і мине, озирнешся,
А друга вже поруч нема…
Від сліз ти у тиші утрешся,
У душу загляне зима.
Так сумно, що друзі відходять
З роками їх менше стає.
Лиш пам’ять жива у нагоді,
Як сонце з-за хмар устає.
Слова
Повітря вже пахне весною
Співають на гіллі пташки,
А серце сповите красою
Слова уплітає в рядки.
Слова, що душа народила
У муках, як мати дитя,
Що Муза принесла на крилах
У світле, як день майбуття.
Слова, що неначе перлини
Шукаю у мудрих книжках.
Тобі, їх дарую людино,
Як пісню напровесні птах.
Ти знову приходиш у сни
Ти знову приходиш у сни,
Як юності відголос ся.
Як цвіт чарівної весни,
Де стрітися нам довелося.
Ти знову приходиш у сни
Я ж з іншим тепер щаслива,
Лиш спогадів дощик рясний
Вкриває життя мого ниву.
Всі вночі лягають спати
Всі вночі лягають спати
Їжачки і ведмежата.
І сіреньке зайченятко
І мале в землі зернятко.
І хмарки,і сад і луг,
У барлозі Віні-пух.
Ясне сонечко сховалось,
Також спатоньки уклалось.
Лиш Вікулі, щось не спиться,
Немов дзиґа тавертиться.
Непосида, вереда
Все довкола розкида.
Утік спокій, за ним тиша,
Хто ж малечу заколише?
На смиренне піду кладовище
На смиренне піду кладовище,
Там де шуму нема й суєти,
А лиш вітер дерева колише
І стоять у зажурі хрести.
Я піду, де чорніють могили
І знайомих, і рідних моїх
Невимовна печаль їх укрила,
Відпочити тут смуток приліг.
Я піду помолюся у тиші
За усіх, що у вічність пішли.
Свої сльози гіркі там залишу,
Біль і сум, що на серце лягли.
У думках у дитинство полину,
Де дідусь пригортав до грудей.
Де бабуся всміхалась дитинно,
Шепотіла: «Все добре буде.
Поминальна сьогодні субота
Помолімось, за ближніх своїх.
Залишім повсякденні турботи,
Забувати померлих це гріх.
Поети
В цім краю розквітають таланти,
Як квітки чарівні навесні.
Вони духу людського гіганти,
Обереги краси - це земні.
Премудрість даруйте мені
О, як непривітно мені
В зимовій оцій коловерті
Думки обсідають сумні
Мрії і мрії на клапті подерті.
Запалю вночі я свічу,
Не в силах тепер я заснути
Посиджу собі, помовчу
Чи зраду я зможу забути?
А може, пробачу її,
Доволі напившись скорботи
Думки запитали мене,
Чи зможу я зраду простити?
О, зорі, ясні, розсудіть,
Бо, маєте право судити.
Премудрість даруйте мені,
Образи людські всі простити.
Всміхнулась квіточка мені
Всміхнулась квіточка мені
І я безмежно цим щаслива.
Люблю дива усі земні,
І ясне сонечко, і зливу.
Хмарки – лебідки в небесах,
Густу травицю шовковисту.
Лани широкі у житах,
Калину - дівчину в намисті.
Цей світ, що сповнений краси,
Зірки у тиші вечоровій.
Творець, натхнення принеси,
Все передати це у слові.
* * *
Йде війна на кухні нашій,
Бо, не їсть Софійка каші
І благаю, і прошу,
А вона: «Сестрі лишу».
Як народиться колись
Залюбки усе це з’їсть.
* * *
Коли ти найгарніший у світі,
Але пари у тебе нема,
Промайнуть твої роки, як вітер
І огорне самотність – зима.
Йде вже серпень по землі
Співають пташки за віконцем,
Виграє промінням сонце
Йде вже серпень по землі
У барвистому брилі.
З перехожими вітається,
Всім привітно посміхається.
Пливуть, як човники хмарки,
Несуть життя мого роки.
* * *
Що в житті людині треба?
Ясне сонечко із неба.
І повага, і любов,
Розуміння знов і знов.
Лиш тоді вона щаслива,
Як в плодах родюча нива.
* * *
Ключ без колодки – всього залізяччя
Колодка без нього сумує і плаче,
Бо, поєднались у парі навік
Вона - то дружина,
А він – чоловік.
Дослухайтесь до слова
Дослухайтесь до слова,
Що мовила душа
Народжена з любові,
Розквітла у віршах.
Несу його я людям,
Як дар Творця з небес.
Як серденько у грудях,
Як совість і, як честь.
Дослухайтесь до слова,
Знайдіть в глибинах суть.
У нім життя людського,
Всі барви виграють.
Хвилини натхнення
Хвилини натхнення найкращі у світі
Тримаю в руці я гарячій перо
І линуть вірші, як весняний той вітер
Задума лягає мені на чоло.
Я так люблю хвилини тиші
Я так люблю хвилини тиші,
Як приліта у дім Пегас.
Тоді вірші душею пишу,
Що до людей ідуть крізь час.
Стрічаються люди
Стрічаються люди,
Ой, різні на світі:
Один, як той трутень,
А інший - бджола.
Та всім нам однаково сонечко світить,
Усіх нас чекає єдиний фінал.
Вже рік, як Вас немає
Світлій пам’яті Г.С. Бровченко
Вже рік, як вас немає
Поетка дорога
І так не вистачає
Премудрих тих порад,
Які тоді давали
І з легкої руки
У зошит мій лягали,
Віршовані рядки.
Навчили не згинатись
Коли життя не мед.
Нехай ніхто не бачить,
Іди, собі вперед.
Творець добра і слова
Були ви у житті,
З великою любов’ю
Шляхи всі непрості,
Пройшли не озлобились
На цей химерний світ,
Як птаха білокрила
Здійнялись у політ.
Вже рік, як вас немає…
В молитвах поминаєм.
Посивіла оселя
Не чуть пісень веселих.
В тридцять сім, так рано
Світлій пам’яті Олександра Хитрука
Молода людина,
Зовсім молода
Тепер за межею,
Це – страшна біда.
Із очей скотилась,
Як горох сльоза
В тридцять сім, так рано,
Бог тебе забрав.
Чому? Не питайте,
Господу видніш.
Молитву воздайте,
До небес скоріш.
Хай душа ця легко,
По митарствах йде
І собі притулок
У раю знайде.
Декілька лиш слів
Я скажу тобі,
Декілька лиш слів.
Серденько моє,
Ти, зігріть зумів.
Ти здійснив мої,
Заповітні мрії.
І душа моя,
Сповнилась надії.
Знов я розцвіла,
Квіточка неначе
Згоріли дотла,
Всі мої невдачі.
Душа тоді застогне
Не кидайтесь з розгону,
Ви словом « інвалід»
Душа тоді застогне,
Немов приклали лід.
Поставлено діагноз
І він звичайно є,
А серденько щоразу
На прю із ним стає.
Творю, дишу і вірю
У диво, цим живу.
Ми ж люди, а не звірі,
Тож, еру вже нову,
Будуймо.
Добра і розуміння,
Прийдешнім поколінням.
Ступає осінь тихо
Ступає осінь тихо
Вже листя губить сад,
Чомусь, він важко диха,
Позбавившись принад.
Йому ночами сняться
Жаркі, липневі дні.
І спів у гіллі птаства,
І квіти чарівні.
Весною сад розквітне,
А юність моя - ні.
Душа в зажурі схлипне,
Бо жаль пече її.
Вірші - писати не легко
Вірші – писати не легко,
Вірші – рождає душа.
Вірші – летять, як лелеки,
Вірші - цвітуть у думках.
Вірші – Творця подарунок
Є в них і цукор, і трунок,
Вірші - дорога життя,
Помислу злет в майбуття.
Усе, чим я живу
Дарунком доленьки моєї
Завжди поезія була.
І сумувала я із нею,
І як весняночка цвіла.
Вона душі несе розраду
У нелегкі життєві дні.
Вона думкам дає всім раду,
Коли несолодко мені.
У ній і радості й тривоги,
Стрімкі і рівні, всі дороги.
У ній усе, чим я живу,
У снах своїх і наяву.
Уклін, учителю, доземний
Уклін, учителю, доземний,
За доброту і теплоту.
За труд важкий твій повсякденний,
Чи то у холод, чи в сльоту.
За те, що часточку серденька
Ти, залишаєш у учнях,
Їх любиш трепетно, як ненька,
Як пташеняток своїх птах.
Уклін, учителю, доземний,
За знань глибоке джерело.
За все прекрасне й сокровенне,
Що в нас, як паросток зросло.
Роки летять, так непомітно
Світлані Наконешній
Роки летять, так непомітно,
А час тече немов ріка.
Нехай весна у серці квітне,
Живе в вас мудрість у думках
Добра, здоров’я і натхнення
Я вам бажаю повсякчас.
Нехай здійсниться сокровенне,
Ну, а життя буде, як вальс.
Несіть же людям свої вірші
Любові сповнені й тепла,
Як спів душі, щонайгарніший,
Як чисту воду з джерела.
То ж зростай, щаслива
У блакитнім небі,
Там живе зірниця
Всіма кольорами,
Виграє, іскриться.
Загляда в віконце
До моєї доні,
Насипає щастя
У її долоні.
Місяченько ясний
Недалеко ходить,
Він біду і лихо
Старанно відводить.
То ж, зростай, щаслива,
Повсякчас здорова.
З серденьком по вінця
Сповненим любові.
О, як люблю
О, як люблю свою я неньку,
За її лагідне серденько.
За доброту, тепло і ласку,
За чарівну дитинства казку.
За щиру усмішку привітну,
Що, як весна щоденно квітне.
За все прекрасне, що ти дала,
Коли ростила і плекала.
За ті недоспані всі ночі
Доземно я вклонитись хочу
Живи, ще довго ти на світі,
Світи, як сонечко нам світить.